9.1.5. Особливості, місце і роль міжнародно-правового режиму Антарктики в контексті забезпечення міжнародної безпеки, мореплавства і науково-господарської діяльності

9.1.5.1. Загальна характеристика регіону. Антарктика – „анти-Арктика”, полярна область на протилежній від Арктики південній частині земної кулі. Географічно Антарктика розташована навколо Південного полюсу і охоплює материк Антарктида з прилеглими шельфовими льодовиками та островами Атлантичного, Індійського та Тихого океанів (так званого Південного або Антарктичного океану). Антарктика володіє специфічним комплексом природних умов, які відрізняють її від інших фізико-географічних районів Землі. В наукових колах висловлювалися різноманітні точки зору відносно того, що брати за географічну межу Антарктики. Більшість вчених вважають, що північною межею Антарктики є лінія антарктичної конвергенції – смуга злиття холодних антарктичних вод з водами помірних широт.

Серцем Антарктики є материк Антарктида. Його площа складає 13975 км². Антарктида – це найвищий материк на планеті. Середня її висота більше 2000 м. У центральній частині крижаний покрив піднімається до 4000 м. Разом з тим і розміри, і висота південного материка були б значно менші, якби на ньому не було криги. Антарктида є найхолоднішим із усіх материків. На станції „Схід” 21.07.1983 р. було зареєстровано абсолютний мінімум температури для всієї планети, який склав –89,2°С.

8.1.5.2. Територіальні претензії (зазіхання) в Антарктиці. Початок висування односторонніх територіальних зазіхань (посягань) на антарктичні території поклала Англія королівським указом Едуарда VII від 21.07.1908 р. Вона ж першою спробувала реалізувати свої домагання в Антарктиці шляхом секторального поділу, під яким розуміється розповсюдження державою суверенітету на всі землі у межах оголошеного сектору, вершиною якого є полюс, бічними гранями – визначені меридіани, а основою – конкретна широта або, як в Арктиці, узбережжя держави. 28.03.1917 р. королівським указом Георга V Англія ще більше розширила межі власних домагань в Антарктиці.

У відповідь на запит Генерального секретаря ООН у документі, поданому в 1984 р., була викладена позиція Англії з питань Антарктики. Автори документу стверджують, що Сполучене Королівство було першою державою, яка розпочала досліджувати Антарктику, організувавши в 1772 – 1775 рр. експедицію капітана Кука. У цьому плані Англія поділила з Росією пальму першості в справі відкриття Антарктичного континенту, яка першою заявила про своє право на володіння антарктичними землями і першою вирішила врегулювати діяльність в Антарктиці, заявивши при цьому суверенні права на певні частини територію.

У 2000 р. Міжнародна гідрографічна організація (МГО) виділила Південний океан зі складу Атлантичного, Індійського і Тихого. Межі між трьома океанами достатньо умовні, в той же час води, прилеглі до Антарктиди, мають свою специфіку. МГО взяла за межу Південного океану зону Договору про Антарктику (район на південь від 60 паралелі південної широти).

Правові підстави територіальних посягань (зазіхань) в Антарктиці Англії, Нової Зеландії, Австралії, Франції, Норвегії, Аргентини та Чилі неоднакові. Зазначені держави використовують посилання на право:

1) першовідкривача;

2) окупації;

3) правонаступництво;

4) принцип uti possidetis;

5) офіційні акти про набуття прав володіння;

6) виконання адміністративних актів;

7) здійснення юрисдикції;

8) секторальний підхід;

9) географічну близькість;

10) геологічну схожість тощо.

Для європейських держав, а також у певній мірі Австралії та Новій Зеландії характерні посилання на право першовідкривача тих або інших антарктичних районів, проведення протягом тривалого часу серйозних наукових досліджень і як наслідок – на часткову окупацію. Франція і Норвегія обґрунтовують свої права на антарктичні землі відкриттям і дослідженням об’єктів цих домагань відповідно французькими та норвезькими громадянами. Австралія – відкриттями в ХІХ ст. англійських, а в ХХ ст. – австралійських мореплавців. Нова Зеландія також посилається на англійські експедиції. Окрім того австралійці та новозеландці в якості підстав своїх домагань висувають докази про економічну, стратегічну та екологічну значимість для їхніх держав відповідних антарктичних територій через те, що вони знаходяться порівняно близько до Австралії і Нової Зеландії. Південноамериканські країни – Аргентина та Чилі – більше посилаються на географічну близькість і геологічну подібність Антарктиди з їхнім континентом, ефективну окупацію територій, їх економічну та стратегічну важливість для обох країн.

