Філософія Просвітництва xviiі ст.

Її основу становила віра в розум та освіту, як джерело знання і як засаду побудови щасливого життя. Повертаються до проблем людського буття, буття суспільства, історії (наука створить рай на землі); просвітники схожі на софістів Давньої Греції.

Найбільшого розвитку набуло у Франції (центр Просвітництва – праця «Енциклопедія», видана Даламбером і Дідро).

Формується 2 основних напрямки:

1. Деїстичний

2. Матеріалістично-атеїстичний

Одним із перших просвітителів деїстичного напрямку був Шарль Луї де Монтеск'є, який зробив спробу пояснити виникнення і розвиток суспільства як природного процесу, намагався пояснити буття людини і суспільства.

Визнає Бога лише «творцем та охоронцем» природи, який створивши світ, більше не втручався в його справи. Монтеск’є започаткував географічний детермінізм.

Франсуа Вольтер – представник атеїстичного напрямку, головне завдання якого є розвінчання релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, брехню, оман. Християнство – сітка, якою шахраї протягом багатьох віків обплутують дурнів. Проте релігію розглядав як засіб мирного вирішення суспільних суперечностей; у своїй філософії схиляється до сенсуалізму Ф.Бекона, сенсуалізму Локка.

Суспільні моральні норми, політично-економічні закони, які встановлені між людьми, створені самою людиною, а не Богом. Ідеалом для нього була аристократична монархія.

Жан-Жак Руссо – представник деїстичного напрямку, проблема якого була проблема невірності між людьми та шляхи її подолання. Основою суспільного життя вважав матеріальні потреби людей, а духовні – їхнім наслідком.

3 щабелі невірності:

1. Майнова – головна причина;

2. Виникнення держави;

3. Перетворення законодавчої влади на деспотизм.

На його думку головним є почуття, а не розум, бо міркування втомлюють душу. Матеріалістичний напрямок пов’язаний із французьким матеріалізмом XVІІІ ст. і відстоює ідеї просвітництва, гуманізму, пізнання природи.

Жульєн Офре де Ламетрі – оголосив матеріалізм єдиним правильним напрямком, ворожим ідеалізму і релігії. Основою душі вважав мозок, як формування свідомості. Порівнював людину з машиною у своїй знаменитій праці «Людина-машина».

Дені Дідро – творець знаменитої праці «Енциклопедія», де він наводить думку, що в історії спостерігається прогрес у пізнанні природи і у майбутньому здобуде неперервний характер. Природу уподібнює до неосяжної книги.

Приділяє релігії велику критику: «віра не веде людину до справжніх істин, а підкоряє її забобонам». Лише розум є єдиним дороговказом в пошуках істини.

Поль Гольбах – виділяв 2 напрямки:

1. Натуралістичний

2. Спіритуалістичний

Основою є матерія – те, що діючи на наші органи чуття, викликає відчуття. Наголошує на єдності руху і матерії.

Західно-Європейська філософія XIX–XX ст.

Сучасна філософія представлена великою кількістю різних шкіл, тому її називають плюралістичною(в перекладі означає множинний)

Умовно можна об’єднати школи в такі напрямки:

1. Наукова філософія – позитивізм і марксизм;

2. Антропологічний напрямок – фрейдизм, екзистенціалізм;

3. Культурологічний та історіофілософський напрямок – концепція Шпенглера і Тоінбі;

4. Релігійна філософія – неотомізм (Фома Аквінський) і теософія.

В еволюції Західно-Європейської філософії виділяють такі періоди її становлення:

1 період 40-60 р. XIX ст. – відбувається розпад класичної форми ідеалізму, значного поширення набувають ірраціоналізм, неокантіанство, позитивізм, діалектика та історичний матеріалізм.

2 період70 р. XIX ст. – 1914р. – до вище зазначених напрямків приєднується інтуїтивізм, 2-ий позитивізм (емпіріокритицизм), філософія життя, іманентна школа, конвенціоналізм.

