29. Антична спадщина в контексті італійського Відродження.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст.

Храктерними ознаками культури Ренесансу були такі:

1. Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) сус­пільного життя загалом від католицького догматизму.

2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини давньоримського зразка, яка була дещо призабута в ранньому середньовіччі чи її риси і стилістика частково використовувались в культурі пізнього середньовіччя.

3. Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спря­мованість філософських вчень Відродження.

5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6. Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

7. При посиленні реакції церкви — пошуки компромісу між гуманізмом та католицизмом, спроби примирити їх.

Термін «Відродження» відношенню до культури цієї епохи не випадковий. Саме в Італії, на батьківщині античності, відроджується античний ідеал прекрасної, гармонійної людини. Людина знову стає головною темою мистецтва. Від античності йде усвідомлення того, що найдосконалішою формою в природі є людське тіло. Це не означає, звичайно, що Відродження повторює античний період мистецтві. Як вірно помічено істориками мистецтва, слід пам'ятати, що людство ніколи до кінця не розлучалось із античністю, хіба тільки в самі глухі віки варварства (VI - VIII ст.), і те, як ми знаємо, в кінці VIII століття замерехтіло так зване «Каролінгське відродження», як би не був умовний термін, потім «Оттоновское» кінця Х-ХІ ст. та і висока середньовіччя, готика знала й античну філософію, шануючи Аристотеля, і історію, і поезію. За культурою Відродження стоїть тисячоліття середньовіччя, християнської релігії, нового світогляду, який породив нові естетичні ідеали, який збагатив мистецтво і новими сюжетами, та новою стилістикою. Гуманістична культура Відродження пронизана мрією про нову людину і його новому духовному розвитку. Для Ренесансу характерне сприйняття античності вже як далекого минулого і тому - як «ідеалу, про який можна тужити», а не як «реальності, яку можна використовувати, але і боятися» (Е. Панофскі).

Античність набуває в цей час значення самостійної цінності. Ставлення до неї стає, як вірно помічено, не тільки і не стільки пізнавальним, скільки романтичним, навіть у такого знавець античності, як Мантенья. Від античності Ренесанс став сприймати людину як мікрокосм, «мале подобу великого космосу - макрокосмосу», під всьому його різноманітті. Для італійських гуманістів головним було - спрямованість людини на самого себе. Людина ставав відкритим до світу. Його доля великою мірою знаходиться в його власних руках - у цьому принципова відмінність від сприйняття людини в стародавньому світі, в якому його цінували за ступенем причетності до світу богів. І художник в ренесансну епоху сприймається передусім як індивід, як особистість, як такої.

Ренесанс зовсім не був поверненням до античності, він створював нову культуру, наближує Новий час.