Тема 6.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ ЗАСОБІВ І ЗАХОДІВ ЗБЕРЕЖЕННЯ МИРУ І ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ

ЛЕКЦІЯ 6.1.

ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ ЗАСОБІВ І ЗАХОДІВ ЗБЕРЕЖЕННЯ МИРУ І ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ

ПЛАН

6.1.1. Загальна характеристика Статуту ООН та інших політико-номативних актів ГА і РБ ООН та їх роль у збереженні миру і забезпеченні міжнародної безпеки.

6.1.2. Міжнародно-правові способи підтримання миру, забезпечення міжнародної безпеки, попередження застосування сили чи погрози силою, відвернення можливих озброєних конфліктів і війни, визначені у сучасному праві міжнародної безпеки.

6.1.1. Загальна характеристика Статут оон та інших політико-номативних актів га і рб оон та їх роль у збереженні миру і забезпеченні міжнародної безпеки

Починати вивчення рівня розвиненості теоретико-методологічних положень права міжнародної безпеки і практики їх застосування у сфері збереження миру і забезпечення міжнародної безпеки доцільно з ознайомлення із міжнародно-правовими засобами і заходами, закладеними у Статуті ООН. Беззаперечним є також той факт, що у праві міжнародної безпеки Статут ООН визначається головним міжнародно-правовим актом.

Так, п. 1 ст. 1 Статут встановлено зобов’язання держав, головних суб’єктів міжнародних відносин, підтримувати міжнародний мир і безпеку, як найвищу мету Організації Об’єднаних Націй. Одночасно, автори Статуту підкреслюють важливість реалізації в практичній зовнішній політиці та міжнародних відносинах принципів міжнародного публічного права (ст. 2). Рада Безпеки несе відповідальність за формулювання планів, створення системи регулювання озброєнь для представлення їх членам ООН (ст. 26). Статут встановлює обов’язок сторін, котрі беруть участь у спорі, використовувати мирні засоби вирішення цієї суперечки і право Ради Безпеки вимагати від сторін використання таких засобів (ст. 33). Рада Безпеки уповноважується розслідувати будь-яку суперечку або будь-яку ситуацію, яка може загрожувати міжнародній безпеці (ст. 34), і рекомендувати сторонам належну процедуру та методи врегулювання (ст. 36).

Усі держави, вступаючи у світове співтовариство, беруть на себе зобов’язання здійснювати свою міжнародну діяльність відповідно до основних принципів міжнародного права. Одним із таких принципів є обов’язок держав вирішувати свої „міжнародні спори мирними способами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість” (п. 3 ст. 2 Статуту ООН).

Проте з моменту закінчення Другої світової війни на планеті спостерігалося більше 100 збройних конфліктів, включаючи такі великі, наприклад, як війни Ізраїлю із сусідніми арабськими державами, участь СРСР у громадянській війні в Афганістані, війна західних країн проти Іраку, збройне втручання країн Заходу в громадянську війну в Югославії, а також збройні конфлікти в Закавказзі, Молдові та Чечні.

Водночас міжнародне співтовариство напрацювало і використовує певні механізми у збереженні міжнародного миру і безпеки. Сукупність цих механізмів називається правом міжнародної безпеки. Воно містить у собі правові способи, що відповідають основним принципам міжнародного публічного права, спрямовані на забезпечення миру і застосування державами колективних заходів проти актів агресії, що загрожують миру і безпеці.

Статут ООН врегульовує діяльність щодо протидії порушенням миру, загрозам безпеці або актам агресії (гл. VII). Існування зазначених небезпек, ризиків, викликів і загроз, дій або актів визначається Радою Безпеки, яка також уповноважена вживати відповідні заходи (ст. 39). Розрізняються у Статуті ООН:

1) тимчасові заходи з підтримання миру (ст. 40);

2) заходи, не пов’язані з використанням збройних сил (ст. 41);

3) заходи, пов’язані з використанням збройних сил (ст. 42).

