10.1.4. Особливості регіональних систем колективної безпеки

10.1.4.1. Загальні положення. Поряд із загальною системою колективної безпеки Статут ООН передбачає можливість створення і регіональних систем підтримання міжнародного миру за умови, що такі системи та їх діяльність сумісні з цілями і принципами ООН та підходять для регіональних дій. Подібні положення Статуту ООН дозволяють зробити висновок, що регіональні системи колективної безпеки складають частину загальної системи міжнародної безпеки та їй підпорядковані.

Враховуючи суттєві відмінності регіонів, Статут ООН не дає чіткого визначення регіональних органів та угод з питань міжнародної безпеки, а також функцій, котрі на них покладаються.

У цілому для регіональних систем колективної безпеки характерна наявність таких ознак:

1) проголошується зобов’язання учасників вирішувати усі спори між собою виключно мирними способами;

2) закріплюється обов’язок учасників надавати індивідуальну або колективну допомогу державі, яка піддалася зовнішньому нападу;

3) про заходи колективної оборони невідкладно має повідомлятися Рада Безпеки ООН;

4) учасниками є, як правило, держави одного регіону, а сам договір діє в межах району, визначеного угодою сторін;

5) прийняття нових членів до системи регіональної безпеки можливе лише за згодою усіх її учасників.

Основною метою регіональних угод та організацій є забезпечення мирного врегулювання спорів між їх учасниками. Відповідно до ч. 2 ст. 52 Статуту ООН члени цих угод та організацій повинні докладати усіх зусиль для мирного вирішення місцевих спорів у межах своїх організацій до їх передачі на розгляд Ради Безпеки.

Досить складним є питання про можливість здійснення в межах регіональних систем безпеки примусових заходів із застосуванням військової сили. За загальним правилом регіональні організації вправі застосовувати збройну силу лише для протидії уже заподіяному нападу хоча б на одного із їх учасників. Тривалий час беззаперечною вважалася думка, що у випадках, не пов’язаних з безпосереднім нападом на учасників регіональної системи безпеки, вона може здійснювати примусові заходи з використанням збройної сили лише за рішенням Ради Безпеки ООН, однак операції під керівництвом США проти Югославії (1999 р.), Афганістану (2002 р.) та Іраку (2003 р.), Лівії (2011 р) довели, що такі заходи можуть застосовуватися і без рішення Ради Безпеки ООН. Щоправда, навряд чи можна говорити, що операції проти Афганістану, Іраку та Лівії були реалізовані в рамках регіональних систем колективної безпеки, оскільки ці держави не входять до регіону діяльності НАТО.

Нині існує декілька регіональних систем колективної безпеки, причому регіони їх функціонування досить часто пересікаються. Основними серед таких є Організація з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ), Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Система колективної безпеки СНД. Певні заходи колективної безпеки розроблені й у межах Ліги арабських держав (ЛАД), Об’єднання американських держав (ОАД) та Організацією африканської єдності (ОАЄ), але особливою ефективністю вони не відзначаються.

10.1.4.2. Організація з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ) створена відповідно до рішень, закріплених Паризькою (1990 р.), Віденською та Гельсінською (1992 р.) деклараціями Наради з безпеки та співробітництва у Європі. Членами ОБСЄ є 53 держави, в т. ч. й Україна.

Цілями ОБСЄ є:

1) сприяння поліпшенню взаємних відносин, а також створення умов щодо забезпеченню тривалого миру;

2) підтримання розрядки міжнародної напруженості;

3) визнання неподільності європейської безпеки, а також взаємної зацікавленості в розвитку співробітництва між державами-членами;

4) визнання тісного взаємозв’язку миру і безпеки в Європі та у всьому світі тощо.

У своїй діяльності ОБСЄ тісно співпрацює з іншими регіональними організаціями, зокрема, ЄС, Радою Європи та НАТО.

ОБСЄ складається з представників парламентів держав, котрі підписали Гельсінський заключний акт 1975 р., і Паризьку хартію 1990 р. Парламентська асамблея:

1) дає оцінку ходу здійснення цілей ОБСЄ;

2) обговорює питання, підняті на зустрічах Ради Міністрів і на зустрічах на вищому рівні держав-членів ОБСЄ;

3) розробляє і сприяє здійсненню механізмів попередженню та вирішення конфліктів;

4) надає підтримку зміцненню і консолідації демократичних інститутів в державах-учасниках ОБСЄ.

Органами ОБСЄ є Рада, Комітет старших урядовців, секретаріат, центр із запобігання конфліктам та ін.

Рада міністрів закордонних справ, яка складається з міністрів закордонних справ держав-учасників, є центральним форумом для проведення регулярних політичних консультацій у рамках процесу ОБСЄ. Рада готує зустрічі глав держав і урядів держав-учасників і виконувати визначені на цих зустрічах завдання. Рада проводить свої засідання регулярно й не рідше за один раз на рік.

Комітет старших урядовців готує засідання Ради міністрів закордонних справ, виконує її рішення, проводить огляд поточних проблем і розглядає питання майбутньої роботи ОБСЄ, зокрема його відносин з іншими міжнародними форумами. Засідання Комітету проводяться в місці розташування Секретаріату в м. Празі.

Секретаріат ОБСЄ забезпечує адміністративне обслуговування засідань Ради і Комітету старших урядовців. Він веде архів документації ОБСЄ та розповсюджує документи на прохання держав-учасників. Секретаріат складається з директора, трьох співробітників і адміністративно-технічного персоналу.

Центр із запобігання конфліктам сприяє Раді в справі зменшення небезпеки виникнення конфліктів. Він являється механізмом консультацій і співробітництва щодо військової діяльності. Система мирного врегулювання ОБСЄ складається з таких елементів:

1) механізм ОБСЄ з врегулювання спорів (прийнятий у м. Валлетті у 1991 р.);

2) Конвенція з примирення і арбітражу (прийнята в м. Стокгольмі у 1992 р.);

3) Комісія ОБСЄ з примирення (положення про Комісію прийняте в м. Стокгольмі у 1992 р.);

4) Положення про директивне примирення (прийняте у м. Стокгольмі у 1992 р.).

10.1.4.3. Організація Північноатлантичного договору (НАТО) діє на основі Північноатлантичного договору 1949 р. Структура НАТО є відкритою для вступу нових європейських держав. Нині до складу НАТО входять 19 держав, але ступінь їхньої інтеграції в Північноатлантичний альянс різна. Наприклад, Ісландія, котра не має власних збройних сил, не входить в інтегровану військову структуру. Однак вона вправі послати цивільного чиновника у Військовий комітет. Ісландія має статус спостерігача в Комітеті військового планування. Іспанія не бере участь в інтегрованій командній структурі НАТО, однак вона є повноправним членом Північноатлантичної ради, Групи ядерного планування, Комітету оборонного планування і Військового комітету. Франція в 1966 р. вийшла з інтегрованої військової структури НАТО, залишившись у його політичній організації.

Згідно положеннями Північноатлантичного договору (ст. 5 і 7), озброєний напад проти одного або декількох держав-учасників розглядатиметься як напад проти всіх них, якщо такий напад відбудеться, кожен учасник допомагатиме стороні, що піддалася нападу, всіма засобами, включаючи застосування озброєної сили. Напад включає озброєний напад як на території держав-членів, так і на їх судна і літаки в певному районі. Про всякий такий напад і всі вжиті заходи негайно повідомляється Рада Безпеки ООН. Заходи припиняються, коли Рада Безпеки вживає заходи для відновлення і підтримки міжнародного світу і безпеки.

Відповідно до Договору була створена Рада НАТО (найвищий політичний і військовий орган), в якому представлені всі члени НАТО на рівні глав держав, урядів і міністрів закордонних справ. Як постійний орган Рада збирається раз на тиждень на рівні постійних представників в ранзі послів. Рада засновувала допоміжні органи, зокрема, Військовий комітет, котрий засідає не рідше за два рази на рік. У 1991 р. створена Рада Північноатлантичного співробітництва, в якій держави представлені міністрами закордонних справ.

Керівними органами НАТО є:

1. Північноатлантична рада.

2. Комітет оборонного планування.

3. Група ядерного планування та інші комітети.

4. Генеральний секретар.

5. Військова структура НАТО складається з:

5.1. Військових комітетів.

5.2. Постійного військового комітету.

5.3. Міжнародного військового штабу.

Місцеперебування НАТО – м. Брюссель (Бельгія).

Свого часу НАТО і Західноєвропейський союз (ЗЄС) не ставили перед собою завдання щодо створення наддержавних (транснаціональних) виконавчих розвідувальних структур. Проте, в їхніх міждержавних військових організаціях були створені відповідні Координаційні комітети‚ комісії та групи експертів із різних напрямків розвідувальної відповідальності. Аналогічна тенденція відбувалася і в структурах Організації Варшавського Договору (ОВД) та Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ). Представники радянських спецслужб у зазначених структурах Східного блоку, так і американські колеги в Західних військово-політичних альянсах, як лідери прагнули зайняти домінуюче положення щодо своїх партнерів: представники ЦРУ й РУМО США – у структурах НАТО, їхні опоненти з КДБ і ГРУ СРСР – в ОВД та РЕВ.

