4.3.2. Юридична природа основних принципів міжнародного права та їхній зв’язок з правом міжнародної безпеки

4.3.2.1. Основні принципи міжнародного публічного права – це керівні правила поведінки його суб’єктів, котрі виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені засади міжнародного публічного права. Вони являють собою найбільш загальне, максимально концентроване вираження і практику сталої поведінки та взаємодії суб’єктів міжнародного права на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин.

Принципи міжнародного публічного права виконують одночасно дві функції:

по-перше – сприяють стабілізації всього комплексу міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками;

по-друге – закріплюють усе нове, що з’являється в практиці суб'єктів міжнародного права в рамках міжнародних відносин, і в такий спосіб сприяють їх розвиткові.

Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН (преамбула, ст. ст. 1 і 2). Розширене тлумачення основних принципів подається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятої на XXV сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1970 р. У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаному в Гельсінкі 01.09.1975 р. главами 33 європейських держав, керівниками США і Канади, – міститься Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах.

До загальних основних принципів міжнародного публічного права, як зазначалося раніше, належать:

1) принцип суверенної рівності держав;

2) принцип незастосування сили або загрози силою;

3) принцип мирного вирішення міжнародних спорів;

4) принцип невтручання у внутрішні справи;

5) принцип територіальної цілісності держав;

6) принцип непорушності державних кордонів;

7) принцип загальної поваги прав людини;

8) принцип самовизначення народів і націй;

9) принцип співробітництва;

10) принцип сумлінного виконання міжнародних зобов’язань.

Основні принципи міжнародного публічного права мають певні безпекові особливості, котрі дозволяють їм посісти важливе місце в системі норм права міжнародної безпеки. Вони, зокрема:

1) є універсальними правовими нормами, їх відрізняють незаперечність і загальна обов’язковість;

2) обов’язковий характер правових норм поширюється на всіх без винятку держав, незалежно від того, чи є вони членами ООН, чи інші суб’єкти міжнародного права;

3) переважають інші норми, мають вищість, першість над всіма іншими нормами системи міжнародного права;

4) дії міжнародно-правових норм, як виняток із загальних правил, мають зворотну силу, що дозволяє їм поширювати свою дію на будь-яку норму, яка виникла раніше самого принципу, аж до її скасування і невизнання пов’язаних із нею наслідків;

5) діяння, що порушують принципи міжнародного права, розглядаються як міжнародні злочини;

6) принципи міжнародного публічного права можуть бути правовою основою для регулювання міждержавних відносин за відсутності прямого регулювання.

Привертає увагу тенденція зростання кількості основних принципів сучасного міжнародного права. Якщо в Статуті ООН було спочатку закріплено сім принципів, котрі були детально регламентовані в Декларації принципів міжнародного права 1970 р., то в Заключному акті НБСЄ 1975 р. їх налічувалося вже десять (додані принципи непорушності кордонів, територіальної цілісності, поваги прав людини). Проте і цей перелік не є вичерпним. Очевидно, що об’єктивні умови розвитку людської цивілізації ставлять на порядок денний необхідність міжнародно-правового визнання принципу екологічної безпеки, котрий не одержав поки що юридичного закріплення. У сучасному міжнародному праві сформувався й активно діє в міждержавних відносинах принцип загального і повного роззброєння під ефективним міжнародним контролем, який не був закріплений в кодифікаційних актах основних принципів міжнародного права. Отже, зазначена тенденція зберігається.

При тлумаченні й застосуванні принципів міжнародного публічного права слід ураховувати, що всі вони взаємно пов’язані й кожен із них повинен розглядатися в контексті всіх інших принципів.

Особлива важливість основних принципів міжнародного права знаходить свій прояв в їх безпосередньому закріпленні (див. Конституцію СРСР 1977 р.) або в указівці, посиланні на них в конституціях держав-членів світового співтовариства. Так, ст. 18 Конституції України визначає, що „зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права”.

