Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення і загальну характеристику сучасної теоретико-методологічної парадигми поняття „війна”.

2. Дайте визначення і загальну характеристику сучасної теоретико-методологічної парадигми поняття „бойові дії”.

3. Дайте визначення і загальну характеристику сучасної теоретико-методологічної парадигми понять „збройні сили”, „армія”, „сухопутні війська”.

4. Дайте визначення і загальну характеристику сучасної теоретико-методологічної парадигми понять „діюча армія”, „армія прикриття”, „армія вторгнення”, „оперативне об’єднання”.

5. Дайте визначення і загальну характеристику сучасної теоретико-методологічної парадигми понять „міністерство оборони”, „генеральний штаб Збройний сил”.

6. Поясніть змістовного наповнення оперативному плані заходів техногенно-силової війни.

7. Поясніть змістовного наповнення в оперативному плані заходів озброєного конфлікту.

8. Поясніть спільність і відмінні риси війни та озброєного конфлікту.

9. Розкрийте загальну сутність взаємовпливу міжнародних відносини та міжнародна безпека у світлі глобальних політичних змін як чинників впливу на „життя” і „змістовний розвиток” війни.

10. Охарактеризуйте глобальні політичні тенденції як чинники впливу на характер форми застосування військової сили у міждержавних і міжнародних відносинах.

Список рекомендованої літератури: [29, 32- 35, 38-46].

Лекція 2.6. Теоретико-методологічні особливості та критерії видової класифікації війн план

2.6.1. Особливості теоретико-методологічної класифікації війн за соціально-політичною і міжнародно-правовою характеристикою.

4.6.2. Особливості теоретико-методологічної класифікації війн за силами, засобами і способами ведення військових дій та її елементів.

4.6.3. Теоретико-методологічні особливості визначення джерел, способів, сил і засобів розв’язання та ведення війни.

4.6.4. Теоретико-методологічні особливості визначення часової тривалості війни.

4.6.5. Теоретико-методологічні особливості визначення періодизації війни.

4.6.6. Теоретико-методологічні особливості визначення допоміжних заходів протиборства сторін, котрі знаходяться у стані війни.

2.6.1. Особливості теоретико-методологічної класифікації війн за соціально-політичною і міжнародно-правовою характеристикою

2.6.1.1. Класифікація воєн – розподіл за відповідними критеріями воєн по групах, виходячи із спільності їх однорідних і найбільш суттєвих ознак.

За соціально-політичним змістом типи воєн розрізняються на:

1) справедливі – несправедливі;

2) прогресивні – реакційні;

3) загарбницькі – визвольні.

За стратегічним змістом види воєн розглядають залежно від:

1) масштабу – світові, регіональні, локальні (зокрема, прикордонні);

2) способу дії – маневрені та позиційні;

3) складу тих, хто бере участь – двосторонні та коаліційні;

4) тривалості – швидкоплинні та затяжні;

5) просторово-територіальної специфіки озброєної боротьби – наземні (сухопутні), морські, повітря, космічні;

6) напруженості озброєної боротьби та її розмаху – війни малої, середньої і великої інтенсивності;

7) домінуючих засобів озброєної боротьби – ядерну війну, неядерну (звичайну, класичну), аналогом якої можна вважати „конвенціональну” техногенно-силову війну (супротивниками в ній є регулярні армії, котрі діють і застосовують засоби враження та знищення у відповідності до міжнародних договорів (конвенцій), а саме: звичайну стрілецьку, піротехнічну, хімічну, біологічну, бактеріологічну, геофізичну, інформаційну та інші різновиди збої, в т. ч. засоби ведення війни в кіберпросторі. Останні шість найменувань війни до останнього часу використовувалися, в основному, в зарубіжних класифікаціях воєн.

2.6.1.2. Справедлива і несправедлива війни.

2.6.1.2.1. Справедлива війна – війна, яка ведеться відповідно до принципів Статуту ООН для відбиття агресії та захист своєї вітчизни, незалежності держави, свободи нації і народу. За своїм соціально-політичним характером є антиподом, тобто протилежністю несправедливій війни.

2.6.1.2.2. Несправедлива війна – війна, яка ведеться іншою стороною всупереч принципам Статуту ООН для захоплення чужих територій, природних ресурсів і заволодіння інших чужих матеріальних та нематеріальних благ, нав’язування своєї волі іншим державам, націям і народам, для встановлення політичного панування, поневолення певних націй та народів або з іншими агресивними і реакційними цілями.

Залежно від конкретних історичних умов і спрямованості політики справедливі війни можуть переростати в несправедливі та навпаки. Обидві протиборчі сторони можуть вести несправедливі війни. При цьому кожна ворогуюча сторона прагне за рахунок дипломатичних зусиль і засобів інформаційно-психологічної війни забезпечити собі політичне прикриття та статус сторони, яка веде виправдану, тобто справедливу війну.

2.6.1.3. Світова війна – війна великих коаліцій, блоків, союзів держав, в яку прямо або побічно залучаються усі провідні держави світу та яка поширюється на усі або на велику частину континентів, акваторій океанів і морів. Така війна ведеться, як правило, тривалий час з гранично рішучими цілями, набуває глобальний розмах, найбільш запеклих форм і супроводжується величезними руйнуваннями та численними втратами керівного і особового складу, військової техніки, озброєння збройних сил, цивільного населення протиборчих сторін.

Її результати призводять зазвичай до кардинально різких змін в усій світовій військово-політичній обстановці, тобто тягнуть за собою кардинальний перегляд світових сфер впливу між світовими геополітичними центрами сил, повну заміну старого світового правопорядку, системи міжнародних правовідносин і колективної безпеки на новітні принципи.

Світові війни стали можливими в умовах колосального розвитку продуктивних сил, створення масових армій, оснащених різноманітними технічними засобами боротьби, придатних для ведення великомасштабних бойових дій далеко за межами територій національних держав і встановлення щонайтісніших політичних, економічних та науково-технічних відносин між більшістю держав, об’єднання їх в союзи і коаліції.