3 період з 1917р. – виникає неопозитивізм, неореалізм, герменевтика, а згодом – структуралізм (виникає як необхідність «говорити з машинами», зростання технологій), філософська антропологія.

Ірраціоналізм – філософське вчення, яке відстоює обмеження раціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, волю, як основні види пізнання. Це вчення спрямоване проти раціоналізму: Якобі протиставляв йому віру; Шеллінг – одкровення; Шопенгауер – волю; СіренК’єркегор – екзистенцію.

Екзистенціалізм – виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу серед інтелігенції (люди розумової праці). СіренК’єркегор був біля джерел цієї філософії, а серед рос. був Бердяєв. Основною категорією є категорична екзистенція (в перекладі – «існування»), що ототожнювалась із суб’єктивними переживаннями людини. Оголошена первинною щодо буття, а буття суспільства – вторинним. Дійсне – це внутрішній світ людини, тому екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, бо вона ірраціональна.

Екзистенція протиставляє людині суспільство, як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда і його свободу. Жити як всі – означає втрачати свою індивідуальність і свободу, тому це призводить до бунту екзистенціалістів (Сартр, А. Камю)

Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вважають, що кожна людина сама вирішує, що їй розцінювати як моральне і аморальне.

Філософія життя (Ніцше, Дільтей, Берксон, Шпенглер) – це філософський напрям, що розглядає все суще, як форму прояву життя, як деяку реальність, що не є тотожною ні духу ні матерії і яку можна осягнути тільки інтуїтивно.

Варіанти філософського життя:

1. У біологічно-натуралістичному значенні – як буття живого організму на відміну від штучного; розглядають розум як хворобу;

2. Життя пов’язане з космологічно-метафізичним напрямком – «Життя» – деяка космічна життєдайна сила, яка безперервно відтворює себе; біологічна форма є 1-єю з життєвих форм, яку можна пізнати інтуїтивно, а не розумом.

Філософська антропологія – напрям, який є теоретичним обґрунтуванням сучасним знанням про людину. Ідеальним початком філософськоїантропологіяї є філософія життя.

2 гілки:

1. Біологічний (Лоренс, Гелен) – розглядають людину як недосконалу тварину, непристосовану до існування у сьогоденні, а тому виникає соціальне напруження;

2. Функціональний (Зіммель, Кассірер) – визначити людину через її вроджений інтелект і психіку неможливо, тому це можна зробити через працю – істинну людську діяльність.

Ці підходи не можна розглядати окремо, так як щоб діяти треба мати певну біологічну організацію, а останнє завжди відчуває на собі вплив певної форми діяльності.

Позитивізм (в перекладі хороший, потрібний) – має 3 періоди розвитку:

1 період (Огюст Кант, ГерберСпенсер) – пізнання необхідно звільнити від усілякої філософської інтерпретації, вся традиційна філософія має бути змінена спеціальними науками, які приносять позитивний результат для людини.

2 період вийшов із 1-го (махізм або емпіріокритицизм – Ернс Мах, Авенаріус) – тлумачення реальності як відчуття. Світ, на думку Маха, є «комплексом відчуттів», а тому завдання науки – опис цих відчуттів.

Авенаріус центральним поняттям вважав досвід, в якому хоче розчинити протилежність духу і матерії.

3 період – неопозитивізм 20-ті р. XX ст. Основні ідеї викладені у книзі австрійського філософа Людвіга Вітгенштейна «Логіко філософський трактат». Тут чітко простежується еволюція позитивізму від обґрунтування наукового знаннямови, аналізу висловів, з яких виводиться сутність людини.

Характерна процедура верифікації (перевірки) за Вітгенштейном: «Світ є сукупністю фактів, і тому він є універсумом мови».

Занепад призводить до постпозитивізму (50-60 рр. XX ст.) – засновник Карл Поппер) – автор «критичного раціоналізму». Він хотів встановити істинності тверджень шляхом пошуків фактів, які не підтверджують, а спростовують твердження (фальсифікація). Піддає сумніву здатність людського розуму.

