Онищенко Олександр Михайлович

Народився 28 грудня 1921 року в с. Осівці в сім’ї селянина бідняка. Батьки працювали в колгоспі і займалися хліборобством.

У 1937 році закінчив 7 класів Осівецької неповної середньої школи і пішов навчатись у 8-й клас до Брусилівської середньої школи, яку на відмінно закінчив у 1940-му.

У жовтні цього ж року був призваний до лав Радянської Армії в 56-й танковий полк Прибалтійського військового округу. З перших же днів війни брав участь у боях.

Після важкого поранення та лікування в серпні 1941-го направлений у 742-й зенітно-артилерійський полк протиповітряної оборони, в якому, у постійних боях, прослужив аж до демобілізації. У 1946 році в званні старшого сержанта.

У грудні 1945 року був прийнятий на фронті в члени КПРС. В полку був секретарем комсомольської організації, за що мав неодноразові подяки від командування. Окрім інших бойових нагород ─ був нагороджений медаллю «За победу над Японией».

У 1946році вступив до Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка на геологічний факультет, який успішно закінчив у 1951 році. Після навчання залишився працювати в цьому ж учбовому закладі асистентом.

В 1956 році успішно захистив дисертацію і йому було присвоєне звання кандидата геологічних наук, а в 1961 році ─ обраний за конкурсом і до кінця життя працював доцентом кафедри історичної геології геологічного факультету КДІ. Є автором дев’яти наукових робіт, численних методично-навчальних розробок для студентів.

Помер 21 квітня 1983 року. Похований у Києві на Берковецькому міському кладовищі.

Післявоєнні роки.

Після війни, у перші роки, люди обирали голів колгоспу самі, серед своїх односельчан. Такими обраними в Осівцях були Григорій Москальчук, Лівон Чорний. Та скоро голів колгоспу почав призначати уряд.

Під кінець 50-х років у Осівцях був збудований новий клуб. На початку 60-х село електрифікували. Тоді на колгоспному дворі з’явилося більше хлівів, комора, механізоване дворище. Побільшало техніки.

Життя в селі не приваблювало молодь. Тож закінчивши школу всі старалися виїхати в місто. Через це населення села зменшилось.

Сучасний стан

Зараз у селі є окрема сільська рада. Працює одинадцятирічний Навчально Виховний Комплекс, дитсадок, декілька магазинів, фельдшерський пункт та відновлений будинок культури.

Видатні осівчани.

Прохор Коваленко

Під осінь малий Прохор разом з матір’ю залишили Осівці й вирушили до Києва.

У 1899 році стає учнем на механічному заводі «Граф і К». За зароблені гроші він купує й читає багато книжок. Відвідує що недільні «народные чтения», що влаштовувалися у колишніх солдатських казармах на Лук’янівськім базарі. У цих же казармах кілька разів на місяць влаштовували вистави. Можливо ще тоді у душі Прохора й зародилося бажання стати артистом.

Його несподіваний дебют на сцені відбувся 1903 року, коли він відвідав виставу «Ой не ходи Грицю та й на вечорниці» М.Старицького. Перед початком вистави виявилося, що один з акторів відсутній. Режисер, щоб вийти зі скрутного становища запропонував зіграти цю роль саме Прохору Коваленко і всього за декілька хвилин підготував його до виступу. Роль була другорядна, але, як початківець, він впевнено провів свій дебют на сцені. Йому запропонували приходити до театру.

У 1903 році вже повнолітній Коваленко стає самостійним майстром-модельником на заводі і прилучається до революційного руху. Він переходить на легальну культурну діяльність серед робітників, бере участь у народному хорі з робітників, керованому Кирилом Стеценком. Але за революційну діяльність його заарештовують і відправляють на заслання.

На початку 1904 року він повертається до Києва і бере участь у постановках п’єс вище згаданого народного хору. Згодом йому випала нагода зустрітися з основоположником першого українського професійного театру Михайлом Петровичем Смотрицьким, який передав йому свої п’єси. Також він познайомився з Миколою Лисенком. Прохор Коваленко вчився в музично-драматичній школі ім.. М.Лисенка.

Також він був знайомий з Лесею Українкою, Миколою Садовським. У передвоєнні роки був провідним актором Київського театру ім. Івана Франка. Окупувавши Україну Гітлер дав дозвіл на функціонування театрів, як розвагу для свого війська. А ще були дозволені постановки багатьох п’єс, заборонених радянською владою.

Спочатку Прохор коваленко грав у Київському драматичному театрі імені Садовського. Та під час вистави «Гетьман Дорошенко» Л.Старицької-Черняхівської німецькі вояки на знак протесту вийшли з залу. Через це театр закрили. Тоді П.Коваленко переходить до Українського театру комедії. Дослідники театру згадують його як «зірку», «славнозвісного актора».