За свою історію людство пережило три світові війни:

1) дві техногенно-силові – Першу (1914 – 1918 рр.) і Другу (1939 – 1945 рр.);

2) і одну нового покоління – епохи переходу від постіндустріального до інформаційного світового суспільства, так звану „комбіновану” Третю (1946 – 2001 рр.) світову війну – розвідувально-інформаційно-психологічну з елементами техногенно-силової підтримки, відому під назвою „холодна війна”.

Перші дві – класичні техногенно-силові, конвенційно визнані – велися багатомільйонними збройними силами потужних військово-політичних коаліцій, були пов’язані з гігантськими масштабами озброєної боротьби, колосальними людськими втратами, матеріальними руйнуваннями і витратами.

Третя – „холодна війна” – ознаменувалася широкомасштабним застосуванням сил і агентурно-оперативних засобів спецслужб (розвідки та контррозвідки) і комбінованих методів розвідувальної та інформаційно-психологічної воєн, а також локальним застосуванням сил, засобів і методів техногенно-силової війни як засобу силової підтримки таємних операцій, що проводяться спецслужбами.

Ядерна зброя у цій війні використовувалася як основний політико-психологічний засіб стримування можливої реалізації воюючими сторонами широкомасштабних заходів із застосуванням наявних техногенно-силових засобів, особливо новітніх, один проти одного і військовою експансією (окупацією) на територію супротивника. Це був період інтенсивного розвитку розвідувально-підривних методик придбання і використання агентури впливу у владних і політичних структурах протиборчих сторін, який після 2000 р. оформився в офіційну зовнішньополітичну розвідувальну доктрину США і НАТО – „ненасильницького повалення неугодних урядів іноземних держав”.

Одночасно, нові умови, методи та тактика застосування звичайних класичних техногенно-силових засобів збройними силами породило створення новітньої високоточної техногенно-силової зброї п’ятого і шостого покоління. Остання нині дає змого вести успішні бойові операції на далекої відстані та досягати остаточної перемоги у війні без обов’язкової окупації території супротивника як це було у попередні дві світові війни. При цьому значно підвищилася роль таємних військових операцій розвідувальних і спеціальних розвідувально-диверсійних підрозділів. Зазначені спецпідрозділи здійснюють бойові операції як самостійно під легендою „повстанців із числа місцевого населення”, так й із застосуванням створюваних ними за допомогою агентури впливу із місцевого населення так званих „груп опору місцевому режиму” (жертв диктаторських режимів, повстанців, опозиційних політичних сил тощо).

2.6.1.3.1. Перша світова війна (1914–1918 рр.) була викликана подібною загальною фінансово-економічною кризою в умовах боротьби між двома коаліціями імперіалістичних держав. Обидва ворогуючі угруповання, які воювали, мали на меті – перегляд насильницькими методами сфер впливу на світових ринках сировини, робочої сили і збуту готових товарів. Війна тривала понад чотири роки (51 місяць і 2 тижні). У ній брало участь 38 держав з населенням близько 314 млн. осіб. Загальна чисельність збройних сил складала 70 млн. осіб. Протяжність фронтів 2,5 – 4 тис. км. Загальні втрати склали 9,5 млн. убитих і 20 млн. поранених.

У результаті відбувся розпад Австро-Угорської імперії, була послаблена Німеччина, на перші позиції у світі вийшли метрополії колоніальних утворень – Велика Британія і Франція, зміцнилися позиції США. Сполучені Штати отримали можливість на законних підставах перекинути значний військовий контингент на Євразійський континент. Одночасно хвиля соціальних революцій, що прокотилася по Європі, змела низку монархій і привела до влади прибічників тоталітарних режимів: фашистських (у Німеччині – Адольфа Гітлера, Італії – Бенітто Муссоліні, Угорщині – адмірала Хорті, Іспанії – Прімо де Рівера, потім генерала Франко, Португалії – генерала Кармона і Румунії – генерала Антонеску; напівфашистських – у Польщі, Болгарії, Греції, Югославії, Литві, Латвії та Естонії; мілітаристського – в Японії; тоталітарного комуністичного – в СРСР. Лише у Чехословаччині, Франції, Великій Британії і США знаходилися у той час при владі ліберально-буржуазні уряди.

2.6.1.3.2. Друга світова війна (1939—1945 рр.) на відміну від попередньої виникла в умовах існування двох ідеологічно непримиренних суспільно-економічних систем: капіталістичної (презентованої ліберально-буржуазними і вкрай право-фашистськими урядами) і соціалістичної (репрезентованої тоталітарним сталінським режимом у СРСР). Загальноекономічні проблеми додатково збільшувалися ще й ідеологічними антагонізмами, прагненням конкуруючих сторін до взаємного знищення і за рахунок чого – поширення свого впливу на інші регіони світу. Спроби знайти компромісні рішення призвели тоді до таємних політичних домовленостей і угод щодо розподілення сфер геополітичного впливу у вигляді Мюнхенської зради та пакту „Рібентропа–Молотова”. Зазначене заохотило німецький та італійський фашизм, а також японський мілітаризм на розв’язання світової війни за новий перерозподіл світового впливу. Правлячою елітою Німеччини, Італії та Японії був утворений „потрійний союз” і досягнута домовленість щодо розподілення між собою сфер світового впливу. Аналогічні переговори лідерів СРСР, Франції, Великої Британії і США не мали позитивного результату: звідси – змова урядів Франції і Великої Британії з німецькими нацистами з одного боку та Сталіна і Гітлера – з іншого.