4.3.3. Змістовна сутність і характерні риси основних принципів міжнародного публічного права в контексті підтримання міжнародного миру, забезпечення безпеки, попередження озброєних конфліктів і відвернення війни

4.3.3.1. Принципи, котрі стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки. До цієї групи принципів належать:

а) суверенна рівність держав;

б) невтручання у внутрішні справи держав;

в) співробітництво держав;

г) добросовісне виконання міжнародних зобов’язань.

Суверенна рівності держав – як двоєдиний принцип поваги суверенітету всіх держав та їх рівноправності у міжнародних відносинах – почала оформлюватися у період буржуазних революцій. Зазначений принцип визначає порядок участі держав у вирішенні міжнародних проблем, які торкаються їхніх законних інтересів. Але коли йдеться про рівність держав, то мається на увазі юридично рівні потенційні можливості щодо розв’язання питань у неврегульованих сферах міжнародних відносин. Фактично такі можливості далеко не рівнозначні.

Принцип суверенної рівності держав функціонально забезпечує:

1) оптимальне співвідношення їхніх прав та обов’язків;

2) статус держав як суб’єктів міжнародного публічного права;

3) засади правомірного прийняття рішень;

4) основні засади правового регулювання міждержавних відносин.

У нинішньому вигляді принцип суверенної рівності держав надає останнім наступні права:

1) юридичної рівності усіх держав;

2) територіальної цілісності;

3) право на свободу і політичну незалежність;

4) вільного обрання та розвитку своїх політичних, соціальних, економічних і культурних систем;

5) визначення та здійснення на власний розсуд своїх відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права;

7) зміни кордонів згідно з міжнародним публічним правом мирним шляхом і за домовленістю;

8) право належати до міжнародних організацій;

9) право бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжнародних угод;

10) право бути учасником союзних договорів;

11) право на нейтралітет.

Зазначеним правам кореспондуються відповідні обов’язки держав, а саме:

1) поважати правосуб’єктність інших держав;

2) виконувати добросовісно і сповна свої міжнародні зобов’язання;

3) жити в мирі з іншими державами;

4) не нав’язувати групових правил поведінки іншим державам тощо.

Невтручання у внутрішні справи – як принцип нині покладає на суб’єктів міжнародного публічного права і міжнародних правовідносин наступні зобов’язання:

1) утримуватися від безпосереднього втручання;

2) опосередковано не втручатися у внутрішні справи інших держав;

3) уникати як індивідуального, так і колективного втручання;

4) утримуватися від втручання як у внутрішні, так і зовнішні справи, котрі входять до внутрішньої компетенції держави;

5) утримуватися від збройного втручання;

6) утримуватися від будь-якого військового, політичного, економічного або іншого примусу іноземної держави з метою спонукати чинити дії не на її користь і, таким чином, – отримати за рахунок її суверенних прав переваг або матеріальних благ;

7) утримуватися від надання допомоги підривній терористичній діяльності;

9) забороняти організації, діяльність яких спрямована на повалення, зміну державного ладу іншої держави.

Співробітництво держав має бути рівноправним, справедливим, без тиску і втручання у внутрішні справи. Вигода від співробітництва повинна бути не тільки взаємною, а й для блага інших держав, світового співтовариства.

Зобов’язання, котрі на підставі принципів співробітництва покладаються на суб’єктів міжнародного публічного права і міжнародних правовідносин на сучасному етапі, є наступні:

1) співпрацювати відповідно до цілей і принципів ООН;

2) робити свій внесок у співробітництво на умовах рівності;

3) сприяти взаєморозумінню, довірі, дружнім і добросусідським відносинам в умовах миру, безпеки та справедливості;

4) підвищувати добробут народів;

5) ширше знайомити інші держави з власними досягненнями в економіці, науці, техніці, культурі; робити власні досягнення в цих сферах надбанням інших;

6) скорочувати розрив в економічному розвитку.

