6.4.1. Розвідувальна діяльність як явище та організаційно-правовий процес у забезпеченні реалізації зовнішньої політики суб’єктів правовідносин в міждержавних і міжнародних відносинах

Останні десятиріччя ХХ ст. розвідка набула значення вирішального інструменту в системі визначення і реалізації зовнішньої політики учасників міжнародних відносин. Нині вона безпосередньо впливає на формування зовнішньополітичного курсу не лише будь-якої держави, розробку її геополітичної стратегії та оборонної доктрини, а й на зовнішню стратегію інших учасників міжнародної конкуренції, зокрема ТНК, які прагнуть порушити монополію держав на визначення міжнародного правопорядку. У зв’язку із цим у сфері безпеки відбувається жорстка конкуренція, котра призводить до зламу монополії держав на здійснення розвідувальної діяльності. Володіючи потужним апаратом добування первинної інформації, виконання владних замовлень на моніторинг, оцінку, аналіз, прогнозування та моделювання можливих сценаріїв глобальних світових чи регіонального значення подій і процесів, спецслужби не лише держав, а й підприємницьких структур беруть активну участь у перспективному та поточному плануванні, у формуванні інформаційної основи для прийняття високими посадовими особами владних структур доленосних політичних рішень.

До того ж у сучасних умовах високої динамічності розвитку міжнародних відносин і геополітичних процесів розвідка відіграє важливу роль в оперативному інформаційному забезпеченні дипломатії, в прийнятті її структурними підрозділами поточних політичних рішень найбільш вигідних для власної держави. На розвідку покладаються також функції здійснення прихованого спостереження за виконанням іншими партнерами умов підписаних міжнародних договорів та угод.

З плином часу розвідувальна діяльність поступово перетворилася в найефективніше знаряддя зовнішньої політики, захисту національних інтересів і забезпечення безпеки, відвернення умов розв’язання нової світової війни. Проте, як іноземні, так і вітчизняні фахівці з питань оперативної діяльності спецслужб зазначають, що обсяг невивченості в науковому плані розвідувальної сфери та й самого поняття „розвідка” (а також похідних від нього – „розвідувальна діяльність”, „розвідувальний процес”, „шпигунство” тощо) – значний. Герд Клаус Кальтенбрунер, німецький фахівець з питань безпеки, однофамілець колишнього керівника зовнішньої розвідки нацистської Німеччини, свого часу зазначив наступне: „Неуцтво представників найбільшої частини нашої академічної та оплачуваної правлячими колами політичної науки свідчить про те, що вони не здатні виявляти найелементарніші факти розвідувальної діяльності. Незважаючи на те, що у ФРН є велика кількість політологічних підручників і словників, котрі використовуються багатопрофільно та мають гарну репутацію, дарма шукати там хоча б один розділ або параграф про секретні служби чи шпигунство”.

Не кращою у цьому відношенні ситуація в Україні, де за останні, як найменш 20–25 років будь-яких фундаментальних досліджень із порушеної проблеми не проводилося. Аналіз багатьох, зокрема й закритих, матеріалів, проведений автором даного лекційного курсу, засвідчив, що серед фахівців, які намагаються висвітлювати у відкритих публікаціях проблему агентурно-оперативної діяльності розвідувальних і контррозвідувальних служб, поки що не знайдено певного порозуміння навіть у визначенні принципів формування понятійного (термінологічного) апарату та загальних підходів до створення і розвитку основ власної системи методів у проведенні наукових досліджень такого специфічного явища, як розвідувальна діяльність.

Взагалі, американські, німецькі, французькі, британські та російські дослідники, висвітлюючи порушену проблему, вдаються до двох крайнощів. Перша група, представлена політологами та колишніми кадровими розвідниками, які розглядають розвідувальну діяльність як суто специфічний вид політичної діяльності, ігноруючи при цьому її міжнародно- і соціально-правовий аспекти. Інша група представлена фахівцями правоохоронних органів, які розглядають розвідувальну діяльність як звичайну злочинну діяльність, залишаючи осторонь її владну функцію – специфічну форму організації та спосіб реалізації влади суб’єктом міжнародно-правових відносин, – яка виходить далеко за межі поняття правоохоронної діяльності та становить специфічний елемент зовнішньополітичної практики вищих ешелонів влади, спрямований на розв’язання як поточних політичних питань, так і геостратегічних проблем.

