6. Філософська думка України (кордоцентризм) План

Історичні типи філософії

1. Філософія Стародавнього світу (Індія, Китай, Греція та Рим) відповідала рабовласницькому ладу VII–VI до н.е. – V н.е.

2. Філософія Середньовіччя - феодал. суспільства – V – XVн.е.

3. Філософія Відродження - XV – XVIн.е., зародження буржуазних відносин

4. Філософія Нового часу і просвітництва. Німецька класична філософія (Англія, Франція, Німеччина) – від XVII до поч. IX ст. (філософія буржуазно - капіталістичного ладу)

5. Світова західноєвропейська філософія – IXX – XXст. (плюралізм)

6. Філософська думка України (кордоцентризм)

Прийнято розрізняти 2 типи культур:

1. Західна (Греція, Рим)

2. Східна (Індія, Китай)

Характерною ознакою філософії стародавнього світу є космоцентризм, тобто пізнання законів розвитку всесвіту (Космосу), природи світу і природи людини.

У Західному типі на першому місці стояло пізнання макросвіту, тобто космосу, всесвіту, природи, а після неї – мікросвіту (внутрішнього світу людини).

У Східному типі – навпаки: основним є пізнання мікросвіту, внутрішнього світу людини, її можливостей. Після розуміння внутрішнього світу людини знання за аналогією переносяться на макросвіт.

Філософія Стародавнього світу

(VII – VIдо н.е. – Vн.е.)

Філософія Стародавньої Індії

Філософія Стародавньої Індії у своєму розвитку має 3 етапи:

1. Ведичний (XV – VI ст. до н.е.; Веди (відати, знати) – основні літературні пам’ятки Стародавньої Індії, які містять релігійно-філософські трактати, священне писання, збірники гімнів, розповіді про предків, богів, ритуали, коментарі до Вед);

2. Епічний(VI – IIст. до н.е.) – період, в якому формувались основні філософські напрямки;

3. Епоха Сутр(до III – IVст. н.е.; сутра – короткий філософський трактат, афоризми, вислови), Араньяки (поведінка самітників) та Упанішади (розгорнутий філософський трактат (до III – IVст.н.е);

Основні частини Вед:

1. Самхіти (4 збірники, Ригведа);

2. Брахмани (інтелектуальні тексти);

3. Араньяки (в перекладі – «лісові книги»);

4. Упанішади (в перекладі – «сидіти біля ніг вчителя») – датують VIIст. до н.е.

Всі давньоіндійські школи (основних 10) поділяються на дві основні групи на основі ставлення до Вед:

1. Ортодоксальні (астіка) – класичні, традиційні, які визнають авторитет Вед за офіційною державною ідеологією; це здебільшого релігійні та містичні школи:

   1. Веданта (займається дослідженням Вед)

   2. Ньяя

   3. Вайшешика

   4. Йога

   5. Міманса

   6. Санкх’я

2. Неортодоксальні (нестіка) – нетрадиційна опозиція, які піддають сумніву і критиці авторитет Вед; це релігійно-матеріалістичні школи:

   1. Джайнізм(«не зашкодь живому»; аскетизм)

   2. Буддизм

   3. Чарвака-Локаята («Чар» - чотири, «лок» - основи – 2 школи)

Чарвака-Локаята є найдавнішою матеріальною школою в Індії, що заперечувала існування будь-якого іншого світу, крім матеріального. Згідно їх вчення світ складався с чотирьох основних першоелементів: вода, вогонь, земля та повітря.

Після смерті організм знову розкладався на початкові елементи; свідомість – є властивістю матеріального живого тіла.

Буддизм

Виник у VIст. до н.е. і поряд з християнством і ісламом стає однією з найпоширеніших релігій світу. Засновником буддизму є Сіддхартха Гаутама Шакья Муні, прозваний Буддою ( від слова – «пробуджений»). Основним літературним джерелом буддизму є Трипітака (в перекладі «3 корзини мудрості»).