Так, заходи, не пов’язані з використанням збройних сил, можуть включати повну або часткову перерву економічних зв’язків, залізничних, морських, повітря, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів інформаційних комунікацій, а також розрив дипломатичних відносин. Рада безпеки може вимагати виконання таких заходів від членів ООН (ст. 41). Примусові заходи, вживані Радою Безпеки також називають санкціями.

Необхідно також визнати, що певний час предмет права міжнародної безпеки розглядався лише у вузькому значенні як військово-політичні відносини суб’єктів міжнародного права, спрямовані на попередження застосування військової сили, обмеження та скорочення озброєнь, роззброєння. Нині поширеним є більш широкий підхід до розуміння права міжнародної безпеки і небезпеки, що пов’язано, перш за все, зі зміною та розширенні змістовної сутності розуміння самого поняття міжнародної безпеки та міжнародної небезпеки. Окрім техногенно-силової війни з’явилися нові види війни, зокрема – інформаційні, інформаційно-психологічні, економічні тощо, котрі нині не охоплені нинішнім правом міжнародної безпеки. Якщо первісно міжнародна безпека розглядалася як незастосування військової сили до держави з боку інших держав, то нині міжнародна безпека розглядається значно ширше – як незастосування до держави з боку інших держав чи міжнародних організацій будь-яких заходів, котрі обмежують або унеможливлюють її вільний розвиток та повноцінну рівноправну участь в усіх сферах міжнародних відносин.

Незважаючи на наявний широкий перелік способів підтримання міжнародного миру, забезпечення безпеки, попередження застосування сили чи погрози силою, відвернення озброєних конфліктів і війни, у міжнародному житті нерідко в результаті гострого зіткнення інтересів виникають передумови, котрі переростають у конфліктні ситуації і безпосередні конфлікти між державами.

Відповідно до Статуту ООН міжнародні конфлікти за свої рівнем поділяються на:

1) ситуацію, тобто конфліктна взаємодія, котра у випадку її розвитку може перерости у відкритий конфлікт і загрожувати міжнародному миру та безпеці (наприклад, ситуація з Афганістаном, Іраком, Лівією, Сирією);

2) спір, тобто ситуація, котра стає початком відкритої конфліктної взаємодії, коли сторони заявили одна одній взаємні претензії. У спорі завжди є учасники, в яких претензії сформульовані та збігаються з предметом спору. При цьому держави свої претензії обґрунтовують законними інтересами та нормами міжнародного права.

Якщо претензії держав не збігаються з предметом спору, то вони так і залишаються претензіями, без надії інституціоналізації (формування і розвитку) спору (наприклад, претензії Японії на російські острови південної частини Курил). Міжнародний суд ООН відзначав, що „односторонні претензії не утворюють спору”.

Таким чином, для будь-якого міжнародного спору характерним є наявність розбіжностей з питання факту або норми права, тобто конфлікту інтересів між двома суб’єктами міжнародного права.

Використання термінів „спірна або конфліктна ситуація” і „спір” є правомірним з позицій сучасного міжнародного публічного права, тому що саме ці терміни входять у понятійний апарат Статуту ООН (положення глави VI „Мирне вирішення спорів” (ст. ст. 33-38) і Глави VII „Дії у відношенні загрози миру, порушень миру й актів агресії” (ст. ст. 39-51) – багатостороннього міжнародного договору, учасниками якого є практично всі держави світу.

Щоправда, у жодній статті Статуту ООН не міститься дефінітивної характеристики цих термінів. Статут ООН визначає лише те, що ситуації і спори можуть бути двох видів:

1) ті, що загрожують міжнародному миру і безпеці;

2) ті, що не становлять такої загрози.

Існування міжнародного спору зобов’язує держави вирішувати цей спір. Відповідно до сучасного міжнародного права держави зобов’язані свої спори вирішувати мирними способами.

Слід мати на увазі, що інститут мирних способів вирішення міжнародних спорів є міжгалузевим, тому що його норми містяться і в праві міжнародної безпеки, і в праві міжнародних організацій, і в праві міжнародних договорів, а також ще в цілій низці галузей міжнародного права.

