8.1.4. Обмеження стратегічних наступальних озброєнь

Протягом останніх 30 років була укладена низка міжнародних договорів про часткове знищення ядерної зброї та ліквідацію низки її носії-доставки.

У даній сфері одним із важливих напрямів є обмеження стратегічних озброєнь. Нині поняття стратегічні озброєння значно розширилося і зазвичай до цього виду озброєнь включають як оборонні, так і наступальні озброєння, котрі мають підвищену руйнівну силу та дальність, зокрема це стосується ядерних боєприпасів.

Переважна більшість міжнародних договорів у цій сфері була підписана двома державами з найбільшими ядерними потенціалами – СРСР (потім Росією) і США.

Так, відповідно до Договору про обмеження систем протиракетної оборони 1972 р. (ПРО) було встановлено по два райони розміщення систем ПРО для СРСР і США, в кожному з яких могло бути розміщене обмежене число ракет і станцій радіолокацій (РЛС). Протокол 1974 р. до Договору обмежив кількість районів розміщення систем ПРО одним.

Тимчасова угода про деякі заходи в області обмеження СНО 1972 р. (ОСНО-1) — забороняла збільшувати число ракет наземного базування, пускові установки на підводних човнах, термін дії – 5 років;

Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1979 р. (ОСНО-2) встановив обмеження стратегічних ракет, пускових установок і важких бомбардувальників. Проте цей Договір досі не ратифікований Російською Федерацією (США ратифікували Договір у січні 1997 р.).

Іншим об’єктом ядерної зброї є ракети середньої та меншої дальності. У 1987 р. був підписаний Договір між СРСР і США про ліквідацію ракет середньої дальності і меншої дальності, котрий передбачав ліквідацію цілого класу СНО. У Договорі були закріплені заходи контролю і перевірки, включаючи інспекції на місцях. Проте, після сплину 15 років у світі з’явилися нові держави, які здатні виготовляти такі види ядерних носіїв, і питання про їх ліквідацію знову стає актуальним.

За Договором між СРСР і США про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1991 р. (СНО-1) сторони скоротили та обмежили свої СНО, а саме:

1) міжконтинентальні балістичні ракети;

2) балістичні ракети підводних човнів;

3) важкі бомбардувальники;

4) боєзаряди ракет так, щоб через сім років після набуття чинності Договору сумарні кількості СНО не перевищували вказаного в договорі числа.

Були заборонені також модернізація і заміна СНО. Обмежені райони базування мобільних пускових установок МБР. Сторони зобов’язалися не застосовувати маскування для здійснення контролю за дотриманням положень Договору. Контроль включає як проведення інспекцій на місцях, так і забезпечення можливості безперервного спостереження за скороченням СНО. Для вирішення питань за Договором засновується також Спільна комісія з інспекцій і дотримання.

До Договору додаються:

1) Протокол про інспекції;

2) Протокол про переобладнання і ліквідацію;

3) Протокол про повідомлення та ін.

У 1993 р. між Російською Федерацією і США був укладений Договір про подальше скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1993 р. (СНО-2). Договори про СНО-1 і СНО-2 передбачають заходи з інспекцій і контролю. Проте, СНО-2 встановлює подальші обмеження СНО та їх скорочення до нижчого рівня, ніж за Договором (СНО-1) 1991 р., та більш жорсткіші заходи контролю. Незважаючи на те, що всі зазначені договори призвели до скорочення більш ніж на третину ракетно-ядерних потенціалів Росії та США, вони залишаються найбільшим у світі.

08.04.2010 р. президенти Росії і Сполучених Штатів в чеській столиці Празі підписали новий Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь 2010 (СНО-3). Угода передбачає скорочення протягом семи років ядерних боєзарядів до 1550 одиниць. Кількість стратегічних носіїв не повинна перевищувати 800. Кількість розгорнутих міжконтинентальних ракет, балістичних ракет підводних човнів і важких бомбардувальників не повинна перевищувати 700. США і Росія вважають підписання договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь справжнім закінченням „холодної війни” і заявляють, що ратифікація документа стане першорядним завданням двох країн.