Кількісний склад апарату спецслужб та їхній бюджет‚ можливості глобального охоплення зон розвідувальної відповідальності та одночасного проведення різного роду за масштабами акцій‚ монополія в галузі космічної розвідки‚ а також збіг інших обставин у повоєнний час після Другої світової війни‚ створивши відповідні сприятливі умови, дали можливість американській стороні закріпити за собою статус головного геостратегічного гравця, а після припинення „холодної війни” зберегти певну монополію серед Західних партнерів у галузі розвідувальної діяльності та з розпадом структур КДБ та ГРУ ГШ МО СРСР стати світовим лідером.

Усередині військової організації Північноатлантичного альянсу – НАТО – найбільшого розвитку досягла багатостороння кооперація та координація діяльності серед загальнодержавних національних спецслужб і відомчих військових розвідувальних органів по таких напрямках:

1. Добування та обмін інформацією‚ котра має важливе значення для управлінських структур НАТО під час формування основ військово-стратегічного і тактичного планування та оцінки перспектив геополітичних процесів. Суб’єктом цієї оперативної діяльності став Об’єднаний комітет з розвідки (ОКР) зі складним‚ суворо засекреченим і мало прозорим механізмом функціонування. ОКР призначений для централізованої оцінки розвідувальних даних спецслужб усіх держав-членів НАТО і надання впливу на характер діяльності різних штабів альянсу в галузі військового планування.

2. Координація діяльності та залучення всього розвідувально-підривного потенціалу держав НАТО. Зазначений потенціал і механізм його функціонування обумовлювався характером розвідувальних завдань часів „холодної війни”‚ спрямованих на активізацію політичної‚ економічної та ідеологічної боротьби‚ насамперед‚ проти держав „соціалістичного табору”. Нині відбувається його адаптація до діяльності в умовах сучасних реалій.

За традицією розробку основ політико-ідеологічної боротьби покладено на Політичний комітет НАТО. Єдиним виконавчим розпорядчим органом і координаційним центром проведення Заходом підривних операцій проти недружніх до США і НАТО держав та їхніх прихильників, а саме проти пострадянських і посткомуністичних держав, Ірану, Іраку, Лівії, Північної Кореї та Китаю стало створене у складі цього Політичного комітету Політичне управління‚ підпорядковане безпосередньо Генеральному секретареві НАТО.

Для розробки узгоджених концептуальних положень політики всієї євроатлантичної блокової системи в Північноатлантичному альянсі були створені відповідні за напрямками діяльності Директорати політичного управління: „Політика”‚ „Економіка” та „Інформація”. До цих директоратів щоденно надсилаються необхідні матеріали від спецслужб союзних держав. Після їхнього опрацювання та узгодження відповідні настанови реалізуються через пов’язані з конкретними проблемами оперативні сили та засоби шляхом координації політико-дипломатичних і оперативних заходів у межах таємних операцій світового масштабу.

Механізм прийняття рішення та його реалізація виглядає наступним чином:

1) Рада НАТО приймає генеральне політичне рішення щодо цілі;

2) Політичний комітет – розробляє конкретні головні напрямки та завдання розвідувально-підривних програм, а також тактику їхнього виконання;

3) Політичне управління та його Директорати — конкретні політичні підривні операції та окремі акції, визначають завдання і роль кожного з учасників, а також порядок реалізації.

Після узгодження особливостей застосування технологічних засобів і відповідної термінології надаються рекомендації щодо використання можливостей державних ЗМІ для забезпечення спрямованих пропагандистських кампаній на підтримку заходів НАТО.

Зазначена система обслуговує зовнішньополітичну діяльність блоку в нових геостратегічних умовах‚ зокрема, так було під час реалізації заходів щодо Югославії‚ Іраку‚ Ірану‚ Лівії‚ Північної Кореї‚ Росії‚ Бєларусі, України, а також інших „проблемних”і посткомуністичних держав.

3. Застосування потенціалу держав НАТО для захисту внутрішніх відносин у владних державних структурах від зовнішнього комуністичного‚ антиглобалістського та іншого роду впливу, котрий може завдати шкоди Західним цінностям.

Координаційна діяльність та кооперація в цій сфері досягли високого рівня. Важливу роль як координаційний орган у цій галузі відіграє так званий „Комітет дій 46” (Actionskomitee 46 — AC 46). За своїм статусом він є підкомісією Комітету з питань безпеки НАТО. Через розпорядчий орган, підпорядкований безпосередньо Генеральному секретарю НАТО, — Директорат з питань безпеки — координуються всі заходи щодо „боротьби зі шпигунством” та безпосереднього придушення проявів внутрішніх опозиційних і підривних сил‚ насамперед комуністів та їхніх організацій‚ антивоєнних‚ екологічних та інших угруповань і рухів антиімперіалістичної спрямованості. Представники зазначеного комітету „AC 46” мають стабільний прямий зв’язок із керівниками контррозвідувальних служб держав НАТО.

Спецслужби США в НАТО постійно піклувалися щодо створення сприятливих умов затвердження за собою провідного положення та залучення на цій основі всього потенціалу натовського механізму, особливо спецслужб союзників по Північноатлантичному альянсу, для досягнення власної далекосяжної мети. Такі передумови були закладені ще в секретному додатку №0021 до Договору про заснування НАТО‚ підписаному в 1949 р. У ньому було юридично закріплено право фактичного контролю за діяльністю спецслужб своїх партнерів і таким чином — використання їхнього потенціалу в інтересах американців. Партнери по НАТО дали принципову згоду на створення американськими спецслужбами на території їхніх держав стаціонарних розвідувальних позицій для проведення у роки „холодної війни” розвідувально-підривних заходів проти громадян і державних установ членів Організації Варшавського Договору (ОВД)‚ а нині проти держав СНД, в тому числі паралельної агентурної мережі та постів технічної розвідки. Були визначені також із зацікавленими союзними спецслужбами держав перебування правила на рівні дво- і багатостороннього співробітництва.

Аналогічні принципи були закладені не лише в основу двосторонніх відносин між спецслужбами держав НАТО‚ а й також із спецслужбами інших лояльних до альянсу держав, у тому числі Франції, яка вийшла з НАТО, та деяких нейтральних і держав‚ що розвивалися так званим „капіталістичним шляхом”‚ а також із спецслужбами лояльних до Заходу „національно-визвольних рухів”.

Збіг інтересів з основних питань боротьби проти антизахідник рухів‚ насамперед проти реального соціалізму‚ як об’єднуюче підґрунтя альянсу‚ не заважало‚ через власні інтереси‚ виникненню між союзниками певних елементів недовіри‚ конкуруючих відносин‚ і навіть елементів ворожості (приміром, між Грецією та Туреччиною)‚ що викликало необхідність взаємного контролю один одного‚ в тому числі й за допомогою засобів спецслужб‚ за діями, дотриманням союзницьких зобов’язань і домовленостей. Таким чином‚ діяльність спецслужб держав НАТО концентрувалася й концентрується нині на виконанні таких завдань:

1. Визначення тенденцій у розвитку економічного і військового потенціалу, у зростанні імперіалістичних протиріч‚ планів‚ намірів‚ спрямувань та можливої поведінки серед політичних лідерів партнерів і конкурентів у боротьбі за сфери та позиції впливу; забезпечення контролю процесів, тенденцій у подіях і сприяння зниженню гостроти протиріч у відносинах у межах конкуруючої боротьби.

2. Контроль і надання вигідного впливу на розвиток внутрішніх соціально-політичних відносин у суспільствах держав із нестабільними режимами‚ особливо Західної Європи. Залучення фахівців-геостратегів до моніторингу, оцінки та розвідувального аналізу характеру розвитку тенденцій в урядових та управлінських структурах конкретних держав, у тому числі й союзних, і навколо них. Особлива увага приділялася державам, в котрих існувала постійна загроза посилення впливу або навіть приходу до влади комуністів чи їхніх прихильників (приміром, Італія та Франція), а також крайніх правих політичних сил (Португалія, Іспанія, Греція, Туреччина).

3. Створення сприятливих умов для захисту інтересів власних монополістичних фінансово-економічних і науково-виробничих об’єднань‚ розширення можливостей безпечного інвестування національного капіталу за кордоном.

