6.2.4.1. Міжнародні переговори, посередництво, добрі послуги.

6.2.4.1.1. Міжнародні переговори є одним з найбільш ефективних засобів вирішення суперечок на міжнародній арені. Вони виступають як самостійний спосіб пошуку взаємоприйнятного рішення конфліктної ситуації, так і є допоміжним механізмом на етапі наступного врегулювання. Переговори бувають двосторонніми та багатосторонніми. У останньому випадку їм іноді надається форми міжнародної конференції.

Безпосередньо переговори – це найбільш простий, зручний і поширений спосіб мирного вирішення спорів між державам, котрий передбачає установлення контакту та обмін думками між державами, що сперечаються, з метою досягнення угоди з різних питань.

Зміст безпосередніх переговорів полягає в пошуку вирішення розбіжностей самими сторонами, що сперечаються, шляхом установлення безпосереднього контакту і досягнення угоди між ними. Таким чином, у них беруть участь зацікавлені (держави, що сперечаються), які вирішують питання про метод, зміст вирішення спірної проблеми у певному місці переговорів, частіше за все на території третьої держави або в міжнародній організації, тому що повинен бути дотриманий принцип суверенної рівності сторін. Багато держав світу при вирішенні міжнародних конфліктів стоять на позиції першочерговості безпосередніх (прямих) дипломатичних переговорів як найбільш ефективному способі вирішення міжнародних конфліктів.

Переговори можуть вестися через звичайні дипломатичні канали або на нарадах, що спеціально скликаються. Звичайно переговори ведуться в усній формі. Можливі також письмова форма, обмін документами, телеграмами та іншими засобами зв’язку.

Прямі дипломатичні переговори проходять без попередніх ультимативних умов, примусу, диктату або погроз. Переговори можна класифікувати наступним чином:

1) стосовно предмета спору (мирні, політичні, торгові тощо);

2) за кількістю учасників (двосторонні та багатосторонні);

3) за рівнем представництва сторін (переговори глав держав і урядів; переговори міністрів закордонних справ; переговори дипломатичних представників; переговори уповноважених або спеціальних місій).

Переговори повинні вестися на основі поваги законних прав та інтересів усіх учасників. Вступивши в переговори, учасники зобов’язані утримуватися від дій, здатних зашкодити вирішенню спору.

Консультації як різновид переговорів являються, з одного боку, способом вирішення міжнародних суперечок, а з іншого боку, засобом поліпшення відносин між державами. Предметом обговорення зазвичай є найбільш важливі та складні питання для учасників міжнародних відносин. Консультації бувають обов’язковими і факультативними. Проведення обов’язкових консультацій передбачається деякими міжнародними угодами. Приміром, ст. IX Договору по космосу 1967 р.; ст. 283 Конвенції ООН по морському праву 1982 р.; ст. XXII Генеральної угоди по торгівлі та послугах 994 р. та ін.

Відповідно до раніше досягнутої домовленості держави зобов’язуються періодично або у випадку виникнення певного роду обставин консультуватися одна з одною для усунення можливих розбіжностей. Метою консультацій є попередження виникнення міжнародних спорів.

6.2.4.1.2. Добрі послуги і посередництво передбачає участь третьої сторони в спорі, але правила такої участі різні. Добрі послуги і посередництво можуть бути зроблені з ініціативи як тих, хто сперечається, так і тих, хто їх пропонують. Добрі послуги і посередництво можуть надаватися державою, котра не бере участі в спорі, міжнародною посадовою особою або приватними особами. Для виконання ними своїх функцій необхідна згода сторін, що сперечаються, або однієї з них. Виходячи з цього між наданням добрих послуг і посередництвом є відмінності.

Добрі послуги у міжнародному публічному праві розуміють сукупність дій держав, які не беруть участі у даному спорі, або інших суб’єктів міжнародного права, які спрямовуються на встановлення або поновлення прямих переговорів між тими, хто сперечається, з метою створення сприятливих умов для мирного вирішення спору. Особу представника, який робить добрі послуги однієї із сторін, не потрібно погоджувати з іншою стороною. Він не бере участь у переговорах, якщо його про це не попросять.

Правовою доктриною, зі свого боку, сутність добрих послуг визначається певною діяльністю, котра полягає в наданні стороною, яка не бере участі в конфлікті, допомоги тим, що сперечаються, у налагодженні прямого контакту, в організації безпосередніх переговорів. Звичайно добрі послуги пропонуються третіми державами або міжнародними організаціями самостійно.