Верифікація – (лат. Verus – істинний, facio – роблю) – доказ того, що вірогідний факт або твердження є істинним (перевірка).

Конвенціоналізм(Був започаткований АнріПуанкаре) – напрям, в якому наукові теорії та поняття є наслідком довільної угоди між ученими. Принципи наукових теорій проголошуються довільними конструкціями.. Конвенціоналізм звільнив наукові концепції від залежності від фактів, яку вимагали позитивісти.

Аналітична філософія (Рассел, Мур) або «філософія лінгвістичного аналізу» є продовженням неопозитивізму. Відбувається переосмислення природи мови і природи значення. Мова – штучна знакова система, значення виразів якої набувається через верифікацію, яка функціонує у життєвих ситуаціях. Таку мову Вітгенштейн називав «мовою-грою».

Історична школа філософії науки

Томас Кун, Лакатос, Фейєрбенд, Тулмін. Вони звернули увагу на дослідження ролі соціальних факторів у розвитку науки (демократії та тоталітаризму, наукової спільноти).

«Структура наукової революції» Куна – не враховує особливостей знання в конкретну епоху, ігнорує залежність наукового знання від наукової спільноти. Запроваджують термін «нормальна наука» - для подальших наукових досліджень, задають методи і проблеми цих досліджень.

Історичний розвиток позитивіської традиції:

• Прагнення звільнити науку від метафізики є утопією;

• Не виправдались сподівання розбудувати «наукову філософію»;

• Виявилась хибною модель науки як логічного конструктора

Психоаналіз або фрейдизм (основоположник Зігмунд Фрейд) – один із методів психотерапії, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.

Виділяв таку динамічну систему:

1. «Воно» - поривання людини, що націлені на задоволення, нехтуючи норми культури;

2. «Я» - засвоєні моральні норми, культурні цінності;

3. «Над-Я» - виступає совістю або душею.

На його думку, релігія багато зробила для гамування антисоціальних потягів людей, однак її час минув.

Прагматизм ( наприкінці XІX ст. – справа, дія) – зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності. Відобразив характерні риси ментальності молодої американської нації.

Прагматизм є емпіристською течією. Досвід тлумачить не як певну пізнавальну процедуру, а як будь-які переживання людини. Засновником є Чарльз Пірс: порвав з класичною традицією в гносеології, що пізнання – відображення світу. Пірс, як і Авенаріус, розглядав мислення як спосіб пристосування людини до дійсності. Отже мислення розглядав як діяльність, спрямовану на регулювання стосунків між організмом і середовищем.

Свідомість людини складається не з істин, а вірувань; тобто коли вірування дає збій, тоді виникає сумнів, що закінчується формуванням нової віри (для їх формування властивий науковий метод – дедукція, індукція та абдукція – метод гіпотез, завдяки якому пояснюються факти).

Феноменологія («той, що з’явився» - XX ст.) – вчення про феномен, даний людині в досвіді чуттєвого пізнання. Засновником є Едмунд Гуссерль. Для нього феномен – те, що дано з очевидністю. Феноменологія вивчає всі анти віри, містичні акти, акти свідомості.

Висунув ідею побудови філософії як строгої науки: повинна обґрунтувати існування світу, вона повинна виходити з аналізу феноменів, з того, що дано з очевидністю.

Природна настанова за Гуссерлем – «у житті людина приймає існування світу як щось поза її свідомістю». Методом вивчення свідомості є індукція: даються сутності (ейдоси), тобто загальне.

Інтенціональний аналіз – аналіз відношення відповідності актів свідомості і типів сущого.

Концепції Шпенглера і Тойнбі

Філософія культури О. Шпенглера

Основна праця О. Шпенглера - "Присмерк Європи". Саме в ній автор виклав основні положення нової теорії культури.