Характер конкуренції між державами НАТО, Францією та іншими представниками Західного співтовариства за зони впливу яскраво викрив себе в подіях останнього десятиріччя ХХ ст. в державах Центральної, Східної та Південної Європи‚ особливо на Балканах і в СНД. Її інтенсивність підвищилася ще більше після розвалу Східного блоку і Радянського Союзу‚ а також унаслідок кардинальних змін у процесах‚ які розпочалися на посткомуністичному просторі та в регіонах традиційного радянського військово-політичного впливу.

Так‚ зокрема, американці відмовилися вести переговори щодо розробки програми спільних дій з французами та англійцями щодо республік колишнього СРСР. У цих умовах була зроблена спроба французів знайти порозуміння з німцями та англійцями. Їм вдалося домовитися лише з німцями (прим. автора). Це обумовило необхідність географічного поширення конкурентної боротьби на нові території.

Знаходить підтвердження припущення‚ що для досягнення економічних переваг над конкурентами набуває особливого значення боротьба з використанням специфічних засобів розвідувальних та інших спецслужб‚ що передбачає‚ насамперед‚ у стратегічному плані проведення довгострокових операцій та у тактичному — окремих акцій підриву.

Вирішальний успіх у сучасних умовах залежить від здатності правлячих кіл забезпечити ефективне регулювання процесу реформування відповідних секретних органів і спецслужб.

Особливості контролю процесів у міждержавних та у внутрішніх відносинах у суспільствах держав НАТО та інших із нестабільними владними режимами можна проілюструвати на прикладі Португалії‚ Італії‚ Греції‚ Туреччини та Чилі. Як правило‚ внутріполітичні події у зазначених державах зачіпали інтереси певних головних членів НАТО. Таємні операції у них не були безпосередньою справою всього Північноатлантичного альянсу. Проте, нині документально підтверджені акції військової розвідки, зокрема, США, ФРН, Великої Британії та Франції у політичній сфері, а також відповідне пропагандистське забезпечення їхніх оперативних заходів за допомогою наявного потенціалу розвідувального співтовариства НАТО.

Так, оприлюднені наявні матеріали розкривають участь розвідувальних служб у подіях‚ пов’язаних із військовими путчами крайніх правих політичних сил у Греції‚ Туреччині та Чилі (були організовані та підтримані РУМО і ЦРУ США)‚ із „оксамитовою революцією” у Португалії в 1974 р. (де провідну роль відіграли РУМО та ЦРУ США, БНД і військова розвідка МАД ФРН). Проте, ознак певної загальної координації діяльності спецслужб держав на рівні НАТО в цих таємних операціях не викрито. Фахівці зазначають‚ що подібні акції були організовані окремими провідними державами-членами Північноатлантичного альянсу з використанням розвідувальних та інших можливостей партнерів „у темну” без інформування їхніх представників щодо суті операцій‚ які проводилися.

Зазначені факти свідчать про те‚ що Західний військово-політичний альянс покликаний не лише для обміну військовою та військово-політичною розвідувальною інформацією‚ а має‚ насамперед‚ головну функцію — координатора заходів у питаннях внутрішньої безпеки суспільств партнерів від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Таким чином‚ військові структури НАТО і особливо розвідувальна спільнота держав-членів альянсу стоять на варті захисту загальних інтересів їхніх правлячих еліт. У плані організації та проведення колективних заходів щодо „захисту конституційних засад” існують відповідні договірно закріплені всередині НАТО правові форми обмеження, тобто порушення суверенних прав держав-членів альянсу. Вони визначають певні процедури щодо інтенсивності та правил обміну відомостями: від процедури передачі розвідувальних матеріалів до процедур персональних опитувань і проведення спеціальної перевірки громадян союзних держав.

Центральною проблемою співробітництва є придушення радикальних проявів‚ особливо терористичної спрямованості. Для цього в Політичному комітеті НАТО створена спеціальна підкомісія. Предметом спільних або інших форм багатосторонніх розвідувально-підривних або оборонних акцій союзних спецслужб було проведення погоджених заходів із розробки західноєвропейських комуністів та інших соціально-політичних рухів, опозиційних політиці Заходу, − пацифістських‚ зелених, а нині антиглобалістських.

Оприлюднені наявні матеріали свідчать також, що не було об’єднаних наддержавних контррозвідувальних служб по спільному захисту інтересів і безпеки держав-членів НАТО. Документом С-М(55)15 „Про безпеку в організації Північноатлантичного пакту” передбачено лише‚ що додатково до спеціальної перевірки на предмет благонадійності та допуску до роботи із секретними документами відповідно до процедур‚ передбачених національними нормативними актами‚ і правил секретного діловодства, надається право здійснювати спеціальні перевірочні заходи спецслужбам союзної держави‚ котра організує зазначену секретну роботу за програмами НАТО. При цьому зацікавленими спецслужбами має здійснюватися між постійний обмін відповідною інформацією щодо особи, об’єкта спеціальної перевірки чи оперативної розробки. Подальша перевірка службовців структур НАТО або інших закладів промисловості та наукових досліджень віднесена до компетенції спецслужб держави перебування.

Відповідно до ст. 4 Північноатлантичного договору НАТО виступає трансатлантичним форумом для проведення союзниками консультацій з будь-яких питань, що торкають життєво важливі інтереси його членів, включаючи події, здатні поставити під загрозу їхню безпеку. Учасники Північноатлантичного договору зобов’язуються розв’язувати всі міжнародні суперечки мирними засобами таким шляхом, щоб не були поставлені під загрозу міжнародний мир, безпека і справедливість. Вони утримуються у своїх міжнародних відносинах від загрози чи примусового застосування сили яким би то не було способом, несумісним з цілями ООН.

НАТО постійно розширює співробітництво з іншими державами, зокрема, через програму „Партнерство заради миру”, учасником якої є й Україна. Зазначена програма здійснюється під керівництвом НАТО і створює умови для формування нових відносин у сфері безпеки між НАТО та його партнерами заради миру. На основі прихильності цілям програми „Партнерство заради миру” члени НАТО прагнуть розвивати разом з іншими державами процес планування та досліджень з метою закладання основи для виявлення та оцінки сил і потужностей, котрі можуть бути надані ними для міжнародної бойової підготовки, навчань і операцій у взаємодії із силами НАТО. Держави-члени Організації мають намір сприяти військової та політичної координації в штаб-квартирі НАТО з метою забезпечення керівництва і керування відповідною діяльністю на основі партнерства з іншими державами, включаючи планування, бойову підготовку, навчання і розробку доктрин. НАТО проводить консультації з будь-яким активним учасником партнерства, якщо цей партнер вважає, що існує пряма погроза його територіальної цілісності, незалежності чи безпеці.

10.1.4.3. Особливості концептуального підходу Європейського союзу до забезпечення колективної регіональної безпеки. Європейський Союз за визначенням є регіональним політико-економічним об’єднанням з тенденцією до створення власних збройних сил та системи локальної і регіональної безпеки.

Лісабонський договір, парафований 18–19.10.2007 р. і підписаний 13.12.2007 р., одночасно увібрав у себе доповнені та перероблені положення раніше укладених угод про принципи діяльності об’єднаної Європи – Римського (1957 р.), Маастрихтського (1992 р.), Амстердамського (1996 р.) і Ніццького (2001 р.) договорів.

Одним із ключових напрямів перетворень правових засад Європейського Союзу в Лісабонському договорі 2007 р., яке безпосередньо зачіпає інтереси України та інших партнерів ЄС на міжнародній арені, служить реформа його зовнішньополітичної компетенції, котра має на меті зміцнення процедури ухвалення рішень в ЄС, внутрішньої демократії Союзу і консолідацію європейської зовнішньої політики. Основні зміни у зовнішньополітичному напрямку можна підрозділити на такі змістовні групи:

1) зміни міжнародної правосуб’єктності ЄС;

2) зміни правових механізмів проведення зовнішньополітичних напрямків діяльності ЄС;

3) зміни міжнародного представництва ЄС по зовнішньополітичним напрямкам його діяльності;

4) зміни правового статусу та об’єму спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС і спільної політики безпеки та оборони.

У рамках першої групи змін – значним досягненням Лісабонського договору стало перетворення ЄС у повноцінного суб’єкта міжнародного права: за ст. 47 Договору про Європейський Союз (далі – ДЄС) у редакції Лісабонського договору ЄС юридично наділений міжнародною правосуб’єктністю, зокрема, на міжнародній арені (за рахунок ліквідації Європейського співтовариства та „структури трьох опор”), що передбачалося й Договором, котрий заснував Конституцію для Європи (далі – ДКЄ) (п. 55 Лісабонського договору, котрий змінює ст. 46 А ДЄС). Зазначений крок дозволяє „новому” Союзу укладати від власного імені міжнародні угоди по всіх аспектах своєї компетенції, за винятком питань атомної енергетики (які як і раніше розв’язуватимуться інститутами ЄС від імені Європейського співтовариства з атомній енергії). Проте, з моменту введення в дію Лісабонського договору у держав-членів ЄС з’явилася можливість виходу зі складу ЄС. При цьому, як відзначає проф. Кашкін С. Ю., тут було сприйняте розширювальне тлумачення міжнародної правосуб’єктності ЄС, сформульоване ще в 1970-х рр. прецедентним правом Суду Європейських співтовариств.

