6.3.2. Нормативно-правові заходи підтримання миру, забезпечення безпеки та відвернення війни

Знадобився невдалий досвід Ліги Націй, Статут якої передбачав створення механізму „колективної безпеки” при збереженні у держав „права на війну”, а потім укладення у 1928 р. Паризького договору, щоб визнати той факт, що міжнародне право тільки тоді здатне стати засобом забезпечення безпеки держав, коли застосування сили, крім права на самооборону, буде заборонено. Чинне міжнародне право покликане служити миру. Тому всі його норми повинні мати „мирозберігаючий” потенціал. Насамперед, це стосується основних принципів міжнародного права, котрі спрямовані на забезпечення співробітництва і міжнародного захисту народів, причому ці принципи тільки тоді досягають мети, коли діють взаємозалежно. Юридичну основу права міжнародної військової безпеки складають, насамперед, такі основні принципи міжнародного права, як принцип незастосування сили, принцип мирного вирішення спорів, принцип роззброєння.

Принцип заборони агресивних війн (ненападу), котрий випливав із Паризького договору 1928 р., із прийняттям Статуту ООН трансформувався в більш широкий за обсягом заборони принцип незастосування сили чи погрози силою: „Усі члени ООН утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою чи її застосування як проти територіальної цілісності чи політичної незалежності, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН” (п. 4 ст. 2 Статуту ООН).

Правовий зміст цього принципу був розкритий у низці Резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, спрямованих на зміцнення правових основ і підвищення ефективності механізму ООН із підтримання миру (Декларація про зміцнення міжнародної безпеки 1970 р.; Декларація про запобігання та усунення спорів і ситуацій, що можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці, та про роль ООН у цій галузі 1988 р.).

Для боротьби з агресією, – відмічає І. І. Лукашук, – потрібне юридично точне її визначення”. З цієї причини Резолюція ГА ООН від 14.12.1974 р. „Визначення агресії” займає особливе місце в праві міжнародної безпеки. Визначення агресії та перелік агресивних актів, наведених в цій резолюції, вважаються загальновизнаними та широко застосовуються в міжнародно-правовій практиці.

Агресія – це застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави чи будь-яким іншим чином, несумісним зі Статутом Організації Об’єднаних Націй (ст. 1). При цьому, вказані дії повинні мати досить серйозний характер, висновок про „недостатню серйозність” може бути зроблений лише Радою Безпеки (ст. 2).

Агресія визнається злочином проти міжнародного миру. Вона не може бути виправдана ніякими міркуваннями політичного, економічного або військового характеру, ніякі територіальні надбання або вигоди, отримані в результаті агресії не визнаються законними (ст. 5).

Про факт агресії можуть свідчити такі акти, котрі не є вичерпними та характеризують лише найбільш розповсюджені способи застосування сили:

1) вторгнення чи напад збройних сил держави на територію іншої держави чи будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, що є результатом такого вторгнення чи нападу;

2) будь-яка анексія із застосуванням сили проти території іншої держави чи її частини;

3) бомбардування збройними силами держави території іншої держави чи застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

4) блокада портів чи берегів держави збройними силами іншої держави;

5) напад збройними силами держави на сухопутні, морські чи повітряні флоти іншої держави;

6) застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави, за згодою із приймаючою державою на порушення умов, передбачених в угоді, чи будь-яке продовження їхнього перебування на цій території за припиненням дії угоди;

7) дія держави, котра дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;

8) засилання державою чи від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил чи найманців, що здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які носять настільки серйозний характер, що рівносильні перерахованим вище актам (ст. 3).

Принцип незастосування сили створив умови для формування принципів територіальної недоторканності, непорушності кордонів, котрі створили правову основу для розробки низки заходів забезпечення і безпосередньої протидії чинникам небезпеки, ризиків, викликів та загроз. За рахунок принципу незастосування сили досягається систематичність основних принципів та їхня націленість на охорону міжнародного миру – підкреслюється в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. Так, чинне міжнародного право передбачає можливість застосування до порушника миру примусових заходів (розділ VІІ Статуту ООН). Але не менш важливими є заходи попереджувального характеру, тобто мирні засоби вирішення спорів (розділ VІ Статуту). Якщо спір не врегульовано, то Рада Безпеки вирішує, яких заходів вжити: переривання економічних відносин, морських, повітряних заходів, розриву дипломатичних відносин (розділ VII Статуту). Статут ООН також запровадив у міжнародне право, хоча й у загальній формі, принцип роззброєння.

Міжнародне співтовариство зацікавлене в дотриманні основних принципів міжнародного права як нормативної гарантії реалізації заходів забезпечення безпеки держав. Удосконалювання цих принципів здійснюється за допомогою практики їх підтвердження, розвитку та конкретизації в різних за своїм юридичним характером міжнародних документах. Це може бути досягнуто різними шляхами: один із них — закріплення міжнародних зобов’язань у внутрішньодержавному законодавстві. Інший шлях — договірне підтвердження зобов’язань на двосторонній, регіональній, універсальній основі шляхом укладення:

1) універсальних договорів про обмеження, заборону та знищення окремих видів озброєнь, а також всеосяжне роззброєння;

2) двосторонніх договорів між державами щодо зменшення матеріальних можливостей застосування озброєної сили та ведення війни.