Таким чином, слід зазначити, що за розв’язання Другої світової війни відповідальні як фашистські держави, так і тоталітарний сталінський режим у СРСР, а також так звані „демократичні” держави – Англії, Франції та США, котрі вклали гігантські кошти у відродження агресивного німецького та італійського фашизму та японського мілітаризму, створили відповідні умови для їхньої сутички з Радянським Союзом. Політика Мюнхена, що складала стрижень зовнішньополітичної діяльності Лондона, Парижа і Вашингтона, поставила Велику Британію та Францію поряд з іншими державами Європи на межу національних катастроф.

Друга світова війна тривала більше 6 років. У ній брала участь 61 держава з населенням 1,7 млрд. осіб. У низці збройних сил знаходилися 110 млн. осіб. Загальна протяжність фронтів перевищувала 15 тис. км. Загальне число убитих склало понад 50 млн. осіб. За своїми масштабами дана класична світова техногенно-силова війна не мала собі рівних за всю історію людства. Якщо в усіх війнах XII ст. було знищено 3 300 тис. осіб у XVII ст. – 5372 тис. осіб, у XIX ст. – 16 млн., то в XX ст. лише за дві світові війни – понад 60 млн. людей.

Попередній політичний передвоєнний досвід переконливо доводить те, що боротьба проти війни не призведе до успіху, якщо вона проводиться з позиції ідеологічних догм, без урахування реальних національних інтересів і цілей учасників конфлікту, що визріває. Лише загроза знищення людства змусила об’єднатися найбільш прогресивні сили світу проти фашизму. Незважаючи на складності, протиріччя і тертя в антифашистській коаліції, співробітництво СРСР, Великої Британії, США, а згодом деголлівської Франції, – стало важливим чинником розгрому гітлерівської Німеччини і мілітаристської Японії. Прикладами такого співробітництва стали спільно розроблені рішення Тегеранської, Кримської та Потсдамської міжнародних конференцій. Водночас лідерам провідних світових держав того часу не вдалося усунути всі протиріччя і розробити цивілізовані принципи та форми повоєнних міждержавних відносин, надати відповідної сталості позитивним тенденціям у розвитку права міжнародної безпеки.

Висновки переважної більшості фахівців сходяться на тому, що лише США стали єдиною державою, яка отримала з цієї війни вигоду: фінансово-економічну – за рахунок виконання військових замовлень сторін, які брали участь у збройному конфлікті, поліпшили свій економічний стан; геостратегічну – американці використали на свою користь бойові дії для перекидання військових контингентів до різних театрів воєнних дій на Євразійському просторі та, використовуючи у повоєнний час економічну залежність і неспроможність союзників забезпечити власними силами національну безпеку, закріпили свою військову присутність, насамперед в Європі у вигляді НАТО, в Азії – у вигляді військово-політичних блоків АНЗЮС, СЕНТО, СЕАТО, «Багдадського пакту» тощо. Військово-політичний і економічний центр капіталістичної системи перемістився із Європи в США. Одночасно в США перемістився й центр досліджень геополітичних проблем. Ще у 1823 р. п’ятим американським президентом Джеймсом Монро була проголошена зовнішньополітична програма, котра стала по суті першою офіційною геополітичною доктриною США, спрямованою на встановлення гегемонії Сполучених Штатів на всьому американському континенті.

Радянській Союз як антагоністична Західній цивілізації геополітична могутність очолила Східний бік підконтрольних держав. Поступове перетворення СРСР у величезну євразійську імперію завдяки стрімкому поширенню радянського впливу на центрально- і східноєвропейські країни, Китай і Південно-Східну Азію з’явилося найсильнішим потрясінням для Вашингтона. Геополітичний виклик Москви і швидка втрата атомної монополії вимагали від США та їхніх союзників створення нової стратегії, спрямованої на нейтралізацію „комуністичної загрози” і посилення американських позицій в Євразії. Як теоретичну основу нової стратегії були обрані знаменита мова Уїнстона Черчилля у Фултоні й опублікована в липні 1947 р. в журналі „Foreign Affairs” стаття радника американського посольства в Москві Джорджа Кеннана „Джерела радянської поведінки”. Головними інструментами забезпечення геополітичних інтересів американців у Європі стали план Маршалла і створений у 1949 р. військово-політичний блок НАТО. Навесні 1954 р. США відхилили пропозицію Радянського Союзу про його вступ до НАТО. Підписання в жовтні того ж року Паризьких угод, вступ до НАТО ФРН (05.05.1955 р.) і утворення Організації Варшавського Договору (14.05.1955 р.) завершили вихідне розміщення сил у повоєнній Європі.

Лише на початковому етапі Франція ще зберігала за собою лідерство в Північноатлантичному альянсі та його військовій структурі НАТО як провідна атлантистська сила у боротьбі з комунізмом. Проте, як відомо, у 1964 р. французи втратили таке право, і як крок у відповідь на гегемонію США французький Президент Шарль де Голь прийняв рішення про вихід Франції із НАТО, відновивши повний суверенітет над Збройними Силами та ядерним потенціалом Франції. Відтоді Сполучені Штати перебрали на себе повну відповідальність за забезпечення безпеки держав Західної Європи.

Зазначене пізніше дало помічнику американського президента з питань безпеки З. Бжезинському підстави у своїх наукових працях наполягати на визнанні світовим співтовариством США євразійською державою з усіма правами на безпосередню участь у вирішенні регіональних проблем і вимагати мотивовано врахування євразійськими партнерами американських інтересів. Таким чином, розширення у глобальному світовому масштабі низки опорних американських військових баз створило основу і передумови для відповідної фінансово-економічної американської експансії на Євразійський простір з перспективою, поступово знищуючи конкурентів, формування так званої „Всесвітньої американської імперії”.