Проте, з внесенням визначеності в питання міжнародної правосуб’єктності ЄС, Лісабонський договір 2007 р. зберіг без істотних змін дуалізм зовнішньої політики Союзу, що склався. Зазначений дуалізм виявляється в розщеплюванні зовнішньої політики на дві відносно самостійні гілки:

1) діяльність ЄС відносно „загальнополітичних” проблем міжнародного життя, включаючи питання міжнародного миру, безпеки та військового співробітництва, як і раніше, здійснюватиметься в рамках спільної зовнішньої політики та політики безпеки (далі – СЗПБ), яка перестає служити окремою „опорою” ЄС, але зберігає за собою статус особливого напряму зовнішньополітичної діяльності Союзу, регульованого його базовим (засновницьким документом – Договором про Європейський Союз);

2) інші, зокрема всі економічні аспекти міжнародної діяльності Союзу, котрі відносилися раніше до ведення Європейського співтовариства, виступають відтепер предметом спеціальних правил Договору про функціонування ЄС.

Встановлення міжнародної правосуб’єктності ЄС в цілому не тільки додало йому більш серйозної ваги на міжнародній арені, а є досить важливим сигналом як для держав-членів, кандидатів, так і партнерів ЄС на міжнародній арені щодо еволюції цього наддержавного утворення. Крім того, зі встановленням міжнародної правосуб’єктності ЄС вирішується гостра міжнародно-правова дискусія щодо визначення за ЄС міжнародної правосуб’єктності де-факто, за допомогою тлумачення його цілей, напрямків діяльності тощо.

Другою групою змін було позначено реформу правових механізмів зовнішньополітичної діяльності. Треба нагадати, що завдання реформування цих механізмів було одним з пріоритетних питань при підготовці проекту Європейської конституції 2004 р., а надалі було сприйнято Лісабонським договором 2007 р. у вигляді поправок у засновницькі документи ЄС.

Найважливіші підсумки цієї реформи наступні:

1. Зберігаючи поки що за державами-членами суверенні права відносно заходів СЗПБ, розробники проекту Європейської конституції 2004 р. й потім Лісабонського договору 2007 р., постаралися одночасно максимально удосконалити механізм підготовки та здійснення зовнішньополітичних актів Союзу, які в зміненій ст. 12 ДЄС представлені такими актами:

1) ухвалення спільних орієнтирів і рішень;

2) причому за допомогою останніх ЄС закріплює акції, визначає позиції, закріплює домовленості для виконання рішень по акціях і позиціях;

3) всіляко укріплює систематичне співробітництво держав-членів для забезпечення політики (ст. 25 ДЄС у редакції Лісабонського договори).

2. Не дивлячись на пропозиції, котрі висловлювалися ще при підготовці проекту Європейської конституції 2004 р., як загальне правило ухвалення рішень з питань СЗПБ збережено одноголосність представників держав-членів в Європейській раді та Раді ЄС (п-ф 1 ст. 31 ДЄС).

Так, п-фом 1 ст. 31 ДЄС у редакції Лісабонського договору визначено, що рішення, котрі мають відношення до СЗПБ, зокрема ініційовані Високим представником або державою-членом проведення місії повинні прийматися Європейською радою або Радою ЄС одноголосно. Навіть у тих ситуаціях, коли допускається використання кваліфікованої більшості (п-ф 2 ст. 31 ДЄС), державам-членам через своїх представників у Раді залишена можливість накладати вето на проект рішення, посилаючись на „життєво важливі міркування національної політики”. Зміна словосполучення „важливі” міркування національної політики (які можуть перешкоджати ухваленню рішення) на „життєві”, не набагато зменшує можливість блокування ухвалення рішення.

Інститутами ЄС, відповідальними за розробку спільної зовнішньої політики та політики безпеки, залишаються Європейська рада і Рада Європейського Союзу. Зазначені міжурядові інститути зберігають прерогативи по ухваленню в рамках СЗПБ всіх рішень – із стратегічних питань (Європейська рада) або відносно поточних проблем зовнішньої політики (Рада ЄС). Серед значних змін у даному аспекті (крім отримання Європейською радою статусу інституту Союзу) наголошується введення посади президента Європейської ради (тепер, як і по ДКЄ, як інституту ЄС – п. 14 Лісабонського договору, котрий змінює ст. 9 ДЄС), який обирається строком на два з половиною роки (з правом на одне повторне обрання). До того, Лісабонська редакція ст. 13 ДЄС передбачає можливість скликання Президентом Європейської ради надзвичайних зустрічей Європейської ради для того, щоб визначити стратегічні лінії політики ЄС у світлі таких подій.

Найбільш важливим нововведенням проекту Європейської конституції 2004 р. в області СЗПБ було введення посади „Міністра закордонних справ Союзу”, який на вимогу Великої Британії був перейменований Лісабонським договором у Верховного представника Союзу у закордонних справах і політиці безпеки (далі – Верховний представник).

Відповідно до нової редакції Договору про Європейський Союз (ст. 18 у редакції Лісабонського договору) Верховний представник сконцентрує в своїх руках основні важелі підготовки та реалізації всіх заходів Союзу на міжнародній арені – як у рамках СЗПБ, так й по інших напрямах зовнішньої політики Союзу, включаючи зовнішньоекономічні зв’язки. Зазначена посада поєднала функції Високого представника ЄС з питань СЗПБ і Європейського Комісара в справах зовнішніх відносин. Крім того, Верховний представник став одним із віце-президентів Європейської Комісії та головою (за посадою) „формації” Ради Європейського Союзу, відповідальної за вироблення зовнішньої політики ЄС – „Ради із закордонних справ”.

Таким чином, Верховний представник як би „займає два крісла”, належачи до керівництва відразу двох політичних інститутів Союзу (п. 19, котрий змінює ст. 9 E ДЄС).

Роль Верховного представника підсилює й та обставина, що засновницькі документи „нового” Союзу наділяють його правом одноосібно ініціювати ухвалення рішень у сфері СЗПБ (ст. 27 ДЄС у редакції Лісабонського договору). При цьому Верховний представник може діяти незалежно від Комісії або тільки „за підтримкою” останньої (ст. 30 ДЄС у редакції Лісабонського договору). Широку автономію Верховного представника підкреслює і формулювання п-фа 2 ст. 22 ДЄС у редакції Лісабонського договору, яка уповноважує Комісію і Верховного представника вносити „сумісні пропозиції Раді ЄС”.

До Верховного представника переходять також повноваження щодо виконання актів, прийнятих у рамках СЗПБ, у взаємодії з державами-членами. З цією метою він, зокрема:

1) забезпечує втілення в життя зовнішньополітичних рішень, прийнятих Європейською радою і Радою (ст. ст. 18 і 24 ДЄС у редакції Лісабонського договору);

2) координує дії держав-членів у рамках міжнародних організацій та на міжнародних конференціях;

3) одержує інформацію від держав-членів про роботу міжнародних інстанцій, зокрема Ради Безпеки ООН (ст. 34 ДЄС у редакції Лісабонського договору).

Проте, революційних змін у питанні ефективності реалізації СЗПБ „нового” Союзу не спостерігається, що припускає чергові проблеми у разі виникнення серйозних розбіжностей між його державами-членами. Так, щодо цього пункту змін зовнішньополітичних напрямків діяльності ЄС, можна зазначити, що вони несуттєві. Найбільш значні вони у сфері заходів СЗПБ, нова система яких повинна бути зрозумілішою та простішою. Але встановлення прямої заборони прийняття законодавчих актів у сфері СЗПБ говорить про намір розробників Договору виключити будь-яку двозначність і непорозуміння щодо цієї можливості. Збереження як основного принципу одноголосності при прийнятті рішень по сфері СЗПБ явно свідчить про недостатню близькість інтегрованості держав-членів у дану сферу, чого звісно складно від них очікувати. Значні застереження при застосуванні малочислених випадків застосування кваліфікованої більшості тільки підтверджує вищевказане.

Щодо інституційних змін у зовнішньополітичних напрямках діяльності ЄС можна сказати, що вони є достатньо суттєвими, про що свідчить виникнення Європейської ради, як одного з інститутів ЄС, встановлення нарешті постійного (на два з половиною роки) головування в цьому інституті та введення нового посту Верховного представника Союзу у закордонних справах і політиці безпеки, який фактично виконуватиме функції та роль Міністра закордонних справ ЄС. Завдяки останньому значно координується система ініціювання, прийняття та виконання рішень ЄС у зовнішньополітичних сферах, вона стає більш послідовною і особливо на цьому фоні виступає значна міра незалежності Верховного представника від інших інститутів ЄС, що повною мірою проявляється у сфері СЗПБ. Для України, яка визначила співробітництво з ЄС в якості головного напрямку державної політики, спрощення та уточнення механізму проведення зовнішньополітичної діяльності ЄС, в тому числі й СЗПБ, є звісно практично значним моментом. До того ж більш послідовна політика у відповідних сферах діяльності ЄС буде додатковим стимулом щодо інтенсифікації співробітництва української сторони з ЄС по відповідним напрямкам.