Завданням представника, який робить добрі послуги, є надання можливості для встановлення контактів між сторонами, що сперечаються, зробити організаційну, консультаційну та іншу допомогу, яка буде потрібна, для того, щоб ініціювати процес зустрічей, переговорів та інших контактів між сторонами, які мають глибокі протиріччя між собою. Але третя сторона може, приміром, надати свою територію для сторін, що сперечаються. Так, Москва була місцем неодноразових зустрічей президентів Вірменії і Азербайджану з метою врегулювання питань по Нагірному Карабаху.

Після доведення відносин сторін, що сперечаються, до стадії переговорів функції суб’єкта, який робить добрі послуги, завершуються, тому що він у самих переговорах участі не бере. Але у разі згоди сторін він може бути присутнім на переговорах.

Посередництво – це сприяння держав або інших суб’єктів міжнародного права, які не беруть участі у даній суперечці, з метою мирного врегулювання спорів. Таким чином, посередництво передбачає активну участь посередника в переговорах, включаючи внесення пропозицій з окремих аспектів питання або відносно спору в цілому. При посередництві держав, що сперечаються, обирають третю особу (державу, представника міжнародної організації), яка бере участь у переговорах як самостійний учасник. Остаточне рішення у спорі приймається учасниками спору і посередником шляхом взаємної угоди, що підписується всіма сторонами.

Посередник – це рівноправний учасник переговорного процесу, який переймає на себе певні зобов’язання, може давати гарантії сторонам і на його участь у переговорах потрібно згоду усіх сторін. Крім того, посередник є активною стороною в переговорах, його мета полягає не тільки в полегшенні контактів і доведенні сторін до переговорів (на чому закінчуються добрі послуги), а й в узгодженні позицій сторін: посередник може виробляти свої проекти врегулювання спору і пропонувати їх сторонам.

Прикордонні представники, виконуючи свої функції відповідно до національного законодавства і норм міжнародного права, здійснюють погоджувальні процедури для врегулювання конфлікту. Вони розслідують незаконний перетин державного кордону; переміщення через кордон контрабанди; інші порушення державного кордону, інтереси обох держав, що зачіпають, але не вимагаючи втручання по дипломатичних каналах.

6.2.4.2. Міжнародна процедура з примирення. У міжнародну процедуру з примирення входить діяльність слідчих і погоджувальних комісій, котрі мають на меті допомогти вирішенню спору шляхом досягнення безпосередньої угоди між сторонами.

6.2.4.2.1. Міжнародна слідча процедура. Обстеження в районі інциденту або розслідування якого-небудь випадку, який викликав напруженість у відношенні між державами, – цими та аналогічними питаннями займається Міжнародна слідча комісія. Її створення було закріплене в розділі III Конвенції про мирне рішення міжнародних зіткнень 1907 р., котра передбачає створення комісії на паритетних началах. Очолювати міжнародну слідчу комісію може представник третьої держави або міжнародної організації.

Так, робота слідчої комісії в 1904 –1905 р. встановила, що був помилковий обстріл ескадрою Різдвяного британських рибалок, що змусило Росію виплатити Великобританії грошову компенсацію.

Міжнародна слідча процедура розуміється як процедура розслідування міжнародним органом конкретних обставин і фактичних даних, котрі покладені в основу міждержавної розбіжності. Міжнародна погоджувальна процедура передбачає розгляд спорів в утворюваних сторонами на паритетних засадах органах із метою вироблення проекту угоди. З цієї причини у міжнародних спорах, що не зачіпають ні честі, ні суттєвих інтересів держав і фактичних обставин, котрі виникають із розбіжностей в оцінці ситуації, сторони вправі встановити спеціальний міжнародний орган — слідчу комісію для з’ясовування питань факту.

Міжнародну слідчу комісії формуються, як зазначалося вище, відповідно до вимог розділу III Конвенції про мирне вирішення міжнародних спорів 1907 р., на паритетних засадах із однаковою кількістю представників обох сторін. До їхнього складу як члени або голова можуть входити представники інших держав. Організація слідчої комісій та їхніх завдань визначається угодою сторін, що сперечаються. Завдання слідчих комісій полягає в з’ясовуванні фактичних обставин спору. Їхнє створення було передбачено Гаазькими конвенціями про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1899 і 1907 рр., в яких був визначений статус міжнародних слідчих комісій.