2.6.1.3.3. Третя світова війна (1946-1991 рр.) – „холодна війна” – тривала 45 років. За визнанням Е. Еенбума, німецького фахівця з проблем оперативної діяльності іноземних спецслужб, розвідувальна діяльність у „холодній війні” значно домінувала над рештою військово-політичних заходів блокового протистояння на напрямку „Схід – Захід”. Говорячи про проблему рівня наукової вивченості такого соціального явища, як розвідувальна діяльність, Е. Еенбум зазначив: „Тут ідеться про два мільйони людей у всьому світі, які в 1989 р. перебували на грошовому утриманні спецслужб, зокрема, 650000 осіб – у Радянському Союзі, 150000 осіб – в інших державах Організації Варшавського Договору, 190000 осіб – у США і 185000 осіб – в інших державах НАТО. У двадцять мільярдів американських доларів оцінювалися далекосяжні таємні бюджети розвідувальних служб в усьому світі”.

Його британський колега Філіп Найтлі оцінив „міжнародне розвідувальне співтовариство”, яке репрезентувало учасників протистояння по обидва боки по лінії „Схід – Захід”, у 1,25 мільйон осіб із річним бюджетом у 52 млрд. німецьких марок і назвав галузь таємної діяльності спецслужб однією з індустрій, котра найшвидше за інші розвивалася у ХХ ст.

Щодо точності наукового визначення Третьої світової війни як явища серед фахівців точаться теоретичні спори: автор даного курсу лекцій та його однодумці вважають, що вона відбулася у формі „холодної війни”, яка здійснювалася не в класичних формах, а у вигляді низки „таємних операцій” спецслужб ворожих блоків, об’єднаних у більш ємне поняття „холодна війна”; інша група фахівців, прихильників „класичних форм” світової техногенно-силової війни все продовжують очікувати всесвітнього ядерного зіткнення і глобальних бойових дій збройних сил. Вони не можуть усвідомити, що поява високоточної зброї і досягнення спецслужбами найвищого рівня розвідувальних технологій, особливо інформаційно-психологічних, дозволяє вести бойові дії проти супротивників не лише у класичний воєнний час, а і в мирний, і досягати перемоги, навіть не здійснюючи військової експансії у вигляді окупації території іноземної держави. Виходячи із визначених вище причин, автор лекції пропонує студентам сприйняти авторське твердження про „третю світову війну” як наукову гіпотезу.

Створення і наступне протистояння в центрі Європи двох могутніх військово-політичних блоків породили якісно новий тип світової війни – Холодну війну. Основним політичним змістом цієї війни стало глобальне протиборство двох гігантських соціально-антагоністичних систем, що здійснювалося на тлі науково-технічної революції переважно жорсткими невоєнними засобами. Результат же цієї війни багато в чому зумовила економічна і технологічна міць США, котра дозволила американцям забезпечити вирішення головного геостратегічного завдання щодо об’єднання і зміцнення трьох конфронтуючих Радянському Союзу „центрів сили” – США, Західної Європи (НАТО) і Японії. До того ж єдиним пріоритетом у зовнішній політиці Вашингтона навіть у відносинах зі своїми союзниками залишалися виключно геополітичні інтереси США, які знаходилися в постійному розвитку.

Гнучка політична система США дуже сприяла розвитку наукових і прикладних основ геополітики. Адміністрації Президентів США, що змінювалися один раз на чотири роки були зобов’язані представляти свої зовнішньополітичні програми, які надалі удосконалювалися теоретично і коректувалися практично в рамках такого унікального документа, як щорічна доповідь президента Конгресу США „Стратегія національної безпеки”. Зазначений документ, власне кажучи, ставав основним юридичним документом, який затверджував геополітичну доктрину Вашингтона, здатну адаптуватися до швидко мінливої міжнародної обстановки.

Водночас у СРСР геополітика до останнього часу залишалася „реакційною антинауковою доктриною, що використовує для обґрунтування агресивної політики імперіалістичних держав, викривлення тлумачень даних фізичної, економічної і політичної географії”. Підтримка ж тих чи інших держав здійснювалася, як правило, за ідеологічною ознакою, і часто – без врахування національних інтересів СРСР. Холодна війна як політичний феномен так і не був до кінця зрозумілою і усвідомленою кремлівським керівництвом (на жаль, така ж помилка робиться в незалежній Україні: українська правляча еліта нині зовсім не усвідомлює сутність нинішніх геополітичних процесів і не орієнтується при прийнятті відповідальних рішень, на кого можна робити ставку геополітичній грі). Тому на шкоду економічним і технологічним чинникам, ставка в протиборстві зі США робилася значною мірою на нарощування військово-промислового комплексу і розвиток військових засобів, що, як виявилося, на відміну від невоєнних засобів неможливо було застосувати у глобальному масштабі. Неможливість застосування військових засобів об’єктивно означала: закінчення цієї дивної „невоєнної” війни стане результатом не зовнішньої агресії, а складних внутрішньополітичних процесів, ініційованих ворожою стороною за допомогою жорстких невоєнних засобів. Трагічний фінал із всією очевидністю продемонстрував незвичайний характер „холодної війни” і недалекоглядність (що межувала зі зрадництвом) кремлівських політиків.

Таким чином, черговий більш ніж 40-річний період став продовженням процесу протистояння вже добре сформованих двох світових антагоністичних суспільно-економічних і військово-політичних коаліцій в умовах нового витка загальної економічної кризи та ведення протидіючими сторонами „холодної війни”, стратегічні цілі якої досягалися без розгортання один проти одного прямих класичних техногенно-силових воєнних дій. У цьому випадку використовувалися методи „інформаційно-психологічної війни” і агентурно-оперативні технології розвідувальних та інших спецслужб. Інакше кажучи, підрив здійснювався шляхом безупинного проведення серій „таємних операцій”, що розроблялися і здійснювалися за вказівкою правлячих еліт безпосередньо державними спецслужбами або під їхнім керівництвом іншими державними і неурядовими структурами.

