Філософія епохи Відродження (XV – xvIст.Н.Е.)

Вона характеризується поверненням до канонів (зразків) та цінностей античної культури, визначається як процес історичного та культурного розвитку.

Філософія позбавлена впливу християнства, в центрі уваги опинилася людина, і тому світогляд називається антропоцентричним, змінилося і саме розуміння природи людини: вона вже не гріховна істота, а господар своєї долі. Змінилась і трактовка Бога: Бог починає ототожнюватись з природою, він ніби розлитий у всій природі, є тотожнім з нею, таке вчення називається пантеїзмом (пан – все, теос– Бог).

Гуманізм – у широкому розумінні означає «потяг до людяності». Гуманізм починається тоді, коли людина починає міркувати про саму себе, сенс свого буття, у вузькому розумінні гуманізм визначається як ідейний рух періоду ренесансу, змістом якого є розповсюдження і вивчення античних мов, літератури, мистецтва, культури.

Натурфілософія– це система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу. Обмеження наукових знань про природу, натурфілософія намагалася компенсувати філософськими роздумами про неї.

В цей період з’являються цікаві наукові теорії:

1. М.Коперніковрозробив геліоцентричну концепцію.

2. Г.Галілей висловлював думку, що Земля кругла, має форму кулі і обертається навколо своєї осі.

3. Дж.Бруно висунув гіпотезу нескінченність всесвіту і про можливість розумного життя на інших планетах.

Філософія Нового часу

Охоплює період від XVII – початок XIXст.н.е. Філософія Нового часу характеризує епоху появи капіталізму в Європі. Інтенсивно розвиваються точні і природничі науки, такі як фізика, механіка Ньютона, які справляють серйозний вплив на філософію, зокрема на спроби пояснити існування природи, людини і суспільства, спираючись на закони механіки.

Відповідно проблеми пізнання світу постають головними у ряді концепцій, тому характерною ознакою філософії нового часу є наукоцентризм із його головними напрямками розвитку:

• Методологія

• Гносеологія

• Соціально-політичні проблеми

Основними методами в цей період виступають індукція (Френсіс Бекон), дедукція (Рене де Карт) та 2 напрямки:

• Емпіризм

• Раціоналізм

Емпіризм(лат. Емпіріо – досвід, практика) – напрям у філософії, представники якого єдиним достовірним джерелом знань вважають життєвий досвід, а методом наукового пізнання – індукцію. Родоначальником є Френсіс Бекон (англійський філософ, дипломат, політичний діяч), родоначальник нової форми англійського матеріалізму (механістичного) і всієї тогочасної експериментальної науки.

Англійський матеріалізм – не заперечує існування Бога; визнає, що Бог створив світ, але з часом перестав втручатись у його справи (світ – це великий годинник, а Бог – годинникар).

Індукція – метод мислення, що передбачає рух від одиничного,індивідуального до теоретичного узагальнення.

Дедукція – метод пізнання, який передбачає рух думки від загальних положень до одиничних явищ.

Раціоналізм (раціо – розум) – напрямок у філософії Нового часу, який єдиним достовірним джерелом знань вважає розум. (Рене Декарт )

Згідно Декарта «у всьому належить сумніватись». Пошук істини Декарта передбачав сумнів.

Його знаменита фраза: «Я мислю, отже я існую» – «cotigo ergo sum». Мисляче «я» Декарта є самодостатнє і не потребує для свого існування нічого, окрім самого себе.

Френсіс Бекон вважав, що істинне значення дає нам досвід тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилокових суджень, забобонів, які він називав «ідолами».

Виділяють 4 групи ідолів:

1. Ідоли роду – зумовлюють недосконалості самого людського розуму;

2. Ідоли печери – вузькість поглядів людей, спостереження за світом ніби з печери;

3. Ідоли ринку – перешкоди, які виникають через спілкування між людьми за допомогою слів, процес нав’язування помилкових, але таких, що стали звичними суджень;

4. Ідоли театру – помилки, породжені сліпою вірою в авторитети.

