23.Самопізнання Сковороди

Григорій Сковорода – один з найвідоміших філософів України.

Філософія для Сковороди – це практична мудрість.

Дійсність складається з 2 натур – видимої(матерія, людське тіло) та невидимої(душа, Бог). Дійсність складається з 3 світів: Великий(макрокосм), Малий світ(мікрокосм) та Біблії.

Метою людини є рух до невидимої натури. У самопізнанні людина відкриває божественний задум у самій собі (коли пізнає в собі Бога - ідеали Добра, Краси, Правди) та працю, для якої її призначив Бог. Таку працю Сковорода називав сродною(спорідненою). Якщо людина буде їй слідувати, то в суспільстві пануватиме гармонія та лад. Якщо Сократ звертається до розуму людини, то Г. Сковорода до її серця як осердя душевного життя людини, джерела самопізнання, що скеровує людину до самовдосконалення.

Істинною людина не народжується, а стає. Істину не досить знати, необхідно жити передовсім у злагоді з нею. Центральне місце у філософії Г. Сковороди посідає принцип "Пізнай самого себе". Як відомо, цей вислів був написаний на храмі Аполона в Дельфах, йому слідував Сократ. Для Г. Сковороди діалог - це не лише форма викладу його творів, а й спосіб життя, сповнений пошуку шляхів до досягнення людського щастя.

Вихідним принципом філософування Г. Сковороди є те, що життя—це філософія, а філософія - це життя. Цей принцип він реалізував у своєму житті: жив як мудрець. У цьому, можливо, і слабкість його філософії, бо він розчинив філософію у плині життя, не надаючи уваги теоретичному викладу та систематизації своїх ідей. Саме тому його називають філософом без системи. Проте його філософія цілісна, побудована за одним стилем та проникнута одним духом. Головна філософська проблема - це щастя людини та шляхи його досягнення.На думку Г. Сковороди, щасливий той, кому вдалося знайти в жорстокому ніжне, в гіркому - солодке, у лютості - милість, в отруті - їжу, в смерті - життя, в безчесті — славу. Життя людське - це рух між цими суперечностям.

Людина є тим, чим є її серце. Тому філософ наголошує: не за обличчям треба судити, а за серцем.

Юркевич Його філософія серця – це синтез платонізму з німецьким ідеалізмом, насамперед філософії Гегеля. Як і Гегель, Юркевич визнає всю дійсність духом. В основі духу лежить ідея. Вся дійсність утворюється рухом та розвитком ідеї, однак сама вона почала рухатись завдяки Богу.

Написав роботу « Серце і його значення в духовному житті людини». Людина є скінченним утворенням нескінченного вічного безумовного початку. Сферу духовного життя людини він позначає символом "серце".

Будуючи свою філософію серця, П. Юркевич рішуче відкидає абсолютизацію розуму в духовному житті людини. Обмеження душевного життя людини абстрактним мисленням є згубним для її моральності. На філософію П. Юркевича значно вплинув А. Шопенгавер. Він вважав, що егоїзм людини полягає в тому, що ми виключаємо з нашої діяльності інших людей і їхнє щастя або дивимося на них при цьому як на засіб нашого щастя. Річ у тім, що в Західній Європі домінував панраціоналістичний світогляд, що обґрунтовував розумний егоїзм. На думку П. Юркевича, здійснення добра можливе лише як акт щирої душі, щирого серця. Оскільки душа людини органічно пов'язана з тілом, то природно постає питання про тілесний орган духовної діяльності людини. Таким органом є серце, під яким П. Юркевич розуміє той орган, що в духовному житті людини репрезентує первісну силу душі. Він наполягав на гармонії між найважливішими центрами душевного життя людини - головою і серцем.

Спираючись на авторитет Святого Письма, П. Юркевич вважає серце осердям духовного життя людини. Серце символізує окремішність кожної людини як духовної істоти.