Якщо сторони не домовляться про інше, то слідча комісія формується шляхом призначення кожній із сторін двох членів, із яких тільки по одному можуть бути громадянами держав-сторін. Зазначені члени обирають голову. Такий самий порядок установлений Загальним актом про мирне вирішення міжнародних спорів, прийнятим Лігою Надій у 1928 р. і переглянутим ООН у 1949 р.

Розслідування слідчою комісією провадяться в змагальному порядку. Сторони у встановлені терміни викладають комісії факти, подають необхідні документи, а також список свідків та експертів, які повинні бути вислухані. Слідча комісія вправі запитувати від сторін й інші додаткові матеріали. У процесі розгляду провадиться допит свідків, про що складається протокол.

За підсумками розслідування слідча комісія виносить рішення за допомогою упорядкування доповіді, в якій встановлюється тільки факт спору. Зазначена доповідь не має сили рішення суду або арбітражу, і сторони мають право використовувати рішення комісії на свій розсуд.

6.2.4.2.2. Погоджувальна або примирлива процедура. Слід зазначити, що слідчі комісії в міжнародній практиці використовуються досить рідко. Ширше використовуються погоджувальні комісії, що є новим способом вирішення міжнародних спорів. У ст. 33 Статуту ООН цей спосіб спільно зі слідчими комісіями позначено поняттями „обстеження” і „примирення”.

Статут ООН також передбачає створення примирливої комісії, основне завдання якої – з’ясувати фактичну причину конфлікту і з максимальною точністю зібрати об’єктивні дані про ситуацію, що склалася. Висновки комісії представляються сторонам для використання на їх власний розсуд.

Процедура створення примирливої комісії передбачена в ст. 85 Віденській конвенції і представництві держав в їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. На відміну від слідчої комісії, яка тільки аналізує ситуацію, що склалася, примирлива комісія не лише дає тлумачення фактам, а й висловлює рекомендації щодо усунення проблем, що утворилися, та вирішення суперечки.

Погоджувальні комісії формуються так само, як й слідчі. Проте, вони мають більш широкі повноваження, ніж слідчі, тому що можуть не тільки з’ясовувати і встановлювати фактичні обставини, а й рекомендувати можливе вирішення цього спору. Проте, на відміну від суду і арбітражу, остаточне рішення в справі приймається сторонами, які не пов’язані висновками комісії.

Деякі багатосторонні конвенції, приміром, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., передбачають створення погоджувальних (примирливих) комісій, звичайно в порядку, подібному до того, що встановлений Гаазькими конвенціями. Відповідно до положень Акта про мирне вирішення міжнародних спорів 1985 р. постійна погоджувальна комісія складається з п’яти членів. По одному члену комісії призначають сторони, які сперечаються, три інших призначаються серед громадян третіх держав. У разі виникнення ускладнень у виборі членів їхнє призначення може бути доручено голові Генеральної Асамблеї ООН, третім державам або вирішено шляхом жеребкування.

6.2.4.3. Міжнародний арбітраж (третейський суд). Сучасна правова доктрина визначає, що міжнародний арбітраж є добровільною вираженою згодою сторін, що сперечаються, передати свою суперечку третій стороні (третейський розгляд). Існують два види арбітражних органів: постійний арбітраж і тимчасовий (ad hoc). Останній створюється для розгляду тільки конкретної суперечки. Відповідно до Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 рр. в 1901 р. була заснована Постійна палата третейського суду. Кожна з держав, які беруть участь у конвенціях, призначає чотирьох своїх громадян як арбітрів. Палата розглядає спори між державами і міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особами.

Схожість арбітражної процедури і судовою полягає в тому, що рішення є остаточним і юридично обов’язковим для сторін. Відмінність полягає, головним чином, в порядку формування та утворення суду і арбітражу. Сторони, що вирішили передати суперечку на розгляд Міжнародного суду, повинні заздалегідь погодитися з тим рішенням, яке буде винесено по їх суперечці.

Міжнародний арбітраж – це, по-перше, – третейський суд, утворений для вирішення спорів між державами на підставі угоди сторін, рішення якого мають для них обов’язкову силу; по-друге, це організована на підставі угоди сторін процедура розгляд спору окремою особою (арбітром) або групою осіб (арбітрами).