Основними джерелами цього інституту є:

1) Конвенція про мирне вирішення міжнародних спорів 1907 р.;

2) Переглянутий загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 р. (у редакції 1949 р.);

3) Статут ООН;

4) Статути регіональних міжнародних організацій;

5) Декларація про принципи міжнародного права 1970 р.;

6) Заключний акт НБСЄ 1975 р.;

7) Підсумковий документ Віденської зустрічі НБСЄ 1989 р. та інші документи ОБСЄ;

8) міжнародні звичаї.

6.1.2. Міжнародно-правові способи підтримання миру, забезпечення міжнародної безпеки, попередження застосування сили чи погрози силою, відвернення можливих озброєних конфліктів і війни, визначені у сучасному праві міжнародної безпеки

При виникненні конфлікту звичайно держави використовують міжнародні засоби вирішення спорів, виходячи з зазначених підстав:

1) субординаційної, коли дії суб’єкта спору підпорядковані нормі внутрішнього права (застосовується переважно всередині держави);

2) координаційної, коли для держави є обов’язковим лише те, із чим вона погодилася. Ця підстава має місце в міжнародному публічному праві, тому що ніхто в міжнародному праві апріорі (заздалегідь) не може передбачити позицію держави щодо предмета спору. Можна тільки резюмувати її сумлінність щодо предмета спору.

Виходячи із сучасного підходу до визначення міжнародної безпеки, фахівці вважають, що до міжнародно-правових способів підтримання миру, забезпечення міжнародної безпеки, попередження застосування сили чи погрози силою, відвернення можливих озброєних конфліктів і війни належать:

1) мирні способи вирішення спорів;

2) заходи щодо припинення актів агресії (самооборона);

3) заходи щодо запобігання ядерній війні;

4) заходи щодо ослаблення напруженості та припинення гонки озброєнь;

5) роззброювання;

6) загальна та регіональна безпека (колективна безпека);

7) неприєднання і нейтралітет;

8) нейтралізація і демілітаризація територій (ліквідація військових баз);

9) створення зон миру в різних районах земної кулі;

10) дії міжнародних організацій;

11) заходи щодо зміцнення довіри між державами.

Дії, які потрібно для виконання рішень Ради Безпеки, здійснюються усіма членами ООН або деякими з них, залежно від того, як це визначить Раду Безпеки (ст. 48). Члени Організації повинні об’єднуватися для надання взаємної допомоги в проведенні заходів, про які прийнято рішення Радою Безпеки (ст. 49). Для того, щоб зробити свій внесок у справу підтримання міжнародного миру і безпеки, усі члени ООН зобов’язалися надавати у розпорядження Ради Безпеки на її вимогу і відповідно до особливої угоди або угод необхідних для підтримання міжнародного миру і безпеки збройні сили, допомогу і відповідні засоби обслуговування, включаючи право проходу (п. 1 ст. 43).

Одночасно для практичної реалізації примусових заходів щодо порушників міжнародного миру і безпеки у підпорядкуванні Ради Безпеки ООН знаходиться Військово-штабний Комітет, який складається з начальників штабів постійних членів Ради або їх представників, у разі необхідності до співпраці з ним можуть залучатися інші члени ООН (п. 2 ст. 47.). Повноваження Військово-штабного Комітету:

1) давати поради, надавати пропозиції та допомогу Раді Безпеки з усіх питань, що відноситься до військово-політичних потреб Ради Безпеки у справі підтримання міжнародного миру і безпеки, до використання військ, наданих в його розпорядження, і до командування ними, а також до регулювання озброєнь і можливого роззброєння (п. 1. ст. 47); здійснювати стратегічне керівництво збройними силами, наданими в розпорядження Ради (п. 3 ст. 47);

2) брати участь у визначенні чисельності контингентів постійної готовності членів ООН і планів їх спільних дій (ст. 45).