Історія протистояння по лінії „Схід – Захід” двох світових коаліцій держав та їх лідерів США і СРСР наочно проілюструвала відповідну тактику політичної практики впливу зовнішніх сил на внутрішні конфлікти в різних державах світу, оскільки вони, по-перше, частіше за все провокувалися державами-конкурентами і, по-друге, майже завжди, використовувалися ними шляхом підтримки опозиційних внутрішніх рухів, партій та угруповань. Для зовнішньої підтримки використовувалися стратегія „Морської Сили” та принцип її реалізації – „Анаконда”, яка складалася з відносно самостійних концепцій: стримування СРСР та блокової геостратегічної силової підтримки можливостями НАТО‚ АСЕАН, АНЗЮС, СЕНТО тощо у протистоянні з „соціалістичним табором”. Розроблені „батьками атлантизму” – американцями Альфредом Мехеном та Ніколасом Спікменом – принцип так званої „Анаконди” в реалізації зазначеної стратегії полягає у блокуванні ворожої території з моря по узбережній лінії, що призводить поступово до стратегічного виснаження супротивника.

Традиційно політика атлантистів щодо держав Східної Європи, розташованих між Росією і Німеччиною, базується на маккіндерівській тезі про необхідність утворення тут „санітарного кордону”, який був би одночасно конфліктогенною і буферною зоною між Москвою та Берліном, що протягом багатьох десятиліть перешкоджало виникненню стійкого російсько-німецького союзу, життєво небезпечного для всього атлантичного блоку. Саме з цих причин Велика Британія та Франція, а після 1945 р. й Сполучені Штати Америки, прагнули всіляко дестабілізувати східноєвропейські народи, нав’язувати їм думку про необхідність „незалежності” та „визволення” з-під німецького чи російського впливу.

Ідеократичні сили Євразії, зі свого боку, прагнуть утворити на Світовому Острові „Євразійську імперію” по лінії „Париж – Берлін – Москва – Токіо”.

У цих умовах наприкінці 70-х рр. ХХ ст. в апараті Ради національної безпеки США згуртувалася група ортодоксів‚ які вважали‚ що „у світі нема місця для американців і росіян... або росіян необхідно розгромити‚ або вони повинні капітулювати”. Першорядним став висунутий конфронтаційний воєнно-силовий аспект відносин. Теоретичною базою посилення гонки озброєнь стали різні „сценарії” ядерної війни, котрі розроблялися Гудзонівським інститутом, Інститутом оборонних досліджень, Джорджтаунським центром міжнародних і стратегічних досліджень тощо. Жорсткого характеру набула й політика Вашингтона щодо багатьох інших держав світу, зокрема й до союзників по НАТО та Японії.

Як свідчать події останнього десятиліття, протиріччя, насамперед економічне, по лінії „Схід – Захід” завершилося розпадом „східного блоку”, поразкою СРСР, розчленуванням Радянського Союзу, Чехословаччини, Югославії та (всупереч бажанню еліт найбільш визнаних європейських центрів сили – Великої Британії та Франції) об’єднанням Німеччини, котра, відновившись у повноцінну центральноєвропейську силу, якою була в минулому, в перспективі протиставлятиме себе в міжцивілізаційних відносинах „атлантистам”.

З посиленням ролі США та захопленням ними в 60-ті рр. ХХ ст. практично повного контролю над англійськими колоніями, стратегічна роль Великої Британії в світі значно зменшилася, і нині в Європі ця держава виступає швидше як екстериторіальна плавуча база Вашингтона, ніж як самостійна сила. У новому значенні багатьох світових геостратегів нинішня Велика Британія геополітично не вважається європейською державою, тому що її стратегічні інтереси традиційно протилежні тенденціям у Європі. Звідси її постійна особлива думка щодо європейських справ і наявність такої міцної взаємодії в галузі дипломатії, військової стратегії, економіки, безпеки, особливе співробітництво у сфері розвідки та контррозвідки з розподілом відповідних регіональних зон відповідальності між Лондоном і Вашингтоном‚ з підключенням до цього особливого партнерства колишніх англійських колоній – Нової Зеландії, Австралії та Канади.

Водночас Слов’янська цивілізація на чолі з Російською імперією, Радянським Союзом, а нині Росією, в міжцивілізаційній конкуренції ніколи не мала світової економічної могутності. Через ці обставини СРСР у повоєнні роки репрезентував лише воєнно-технічну проблему для Заходу (за наявності ядерної зброї і великої кількості танків). Основна ж економічна конкуренція в міжцивілізаційному протистоянні відбувається між Заходом і державами Південно-східного поясу (ПСП), насамперед Китаєм – не лише регіональним, а і ймовірним світовим лідером. Фахівці стверджували, що така тенденція залишатиметься до другої половини XXI ст., що обумовлюватиме періодичну напруженість відносин по лінії „Північ – Південь”.

Враховуючи невтішливі перспективи глобальних змін на Євразійському просторі, для створення відповідного психологічного фону і демонстрації гегемоністських амбіцій американської адміністрації президент Р. Рейган 08.07.1982 р. у промові в англійському парламенті закликав Захід до „хрестового походу проти комунізму”, заявивши: „Давайте ж припинимо вагатися, скористаємося нашою могутністю для того, щоб марксизм-ленінізм опинився на згарищі історії. Двадцять перше століття людство повинно зустріти на руїнах комунізму”. Через агентуру та „друзів” у провідних органах преси, на радіо і телебаченні проводилося вигідне висвітлення специфічних проблем розвідки, здійснювалася „інформаційно-психологічна війна”, зокрема й щодо населення США.

