6.2.4. Теоретико-методологічна і правова сутність засобів вирішення міжнародних спорів

Згідно зі ст. 33 Статуту ООН сторони, що беруть участь у спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки, повинні, насамперед, намагатися вирішити його за допомогою переговорів, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи інших мирних способів на свій вибір. Тому відразу ж слід зазначити, що перелік способів вирішення міжнародних спорів не є обмеженим і підлягає розширювальному тлумаченню.

6.2.4.1. Особливості ролі ООН у розв’язанні міжнародних спорів. Дослідження засвідчили, що останнім часом серед погоджувальних способів розв’язання міжнародних спорів істотно зросло значення міжнародних організацій.

Процедура вирішення спорів міжнародними організаціями, на відміну від судової, має переважно політичний характер.

Організація Об’єднаних Націй – основний орган співробітництва держав у всесвітньому масштабі – є ядром сучасної системи мирних способів вирішення спорів. Статут ООН робить акцент на інтересах підтримання міжнародного миру, забезпечення безпеки, попередження збройного конфлікту чи війни при вирішенні спорів. Одна з головних цілей ООН полягає в розв’язанні не будь-яких спорів, а тих, що можуть становити загрозу миру або призвести до порушення миру (п.1 ст. 1 Статуту ООН).

Центральне місце в процедурі мирного вирішення спорів посідає Рада Безпеки ООН, котра вправі за власною ініціативою розглянути будь-який спір для визначення того, чи не може продовження цього спору загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки (ст. 34 Статуту ООН).

Рада Безпеки і Генеральна Асамблея в результаті розгляду спору можуть приймати рекомендації. Юридично обов’язкові рішення Рада Безпеки вправі приймати лише у випадку загрози миру, порушень миру та актів агресії. Рада Безпеки повинна враховувати, що спори юридичного характеру як загальне правило підлягають передачі сторонами в Міжнародний суд.

У діяльності ООН у мирному вирішенні спорів можна виділити основні напрямки:

1) підтримання миру, тобто забезпечення присутності ООН у районі міжнародного конфлікту, що пов’язане з розгортанням військового, поліцейського або цивільного персоналу ООН (наприклад, операція ООН 1990 р. „Буря в пустелі”, „гуманітарна інтервенція” ООН 1994 р. в Сомалі);

2) миротворчість, тобто дії, спрямовані на те, щоб схилити ворогуючих до мирного вирішення спору з використанням арсеналу засобів, передбаченого в розділі VI Статуту ООН, а також зупинити конфлікт і забезпечити збереження миру;

3) постконфліктна миротворчість, тобто дії з виявлення і усунення причин конфліктів, підтримка структур, схильних сприяти зміцненню миру (основна мета такої миротворчості – запобігання рецидиву конфлікту);

4) превентивна дипломатія, тобто дії, спрямовані на профілактику спорів, що виникають між сторонами, недопущення переростання спорів у конфлікти та обмеження масштабів конфліктів (основна мета – урегулювання спору до спалаху насильства).

У здійсненні превентивної дипломатії останніми роками найбільшого поширення набули наступні засоби:

1) заходи щодо зміцнення довіри;

2) раннє попередження конфліктів за допомогою міжнародних організацій;

3) установлення фактів, пов’язаних зі спором;

4) демілітаризація і нейтралізація;

5) інші засоби.