9.1.5.3. Доктрина міжнародного права про правовий статус Антарктики. В науці міжнародного публічного права не існує єдності поглядів відносно правового положення Антарктики.

1. Англійські юристи Лоуренс і Хіггінс висловлювали точку зору, що антарктичні землі необхідно розглядати як res nullius (terra nullius) – нічийної речі (землі), яка нікому не належить, тобто не перебуває під суверенітетом якої-небудь держави і тому відкрита для експлуатації кожним. Концепція res nullius щодо Антарктики може розумітися подвійно: а) з однієї сторони, землі, які розглядаються як res nullius, можуть стати об’єктом проголошення над ними суверенітету шляхом їх окупації; б) з іншого боку, якщо жодна держава не змогла набути на ці землі права, то вони подібно мінеральним ресурсам глибоководних районів морського дна будуть відкриті для вільної експлуатації.

2. На противагу концепції res nullius висуваються ствердження про те що, Антарктику слід розглядати як res communis – спільну власність для всіх держав і тому не підлягає привласненню.

Деякі юристи, які є прихильниками концепції загальної спадщини людства, витлумачують це положення як рівнозначне визнання Антарктики спільною власністю усього людства. Відповідно мається на увазі, що використання Антарктики та її ресурсів повинне здійснюватися лише з санкції усього людства. Інша група юристів, вважають що res communis стосовно Антарктики означає лише спільне користування всіма державами, а не спільну власність. Обидва поняття мають спільну рису. Вони виключають привласнення району однією або кількома державами. Res communis має на увазі вільний доступ всіх держав до району та його ресурсів.

3. Розглядаючи Антарктику як район, який не знаходиться під юрисдикцією якої-небудь держави, низка співробітників дотримуються точки зору, що через її значимість для всього людства з точки зору екології, важливості її мінеральних і живих ресурсів, необхідності забезпечення міжнародного миру та безпеки цей район необхідно розглядати як загальну спадщину людства. Концепція загальної спадщини людства передбачає, що доступ до ресурсів має бути предметом міжнародного регулювання шляхом створення універсальної міжнародної організації із участю всіх держав. На дану організацію покладають контроль та регулювання використання ресурсів.

4. Існує й ще одна теорія, яка достатньо своєрідно вирішує проблему територіальних посягань в Антарктиці та використання її мінеральних ресурсів. Йдеться про оголошення Антарктики Всесвітнім парком (заповідником). Прихильники цієї ідеї плекають надії, що виключивши назавжди перспективу розробки антарктичних ресурсів, вони ліквідують джерело спору навколо територіальних посягань.

9.1.5.4. Договір про Антарктику. Договір про Антарктику було підписано 01.12.1959 р. у Вашингтоні дванадцятьма державами, вчені яких активно проводили дослідження на території Антарктики та навколо неї протягом Міжнародного геофізичного року 1957 – 1958 рр. Договір набув чинності в 1961 р., і з тих пір до нього приєдналося багато інших держав. На сьогодні сторонами Договору є 47 країн. 17.09.1992 р. Верховна Радою України прийняла Постанову „Про приєднання України до Договору про Антарктику 1959 року”. Договір набув чинності для України з 28.10.1992 р.

До важливих положень Договору можна віднести наступне:

1. Відповідно до положень ст. І договору „Антарктика використовується тільки в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі, як створення військових баз i укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї”. Таким чином, Антарктика перетворена в район нашої планети, де діють режими немілітаризації та нейтралізації. Вперше за всю історію цілий континент і прилеглі до нього території були оголошені зоною миру міжнародного співробітництва.

2. Свобода наукових досліджень в Антарктиці та співробітництво з цією метою, а також обмін даними та результатами наукових спостережень в Антарктиці й забезпечується вільний доступ до них (ст. ІІ – III).

3. Оголошення Антарктики без’ядерною зоною. У ст. V Договору зазначено, що „будь-які ядерні вибухи в Антарктиці та видалення в цьому районі радіоактивних матеріалів забороняються”. Була створена перша в світі ефективно функціонуюча без’ядерна зона, територія вільна від ядерної зброї. Серед держав, що підписали Договір, було сім держав – Аргентина, Австралія, Чилі, Франція, Нова Зеландія, Норвегія і Велика Британія – в яких були територіальні претензії, причому в деяких випадках на ті й самі території.