Існують 4 благородні істини:

• Життя – це страждання

• Страждання має свою причину

• Причина страждань – прагнення до життя

• Шлях виходу із страждань – 8 ступенів морального удосконалення:

1. Правильне розуміння

2. Правильне зусилля

3. Правильна мова

4. Правильна дія

5. Правильний спосіб життя

6. Правильна думка

7. Правильна прагнення

8. Правильне зосередження

Філософія Стародавнього Китаю

Літературні джерела Стародавнього Китаю – так зване «п’ятикнижжя»: книга історії, пісень або віршів, перемін, ритуалів, порядку.

Основними напрямками філософії Стародавнього Китаю є:

1. Конфуціанство (Конфуцій) – це релігійно-етичне вчення, в якому центральне місце займають проблеми моральної поведінки людини, життя держави, управління суспільства, проблеми сім’ї. Особливе місце приділяють вихованню людини у дусі поваги інших людей.

Вводять поняття «жень»(гуманність), що має лежати в основі відносин між людьми. До проявів гуманності відносять: справедливість, повага до старших, синівська увага. Поділяють людей на благородних (ідеал) та негідників. Цей поділ є «породженням неба» і зміненим бути не може.

2. Даосизм (Лао-Цзи) – увесь світ розвивається і підкоряється законам Дао, згідно з яким в процесі розвитку все переходить у свою протилежність. Чергування «інь»(символ землі – жіноче) та «ян»(символ неба– чоловіче) називають шляхом Дао. Їх сполучення породжує все у світі.

3. Моїзм (Мо-Цзи) – 5 матеріальних першоелементів: вода, метал, вогонь, дерево, повітря

4. Легізм(законники)

Філософія Стародавньої Греції

Філософія Стародавньої Греції виникла у VIст.до н.е. і поділяється на 3 основних періоди:

1. Ранній період (натурфілософський, або досократівський) – охоплює VII – VIст. до н.е. Це період, який в основному розглядав проблеми буття природи, походження та структури космосу, всесвіту.

Мислителів цього періоду називали натурфілософами, природу – макрокосмосом, а людину – мікрокосмосом, і вважали, що мікро і макрокосмоси діють за одними законами. Значну увагу приділяли пошуку першооснови, буття світу, зокрема конкретного першоелемента, з якого все складається. Людина ще не стала предметом вивчення філософії.

2. Класична Грецька філософія (VI – Vст. до н.е. – Сократівський період) – період, в якому відбувся поворот мислителів від вивчення зовнішнього світу до проблем людини, її життя, поведінки. Цей період характеризує розвиток демократії, переважання політичної, етичної та гносеологічної проблематики. Початок класичного періоду пов’язують з іменем Сократа. В центрі своєї філософії Сократ поставив людину. Девізом його філософії була теза «Пізнай самого себе». Метод ведення бесід Сократа називають маєвтика(метод повитухи). Він полягає у тому, що шляхом запитань і відповідей у людини народжується власна думка.

3. Елліністичний період (кінець IVст. до н.е. – початок V ст. н.е.) – період еллінізму та Римської імперії. Відбувається занепад держав-полісів, а у філософії домінування етико-релігійної проблематики та замикання особи на своєму внутрішньому світі. Основна проблема – визначити сенс людського буття.

Провідні течії епохи еллінізму:

1. Стоїцизм – напрям, який зосереджувався на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя (засновником був Зенон Кітіонський (із Кітіону)). Ідеал мудреця – звільнитись від влади зовнішнього світу – від пристрастей, бажань, досягнення щастя.

2. Епікурейство – породження іншої епохи, є свідченням втоми, старіння культури (засновник – Епікур) – прагнення зберегти спокій душі, відійти від громадського життя і жити усамітнено (в насолоді має бути міра); атараксія – байдужість.

3. Скептицизм – філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості досягнення істини, здійснення ідеалів (Пірон : зневір’я у можливості людини – занепад культури).

Натурфілософи

• Фалес вважав, що все існуюче пов’язане з водою, саме вона є першоосновою світу;

• Анаксімен першоосновою називав повітря;

• Піфагор основою всього вважав число;

• Парменідвзагалі відмовлявся від пошуку конкретного елемента. Він вважав, що треба шукати загальні характеристики світу і називав такою – буття. Буття є вічним, незмінним, абсолютно досконалим;

• Геракліт вважав, що світ постійно змінюється і що світ – це вогонь, який то спалахує, то згасає.