Причому склад арбітрів, порядок діяльності суду, а також норми права, котрі підлягають застосуванню, визначаються угодою сторін, які сперечаються; у процесі беруть участь представники сторін, процес очолює суперарбітр, який обирається сторонами; рішення арбітражу має обов’язковий характер.

Відповідно до Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 рр. склад арбітражу (один суддя-арбітр або декілька), порядок його діяльності, а також норми права, що підлягають застосуванню, визначаються угодою сторін у спорі, що іменується компромісом. Арбітраж завжди формується з непарної кількості членів, один із яких є суперарбітром, або головою. Іноді арбітраж складається з одного арбітра. Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1949 р. встановив, що якщо сторони не погодяться про інше, то арбітраж буде складатися з п’яти членів. Сторони можуть призначити по одному члену зі своїх громадян, двох інших третейських суддів і суперарбітр обираються ними за згодою серед громадян третіх держав.

Якщо в компромісі не сказане інше, арбітри повинні застосовувати норми, зазначені в ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН. У резолюції 1958 р. Генеральна Асамблея ООН рекомендувала державам брати до уваги зразкові правила арбітражного розгляду, підготовлені Комісією міжнародного права.

У Гаазі знаходиться і діє Постійна палата третейського суду, її адміністративна рада, котра складається з міністра закордонних справ Нідерландів і дипломатичних представників держав-учасниць. У Палаті є список міжнародних арбітрів, із якого держави вибирають собі арбітра для розгляду і вирішення справ. Національна група арбітрів складається з 4 чоловік. Зазначені арбітри вправі висувати кандидатів для обрання в члени Міжнародного суду.

Міжнародному праву відомі такі види міжнародного арбітражу (третейського розгляду):

1) ізольований арбітраж (арбітраж ad hoc), який створюється внаслідок особливої угоди сторін, що сперечаються, для розв’язання конкретного спору, не вдаючись до допомоги міжнародних інституцій;

2) інституціональний (постійний) арбітраж, який здійснюється постійно діючим арбітражним органом. Такий арбітраж передбачає наявність між державами особливої угоди, за якою вони заздалегідь зобов’язуються передавати на розгляд проблеми, здатні породити між ними спори, на вирішення третьої (незацікавленої) сторони. Як приклад постійного арбітражу може бути наведена діяльність Палати третейського суду, котра утворена і діє на підставі Конвенції про мирне розв’язання міжнародних спорів 1907 р.

6.2.4.4. Міжнародна судова процедура є одним із видів розв’язання міжнародних спорів. Розгляд міжнародних спорів у Міжнародному суді передбачає звернення сторін, що сперечаються, до постійного органу, спеціально утворюваного на основі міжнародних договорів, покликаного вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури.

Таким чином, Міжнародний суд – це утворюваний на основі міжнародного договору постійний орган, покликаний вирішувати міжнародні спори шляхом судової процедури.

На відміну від арбітражу, склад, процедура, юридичні джерела рішень Міжнародного суду визначаються не спеціальною угодою сторін, що сперечаються, у кожному окремому випадку, а постійним Статутом Міжнародного суду ООН, що є невід’ємною частиною Статуту ООН. Усі члени ООН є тим самим й учасниками Статуту. Держави – не члени ООН можуть стати учасниками Статуту на умовах, визначуваних Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки (ст. 93 Статуту ООН).

Міжнародний суд ООН знаходиться в Гаазі, склад головного суду — 15 суддів, які обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки ООН на 9 років, серед фахівців у галузі міжнародного права.

Міжнародний суд правочинний виносити не тільки обов’язкові рішення у спорах, переданих на його розгляд за згодою сторін, а й вправі давати будь-які консультативні висновки щодо будь-яких питань міжнародного права. З моменту створення Міжнародного суду в 1946 р. на його розгляд було передано більше 60 спорів між державами та викликано більше 20 консультацій міжнародними організаціями.

Судовий процес у рамках Міжнародного суду складається з двох частин: письмової та усної. Письмова частина полягає в повідомленні суду сторонами меморандумів і контрмеморандумів, котрі викладають позиції держав, які сперечаються, усна – у заслуховуванні представників держав, що сперечаються, їхніх адвокатів, свідків, експертів.