США і Росія, зберігають за собою „основи для претензії”. Усі позиції однозначно захищаються в ст. IV, що зберігає статус-кво: „Ніякі дії або діяльність, які мають місце, поки цей Договір залишається чинним, не створюють основи для заяви, підтримання або заперечення будь-якої претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці та не створюють ніяких прав суверенітету в Антарктиці. Ніяка нова претензія або розширення існуючої претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці не заявляється, поки цей Договір залишається чинним”.

З метою сприяння виконанню завдань Договору і забезпечення дотримання його положень, „усі райони Антарктики, включаючи всі станції, установки та устаткування в цих районах … завжди відкриті для інспекції будь-якими спостерігачами…” (ст. VII)

9.1.5.5. Система Договору про Антарктику. Договір про Антарктику є основою низки суміжних угод, які разом із заходами, вжитими в рамках Договору про Антарктику і суміжних угод, нерідко називаються Системою Договору про Антарктику. До інших угод, що становлять цю систему, належать:

1. Протоколу про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику (Мадрид, 1991 р.).

2. Конвенція про збереження тюленів Антарктики (КОАТ, Лондон, 1972 р.).

3. Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (АНТКОМ, Канберра, 1980 р.)

Незважаючи на те, що КОАТ і АНТКОМ є самостійними угодами, вони містять положення, що накладають на сторони цих угод зобов’язання, викладені в основних частинах Договору про Антарктику, таких, як ст. IV, що стосується правового статусу територіальних претензій. Протокол про охорону навколишнього середовища відкритий для приєднання тільки для сторін Договору про Антарктику.

9.1.5.6. Протокол про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику. Протокол про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику було підписано в Мадриді 04.10.1991 р. і набув чинності в 1998 р. Він визначає Антарктику як „природний заповідник, призначений для миру і науки”, та встановлює основні принципи, застосовні до діяльності людини в Антарктиці, а в ст. 7 забороняє будь-яку діяльність, пов’язану з мінеральними ресурсами Антарктики, за винятком наукових досліджень. До 2048 р. Протокол може бути змінений тільки при одностайній ухвалі всіх Консультативних Сторін Договору про Антарктику (КСДА). Крім того, заборона на діяльність, пов’язану з мінеральними ресурсами, не може бути знята доти, поки не набуде чинності юридично обов’язковим режим, котрий регулює освоєння мінеральних ресурсів Антарктики (ст. 25.5).

У 1998 р., у рік набрання чинності Протоколом про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику, був створений Комітет з охорони навколишнього середовища (КООС). Засідання КООС звичайно проводяться одночасно із КСДА для розв’язку питань, пов’язаних з охороною і раціональним використанням навколишнього середовища, та надання рекомендацій КСДА.

22.02.2001 р. Верховна Рада України ухвалила Закон „Про приєднання України до Протоколу про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику», а 24.06.2001 р. Протокол набрав чинності щодо України.

9.1.5.7. Суміжні угоди:

1. Конвенція про збереження тюленів Антарктики (КОАТ). На початку ХІХ ст. промисел тюленів був одним з основних видів господарської діяльності, та до 1820-х рр. чисельність популяцій антарктичних тюленів істотно скоротилася. Перший природоохоронний режим, що розповсюджувався на всю територію Антарктики, був створений Погодженими заходами щодо збереження антарктичної фауни і флори, прийнятими на КНДА в 1964 р. Згодом Консультативні сторони розробили Конвенцію про збереження тюленів Антарктики (КОАТ), яка була підписана в Лондоні в 1972 р. і набула чинності в 1978 р. Україна не є учасником Конвенції про збереження тюленів Антарктики (КОАТ).

2. Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (АНТКОМ). Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (АНТКОМ) була підписано у м. Канберра 20.05.1980 р. і набула чинності в 1982 р. Вона передбачає збереження і раціональне використання крилю, плавникових риб та інших морських живих ресурсів у районі застосування Конвенції. Район застосування Конвенції не повністю збігається з районом дії Договору про Антарктику. Договір поширюється на територію південніше 60-ї паралелі південної широти, а в район застосування Конвенції входить також район, що перебуває між цією паралеллю та лінією антарктичної конвергенції. Важливою особливістю АНТКОМ є її екосистемний підхід до збереження, що вимагає обліку впливів на екосистему в процесі регулювання промислу морських ресурсів.

04.02.1994 р. Верховна Рада України прийняла Постанову „Про участь України у Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 року”.