Протидією ідолам служить мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження.

Існують 3 можливі шляхи пізнання:

1. Шлях павука – спроба розуму виводити істини із самого себе. Цей шлях відображає абстрактний раціоналізм (прикладом є логічне мислення);

2. Шлях мурашки – нагромадження голих фактів, що відображають одиничнийемпіризм;

3. Шлях бджоли – подібно до того, як бджола переганяє нектар у мед, так само і вчений перетворює емпіричні знання за допомогою раціональних методів у наукову істину. Френсіс Бекон виділив 2 типи знання:

1. «плодоносне» - приносить користь;

2. «світлоносне» - збільшує можливість пізнання.

Своїм знаменитим афоризмом «Знання – то сила» підкреслив велику роль експериментальної науки, що дає людині практичну користь.

Послідовники емпіризму:

1. Томас Гоббс (ідеалізм і номіналізм);

2. Джон Локк , Джордж Берклі (об’єктивний напрямок);

3. Девід Юм (суб’єктивний напрямок);

4. Поль Гольбах

5. Дені Дідро

6. Клод Гельвецій

7. Етьєн Кондільяк

Раціоналізму:

1. ГотліЛейббніц

2. Блез Паскаль

3. Бенедикт Спіноза

Джон Локк – надалі розробляв і обробляв принцип сенсуалізму, згідно якого всі людські знання мають суттєве походження. Він заперечував думку Декарта про «вроджені ідеї» і доводив, що людський розум від народження є «tabula rasa» (в перекладі означає чиста дошка). Все, що ми знаємо є результатом впливу зовнішнього світу, виховання і освіти.

Німецька класична філософія

У другій половині XVIII ст. філософська думка перемістилась в Німеччину, яка стала на шлях буржуазних трансформацій.

Німецьку класичну філософію сформували: Іммануіл Кант, Йоганн Готтліб Фіхте, Фрідріх Вільгельм Йосиф фон Шеллінг, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, ЛюдвигАндреас Фейєрбах, Карл Маркс.

В цю епоху відбувається зміщення центру дослідження від об’єкта до суб’єкта, в онтологічному аспекті – від природи до історії і культури. Філософія має пізнати людську життєдіяльність, зробивши предметом дослідження людську історію і сутність.

Засновником є Іммануіл Кант (порівнюють з Платоном). Його філософія – перехідна ланка між раціоналізмом просвітництва і романтичним забарвленням філософії XIX ст. Він пройнятий ідеєю розуму, здатного продуктувати абсолютні вічні істини. Виділяють 2 періоди:

1. Докритичний(догматичний) – до 70х р.XIXст. – силою розуму можна осягнути закономірності природи, тобто світ існує таким, яким людина його сприймає, а пізнання є його відображенням .

Цьому періоду властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. Але ознайомлення з філософією Юма його збудило;

2. Критичний – розвивається кантівська філософська система, призначена для вивчення походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.

Кант – дуаліст. Він розвивав гносеологічну проблему. У критичний період створив праці: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження». Подолав розбіжність між емпіристами і раціоналістами.

Виділяв 2 види судження:

1. Аналітичне (судження, яке не потребує підтвердження досвідом, не видають знання;

2. Синтетичне (завжди дають нові знання);

Виділяє 2 види знання:

1. Апостеріорне (досвідне);

2. Апріорне (незалежно від досвіду)

Розрізняє 3 види здатності:

1. Чуттєве споглядання (простір є не формою самих речей, а суб’єктивним способом упорядкуванням чуттєвого матеріалу);

2. Розсудок (упорядкування чуттєвих сприймань розсудком й утворення сфери досвіду, фактів);

3. Розум (здатність виходити за горизонти можливого досвіду)

Дотримувався поглядуагностецизму – часткове заперечення можливості пізнання світу.