Третьою групою новел Лісабонського договору, яка з введенням посади Верховного представника є реформа представництва Союзу на міжнародній арені, зокрема дипломатичного представництва в третіх державах.

Особою, уповноваженою представляти Союз „з питань, котрі відносяться до спільної зовнішньої політики та політики безпеки, відтепер стає вищезазначений Верховний представник (п-ф 2 ст. 27 ДЄС у редакції Лісабонського договору). По решті (зокрема соціально-економічних) аспектів зовнішньої політики Союзу право здійснювати його представництво на міжнародній арені зберігається за Європейською комісією в цілому (п-ф 1 ст. 17 ДЄС у редакції Лісабонського договору). Але Верховний представник, який входить до складу останньої в ранзі віце-голови, набуває право вирішального голосу в розробці зовнішньополітичних заходів Комісії із цих питань. Проте, на відміну від СЗПБ, у вказаній сфері Верховний представник не уповноважений діяти в індивідуальній якості.

Щоб реалізувати свої ідеї та ініціативи, йому потрібно буде заручитися підтримкою інших членів Комісії, в якій Верховному представнику може бути й відмовлено.

Нарешті, як ще один представник Союзу на міжнародній арені Лісабонський договір 2007 р. визнає постійного Голову Європейської ради. Повноваження цього посадовця обмежуються тільки спільною зовнішньою політикою і політикою безпеки (абз. 2 п-фа 6 ст. 15 ДЄС). У той же час не встановлено чіткого змісту та об’єму відповідних прерогатив останнього, що може призвести до виникнення тертя і конфліктів між Головою Європейської ради, з одного боку, і Верховним представником, а також Комісією – з іншою.

Особливим аспектом у вдосконаленні організаційних і „представницьких” механізмів зовнішньої політики Союзу (включаючи й СЗПБ, і решта сфер міжнародних відносин ЄС), є вперше передбачене Лісабонським договором 2007 р. створення дипломатичної служби ЄС.

Вказана служба одержала офіційне найменування „Європейська служба зовнішньополітичної діяльності” і складається із співробітників апарату Комісії, Генерального секретаріату Ради Європейського Союзу і дипломатичних служб держав-членів. Керівництво Європейською службою зовнішньополітичної діяльності покладається на Верховного представника Союзу у закордонних справах і політиці безпеки (п-ф 3 ст. 27 ДЄС у редакції Лісабонського договору).

Одночасно із створенням дипломатичної служби ЄС з’являється можливість створення постійних або тимчасових представництв („делегацій”) Європейського Союзу в іноземних державах і при міжнародних організаціях (ст. 221 Договору про функціонування ЄС). Зазначені представництва („делегації”), також підлеглі Верховному представнику, замінять собою створені раніше делегації Європейської комісії в третіх державах (зокрема в Україні).

Зміни у представництві ЄС на міжнародній арені покликані спростити комунікацію Союзу зі своїми міжнародними партнерами у відповідних напрямках діяльності. Цей аспект тематики, як і вище розглянутий організаційний механізм ЄС у зовнішньополітичній сфері, були об’єктами досить серйозної критики щодо їх ефективності, зрозумілості та логічності.

Лісабонський договір вносить значну міру вдосконалення цих моментів, що має призвести до більш чіткої визначеності щодо того, хто, коли та як повинен представляти ЄС у певних напрямках зовнішньополітичної діяльності. Отже, після вступу у силу Лісабонського договору ЄС як і раніше має в своєму розпорядженні трьох вищих представників на міжнародній арені, які, при необхідності, зможуть й надалі виступати спільно у вигляді „трійки” (Верховний представник, Голова Європейської комісії і Голова Європейської ради). Але, на відміну від „старого” Союзу, новий склад „трійки” має постійний і самостійний характер, й що особливо підкреслюється, кожний з її елементів повинен відображати в своїй діяльності спільні інтереси всього Союзу, а не позицію якої-небудь держави-члена окремо. І хоча Лісабонський договір не зміг зняти усіх суперечливостей у представництві ЄС на міжнародній арені, спроби щодо покращення ситуації у цьому аспекті є позитивними.

Четвертою групою новел – останньою з визначених вище – є зміна правового статусу СЗПБ і СПБО. Відносно СЗПБ треба відмітити, що за Лісабонським договором, який скасовує систему „опор” ЄС, вона кваліфікується в якості однієї зі сфер діяльності, яка має значні особливості та відому ступінь самостійності. Серед напрямів зовнішньої політики Союзу все більшу актуальність набуває останніми роками спільна політика безпеки та оборони, покликана забезпечити ЄС власним військовим потенціалом як для оборонних цілей, так й для здійснення миротворчих операцій за його межами (зокрема на інших континентах земної кулі).

Засновницькими документами „нового” ЄС „спільна політика безпеки і оборони” (далі – СПБО) визнана як юридично автономний напрям діяльності Європейського Союзу. Так, юридично закріплена особливість правил і процедур даних напрямів. Набагато чіткіше визначений коло інститутів та органів, котрі проводять СЗПБ і СПБО. Вони, згідно з Лісабонським договором, визначаються та проводяться Європейською радою і Радою ЄС, а безпосереднє здійснення лежить на Верховному представнику та державах-членах.

Посилюється роль Європейського парламенту і Комісії в сфері вироблення та реалізації політики оборони.

У п-фі 2 ст. 24 ДЄС у редакції Лісабонського договору вказується також, що Суд ЄС не повинен мати юрисдикції по цих положеннях, за винятком юрисдикції по контролю відповідності ст. 25 ДЄС у редакції Лісабонського договору і перевірки законності деяких рішень відповідно до п-фу 2 ст. 240a Договору про Функціонування ЄС. Ухвалення законодавчих актів у сферах СЗПБ і СПБО прямо виключається (п. 27 Лісабонського договору, котрий змінює ст. 11 ДЄС).

Хоча СПБО й вважається частиною спільної зовнішньої політики та політики безпеки (СЗПБ), в рамках останньої вона відтепер одержала особливий правовий режим, закріплений в спеціальному відділі Договору про ЄС (відділ 2 „Положення про спільну політику безпеки і оборони” розділу 2 розділу V Договору про ЄС). Лісабонський договір вносить у текст ДЄС окрему секцію 2, присвячену правовому регулюванню СПБО. Так, ст. 42 ДЄС у Лісабонській редакції змінює ст. 28А наступним чином:

1) СПБО є частиною СЗПБ, що дозволяє ЄС володіти оперативним потенціалом у цивільних і військових аспектах. Союз використовує їх у миротворчих місіях за межами ЄС, для запобігання конфліктів і посилення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту ООН. Виконання політик, котрі входять у сферу дії даних положень, не повинно впливати на ефективність процедур і повноважень інститутів ЄС.

Лісабонський договір 2007 р. розширив коло „місій”, які ЄС може здійснювати за кордоном, зокрема шляхом проведення військових операцій (ст. 43 ДЄС у редакції Лісабонського договору). Такі завдання, які пов’язані з використанням цивільного населення і військових засобів, повинні включати скоординовані дії щодо роззброєння, гуманітарні та рятувальні завдання, військове планування, підтримку, запобігання конфліктів і миротворчі операції, завдання бойових сил у кризовому управлінні, у тому числі й постконфліктне врегулювання. Вони можуть сприяти в боротьбі з тероризмом, зокрема, підтримуючи треті держави в боротьбі з тероризмом на їх територіях, що може мати значні наслідки. Для виконання положень цієї статті Рада ЄС ухвалює рішення, котрі визначають спільні завдання та умови їх виконання Верховним представником і комітетом з питань політики та безпеки.

Після вступу у силу Лісабонського договору в засновницьких документах ЄС вперше був зафіксований принцип колективної самооборони держав-членів, тобто обов’язок держав-членів надавати допомогу і сприяння тому з них, хто стає жертвою озброєної агресії із-за кордону. Так, якщо держава-член стає жертвою озброєної агресії на її територію, інші держави-члени зобов’язані допомогти державі, яка піддалася агресії, всіма засобами відповідно до ст. 51 Статуту ООН. Проте це, згідно п-фу 2 ст. 42 ДЄС у редакції Лісабонського договору не повинно відображатися на специфічному характері політики безпеки окремих держав-членів і зобов’язання по кооперації в цій сфері повинні бути узгоджені із зобов’язаннями перед НАТО, що визнається основою і форумом зі здійснення колективного захисту держав-членів (п. 49 ст. 1 Лісабонського договору, котрий змінює ст. 17 ДЄС, та який встановлює п. 7 ст. 28 A).

