9.1.3. Теоретико-методологічна сутність забезпечення безпеки і практика її реалізації в Арктичному регіоні

Арктика – це північна полярна область Землі, яка включає окраїни материків Євразії та Північної Америки, майже весь Північний Льодовитий океан з островами (крім прибережних островів Норвегії), а також прилеглі частини Атлантичного та Тихого океанів. Проте, дотепер у географічній та юридичній науці немає єдиного загальновизнаного визначення поняття „Арктика”. Дискусійним залишається й питання про південну межу Арктики, хоча багато вчених схильні вважати, що нею є північне полярне коло. Інші ж науковці дотримуються думки, що південна межа Арктики співпадає з південною межею зони тундри.

Арктичний регіон із сушею та водними просторами за своїми кліматичними, і в першу чергу, льодовими умовами значно відрізняється від інших частин Світового океану. Крижаний покрив, перекриває акваторію арктичних морів більше трьохсот днів на рок і робить ці води недоступними для звичайного мореплавання.

Нині всі відомі (відкриті) сухопутні утворення в Арктиці підпорядковані суверенітету тій чи іншій з держав, які межують із Північним Льодовитим океаном – Росії, Данії (Гренландія), Канаді, Норвегії (Шпіцберген) і США. До держав, які мають історичні інтереси в даному регіоні та які межують із ним, відносять Фінляндію, Швецію та Ісландію. Причому Фінляндія з передачею Радянському Союзу району Печенги (Петсамо) втратила вихід до Північного Льодовитого океану. Ісландія визначає всю територію держави як таку, що входить до арктичної зони, але претензій на власний арктичний сектор не пред’являє.

Правовий статус Арктики формувався протягом тривалого часу, процес його розвитку триває й понині. У цей час правовий режим Арктики базується на нормах міжнародного права і національного законодавства арктичних держав (Данії, Ісландії, Канади, Норвегії, Росії, США, Фінляндії, Швеції).

В Арктиці діє низка універсальних конвенцій: Конвенція ООН з морського права 1982 р.; Чиказька конвенція про цивільну авіацію 1944 р.; Договір про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах 1963 р. та інші. Одна регіональна конвенція – Угода про збереження білих ведмедів 1973 р. Проте, на відміну від Антарктики, не існує міжнародно-правового акту, котрий би визначав статус арктичного регіону в цілому.

Початок ефективного освоєння північних просторів на межі XIX – XX ст. ст. призвів до виникнення територіальних спорів про приналежність арктичних островів (архіпелаг Шпіцберген), а пізніше – до спроб деяких приарктичних держав проголосити суверенітет над значними просторами Арктики шляхом створення так званих полярних секторів.

У 1921 р. Канада офіційно нотифікувала Данію про те, що всі землі та острови до Півночі від канадської континентальної частини підпадають під суверенітет Канади. Королівський указ від 1926 р. у додаток до Акту про північно-західні території Канади встановив правило, відповідно до якого іноземні громадяни, які бажають відвідати сухопутні райони, що прилягають до узбережжя Канади в Арктиці, повинні спочатку отримати на це дозвіл канадської влади.

Росія і Канада, які володіють найбільш великими арктичними територіями, дотримуються секторальної системи захисту своїх інтересів у цьому регіоні. Її ініціатором виступив у 1907 р. канадський сенатор П. Пуар’є. 01.06.1925 р. Канада вперше закріпила цю ініціативу на законодавчому рівні шляхом прийняття доповнення до Закону про північно-західні території. Після цього Канада прийняла низку законодавчих актів щодо своїх арктичних територій, які базувалися на секторальній концепції. Відповідно до положень канадського законодавства суверенітет Канади поширюється на землі та острови, розташовані в межах сектору, вершиною якого є Північний полюс, а сторонами – меридіани 60° і 141° з. д. У законодавстві нічого не говориться про претензії Канади на морські простори в межах сектора. Проте, деякі канадські політики та юристи стали тлумачити зазначені положення законодавства значно ширше, тобто поширювати їх на морську територію, що зустріло протидію з боку США та інших держав. Для захисту своїх інтересів Канада 17.07.1970 р. прийняла Закон про запобігання забруднення арктичних вод. Чинність закону поширюється на морські води шириною 100 миль у межах канадського сектора. Прийняття закону не зменшило тертя між Канадою і США відносно статусу канадських арктичних вод, які зберігаються й понині.