06.04.1981 р., виступаючи в Центрі міжнародних і стратегічних досліджень Джорджтаунського університету, президент Рейган заявив, що йому „вдалося суттєвим чином покращити роботу розвідувальних відомств, відновити моральний дух та зміцнити їх спроможність викривати, аналізувати та відбивати загрози, що надходять від розвідок супротивника”. „Історики, я впевнений, – наголосив він у штаб-квартирі ЦРУ в Ленглі 24.05.1984 р. під час закладання фундаменту нового приміщення, – дійдуть висновку, що ніхто, мабуть, не відіграв більш важливої ролі в цю хвилюючу еру, ніж всі Ви, ті, хто працює тут, в ЦРУ”. Президент вказав, що „в сучасному світі мають важливе значення активні та енергійні операції розвідки. Її роль може стати навіть ще більш важливою в мирний, ніж у воєнний, час”.

Коли „справу було зроблено” за допомогою певних внутрішніх сил у Москві та союзних радянських республіках, президент Д. Буш-старший мав змогу відкрито сказати на з’їзді Республіканської партії 20.08.1992 р.: „Так, не сумнівайтеся, повалення комунізму не було чимось таким, що само собою сталося. Для цього добре попрацювали команди кількох американських президентів від обох партій”.

Звідси виходить, що цей ідеологічний фон протягом усього періоду протистояння був прикриттям для американської еліти в реалізації своєї стратегічної мети – досягнення світового лідерства в боротьбі з іншими цивілізаціями (західноєвропейською, слов’янською, східною тощо). В умовах назрівання третьої світової економічної кризи це надавало можливість американцям втягувати інші провідні західні держави і країни Сходу до боротьби, що не припиняється й нині, із „комуністичною небезпекою”, тим самим виснажуючи їх моральні та матеріальні ресурси і поступово просуваючись до статусу „єдиної в світі супердержави”.

Таким чином‚ зовнішні сили в особі США та НАТО організовували й підтримували внутрішні сили розпаду в державах Організації Варшавського Договору та їх сателітів у світі. Представники Північноатлантичного альянсу заявляли про це відкрито і неодноразово. В геополітологічних працях сучасних геостратегів-атлантистів Д. Мейнига, У. Кірка, С. Коена, К. Грея й особливо у Г. Кiссінджера та З. Бжезинського „програвалися” всі сценарії щодо „ослаблення східного блоку і повалення тоталітарних комуністичних режимів”. Вплив цих науковців на практичну політику цілком очевидний, він підкреслюється і значенням їхніх посад – держсекретарів, помічників і радників американських президентів з питань національної безпеки.

Поразка СРСР та його союзників з Варшавського Договору в „холодній війні” свідчить про те, що інститути психологічної війни та державні (насамперед політичні) структури держав Заходу були більш досконалі й мобільні у пристосуванні до особливостей, що виникали в процесі еволюції відносин між „Сходом і Заходом”. За допомогою політики військового диктату, економічного і пропагандистсько-ідеологічного тиску Вашингтон намагався поставити в повоєнний час інші держави світу, у тому числі й союзні капіталістичні, у міцну залежність від США. Це викликало природний протест серед європейців. Зокрема з боку деголлівської Франції, що прагнула проводити незалежну від Вашингтона і НАТО зовнішню політику. Проте головною мішенню для держав Заходу був ідеологічний противник – Радянський Союз і країни, що стали на шлях розбудови соціалізму.

Аналіз наявних матеріалів, здобутих у 1989–1995 рр., у тому числі документальних, а також відкритих джерел, показує, що радикальні соціально-політичні, економічні зміни, котрі відбулися в державах Центральної і Східної Європи, розпад Радянського Союзу, Чехословаччини та Югославії, об’єднання Німеччини, поглиблення кризових економічних процесів у регіоні істотно вплинули на зміну воєнно-політичного співвідношення в геополітичному просторі європейського континенту, спричинили також і зміни в пріоритетах політичних сил держав залежно від перспектив задоволення їхніх інтересів. Насамперед, ці процеси продовжують розвиватися під впливом складної загальноекономічної ситуації у світі, кризових економічних явищ, що існували до 1985 р. та одержали розвиток в наступні роки.

Як вже зазначалося вище, Третя світова війна в Європі протягом тривалого часу мала непомітний (латентний) характер, прориваючись окремими спалахами класичних техногенно-силових озброєних зіткнень. Протистояння не набувало характеру глобальної класичної техногенно-силової війни, оскільки був серйозний стримуючий чинник – ядерна зброя. Берлінське повстання у 1954 р., угорські події 1956 р., вторгнення військ Варшавського договору в Чехословаччину у 1968 р., Радянського Союзу в Афганістан, участь кубинських військ у громадянській війні в Анголі та Мозамбіку; сутички Туреччини і Греції на Кіпрі, прикордонна війна між Іраном та Іраком; участь США у Корейській і В’єтнамській війнах; падіння тоталітарних режимів у Португалії та Іспанії, збройне протистояння в Олстері, міжетнічні конфлікти на Балканах і Кавказі – ці та інші конфлікти свідчать, що на Євразійському просторі існували передумови для значно гострого й концентрованого перебігу Третьої світової війни. Прогнози почали виправдовуватися у 90-ті рр. ХХ ст. на територій держав Східної, Центральної і Південної Європи, зокрема в СРСР, СФРЮ та Чехословаччині.

Розпад так званого „соціалістичного табору” та Організації Варшавського Договору на Заході розцінили як беззаперечну перемогу в глобальному протистоянні. Проте це було ілюзією. Повалення тоталітарних режимів у державах Східної і Центральної Європи не зняло протистояння між США та Росією, США і ЄС, США та Китаєм, США та Іраном, США та Іраком тощо, як протистояння між єдиною потужною військово-політичною силою, супердержавою та іншими, котрі претендують, принаймні, на регіональне лідерство. Зокрема боротьба між США і Росією набирає свого оберту за панування на пострадянському просторі СНД та колишньої Югославії, де російська еліта намагається відновити свій геополітичний якщо не вплив, то хоча б контроль.