Європейське оборонне агентство. У цілях розвитку технічного оснащення збройних сил передбачено створення Європейського оборонного агентства (п-ф 3 ст. 42 і ст. 45 ДЄС у редакції Лісабонського договору), відкритого для всіх держав-членів, охочих бути його членом. Рада ЄС, діючи кваліфікованою більшістю, ухвалює рішення, котре визначає статут Агентства, його місцеположення і оперативні правила. Ст. 45 ДЄС у редакції Лісабонського договору встановлює наступні завдання Європейського агентства оборони (передбачені ще текстом ДКЄ):

1) сприяє визначенню завдань військового потенціалу держав-членів і оцінці дотримання зобов’язань щодо можливостей, що надаються державами-членами;

2) сприяє гармонізації оперативних потреб та ухвалення ефективних, сумісних методів постачання;

3) пропонує багатобічні проекти для виконання завдань військового характеру, гарантує координацію програм, здійснюваних державами-членами, і управлінням певними програмами кооперації;

4) підтримує дослідження технологій оборони, координує дослідження планів і вивчення технічних рішень, відповідних майбутнім оперативним потребам;

5) сприяє ідентифікації і, якщо необхідно, здійсненню будь-якого корисного заходу для зміцнення індустріальної та технологічної основи сектора оборони і для поліпшення ефективності військових видатків.

Створення Європейського оборонного агентства покликано допомогти державам-членам оцінити та впорядкувати свій військовий потенціал для подальшого його вдосконалення, посилення співпраці та координації по оборонних питаннях, розробки спільних ідей, проектів тощо.

Лісабонський договір розширив можливості співробітництва держав-членів ЄС з питань СЗПБ і встановив нові обов’язки для них. Так, Лісабонський договір вперше в історії ЄС уповноважує ті держави-члени, чиї військові здібності відповідають вищим критеріям, і які прийняли взаємні зобов’язання щодо один до одного у сфері зовнішньої політики, політики безпеки і оборони, здійснювати „постійне організоване співробітництво” у військовій сфері (п-ф 6 ст. 42, ст. 46 Договору про ЄС і новий Протокол „Про постійне організоване співробітництво”). За ст. 32 ДЄС у редакції Лісабонського договору, ЄС забезпечує конвергенцію і солідарність дій у сфері СЗПБ, оскільки крім „забезпечення спільного підходу” в питаннях СЗПБ, держави-члени приймають зобов’язання інформувати один одного і консультуватися з іншими в межах Європейської ради або Ради ЄС перед здійсненням будь-якої акції на міжнародній арені або вступом у будь-якому зобов’язанні, яке могло б впливати на інтереси ЄС.

Верховний представник відповідає за забезпечення вимог даної статті, чому сприяють й дипломатичні місії ЄС. Реалізація цих завдань має забезпечуватися за допомогою потенціалу держав-членів, СПБО повинно включати прогресивний розвиток Союзної оборонної політики, котра може призвести до спільної оборони, коли Європейська рада винесе про це одноголосне рішення (п. 49 ст. 1 Лісабонського договору, котрий змінює ст. 17 ДЄС, котра встановлює п-ф 2 ст. 28 A).

Держави-члени повинні надати Союзу цивільні та військові засоби для виконання СЗПБ, щоб сприяти завданням визначеним Радою ЄС. Ті держави-члени, які разом створюють багатонаціональні сили, також можуть зробити їх доступними СЗПБ. Держави-члени ЄС повинні діяти прогресивно для поліпшення своїх військових здібностей. Європейське агентство оборони повинно уніфікувати оперативні вимоги та вживати заходи для задоволення вимог і посилення індустріальної та технологічної основи оборони, повинно брати участь у визначенні Європейського потенціалу сил і засобів та політики озброєнь, повинне допомогти Раді ЄС в оцінці поліпшення військового потенціалу. Для підтримки інтересів ЄС і захисту його цінностей, Рада може передати групі держав-членів повноваження щодо даної сфери (п. 49 ст. 1 Лісабонського договору, котрий змінює ст. 17 ДЄС, що встановлює п-ф 5 ст. 28 A).

Теорія і практика розвідувальна діяльність ЄС у військово-політичній сфері. Сучасна тенденція до інтернаціоналізації силових антитерористичних заходів і забезпечення миротворчих операцій у „гарячих точках” планети поступово перетворюють Раду Безпеки ООН у замовника та споживача розвідувальної інформації, котра сприяє перетворенню її також у суб’єкта розвідувальної діяльності у військово-політичній сфері. Проте, юридично у законодавстві всіх без виключення держав розвідувальна діяльність у формі „шпигунства”, „державної зради у формі шпигунства” і „державна зрада у формі надання іноземній державі, організації та особі допомоги у проведенні підривної діяльності проти держави-об’єкту розвідувальних посягань” – визнаються злочинними діяннями, котрі підпадають під кримінальне переслідування. Будь-якого міжнародного акту, котрий визначав дозволену, тобто юридично виправдану форму розвідувальної діяльності, в тому числі й в інтересах забезпечення міжнародної безпеки, тобто за замовлення ООН, – не існує. ООН у даному випадку спирається на мовчазну згоду світового співтовариства, тобто на „звичай” – на так зване „звичаєве право”. Теоретико-методологічна юридична розробка даної проблеми не здійснюється.

Європейські фахівці в області інформаційних систем, безпеки і стратегічного планування активно обговорюють проблеми, що виникають перед державами Європейського союзу в умовах можливості застосування інформаційної зброї, тобто засобів спрямованого впливу на інформаційні ресурси ймовірного супротивника у воєнний і мирний час.

Експерти визначають інформаційну зброю особливим видом засобів політичної розвідки при здійсненні оперативних заходів і таємних операцій в межах інформаційно-психологічної війни, котра здійснюється як у мирний, так й у воєнний час. Особливо фахівці виділяють таку особливість використання інформаційної зброї, як скритність. Її застосування в мирний час при відсутності силового протистояння вважається однієї з головних загроз, оскільки дозволяє непомітно для „супротивника” не тільки взяти під контроль його інформаційні ресурси, а й довільно маніпулювати пов’язаними з ними сферами держави, особливо політичною та економічною сферою. З огляду на зростаючу залежність управлінських рішень на вищому рівні від їхнього інформаційного потоку, що забезпечується, можливість повної дезорганізації економіки та фінансів, на думку низки західних учених, робить інформаційну зброю однією з найбільш ефективних і, ймовірно, найбільш розповсюджених уже до кінця нинішнього століття.

Нині на практиці реалізуються плани організаційного та технічного забезпечення національної інформаційної безпеки, створюються підрозділи, призначені для відбиття „інформаційної агресії”. Уряди беруть на себе роль координаторів міжвідомчих зусиль у цій сфері.

Розробка методів і засобів забезпечення інформаційної безпеки ведеться в ЄС по наступним основних напрямках:

1) виявлення загрози нападу;

2) нейтралізація нападу;

3) захист;

4) відновлення власних систем.

Крім вивчення технічних аспектів інформаційної безпеки, в ЄС активізувалася робота з оцінки впливу інформації на особистість і суспільство. При цьому робиться упор на визначення методів та засобів надання „інформаційної протидії”, каналів впливу на людину, впливу тієї чи іншої інформації на боєздатність збройних сил, дослідження взаємин ЗМІ та суспільної думки.

Експерти провідних держав ЄС дійшли висновку, що у зв’язку зі зростанням значимості інформаційного чинника для прийняття рішень на урядовому, військовому і промисловому рівнях необхідна диверсифікованість джерел одержання даних, а також механізмів їхньої обробки та способів доведення до споживачів. Підкреслюється важливість наявності національних інформаційних агентств із незалежною мережею кореспондентів, що дозволить виявляти дезінформацію, здатну впливати на прийняття державних рішень. Висуваються ідеї створення баз даних по джерелах інформації (наукові установи, ЗМІ, приватні особи) для одержання достовірних і оперативних (із конфіденційних джерел) відомостей у кризових ситуаціях.

Нині у державах ЄС організуються закриті міжвідомчі інформаційні інфраструктури, покликані забезпечити захищений зв’язок. Такі системи будуються на виділених каналах зв’язку і не мають виходи на глобальні мережі, оскільки, як стверджується, саме від цивільних комунікацій виходить основна загроза безпеки.

До останнього часу значення уразливості єдиної об’єднаної інфраструктури Європейського союзу недооцінювалося. Основними причинами появи уваги − загальноєвропейських інтеграційних процесів і загальне ослаблення силового протистояння на континенті.