Добросовісне виконання міжнародних зобов’язань пов’язане із найдавнішою максимою pacta sunt servanda (договорів треба дотримуватися). Заключний акт Віденської зустрічі представників держав-учасниць НБСЄ 1989 р. виокремлює наступні фундаментальні положення виконання міжнародних зобов’язань:

1) кожна держава зобов’язана добросовісно виконувати свої зобов’язання;

2) у разі суперечностей між зобов’язаннями за міжнародними договорами і зобов’язаннями як членів ООН за її Статутом перевага надається статутним зобов’язанням;

3) кожна держава, здійснюючи свої суверенні права, в тому числі й такі, як встановлення власних законів та адміністративних правил, повинна забезпечити, щоб такі закони та адміністративні правила, так само як й практика, й політика їх застосування, відповідали її зобов’язанням з міжнародного права.

4.3.3.2. Принципи, пов’язані з наполегливим сприянням розвитку сумлінного міжнародного співробітництва між суб’єктами міжнародного публічного права і міжнародних правовідносин. До цих принципів відносяться наступні:

а) заборона застосування сили і погрози силою;

б) мирне розв’язання спорів;

в) непорушність кордонів;

г) територіальна цілісність.

Принцип незастосування сили або погрози силою. Першим правовим внеском на багатосторонній основі у становленні принципу незастосування сили або погрози силою була Гаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних сутичок 1899 р. Конференція, на якій було прийнято вказану конвенцію, не лише кодифікувала право і практику щодо добрих послуг, посередництва та арбітражу, а й передбачила створення відповідного інституційного механізму – Постійного Третейського суду.

У 1907 р. рішенням Другої Гаазької мирної конференції було переглянуто Конвенцію 1899 р. з прийняттям Конвенції про обмеження застосування сили при відшкодуванні за борговими зобов’язаннями.

У ст. 12 Статуту Ліги Націй було заборонено вдаватися до війни, якщо не використано можливостей мирних засобів, а у Декларації про агресивні війни, прийнятій VIII Асамблеєю Ліги Націй 22.09.1927 р., будь-яка агресивна війна кваліфікувалася як міжнародний злочин. Першим міжнародним багатостороннім договором, який засудив звернення до війни як засобу врегулювання спорів, був Паризький договір (Пакт Бріана-Келлога) від 27.09.1928 р.

Завершився етап становлення принципу незастосування сили або загрози її застосування ухваленням Статуту ООН, в якому закріплено, що всі члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, не сумісним з цілями Об’єднаних Націй.

Принцип незастосування сили або погрози силою покладає на суб’єктів міжнародного публічного права і міжнародних правовідносин наступні зобов’язання:

1) утримуватися від:

1.1) застосування прямої чи опосередкованої сили;

1.2) погрози силою;

1.3) будь-яких дій, які є проявом сили з метою примусити іншу державу відмовитися від повного здійснення її суверенних прав;

1.4) актів репресії за допомогою сили;

1.5) сили або погрози силою як засобу врегулювання спорів тощо;

1.6) ультимативності у міжнародних і міждержавних відносинах;

1.7) будь-яких дій, які можуть поглибити напруженість;

2) вирішувати всі свої суперечки та розбіжності виключно мирними засобами;

3) урегульовувати спори в найкоротший термін;

4) не зупиняти процесу мирного врегулювання і пошуку взаємоприйнятних рішень;

5) використовувати визнані в міжнародному публічному праві мирні засоби (переговори, розслідування, посередництво, арбітраж, судове розслідування тощо);

6) ураховувати інтереси іншої сторони – учасника спору;

7) виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.

Випадки можливого правомірного застосування сили як виключення із правил вичерпно визначено у Статі ООН, а саме:

1) застосування збройної сили з метою самооборони (ст. 51);

2) застосування збройної сили за рішенням Ради Безпеки у разі загрози миру, порушення миру або акту агресії (ст. ст. 39, 42).

Під впливом Статуту ООН десятки держав внесли до своїх конституцій зобов’язання мирно вирішувати міжнародні спори: у 1946 р. Франція – до преамбули; у 1947 р. Японія та Італія – до ст. 9 та ст. 11 відповідно, у 1949 ФРН у ст. 26 тощо. Зазначеному принципу присвячена також низка резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, серед яких особливо значна та, що має Манільську декларацію про мирне розв’язання міжнародних спорів 1982 р.