І.Фіхте – суб’єктивний ідеаліст. Називає свою філософію науковченням. В його основі лежить твердження, що практично діяльне відношення до предмета передує теоретично-споглядальному відношенню до нього. Свідомість не дана, а задана, породжує сама себе.

Протиставляє Канту мисляче «я» про «річ у собі». «Я» трактує двояко:

1. Кожна людина відкриває «Я» у акті самосвідомості.( тобто індивідуальне «Я»);

2. Недосяжна нашій свідомості, з якої шляхом саморозвитку народжується абсолютне «Я» (божественна свідомість);

Висуває 3 положення свого науковчення:

1. Я покладає «Я» (самототожність);

2. Я протипокладає «не-Я» (1 – суб’єкт, «не-Я» – об’єкт, природа);

3. Я покладає і «Я» і «не-Я»

Рух від тези до антитези складає основу діалектичного методу Фіхте.

Шеллінг. Його система складається із:

1. Системи теоретичної філософії;

2. Практична філософія;

3. Філософія мистецтва

Спочатку розвивались натурфілософські ідеї, потім філософія тотожності і буття, а потім філософія релігії. Він переносить увагу з суб’єкта на об’ект: природа – творче начало, процес самореалізації, розуму.

Йому притаманний пантеїзм: ототожнення мислення і буття, реального і ідеального. Його концепція мала значний вплив на Гегеля. Його філософія мистецтва розвивала романтизм.

Висунув важливий принцип (Закон збереження і перетворення енергії).

Вчення Гегеля – вищі досягнення філософії. Основна концепція – ототожність мислення і буття. Він – об’єктивний ідеаліст.

Мислення – першооснова всього сущого.

Центральне поняття – абсолютна ідея, що породжує світ.

Сформував основні закони діалектики:

1. Закон заперечення заперечення (закон діалектичного синтезу) – синтез, тобто досягнення нового якісного змісту за рахунок подолання суперечливих сторін предмета;

2. Закон переходу кількісних у якісні зміни – вчення про сумність, де зосереджена увага на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху (вчення про сутність);

3. Закон єдності і боротьби протилежностей

Матеріалізм і гуманізм філософії Фейєрбаха.

Глибокий критик ідеалізму Гегеля. На його думку філософія Гегеля – раціональна містика, котра є безпідставною.

Основні положення:

1. Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра породжує розум (існує незалежно від мислення, свідомості);

2. Природа – основа, в якій людина – її частина;

3. Природа – джерело усіх наших знань. Початок пізнання – відчуття;

4. Предметом філософії має бути людина,включаючи і природу, що є вищим предметом філософії;

5. Релігія є заблудженням людини («Бог – це відокремлене від людини його «Я» ». Вона не має свого власного змісту;

6. Релігію необхідно подолати (після її подолання на місці віри поставити невіру, на місце релігії – освіту, на місце Біблії – розум, на місце неба – Землю, на місце Христа – людину)

Філософія Марксизму

Марксизм – ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економіку та теорію революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне. Головне завдання – проголосити звільнення робочого класу від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства (непримиримі відносини між робітниками і роботодавцем).

Виник у 50-х р. XIX ст. (Засновниками є Карл Маркс і Енгельс).

Основні риси:

1. Вперше стала світоглядом пригніченого класу, відображала інтереси пролетаріату. Робітничий клас у марксиській філософії знайшов свою духовну зброю;

2. Радикалізм, що виявлявся в загальних законах природи, суспільства і мислення;

3. Радикалізм, що далі виявлявся у розповсюдженні діалектики Гегеля на сферу духовного життя і матеріального світу, суспільства; виявляється у відкритті матеріалістичного розуміння;

4. Відкриття основних законів розвитку суспільства (соціологічний законвідповідальності, виробничих відносин);

5. Вперше, практика, як людська діяльність, включена в теорію пізнання як основа, джерело і критерій істини.

Трагедія полягає в утопізмі - нездійсненому ряду положень філософії марксизму.