8.1.5. Контроль і обмеження звичайних озброєнь у Європі (The control and limitation of conventional weapons in Europe)

Окремим напрямом є роззброєння і обмеження звичайних озброєнь.

У 1979 р. була укладена Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище. Йдеться про попередження нанесення збитку чи заподіяння шкоди з метою реалізації військових завдань будь-якій іншій державі шляхом впливу на природу, землетруси, повені, знищення рослинного світу.

У 1990 р., прагнучи замінити військову конфронтацію новим характером відносин у сфері безпеки між усіма державами на основі мирного співробітництва, європейські держави, у тому числі й СРСР, уклали Договір про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ), котрий передбачає запровадження ефективних засобів міжнародного контролю. Ратифікований РФ в 1992 р. і набув чинності.

Складовою частиною Договору є:

1) Протокол про існуючі типи звичайних озброєнь і техніки;

2) Протокол про процедури, котрі регулюють перекласифікацію конкретних моделей або варіантів учбово-бойових літаків в неозброєні учбові літаки;

3) Протокол про процедури, котрі регулюють скорочення звичайних озброєнь і техніки, котрі обмежуються Договором про звичайні збройні сили в Європі;

4)Протокол про процедури, котрі регулюють класифікацію бойових вертольотів і перекласифікацію багатоцільових ударних вертольотів;

5) Протокол про повідомлення та обмін інформацією;

6) Протокол про інспекції;

7) Протокол про спільну консультативну групу;

8) Протокол про тимчасове застосування деяких положень Договору про звичайні збройні сили в Європі.

Головна ідея Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ) 1990 p. полягає у тому, щоб зменшити небезпечну концентрацію озброєнь, яка існувала на той час на лінії розподілу збройних сил Організації Варшавського Договору і НАТО. Договір розроблявся в умовах жорсткого протистояння двох блоків і передбачав скорочення значної кількості звичайних озброєнь, а також установлював режим обміну інформацією та верифікації, тобто перевірок на місцях. Регулярний обмін інформацією та постійні взаємні інспекції стали запорукою встановлення між державами-учасницями атмосфери довіри та передбачуваності, що мало велике значення для зміцнення стабільності на європейському континенті.

Головним напрямком процесу посилення контролю і обмеження звичайних озброєнь у Європі є:

1) повна відмова від блокового підходу в структурі ДЗЗСЄ;

2) запобігання виникненню нових ліній розподілу в Європі;

3) встановлення індивідуальних, а не колективних зобов’язань держав-учасниць щодо дотримання ними обмежень на кількість озброєнь.

Договір торкається наступних п’яти категорій звичайних збройних сил:

1) бойові танки;

2) бойові броньовані машини;

3) артилерія;

4) бойові літаки і

5) бойові вертольоти.

При підписанні Договору держави, у тому числі й РФ, надали іншим учасникам повідомлення про максимальні рівні наявності у них звичайних озброєнь і техніки.

Районом застосування Договору оголошена уся сухопутна територія держав-учасників в Європі від Атлантичного океану до Уральських гір. Усередині цього району виділено ще чотири райони, в межах яких держави обмежують і при необхідності скорочують чисельність своїх бойових танків, бойових броньованих машин, артилерії, бойових літаків і ударних вертольотів так, щоб через 40 місяців після набуття чинності Договору сумарні кількості не перевищували певного рівня чисельності збройних сил. При цьому танки, бронемашини та артилерія, котра не знаходяться в регулярних частинах, поміщаються в позначені місця складського зберігання і розташовуються тільки в певному районі.