9.1.5.8. Наради. Щороку дванадцять сторін, що спочатку підписали Договір, та ті сторони, які проявляють свою зацікавленість в Антарктиці „проведенням там істотної науково-дослідної діяльності” – Консультативними сторонами – зустрічаються „з метою обміну інформацією, взаємних консультацій з питань Антарктики, що становлять спільний інтерес, а також розробки, розгляду й рекомендації своїм урядам заходів, що сприяють здійсненню принципів і цілей даного Договору” (ст. IX). Зазначена Консультативна нарада за договором про Антарктику (КНДА).

Крім чергових Консультативних нарад і засідань КООС, Консультативні сторони також скликають Спеціальні консультативні наради за договором про Антарктику і Наради експертів для розгляду конкретних проблем.

9.1.5.9. Консультативна нарада за договором про Антарктику (КНДА). З 1961 по 1994 рр. КНДА, як правило, скликалися раз у два роки, однак з 1994 р. Наради проводяться щорічно. КНДА проводять Консультативні сторони за абеткою назв держав англійською мовою. З 2 по 13.06.2008 р. в м. Києві проходила ХХХІ Консультативна нарада за договором про Антарктику.

На нараді присутні представники: 1. Консультативних сторін. 2. Спостерігачів – у цей час це Науковий комітет з антарктичних досліджень (SCAR), Комісія зі збереження морських живих ресурсів Антарктики (АНТКОМ) і Рада керуючих національних антарктичних програм (СOMNAP). 3. Запрошених Експертів, таких, як Коаліція по Антарктиці тай Південному океану і Міжнародна асоціація антарктичних туристичних операторів. 04.06.2004 р. Українська держава отримала статус консультативної сторони. Заходи, рішення і резолюції, які ухвалюються на КНДА методом консенсусу, запроваджують у життя принципи Договору про Антарктику і Протоколу про охорону навколишнього середовища та містять правила і керівні рекомендації для управління районом Договору про Антарктику та роботи КНДА. Лише Консультативні сторони беруть участь у прийнятті розв’язків. Проте, інші учасники наради, можуть брати участь у дискусіях.

Секретаріат Договору про Антарктику. Договір про Антарктику не мав ніякого постійного органу аж до 01.09.2004 р., коли був створений Секретаріат Договору про Антарктику, що базується в Буенос-Айресі (Аргентина). Під керівництвом КНДА Секретаріат виконує наступні завдання: 1) сприяння в проведенні щорічних Консультативних нарад за договором про Антарктику (КНДА) і засідань Комітету з охорони навколишнього середовища (КООС); 2) сприяння в здійсненні обміну інформацією між сторонами відповідно до вимог Договору й Протоколу; 3) збір, зберігання і поширення документів КНДА; 4) надання і поширення інформації про систему Договору про Антарктику та діяльності в Антарктиці.

9.1.5.10. Україна і Антарктика. У 1992 р. Росія оголосила себе правонаступницею антарктичних станцій колишнього Радянського Союзу і відмовила Україні в передачі однієї із них. Упродовж лютого-серпня 1992 р. направлено низку ініціативних листів вчених і спеціалістів, звернень установ та організацій до державних органів щодо необхідності відновлення і продовження Україною діяльності в Антарктиці. 03.07.1992 р. Президент України Л. Кучма видав Указ про участь України в дослідженнях Антарктики. У вересні 1992 р. Парламент України схвалив документи про приєднання України до Антарктичного договору, а 26.10.1993 р. утворено Центр антарктичних досліджень (згодом — Український антарктичний центр).

У листопаді 1993 р. Велика Британія розповсюдила серед посольств пропозицію про передачу своєї станції Фарадей, на острові Галіндез Аргентинського архіпелагу, одній із „неантарктичних” держав. У серпні 1994 р. БАС утверджується в намірі передати Фарадей Україні.

20.07.1995 р. – в Лондоні було підписано міжурядову угоду і Меморандум про передачу антарктичної станції Фарадей Україні. 6 лютого 1996 р. відбулася передача станції і Україна стала антарктичною державою. На станції Фарадей спущено британський прапор і піднято український – на станції Академік Вернадський. Станцію названо на честь видатного українського вченого – академіка Володимира Івановича Вернадського (1863 – 1945 рр.), який у 1918 р. став першим президентом Академії наук України. На станції ведуться дослідження, обумовлені Меморандумом про передачу станції Фарадей Україні. В одно час вони є складовими частинами Державної програми досліджень України в Антарктиці, яка тепер розроблена на період до 2010 р.