Мирне розв’язання міжнародних спорів як принцип вимагає забезпечення його беззаперечного дотримання суб’єктами міжнародних правовідносин через ефективне функціонування інституційних механізмів як на універсальній (глобальній), так і на регіональній основах. Практично всі відомі регіональні організації безпеки створили власну структуру мирного розв’язання міжнародних спорів:

1) Ліга арабських держав – Раду Ліги і спеціалізований юридичний комітет;

2) Організація африканської єдності – Комісію з питань посередництва, примирення та арбітражу;

3) Організація американських держав – Раду ОАД, потім Міжамериканський комітет миру, а згодом Постійну Раду;

4) Організація з питань безпеки та співробітництва у Європі Суд і Комісію з питань примирення.

Принцип непорушності державних кордонів нині покладає на суб’єктів міжнародного публічного права і міжнародних правовідносин наступні зобов’язання:

1) визнати наявні кордони держав як юридично встановлені згідно з міжнародним правом;

2) визнати непорушність кордонів усіх держав світу;

3) відмовитися від будь-якого територіального домагання або дій, спрямованих на узурпацію частини або всієї території будь-якої держави наразі та в майбутньому;

5) змінювати свої кордони тільки за взаємною, добровільною згодою відповідних держав.

З принципом непорушності кордонів пов’язані такі правила, як uti possidetis (кордон нової держави там, де він був у держави-попередниці), мовчазна згода (як умова мовчазного визнання державного кордону), естоппель (невизнання заперечень тих кордонів, які були раніше) тощо.

Принцип територіальної цілісність держав. Свого часу у ст. 10 Статуту Ліги Націй була закладена вимога поваги до збереження територіальної цілісності держав. Проте, становлення зазначеного принципу відбулося завдяки його регіональному утвердженню. Так, принцип був закріплений у 1948 р. у Статуті Організації американських держав, а згодом – у Пакті Ліги арабських держав. У 1962 р. африканські держави проголошують у преамбулі, ст. ст. 2, 3 Хартії Організації африканської єдності захист територіальної цілісності метою ОАЄ та обов’язок африканських держав керуватися принципом територіальної цілісності.

Територіальна цілісність держав як принцип наразі покладає суб’єктів міжнародного публічного права і міжнародних правовідносин зобов’язання утримуватися від будь-яких дій, несумісних із цілями та принципами Статуту ООН, стосовно:

1) територіальної цілісності;

2) єдності будь-якої держави;

3) перетворення території на об’єкт привласнення.

За державами закріплено право визнання окупації незаконною.

4.3.3.2. Принципи, які розраховані на забезпечення безпеки і захист глобальних цінностей. До цієї групи принципів входять:

1) повага прав і основних свобод людини;

2) рівноправ’я та самовизначення народів і націй.

4.3.3.2.1. Принцип поваги прав і основних свобод людини. Питання про права людини піднімалися ще давньогрецькі стоїки та Цицерон, Батьки Церкви та святий Августин, а пізніше Тома Аквінський. Його розробляли Франсуа Вікторія і Франсуа Суарес, а також Гуго Гроцій. У Англії у 1628 р. було прийнято Петицію про права, а у 1689 р. – Білль про права, у США у 1776 р. – Декларацію про Незалежність, а у Франції у 1789 р. – Декларацію прав людини. Далі робляться перші спроби відстояти права людини й у міжнародному праві: заборона работоргівлі, припинення торгівлі жінками та дітьми, припинення обігу порнографічних видань і торгівлі ними, попередження і припинення тероризму тощо.

Створюються перші міждержавні об’єднання з метою покращення прав і умов життєдіяльності людини, прикладом якої може слугувати заснована у 1919 р. Міжнародна організація праці (МОП).

