2. Природні потенціали та їх оцінка.

Функції, які в структурі усталеного природокористування має виконувати геоситема, можуть (і часто так є) входити в суперечність з її природними властивостями. Це пов’язано з тим, що по відношенню до кожної функція ландшафту характеризується певним природним потенціалом – здатністю виконувати цю функцію, зберігаючи при цьому свою структуру та природні особливості.

Концепцію природного потенціалу ландшафту (нім. – Naturraumpotential) розробили німецькі (Х.Бобек, Й.Шмітхюзен,1948; Е.Нееф; 1966, 1973; Г.Хаазе,1976, 1978 та ін.); а також чеські геоекологи (Е.Мазур, Я.Дрдош,1984). На відміну від функції геосистеми, яка задається їй ззовні, „нав’язується” суспільством, потенціал – її внутрішня природна властивість, яку геосистема має по відношенню до будь-якої функції незалежно від того, виконує вона її в даний час чи ні.

Щодо потенціалу геоситеми важливе місце належить його оцінюванню. Є три підходи до цього: оцінка потенціалу в балах, у вартісних (грошових) показниках і в натуральних одиницях.

Бальне оцінювання потенціалу зводиться до такого:

для певної соціальної функції встановлюються характеристики геосистеми, які визначають її здатність виконувати цю функцію. Наприклад, для функції літнього короткочасного відпочинку такими характеристиками є: близькість до водойми, температура повітря влітку, повторюваність гроз, похмурих днів та інших несприятливих явищ, тип сучасної рослинності, почленованість рельєфу, механічний склад грунту тощо. За методикою оцінювання природних потенціалів, розробленою К.Манфельдом (1984), враховується 28 характеристик геохор;

для кожної характеристики розробляється шкала, яка переводить реальні значення цієї характеристики в бали сприятливості її значень для даної функції.

Оцінки та карти природних потенціалів ландшафтів можна ефективно використати при обгрунтуванні раціональної організації території. Як важливий критерій оптимальності цієї організації є відповідність функцій геосистем їх природним потенціалам. При відсутності такої відповідності в геосистемах виникають конфліктні ситуації між її сучасним господарським використанням та природними особливостями. Ступінь конфліктності ситуації тим вищий, чим більша загроза розвитку деградаційних процесів у геосистемі, чим менша її стійкість до антропогенних впливів, пов”язаних з даним функціональним використанням. Визначивши її, можна побудувати карту конфліктних ситуацій. Вона є зручним картографічним документом, за яким визначаються природоохоронні пріоритети певного регіону, заходи до оптимізації територіальної структури господарювання та черговість їх здійснення.

3. Загальні форми стійкості геосистем до антропогених впливів.

Більшість сучасних трактувань поняття стійкості в екології та ландшафтознавстві зводиться до розуміння цієї властивості як такої, що реалізується в гео- та екосистемах у різних формах.

Поняття „стійкість геосистеми” набуває конкретності, якщо задані: змінні, що описують геосистему і простір її станів; області цього простору; зміни станів у межах якого вважаються несуттєвими; інтервал часу, для якого оцінюється стійкість; зовнішній фактор або група взаємодіючих факторів, до дії яких аналізується стійкість.

Таким чином, стійкість геосистеми полягає у її здатності при діїї зовнішнього фактора перебувати в одній з областей станів та повертатися до неї за рахунок інертності та відновлюваності, а також переходити завдяки пластичності з однієї області станів до інших, не виходячи при цьому за рамки інваріантних змін протягом заданого інтервалу часу. Ці визначення, як і три можливі форми стійкості геосистеми, загальні в тому розумінні, що вони придатні для будь-якого антропогенного фактора, інтервалу часу, виду та рангу геосистеми, критеріїв визначення областtй станів та інваріанта, а також складу та числа змінних геосистеми.

Щодо критеріїв стійкості, інертність – найбільш „жорстка” її форма і найбільш бажана при господарському використанні геосистем. Особливе значення вона має в тих випадках, коли навіть одноразовий та швидко відновлювальний вихід геосистеми з заданої області станів неприпустимий (наприклад, з точки зору радіаційної безпеки, санітарно-гігієнічних норм).

Відновлюваність – важлива форма, що забезпечує стійкість насамперед особливостей біоти та грунту геосистем. Морфолітогенні властивості можуть відновлюватися лише на дуже значних інтервалах часу. Можливо, внаслідок цього в екології саме відновлюваність здебільшого ототожнюється із стійкістю екосистем, тоді як в інженерній геології та геоморфології під стійкістю здебільшого розуміють інертність. Добре відновлюваною вважається геосистема, якщо вона здатна швидко повертатися до початкової області станів та здатна повертатися до цієї області після значного за амплітудою відхилення від неї.

Пластичність – досить складна та маловивчена форма стійкості. Наявність і особливості пластичності геосистеми багато в чому визначається ступенем зв’язку між її станами (ступенем детермінованості їх змін).

Для вирішення конкретних завдань аналізу стійкості геосистем необхідно визначити області станів, зміни в межах яких вважаються несуттєвими. Саме поняття суттєвості орієнтоване на деякий об’єкт. Можна вести мову про суттєвість змін самої геосистеми як природного утворення, а можна оцінювати суттєвість змін геосистеми з точки зору виконання нею заданих соціальних функцій.З природноландшафтної точки зору весь простір станів геосистеми можна поділити на дві області – нормальних та анормальних станів. Нормальними є стани геосистеми, які формуються ті змінюються за відсутності збурюючих впливів. За соціофункціональними критеріями стани геосистеми поділяються на допустимі та недопустимі. Допустимими є стани, перебуваючи в яких геосистема здатна виконувати функцію не нижче деякого рівня (наприклад, забезпечувати проектну врожайність), а недопустимими такі, коли природний потенціал геосистеми недостатній для забезпечення мінімально необхідного виходу функції.