Однак за політичною інтеграцією пішло фактичне об’єднання у сфері інформаційних ресурсів, що призводить до формування єдиного інформаційного простору ЄС, що, у свою чергу, призвело до залежності окремих держав від інформаційних потоків, котрі охоплюють суспільство. Таким чином, вплив на ці потоки з метою псування, перекручування інформації, котра знаходиться в них, а також виводу з ладу інформаційних інфраструктур переростає в ЄС з національної проблеми в міжнародну.

Як, приміром, можна привести низку реалізованих проектів збору та аналізу інформації про різні сфери в масштабах об’єднаної Європи, в яких закордонні аналітики відзначають, що прагнення ліквідувати кордони в усіх сферах призводить до зниження уваги до питань захисту інформаційних ресурсів від навмисного впливу зацікавленими особами з метою маніпулювання інформацією чи порушення працездатності. Також відзначаються труднощі, що виникають при спробах ідентифікації джерела такого впливу, що може бути як випадковим, так і спрямованим утручанням різних терористичних організацій та спецслужб іноземних держав. Американські експерти загострюють увагу на тому, що в реальній комерційній практиці вигідніше не приховувати, а активно поширювати та упроваджувати свої технології.

Низка аналітиків, указуючи на значні витрати США щодо забезпечення власної інформаційної безпеки, відзначають стійке прагнення створити враження відкритості інформаційних мереж загального користування та відсутності контролю над ними. Лідерство у сфері передових розробок дозволяє Сполученим Штатам установлювати стандарти в області систем зв’язку та обробки інформаційних даних, і в такий спосіб формувати залежність іноземних держав від американських програмних та апаратних засобів. Тим самим придушуються стимули до організації іншими державами аналогічних власних конкурентоздатних розробок. Тому спроби США перетворити свої національні стандарти захисту інформації у міжнародні викликають неоднозначну реакцію у партнерів з ЄС. На думку фахівців ЄС, це створює американським фірмам-виробникам засобів захисту інформації сприятливі умови для захоплення європейського ринку, потенційно розширює можливості контролю за інформацією, що захищається, і дає переваги американським розвідувальним службам.

Сполученим Штатам, які проголосили в якості однієї зі стратегічних ініціатив утворення „інформаційної супермагістралі”, приходиться закликати своїх „партнерів” з ЄС зробити їхні ринки телекомунікацій відкритими для конкуренції ззовні. Політика, що проводиться провідними промислово розвиненими європейськими державами, до останнього часу всіляко перешкоджала проникненню іноземних компаній зі зв’язку на власний ринок, усвідомлюючи „чутливість” цього сектору економіки до проблеми забезпечення національної безпеки. Однак при підготовці до підписання глобального телекомунікаційного пакту (лютий 1997 р.) у рамках Всесвітньої торгової організації (ВТО) Франція, Бельгія, Іспанія та Португалія погодилися скасувати усе ще існуючі внутрішні обмеження на допуск іноземного капіталу в область національних телекомунікацій в обмін на зустрічні поступки США в питанні про прокладку підвідних кабелів зв’язку.

З урахуванням вищевикладеного здобуває популярність ідея створення системи колективного контролю та забезпечення інформаційної безпеки. До труднощів у її реалізації експерти відносять:

1) неоднорідність розвитку інфраструктур у різних державах;

2) розбіжність у підходах і законодавстві;

3) труднощі в технічній реалізації;

4) відсутність єдиних стандартів.

Європейським союзом було прийняте рішення по якнайшвидшому створенню єдиної транс’європейської мережі інформаційного зв’язку, унаслідок чого затверджена програма INFO-2000, реалізується низка проектів щодо впровадження нових інформаційних технологій в адміністративний сектор − IDA, EPHOS, APPLICAZIONI TELEMATICHE та інші.

На розгляд Комісії Європейських співтовариств представлена програма щодо подолання мовних відмінностей у єдиних інформаційних системах. Найближчим часом планується низка заходів щодо вирішення питань безпечного обміну інформацією в мережах та впровадження єдиного стандарту для об’єднання локальних мереж різних держав і регіонів.

Зміни, котрі відбуваються в європейській інформаційній інфраструктурі, зажадали серйозних виправлень законодавчих і регулюючих актів. У цьому зв’язку 11.03.1996 р. Європейським союзом прийнята спільна Директива про юридичний захист баз даних (БД). Зростання інформаційного ринку означає можливість звертання до національних баз даних користувачів інших держав, що вимагає приведення у відповідність внутрішньодержавних актів і прийняття загального законодавства про захист авторських прав.

Нова директива забезпечує узгодження національних і загальноєвропейських правил із захисту авторських прав для баз даних, представлених в електронній та неелектронній формах, без збитку для авторських робіт, які входять до зазначених баз даних.

У цьому зв’язку 21.03.1996 р. у Брюсселі пройшла нарада на рівні міністрів, відповідальних за розвиток телекомунікацій у європейських державах, на якому були досягнута політична домовленість по новій директиві про взаємодію у телекомунікаційній області. Директива торкнулася проблеми організації універсальних послуг і взаємозв’язку на основі застосування принципів відкритої мережі (Open network provision − ONP). Рада також прийняла рішення по основних напрямках розвитку транс’європейських телекомунікаційних мереж, установив процедуру добору проектів.

У Брюсселі обговорювалися виправлення до юридичних актів ONP Frame Work і Leased Lines Directives. Розглядалися пропозиції Комісії Європейських співтовариств із координації підходів держав до введення однакових вимог до персонального супутникового зв’язку (SPCS) із метою запобігання проблем несумісності та відсутності законодавчих актів, особливо у тих випадках, коли послуги супутникового зв’язку надаватимуться всім державам на території Європи.

Більшість держав, які не володіють, як США, могутніми інформаційними ресурсами, схиляються до створення міжнародної договірно-правової бази забезпечення безпеки у глобальному масштабі та налагодженню взаємодії у зазначеній сфері. Європейці вже приступили до вивчення питання про прийняття нормативних документів з інформаційної безпеки в рамках ЮНЕСКО. На їхню думку, це дозволить додати контролю за глобальними мережами багатополюсний характер, зменшивши тим самим вплив США у даній сфері.

Деякі європейські держави розраховують на більш тісну взаємодію у рамках НАТО і Євросоюзу при виявленні ризиків упровадження нових технологій, розробці критеріїв, методів і випробних засобів для оцінки захищеності національних комунікаційних систем, видачі дозволів на впровадження інформаційних систем у важливі об’єкти та здійснення спеціальних заходів безпеки в урядових і військових структурах.

Підсумовуючи вище викладене, можна зазначити, що:

1. Лісабонським договором в Європейському Союзі було своєчасно введено нову посаду – Верховного представника ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки, що призначається кваліфікованою більшістю від складу Європейської Ради за погодженням з Президентом Європейської Комісії та Європейським парламентом. З 2006 по 2009 рр. цю посаду обіймав іспанець Хав’єр Солана, колишній Генеральний секретар НАТО. З 2009 р. – баронеса Кетрін Ештон з Великої Британії. Будучи одночасно віце-президентом Європейської Комісії, К. Ештон забезпечує узгодженість і координацію зовнішньої діяльності Європейського Союзу.

Відповідно до ст. ст. 18 і 27 Договору про Європейський Союз Верховний представник ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки:

1) проводить спільну зовнішню політику Євросоюзу і політику безпеки;

2) вносить пропозиції щодо її розвитку;

3) головує в Раді закордонних справ;

4) є одним з віце-президентів Комісії;

5) забезпечує узгодженість Союзу з питань зовнішнього впливу;

6) несе відповідальність у рамках покладених на нього в області зовнішніх зв’язків і координації інших аспектів зовнішньої діяльності Союзу повноважень;

7) представляє Союз з питань, які належать до спільної зовнішньої політики та політики безпеки;

8) веде політичний діалог з третіми особами та державами від імені Союзу та висловлює позицію Союзу в міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях.