На підставі викладеного можна зазначити:

1. Руйнування Радянського Союзу, беззаперечно, великої держави, яка домоглася у другій половині ХХ ст. рівної могутності зі США і яка залишила свій яскравий слід в історії цивілізації, призвело до завершення „холодної війни”. Найбільш глибокі зміни відбулися в Євразії, де утворилася нова геополітична конфігурація, котра вперше у новітній історії обумовила практично безперешкодне домінування Сполучених Штатів. Так завершився 45-річна „холодна війна”, яка має за правом (за всіма ознаками і наслідками) визначатися Третьою світовою війною, останньою у ХХ ст.

2. З цієї причини, з серпня 1991 р., за визнанням французьких і німецьких геостратегів, розпочалася нова неоголошена війна за перерозподіл сфер впливу як на глобальному світовому, так і регіональному рівнях, – все це, іншими словами, означає підготовку передумов для розгортання Четвертої світової війни, в якій застосовуватимуться новітні технології зовнішньої боротьби, насамперед розвідувальні. Ми є свідками нового етапу перекроювання світової політичної карти та встановлення нових світових правовідносин, насамперед, між провідними індустріально розвиненими державами і рештою світу, в тому чолі й ТНК. Саме з цих причин НАТО не розпускається, а, навпаки, намагається здійснювати своє подальше географічне розширення.

На тлі гіркого історичного досвіду зради Чехословаччини англійським прем’єр-міністром Чемберленом та Польщі радянським лідером Сталіним потяг цих держав до членства в НАТО стали психологічно зрозумілим і стратегічно необхідними для політичної еліти, яка прийшла до влади в посткомуністичних державах. Природно, з цієї ж причини інші східноєвропейські держави (в тому числі й українські ліберали) намагаються якнайшвидше стрибнути під парасолику Атлантичної безпеки, аби зберегти свій суверенітет і відроджені на західний зразок демократії від російських зазіхань. Вони свідомо, аби зберегти себе при владі, не бажають помічати того факту, що уникнувши залежності від російського впливу, добровільно потрапляють під залежність від США і держав НАТО, обмежують більшою мірою свій суверенітет, вступаючи до лав ЄС. Виходячи із цих міркувань, можна впевнено стверджувати, що нині відбуваються завершальні повоєнні заходи Третьої світової війни – як наслідок зіткнення двох протилежних стратегічних тенденцій: прагнення США та їхніх Західних союзників закріпитися на досягнутих результатах „холодної війни”, а Росії, правонаступниці СРСР, – до відновлення свого статус-кво 1950 – 1980 рр. в Європі та світі.

3. Сполучені Штати, як єдина нині світова супердержава, захопили ключові позиції в різних міжнародних структурах‚ світових військово-економічних об’єднаннях‚ політичних і громадських рухах‚ у сфері ідеології‚ релігії‚ економічної думки тощо. У зв’язку з цим, американська еліта для захисту своїх інтересів використовує всі важелі відкритого і таємного впливу на конкурентів і противників. Росія, зі свого боку, не маючи змоги силовими методами вирішувати на свою користь спірні світові та регіональні питання також розширює застосування розвідки у своїй зовнішній державній практиці. Китай, у свою чергу, прагне досягти світового лідерства за рахунок переваг над своїми конкурентами, створених за допомогою таємних операцій національних спецслужб. Найбільше проблем нині у США: до своєї світової гегемонії Сполучені Штати дійшли у несприятливій геополітичній, геоекономічній і геостратегічній ситуації, з економікою, яка досягла своєї межі можливостей. З цієї причини можна очікувати, що через 15-20 років розпочнеться процес зміни світового геостратегічного лідера США на КНР, тобто реального початку Четвертої світової війни. Саме це викликає велике занепокоєння у Вашингтоні. Саме з цієї причини таке пожвавлене намагання сформувати „коаліційну антитерористичну” військову інфраструктуру навколо Китаю (Японії, Кореї, Афганістану, Пакистану, Іраку, Ірану).

4. Аналіз історичних процесів, які відбуваються у світі, свідчить про те, що події виникають, розвиваються, досягають свого апогею і зникають залежно від об’єктивно існуючих реалій і від суб’єктивних чинників. Так, одним із таких суб’єктивних чинників, що істотно впливає на особливості протікання тих чи інших катаклізмів у світовому співтоваристві, є ставлення до них одного з наймогутніших транснаціональних рухів – Масонського Ордена. Зазначений чинник не є міфом, а, на жаль, реальністю сьогодення, особливо в Україні, де відбувається процес формування нації та її провідного прошарку так званої „еліти”. Представники цього прошарку у великій кількості є адептами українських філій зазначених закритих міжнародних елітарних структур.

5. „Холодна” (таємна, розвідувальна) війна – форма організації зовнішньої політики, котра обумовлюється достатньо великими її просторово-часовими масштабами: сукупність крупних операцій, серії нескінченних пропагандистських кампаній і дипломатичних дій, об’єднаних загальним стратегічним задумом, котрі санкціонуються вищим керівництвом держави і які практично забезпечуються на рівні відповідних підрозділів Ради національної безпеки держави або національних комітетів з розвідки, контррозвідки чи інших спеціальних органів, відповідальних за координацію зовнішньої політики, в тому числі й МЗС.

У залежності від сфери спрямувань і засобів, що використовуються розрізняються психологічні, інформаційно-пропагандистські, економічні, торгівельні, екологічні та інші таємні (розвідувальні) війни, в яких у тій чи іншій мірі беруть участь й представники дипломатичних відомств, інших держаних нерозвідувальних і неурядових структур. Останнє залежить від характеру політичної системи, державного режиму, традицій в політичній практиці внутрішніх політичних сил та в колах правлячої еліти певної конкретної держави.