Для О. Шпенглера світова історія не є єдиним процесом, що невпинно розвивається. В такому загальному вигляді її взагалі важко осягнути. Тому, на думку О. Шпенглера, історія культури може бути представлена лише як сукупність локальних культур, що виникають послідовно. Кожна з них у своєму розвитку підпорядкована чітким закономірностям. Закономірність проявляється в тому, що кожна культура проходить стадії народження, розвитку, розквіту та занепаду. Саме ця ідея складає ядро концепції історичних циклів.

Фундаментальними категоріями в його концепції стають "культура" і "цивілізація", які набувають специфічного звучання: він розділяє та протиставляє ці поняття.

Локальна культура ізольована від інших локальних культур, її своєрідність визначається присутньою в ній "душею". "Душа" - це генетичний код культури, саме вона обумовлює винятковість кожної конкретно існуючої культурної форми. Культура стає своєрідним символічним вираженням душі, саме через культурні феномени душа може себе реалізувати та проявити.

На його думку цивілізація - це культура, яка реалізувала свої цілі.

Концепція "круговороту локальних цивілізацій" А. Тойнбі

Його основна робота - "Осягнення історії", у якій він стверджує, що теза про єдність всесвітньо-історичного процесу є хибною.

Для А. Тойнбі всесвітня історія постає у вигляді сукупності історій самостійних "цивілізацій". У межах світової культури Тойнбі виділив 21 цивілізацію, з яких сьогодні продовжує існувати сім.

Цивілізації - це своєрідні "культурно-історичні монади", тобто автономні культурні утворення, що у своєму розвитку проходять стадії виникнення, зростання, надлому та розпаду, після чого вони гинуть, поступаючись місцем новій цивілізації.

Однією із найбільш значимих проблем, які намагається вирішити А. Тойнбі, є пошук механізмів, за допомогою яких здійснюється перехід суспільства із статичного стану в динамічний рух, що власне і зумовлює процес народження та функціонування цивілізації.Один із таких механізмів виражається в законі "Ви-клик-та-Відповідь". Відповідно до цього закону кожен крок вперед у розвитку цивілізації пов'язаний з адекватною відповіддю на "Виклик" історичної ситуації.

Своєрідність Виклику-та-Відповідівизначає специфіку кожної цивілізації, її ціннісні орієнтири та світоглядні засади.

Релігійна філософія

• Однією з найпоширеніших течій є неотомізм, як офіційна філософська доктрина Ватікану

Представники: Жільсон, Марітен, Корет, Ранер…

Неотомізм базується на вченні Фоми Аквінського,центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму.

Жільсон розмірковує: «Мати віру – це значить прийняти дещо, тому що воно явлене Богом.А тепер, - що означає наука (тобто наукові переконання). Це значить приймати дещо, що сприймається як істинне в світлі природного розуму.»

Отже неотомісти розрізняють 2 джерела пізнання – природний розум(науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог відкрив людині через слово і що вимовлене Богом є істинним)

Неотомізм втілений системою різноманітних філософських дисциплін: метафізики, гносеології, натурфілософії та ін.. Ядром є метафізика, яка детально розглядає співвідношення Бога і створеного ним буття.

• Теософія (О. Блаватська, Р. Штайнер)

Представники теософії ("теос" — бог. "софія" — мудрість) ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії усього світу ведуть розмови про одне й те ж - про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв'язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та належним чином його зрозуміти, ми зможемо ближче підійти до осмислення сутності божества. Із цієї тези випливала також теософська пропаганда екуменізму - руху за об'єднання усіх релігій світу.

Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виводила людські якості з особливого місця людини у творенні світу Богом, і з основної функції людини, пов'язаної і збиранням розпорошеної в світі первинної енергії позитивного буттєвого творення.

На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соціального життя, робилися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики та ін. Особливу роль представники цієї філософії відводи литакзваній "софійності" світу, виводячи божественну премудрість, втілену в творінні та у діяннях Христа, майже на рівень особливої божественної іпостасі.