Для забезпечення ефективного виконання завдань у сфері зовнішньої політики та політики безпеки у 2000 р. при головному керівному органі ЄС – Раді Європейського Союзу створені та нині активно функціонує багаторівнева структура власної служби зовнішньої розвідки ЄС:

Верховний представник ЄС із питань зовнішньої політики та політики безпеки Кетрін Ештон
	Секретаріат Верховного представника із питань зовнішньої політики та політики безпеки при Раді ЄС
	Політичний штаб Верховного представника ЄС із питань зовнішньої політики та політики безпеки		Військовий штаб Верховного представника ЄС із питань зовнішньої політики та політики безпеки
Назва	Координаційний центр із розвідки держав-членів ЄС (Брюссель)	„Ситсен”, (від „Ситью-ейшн центр”) входить до структури секретаріату (Брюссель)	Відділ воєнної розвідки (Брюссель)
Підпорядкованість	Підпорядкований Кетрін Ештон та входить до структури її секретаріату	Керівник „Ситсен” – нині британський професійний розвідник Уільям Шапкотт – підпорядкований Кетрін Ештон	Підпорядкований тризірковому генералу Райнеру Шувирту (Німеччина), який нині очолює воєнний штаб
Склад і функції	Входять 7 постійних представників розвідок ФРН, Франції, Великої Британії, Італії, Іспанії, Нідерландів і Швеції. Завдання: - обмін розвідувальною інформацією та розвіддокументами, - постачання розвідданих Кетрін Ештон.	Власний апарат збору розвідданих: − мережа спостерігачів у «гарячих» регіонах Європи (це професійні розвідники, які легально чи оперативно збирають інформацію, або документальні дані через місцеве населення та щоденно шифровками інформують Центр у Брюсселі. Така мережа є на Балканах – понад 100 чоловік); – співробітники 130 закордонних представництв ЄС по всьому світу, які репрезентують конфіденційні та секретні повідомлення до „Ситсен”.	У відділі працюють 30 фахівців військових розвідок з усіх держав ЄС Завдання: - аналіз військової інформації, яка надходить із 15 держав-членів ЄС; - обмін розвідданими з розвідувальними структурами НАТО; - обмін даними та інформування „Ситсен”.

2. Ґрунтуючись на оцінках фахівців в області стратегічних досліджень, представляється необхідним звернути увагу на особливу загрозу використання інформаційної зброї з метою узяття під контроль інформаційної інфраструктури держави, вивчити питання про доцільність виходу України з ініціативою про розробку міжнародних угод з інформаційної безпеки та кодексу поведінки в міжнародному інформаційному просторі.

3. Визначення самостійності СПБО у межах ОВПБ дозволяє говорити про новий етап еволюції цього зовнішньополітичного напрямку діяльності ЄС, що разом зі збільшенням випадків проведення місій ЄС дозволяє прогнозувати подальший успішний розвиток даного напрямку діяльності ЄС, що суттєво піднімає авторитет ЄС як організації у сфері безпеки. Однак, найважливішою новелою Лісабонського договору у цій сфері, є безперечно, створення механізму колективної безпеки, що без всяких сумнівів виводить ЄС на рівень впливових організацій з безпеки. Не дивлячись на те, що цей механізм дуже обмежений умовами щодо узгодження з політиками безпеки та оборони деяких держав-членів та обов’язками держав-членів у межах НАТО, сам факт виникнення такої концепції свідчить про зрілість даного напрямку СЗПБ та його перспективність у майбутньому. Для України може бути це шансом посилити співробітництво з ЄС у даному секторі інтеграції та можливість альтернативного, більш гнучкого та не заідеологізованого вибору системи колективної безпеки.

4. Характеристика перетворень правових основ зовнішньополітичної діяльності Союзу та інших реформ, здійснених Лісабонським договором 2007 р., свідчить про важливий для України факт юридичного визнання „європейської політики сусідства” як специфічного напряму взаємодії ЄС із сусідніми державами. Європейська політика сусідства почала формуватися ще в „старому” Союзі та покликана привести до встановлення „привілейованих відносин” між ЄС та державами, що межують з ним або географічно розташованими поблизу від нього. „Привілейовані відносини”, при необхідності, можуть бути оформлені спеціальною міжнародною угодою (ст. 8 ДЄС у редакції Лісабонського договору).

5. Вищезазначене доводить також, що одне з найзначніших досягнень Лісабонського договору – перетворення ЄС в повноцінний суб’єкт міжнародного права (тепер ЄС зможе підписувати міжнародні угоди від свого імені. ЄС продовжує свій розвиток і як організація у сфері безпеки та оборони, що підтверджується прогресом у відповідних напрямках його діяльності та змінами у механізмах проведення цих політик. Крім того, змінюється й сам статус ЄС, як інтеграційної організації, яка все більше набуває державоподібних рис і збільшує коло тих напрямків своєї діяльності, які стають сферами виключної компетенції ЄС. Розширюючи свої зовнішньополітичні напрямки діяльності, ЄС стає ще більш привабливим для потенційних держав-членів, та ще більш вагомим для існуючих держав-членів, які усвідомлюють реальність ваги Союзу на міжнародній арені.

10.1.4.4. Організація американських держав (ОАД) була створена на підставі Міжамериканського договору про взаємну допомогу 1947 р., Статуту ОАД 1948 р. і Міжамериканського договору про мирне вирішення міжнародних спорів 1948 р.

Членом ОАД може бути будь-яка американська держава, яка ратифікувала його Статут. Нині учасниками ОАД є всі американські держави, за винятком Канади і Куби. Місцеперебування ОАД – м. Вашингтон.

Цілями ОАД є забезпечення миру і безпеки на американському континенті, зміцнення солідарності та співробітництва, захист територіальної цілісності, організація спільних дій у випадку агресії, а також мирне вирішення суперечок.

Відповідно до ст. 25 Статуту ОАД будь-яка агресія проти однієї з американських держав розглядається як агресія проти всіх інших. При цьому Статут дає розширювальний перелік випадків, коли держави мають право застосовувати заходи колективної самооборони: якщо недоторканність або цілісність території, або суверенітет, або політична незалежність будь-якої американської держави будуть порушені за допомогою озброєного нападу або акту агресії, що не є озброєним нападом, або внутрішньоконтинентального конфлікту між американськими державами, або внаслідок ситуації, яка можуть поставити під загрозу мир в Америці.

На відміну від інших регіональних систем колективної безпеки Статут ОАД не передбачає обов’язку ОАД сповіщати Раду Безпеки ООН про вжиті заходи військового характеру, однак такий обов’язок безпосередньо випливає з норм Статуту ООН.

Найвищим органом ОАД є Генеральна асамблея, в якій представлені всі держави-члени ОАД. Для розгляду невідкладних проблем утворено Консультативну нараду міністрів закордонних справ, при якому засновано Консультативний комітет оборони для координації діяльності учасників з питань військового співробітництва.

До функцій Ради ОАД, що складається з представників держав-членів, віднесено ознайомлення держав із всіма міжамериканськими договорами, розробка проектів конвенцій у рамках ОАД, забезпечення роботи так званого Панамериканського Союзу тощо.

Крім головних органів, в ОАД існують допоміжні структури – спеціалізовані конференції і спеціалізовані організації (Міжамериканська комісія з прав людини, Міжамериканський юридичний комітет і т. ін.).

10.1.4.4. Система колективної безпеки СНД знаходиться лише на стадії формування, що не в останню чергу протиріччями в середині самої Співдружності. У 1992 р. 9 держав (Азербайджан, Бєларусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан та Узбекистан) уклали Договір про колективну безпеку, що передбачав спільне надання військової допомоги державам-учасницям у випадку зовнішньої агресії. На основі цього Договору утворено Об’єднані збройні сили та Рада колективної безпеки з фактично консультаційними повноваженнями. У 1999 р. 3 держави (Азербайджан, Грузія та Узбекистан) відмовилися від подальшої участі у цій системі колективної безпеки.

У 1995 р. главами Бєларусі, Вірменії, Грузії, Росії, Таджикистану, Туркменістану та України підписано Угоду про створення об’єднаної системи протиповітряної оборони, однак вона передбачає не створення системи колективної безпеки, а спільну експлуатацію цілісного комплексу протиповітряної оборони, створеної Радянським Союзом. Жодних положень про порядок вирішення внутрішніх конфліктів чи реагування на зовнішню агресію цією Угодою не передбачено.

Більш ефективно на теренах СНД діє система миротворчих операцій. Ташкентською угодою 1992 р. та протоколами до неї передбачено створення Груп військових спостерігачів та Колективних сил з підтримання миру. Рішення про створення таких груп та сил приймається Радою глав держав СНД, про що негайно повідомляється Рада Безпеки ООН та Рада Міністрів ОБСЄ. Загальне керівництво миротворчою операцією здійснює Об’єднаний штаб, що також утворюється Радою глав держав СНД.

Нині в рамках СНД проводяться миротворчі операції у Південній Осетії, Придністров’ї, Таджикистані та Абхазії. При цьому миротворчі сили у Таджикистані складаються з російських та казахських контингентів, у решті регіонів – лише з російських, що викликає сумніви у можливості їх оцінки саме як багатонаціональних миротворчих контингентів.

Утворені Лігою арабських держав та Організацією африканської єдності системи колективної безпеки виявилися малоефективними. Так, у 1971 р. ЛАД утворила міжарабські сили для роз’єднання у Лівані (так звані „зелені шоломи”), щоб припинити зіткнення між різноманітними регіональними угрупуваннями. У 1981 р. ОАЄ створила міжафриканські сили з підтримання миру, призначені для спостереження за виконанням перемир’я між угрупуваннями в Чаді. Ні та, ні інша операція успіху не мали.