Скорочення збройних сил за Договором здійснюються в три етапи і завершуються не пізніше чим через 40 місяців після набуття чинності Договору так, щоб:

1) до кінця першого етапу скорочень держави забезпечили, щоб в кожній з категорій звичайних озброєнь і техніки, що обмежуються Договором, принаймні 25 відсотків загальної норми скорочення було скорочено;

2) до кінця другого етапу скорочень держави забезпечили, щоб в кожній з категорій звичайних озброєнь і техніки, що обмежуються Договором, принаймні 60 відсотків загальної норми скорочення було скорочено;

3) до кінця третього етапу скорочень, тобто не пізніше чим через 40 місяців після набуття чинності Договору, держава-учасниця скоротила свою загальну норму скорочення в кожній з категорій звичайних озброєнь і техніки, котрі обмежуються Договором.

Процес скорочення, включаючи результати переобладнання звичайних озброєнь і техніки, котрі обмежуються Договором, для невоєнних цілей, як під час періоду скорочення, так і протягом 24 місяців, що йдуть за періодом скорочення, підлягає інспекції без права відмови відповідно до Протоколу про інспекції.

З метою забезпечення контролю за дотриманням положень Договору кожна держава-учасниця надає повідомлення і обмінюється інформацією, котра стосується її звичайних озброєнь і техніки, відповідно до Протоколу про обмін інформацією. Договір є безстроковим. Проте, держава в порядку здійснення свого національного суверенітету має право вийти з Договору, якщо вона вирішить, що виняткові обставини поставили під загрозу її вищі інтереси.

Дослідження порушеної проблеми засвідчили, що останніми роками ситуація в Європі зазнала кардинальних змін, що обумовило необхідність адаптації Договору до сучасних умов. Договір про звичайні збройні сили в Європі 1990 р. – це наріжний камінь безпеки і стабільності на континенті та основний елемент європейського контролю за звичайним озброєнням.

Віденський документ про заходи зміцнення довіри і безпеки 1994 р. був остаточно прийнятий на саміті ОБСЄ, який відбувся в Будапешті в листопаді 1994 р. Його учасниками є 53 країни ОБСЄ, а район застосування — територія Європи від Атлантики до Уралу, а також Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменистан та Узбекистан. Зазначений документ є політично зобов’язуючим документом і передбачає здійснення широкого кола заходів, спрямованих на ознайомлення держав-учасниць на взаємній основі зі структурою та чисельністю збройних сил, новими типами озброєнь, упровадження контролю за військовою діяльністю тощо.

Під час зустрічі міністрів закордонних справ держав-членів ОБСЄ, що відбулася в грудні 1998 р. в Осло, було прийнято рішення завершити переговори з питань адаптації ДЗЗСЄ та вдосконалення Віденського документу-94 до початку Стамбульського саміту ОБСЄ, який відбувся в листопаді 1999 р.

Успішне завершення цих двох переговорних процесів у заплановані терміни стало б значним кроком на шляху вдосконалення системи контролю над озброєннями та забезпечення її надійного функціонування на наступні роки. Проте, з розширенням географічної присутності НАТО на Схід і виходом 12.12.2007 р. Росії з Договору про звичайні збройні сили в Європі 1990 р. режим контролю і обмеження звичайних збройних сил в Європі переживає серйозні випробування. Необхідні неабиякі інтенсивні зусилля для того, аби позаблоковим державам разом з партнерами по НАТО і Росією знайти вихід з кризи Договору про звичайні збройні сили в Європі. Україна є активною учасницею переговорів і докладає чималих зусиль для того, аби ці багатосторонні документи стали надійною основою контролю за звичайними збройними силами в майбутньому.

Висновки:

1. Слід зазначити, що скорочення основних категорій звичайних озброєнь, які підпадають під дію ДЗЗСЄ 1990 р., і контроль над ними не може ефективно слугувати меті запобігання сучасним ризикам, викликам і загрозам.

2. Як засвідчив досвід останніх років, головну небезпеку стабільності в світі становить нині не повномасштабна техногенно-силова війна за участю багатьох держав, а локальні збройні конфлікти, в яких масово застосовуються дещо інші тактичні прийоми та види озброєнь.

3. З огляду на такий розвиток подій, контроль за поширенням легких озброєнь і стрілецької зброї стає надзвичайно актуальним.