Після Другої світової війни активізувалася робота в сфері прав людини. Почалося активне напрацювання відповідного правового матеріалу, результатом чого стало прийняття у 1948 р. Загальної декларації прав людини, а у 1966 р. – Міжнародного пакту про громадські та політичні права і Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Паралельно укладаються численні конвенції щодо спеціальних аспектів прав людини: запобігання злочинам геноциду і покарання за нього 1948 р., про ліквідацію всіх форм расової дискримінації тощо.

Займаються розробкою нормативно-правових актів у цій сфері низка міжнародних організацій:

1) МОП – у галузі трудового, соціально-економічного забезпечення прав людини;

2) ЮНЕСКО – в галузі освіти, науки, культури та інші.

Паралельно створюються міжнародні норми на регіональній основі. Нині діють:

1) Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (доповнена протоколами, кількість яких сягає за десяток);

2) Європейська хартія прав людини;

3) Американська конвенція прав людини 1969 р.;

4) Африканська хартія прав людини і народів 1981 р. тощо.

Відтепер принцип поваги прав і основних свобод людини покладає на держави та інших учасників міжнародних правовідносин наступні основні права і обов’язки:

1) обов’язок поважати права людини та основні свободи незалежно від статі, раси, мови, релігії;

2) обов’язок сприяти та розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод;

3) обов’язок поважати право людини на об’єднання з іншими, свободу особистості сповідатися одноособово або спільно з іншими;

4) обов’язок поважати право національних меншин на рівність перед законом, надавати їм повну можливість користуватися правами людини та основними свободами і захищати їхні законні інтереси в цій галузі;

5) обов’язок визнавати право людини знати свої права та свободи і захищати їх;

6) обов’язок дотримуватися міжнародних пактів, декларацій та угод з прав людини, якщо вони ними пов’язані;

7) обов’язок приймати законодавчі акти та вживати інших заходів, які є необхідними для забезпечення визнаних світовою спільнотою основних прав і свобод людини;

8) обов’язок гарантувати людині, права якої порушено, ефективні засоби захисту.

Кожна людина має нині право звертатися до міжнародних структур для захисту своїх прав. Для цього створено відповідний інституційний механізм на універсальній і регіональній основі:

1) у межах ООН: Верховний комісар ООН з прав людини, Комісія з прав людини, Підкомісія щодо попередження дискримінації і захисту меншин, Комісія з проблем становища жінок, Комітет з питань ліквідації расової дискримінації, Комітет з прав людини, Комітет з питань ліквідації дискримінації щодо жінок, Комітет проти катувань тощо;

2) на регіональній основі: Суд Європейського Союзу, Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини, Міжнародний трибунал з питань колишньої Югославії, Міжнародний трибунал з питань Руанди тощо.

4.3.3.2.2. Принцип рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею еволюціонував від принципу національності, проголошеному у період буржуазних революцій, та принципу самовизначення, визнаному у період після Першої світової війни, до закріплення у Статуті ООН як принципу рівноправності і самовизначення народів. Важливим для тлумачення та подальшого розвитку принципу була Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р., яка була результатом появи багатьох нових держав на політичній мапі Африки.

Нині принцип рівноправності і права народів розпоряджатися власною долею – а саме така назва закріплена у Заключному акті НБСЄ 1975 р. – передбачає за суб’єктами міжнародного права наступні права та обов’язки:

1) обов’язок поважати рівність народів і націй;

2) обов’язок поважати право народів і націй самостійно розпоряджатися власною долею;

3) право народів і націй жити в умовах повної свободи;

4) право визначати, коли захочуть і як захочуть, свій внутрішній та зовнішньополітичний статус;

5) право здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток;

6) право кожного народу, нації вільно розпоряджатися своїми природними багатствами та ресурсам;

7) прав просити і отримувати підтримку відповідно до цілей та принципів Статуту ООН, у разі позбавлення їх права на самовизначення насильницьким шляхом.

Право народу і нації розпоряджатися власною долею і в період деколонізації не позбавляє права на відокремлення та утворення самостійної держави, на об’єднання з іншою державою або на приєднання до іншої держави.