§ 4. Конституційно-правова відповідальність

Конституційна відповідальність —це особливий вид юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий характер, яка настає за невиконання або неналежне виконання суб’єктами конституційного правопорушення своїх конституційних обов’язків і за зловживання своїми конституційними правами.

Метою конституційної відповідальності є охорона і забезпечення нормального порядку здійснення публічної влади, виконання органами і посадовими особами, які беруть участь у здійсненні публічної влади, норм Конституції і конституційного законодавства, попередження посягань на порядок здійснення публічної влади.

Об’єктом конституційної відповідальності є: суверенітет держави; конституційний лад; суверенітет народу (народовладдя); права і свободи людини; компетенція державних органів; компетенція органів місцевого самоврядування. Відповідно, суб’єктами конституційної відповідальності можуть виступати: держава в цілому; глава держави, уряд та інші органи державної влади; органи місцевого самоврядування; окремі посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування; політичні партії та громадські організації; засоби масової інформації; громадяни, іноземці, особи без громадянства.

Особливість конституційної відповідальності полягає і в тому, що вона буває двох видів: 1) ретроспективної, тобто відповідальністю за минуле; 2) позитивної — це відповідальна поведінка, відповідальне ставлення суб’єкта конституційної відповідальності до своїх обов’язків, підзвітність, юридична компетентність.

Підставами відповідальності є нормативні та фактичні умови. Нормативна основа передбачає лише можливість юридичної відповідальності, а реальною вона стає за наявності юридичних фактів. Конституційно-правовими санкціями в свою чергу є: дострокове позбавлення або зміна конституційного статусу посадової особи; дострокове припинення повноважень або зміна конституційного статусу органу державної влади або органу місцевого самоврядування; позбавлення або зміна конституційного статусу об’єднань громадян; визнання недійсним юридично значущого результату; скасування або призупинення дії правового акта органу державної влади або органу місцевого самоврядування; обмеження або позбавлення спеціального або загального статусу фізичної особи.

§ 5. Джерела конституційного права України

Під джерелами конституційного права розуміються нормативно-правові акти, які містять норми, що регулюють конституційно-правові відносини. До джерел конституційного права, як і інших галузей, відносяться тільки діючі в даний період часу нормативні правові акти. Для джерел права існує особливий порядок не тільки їх прийняття, але і їх скасування, визнання такими, що втратили силу, зміни. Після скасування акта він перестає вважатися джерелом діючого конституційного права.

Оскільки Україна належить до держав континентальної (європейської, романо-германської) правової системи, основним джерелом права (в тому числі і конституційного) в нашій країні є результат нормотворчої діяльності різних владних інститутів — нормативний правовий акт. При цьому система нормативних правових актів відрізняється чіткою ієрархією, співвідношенням по юридичній силі.

Найбільш загальний поділ нормативних правових актів — це їх поділ на закони і підзаконні акти.

Система нормативних правових актів, що є джерелами конституційного права, включає в себе декілька їх видів.

1) Особливе місце займає КонституціяУкраїни. Вона є основним джерелом галузі конституційного права.

2) Закони — це найчисленніший вид джерел конституційного права. Однак тут необхідно мати на увазі наступні обставини.

По-перше, джерелами конституційного права є не всі прийняті в Україні закони, а лише ті з них, зміст яких підпадає під предмет конституційно-правового регулювання (зокрема, регулюють питання громадянства, статус глави держави, депутата представницького органу влади і т. п.). По-друге, є закони, які приймаються лише з питань, прямо передбачених Конституцією України, у розвиток її положень. По-третє, є закони про поправки до Конституції України. Ці закони необхідно виділяти в самостійну групу не тільки на підставі специфіки їх змісту, але і в силу особливої ​​процедури ухвалення. Загальні положення про прийняття законів про поправки містяться в розділі 8 Конституції України. Процедура прийняття законів про поправки значно ускладнена в порівнянні з прийняттям звичайних законів. По-четверте, всі закони мають однакову юридичну силу, однак законодавець має право встановити пріоритет окремих законів (передусім йдеться про кодифіковані акти) перед іншими законами у певній сфері суспільних відносин.

Численну групу нормативних правових актів — джерел конституційного права — становлять підзаконні акти. При цьому джерелами конституційного права є не всі вони, а лише ті, які регулюють суспільні відносини, що становлять предмет провідної галузі права. До них відносяться:

1) Укази Президента України. Слід уточнити, що укази глави держави, що входять в сферу конституційно-правових відносин, але мають індивідуальний, а не нормативний характер (наприклад, про надання громадянства, про нагородження державними нагородами, про помилування і т. п.), в якості джерел права розглядати не можна, оскільки вони не містять загальнообов’язкових правил поведінки.

2) Постанови Уряду України. Дані акти не повинні суперечити не тільки Конституції України і законам, а й указам Президента України, який має право скасовувати урядові постанови в разі їх суперечності правовим актам більшої юридичної сили.

3) Відомчі акти (накази, положення, інструкції, правила), видані органами виконавчої влади в межах своєї компетенції. Дані акти не повинні суперечити в тому числі і постановами Уряду України. Урядовими і відомчими актами (Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України тощо) можуть бути, зокрема, затверджені правила розгляду питань громадянства, реєстраційного обліку громадян, реєстрації політичних партій та інших громадських об’єднань тощо.

4) Акти органів місцевого самоврядування, прийняті в межах їх компетенції (зокрема, з питань організації публічної влади на місцях).

5) Судовий прецедент є основним джерелом права в країнах англо-саксонської правової системи. У країнах же континентальної правової системи, до яких відноситься іУкраїна, судовий прецедент як джерело права не розглядається. Однак тут необхідно мати на увазі наступне. Рішення судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів у нашій країні джерелом права, за загальним правилом, не є. Але відносно недавно в судовій системі України з’явився такий судовий орган як Конституційний Суд України. Правова природа рішень цього судового органу принципово інша. Вони носять по суті нормативний і прецедентний характер, обов’язкові не тільки для осіб, що у справі (тобто поширюються на невизначене коло осіб). Рішення органу конституційної юстиції є остаточними, їх не можна скасувати в порядку апеляції, касації, нагляду, подолати шляхом повторного прийняття акта, визнаного неконституційним. Отже, рішення судових органів конституційної юстиції в Україні, на думку деяких вчених, слід розглядати в якості джерел конституційного права. Тому це питання залишається невирішеним і дискусійним.

6) В якості джерела конституційного права можна розглядати міжнародні договори. В Україні не прийнята концепція «самовиконавчого договору». Міжнародні договори не вступають в силу автоматично після підписання. Відповідно до ст. 9 ч.2 Конституції України вони підлягають ратифікації (затвердженню) шляхом прийняття закону, що наближає дані договори, по суті, до нормативних правових актів.

7) Про правовий звичай як джерело конституційного права України можна говорити зі значною часткою умовності. Справа в тому, що звичаї, перш ніж стати нормою, повинні закріпитися в правилах поведінки протягом достатньо тривалого часу і бути санкціонованими державою (хоча б у формі мовчазного схвалення), період же справді конституційного розвитку в Україні поки невеликий.