Рішення Суду юридично обов’язкове для сторін, що беруть участь у справі. Воно не створює правового прецеденту для вирішення інших справ аналогічного характеру (ст. 59 Статуту Міжнародного суду ООН). Рішення Суду остаточне й оскарженню не підлягає. Невиконання його однією зі сторін надає право іншій стороні звернутися до Ради Безпеки ООН. Якщо остання визнає за необхідне, то вона може зробити рекомендації або вирішити питання про вживання заходів для виконання рішення (ст. 49 Статуту ООН).

Серед розглянутих Міжнародним судом справ основне місце посідають територіальні спори, котрі стосуються невеликих ділянок державної території (приміром, голландсько-бельгійський спір про територіальні анклави), а також територіальні спори, подібні індійсько-португальському спору про право проходу через територію Індії, спори ФРН, Данії і Голландії про делімітацію континентального шельфу Північного моря.

Міжнародний суд ООН є не єдиним судовим органом, що розглядає міжнародні спори в порядку судової процедури. У вирішенні суперечок між державами бере участь Міжнародний трибунал по морському праву, а також суд Європейського союзу і низки міжнародних організацій, таких як ОБСЄ, СНД та ін.

Суд Європейського союзу – це не лише міжнародний суд для держав-членів цієї організації, а й ще адміністративний і конституційний суд. Рішення цього суду є остаточним і не підлягає оскарженню.

Міжнародний трибунал по морському праву утворений в 1996 р. Його створення було передбачене Конвенцією ООН по морському праву 1982 р. Учасники суперечки – це фізичні особи, юридичні особи з держав і самі держави-учасники Конвенції ООН 1982 р. Трибунал складається з 21 судді, які обрані строком на 9 років з правом переобрання. Рішення, які виносить Трибунал, мають обов’язкову силу тільки для сторін, які беруть участь у спорі та тільки відносно конкретної суперечки.

Правила і порядок розгляду суперечки між державами-учасниками Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) зафіксовані у низці документів: Принципи врегулювання суперечок і положення процедури ОБСЄ з мирного врегулювання суперечок (Валетта, 1991 р.); Результати Наради ОБСЄ з мирного врегулювання суперечок (Женева, 1992 р.). Учасники Наради підписали як додатки: Конвенцію щодо примирення і арбітражу у рамках ОБСЄ (Росія не бере участь); Положення про Комісію ОБСЄ з примирення.

Держави-учасники СНД в Угоді від 08.12.1991 р. встановили, що усі спірні питання між собою вирішуватимуть мирними засобами. Це принципове положення знайшло закріплення в Статуті СНД, підписаному на засіданні Ради глав держав (Мінськ, 1993 р.).

Вирішення міждержавних економічних суперечок віднесене до компетенції Економічного суду СНД.

Таким чином, залежно від характеру розглянутих спорів міжнародні суди поділяються на суди з вирішення:

1) міждержавних спорів (Міжнародний Суд ООН, Економічний Суд СНД);

2) як міждержавних спорів, так і справ, порушуваних фізичними та юридичними особами проти держав і міжнародних організацій (Європейський суд з прав людини);

3) трудових спорів у рамках міжнародних організацій (Адміністративний трибунал МОП);

4) з притягнення до відповідальності фізичних осіб (Нюрнберзький трибунал);

5) різноманітних категорій спорів (Суд ЄС).

Висновки:

1. Слід зазначити, що нині держави надають перевагу вирішувати юридичні спори, котрі виникають і мають суттєве значення, не за допомогою судової процедури, а шляхом безпосередніх переговорів. Проте, це не впливає на зростання кількості міжнародних судів і розширення їхньої компетенції у розгляді справ між різними категоріями суб’єктів, а не тільки між державами.

2. У цілому можна відзначити, що в розвитку системи способів мирного розв’язання міжнародних спорів має місце тенденція зниження питомої ваги судової процедури та підвищення погоджувальної.

3. Проведені дослідження також засвідчили, що наявний у міжнародному публічному праві та дипломатичній практиці великий арсенал засобів мирного розв’язання суперечок забезпечує вибір найбільш прийнятних з них для кожного конкретного спору залежно від його умов і порушених в ньому питань.

4. Проте, нині існує проблема підвищення ефективності національного і міжнародного контролю за сумлінним виконанням домовленостей партнерами та іншими учасниками міжнародних відносин. Як свідчить сучасна практика міжнародних відносин без розвідки як засобу забезпечення національної, державної і міжнародної безпеки досягти успіху в нинішніх умовах навіть теоретично не можливо.