„Холодній війні” у значенні світової війни притаманні аналогічні основні загальні риси, які були властиві й іншим світовим війнам:

1) в основі теоретичних передумов виникнення війни лежали геополітичні доктрини;

2) геополітичні протиріччя, котрі виявилися у боротьбі за право безперешкодного формування зони геополітичного впливу, були основними протиріччями війни;

3) територія Німеччини стала плацдармом для проведення перших воєнних дій, Росія вступала у війну щораз змушено;

4) війна мала глобальний характер, так чи інакше в її орбіту було залучено більшість держав, розташованих на чотирьох найважливіших континентах планети, але головний театр силових дій знаходився в Європі, територія розподіленої Німеччини була прифронтовим розподільчим коридором між ворогуючими сторонами;

5) основним політичним змістом війни стало протиборство великих (або які прагнули стати великими) держав, які очолювали два конкуруючі військово-політичні блоки;

6) головна мета лідерів військово-політичних блоків полягала у досягненні „глобального лідерства”;

7) головним результатом війни стала радикальна зміна глобальної геополітичної конфігурації, до того ж найбільш важливі територіальні зміни відбулися в Європі.

Водночас, „холодна війна” мала й свої характерні риси, які істотно відрізняли її від „звичайної” світової техногенно-силової війни:

1) уперше держава, яка ініціювала світову техногенно-світову війну, виграла її, але не за рахунок військової сили, а за рахунок нетрадиційних технологій ведення війни. Війна розпочалася не з політичного убивства або збройного нападу, або прямої офіційної об’яви війни ворожій стороні, а після жорсткої політичної заяви;

2) геополітичні протиріччя мали яскраво виражений ідеологічний характер, однак усунення ідеологічних розбіжностей не призвело до повного розв’язання цих геополітичних і геостратегічних протиріч;

3) розв’язання зазначених протиріч на глобальному рівні здійснювалося винятково з використанням жорстких невоєнних і нетрадиційних (у першу чергу, інформаційно-психологічних) засобів протиборства;

4) наявність ракетно-ядерної зброї та усвідомлення небезпеки світової ядерної війни та її наслідків не дозволили застосувати військові техногенно-силові засоби як в Європі, так і у глобальному масштабі;

5) військові техногенно-силові засоби використовувалися тільки на регіональному (локальному) рівні, до того ж найтриваліші та великомасштабні техногенно-силові війни вели великі держави на периферії (в Індокитаї та Афганістані);

6) „холодне” протиборство, що тривало майже 45 років, здійснювалося на тлі науково-технічної революції, пріоритетного розвитку комп’ютерних та інших інформаційно-комунікаційних технологій і велося навіть у космосі;

7) вирішальну роль у результаті війни відіграла безвідповідальна політика керівництва СРСР і Росії, яке знаходилося при владі наприкінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст., спрямована на руйнування власної держави. Особливо негативну роль у цьому процесі відіграв перший та останній Президент СРСР М. Горбачов, у поведінці якого, приміром, навіть за нормами Конституції і законами Франції, вбачаються ознаки „вищої зради” – „зради державі з боку Президента”. Більше того, Біловезькі угоди стали першим і вирішальним кроком до ліквідації всієї системи європейської безпеки, заснованої на положеннях Ялтинсько-Потсдамських документів 1945 – 1946 рр., підкріплених Заключним актом Гельсінського (1975 р.) наради з безпеки і співробітництва в Європі;

8) після закінчення „холодної війни” залишилася лише одна велика держава – супердержава Сполучені Штати Америки, котра стала першою неєвразійською державою-переможницею Третьої світової війни, яка по суті була боротьбою континентальних держав Європи за лідерство на Євразійському просторі;

9) підсумки війни не були юридично закріплені, як це було після Другої світової війни – рішеннями міжнародної Потсдамської конференції держав-переможниць;

10) військово-політичний блок – НАТО, що переміг у війні, не тільки не був розформований, а й одержав тенденцію до розширення і зміцнення.

6. Головним політичним результатом „холодної війни” стала кардинальна трансформація глобальної геополітичної конфігурації (третя за рахунком у ХХ ст.). Вона зафіксувала основні підсумки „холодної війни”, котрі виявилися у вигляді її найбільших геополітичних наслідків. До таких наслідків варто віднести:

1) розвал СРСР і знищення геополітичного потенціалу Радянського Союзу як великої держави;

2) руйнування світової соціалістичної системи, її військово-політичної (Організації Варшавського Договору) та економічної (Ради економічної взаємодопомоги) організацій;

3) глибока фрагментація центрально-євразійського простору шляхом утворення на території колишнього СРСР низки маловпливових незалежних держав із сумарним геополітичним потенціалом, який поступається відповідному потенціалу Радянського Союзу;

4) утворення об’єднаної Німеччини та істотна фрагментація центральноєвропейського простору (СРСР, ЧССР, СФРЮ) шляхом утворення на території Центрально-Східної Європи і на Балканах нових, також маловпливових держав;

5) після серпня 1991 р., за визнанням французьких фахівців з міжнародного права, існуючі в Європі державні кордони більше не захищені міжнародними актами. Рішення Заключного акту НБСЄ в Гельсінкі були чинні для держав Європи, які існували до серпня 1991 р.;

6) перерозподіл усіх (за рідкісним винятком) радянських (і традиційно російських) зон геополітичного впливу на користь США і НАТО.

Загальний підсумок:

1. Загроза третьої світової техногенно-силової війни довгі роки була реальною. Вона мислилася як можливе глобальне озброєне зіткнення двох протилежних громадських систем. При цьому передбачалося, що така війна неминуче переросте в ядерну війну. Проте техногенно-силова озброєна конфронтація переросла у великомасштабне застосування розвідувальних і таємних інформаційно-психологічних операцій. У зв’язку з розпадом СРСР і Східного блоку, завершенням „холодної війни”, переосмисленням ролі НАТО у сучасному світі, а також характером глобальних викликів і загроз, що кардинально змінилися, – третя світова війна у традиційному (техногенно-силовому) розумінні цього терміну стала украй маловірогідною.