На думку автора лекційного курсу, однією з причин такого стану речей є відсутність розуміння доцільності ставлення до розвідувальної діяльності як до цілісного самостійного соціально-політичного і правового явища у міжнародних відносинах, специфічної форми організації і практики реалізації зовнішньої політики їх учасниками, котра в сучасних умовах здійснюється як у правових, так і у неправових формах.

Правові форми організації оперативної діяльності спецслужб в зовнішньополітичній сфері тісно пов’язані з публічною політико-дипломатичною функцією і здійснюються шляхом видання правових актів, котрі спрямовуються на розв’язання таких питань повсякденної діяльності як спецслужб іноземних держав, так і недержавних підприємницьких структур, як створення відповідних органів, посад-прикриттів або навіть спеціальних зовнішньополітичних структур, визначення їхньої компетенції, порядку і джерел фінансування, співробітництво з іншими аналогічними органами, регулювання взаємовідносин з дипломатичними, недипломатичними державними органами (міністерствами, відомствами, місцевою владою, поліцією, судом тощо) та неурядовими організаціями, призначення на посади.

Доцільно підкреслити, що нині розвідувальна діяльність із відомчого, насамперед військового, інструменту реалізації політики набула специфічних тільки цій діяльності організаційних якостей і переросла у винятковий вид організації зовнішньополітичної практики (нині це не лише крадіжка чужих секретів). Функції реалізації найбільш делікатних таємних заходів зі сфери „таємної дипломатії” в зовнішньополітичній діяльності іноземних держав та недержавних підприємницьких структур покладаються на розвідувальні органи чи служби безпеки недержавних структур. Сучасна розвідувальна діяльність проводиться в політичній, фінансово-економічній, науково-технічній, воєнній і сфері безпеки (зовнішня контррозвідка).

Зовнішня контррозвідка – самостійний оперативний підрозділ у розвідувальній службі будь-якої держави, відповідальний за контррозвідувальне забезпечення безпеки учасників розвідувального процесу, закордонних дипломатичних та інших представництв і громадян власної держави, які перебувають на іноземній території, організує протидію розвідувальним посяганням іноземних спецслужб в умовах закордону (прим. автора).

У даному випадку дипломатія використовується лише як засіб легалізації результатів розвідувальної діяльності або як прикриття для таємної діяльності учасників міжнародних відносин. У зв’язку з цим, у всіх державах поряд із системою органів, котрі займаються публічною зовнішньополітичною діяльністю, сформувалася паралельна система спеціальних служб і відпрацьований механізм реалізації таємних зовнішньополітичних заходів у вигляді розвідувального співтовариства, до якого входять усі державні структури (зокрема представники МЗС), відповідальні за забезпечення оборони, національної безпеки, практичну реалізацію зовнішньополітичних заходів і захист життєво важливих інтересів держави, суспільства, нації, громадян.

Розвідувальне співтовариство (нім.: Geheimdienstgemeinschaft, агл.: Intelligence Community) – нештатна структура‚ пов’язана з відповідною системою поєднання спецслужб та інших нерозвідувальних державних структур, відповідальних за реалізацію зовнішньої політики, оборони, національної безпеки та захист життєво важливих інтересів держави і нації, з метою концентрації їх зусиль на найефективнішому розв’язанні розвідувальних та інших гострих зовнішньополітичних завдань правлячої еліти. Німецький дослідник Еріх Еенбум відносить до розвідувального співтовариства „всі спецслужби та урядові агентства‚ котрі проводять (безпосередньо чи опосередковано) в цілому або з окремих напрямків розвідувальну діяльність і тим самим служать інтересам зміцнення національної безпеки іноземної держави”.

У провідних державах Заходу, зокрема ФРН, Франції, Великій Британії, Сполучених Штатах, та інших державах, приміром Японії, відбувається координація спільних розвідувальних заходів між державними спецслужбами та службами безпеки приватних загальнонаціонального значення промислових корпорацій, фінансово-банківських та інших підприємницьких утворень.