3.1.2. Особливості сучасних підходів до визначення поняття права міжнародної безпеки у працях іноземних дослідників

Як уже було зазначено, особливе значення у вирішенні проблеми миру і війни мала у 1899 р. перша Гаазька конференція миру. Її особливість полягає в тому, що це був форум, котрий споконвічно мислився ініціатору його проведення – урядом Росії – як міжнародна конференція з обмеження гонки озброєнь. У першому пункті програми конференції, запропонованої російським урядом, передбачався „укладання міжнародної угоди на відповідний установлений термін, котрий встановлює не збільшення існуючих розмірів складу мирного часу сухопутних і морських сил”. На цей же термін передбачалося заморозити й існуючий рівень військових бюджетів. У російському проекті далі пропонувалося вивчити можливість у майбутньому вже не заморожування, а скорочення чисельності збройних сил і розмірів військового бюджету. Як відомо, Гаазька конференція 1899 р. не досягла своєї споконвічної мети. Разом з тим вона стала, власне кажучи, першою спробою вирішення питання про роззброювання на базі багатобічної дипломатії. Уперше питання про роззброювання узгоджувалося з проблемою забезпечення миру.

У період між двома світовими війнами розроблялися різні проекти забезпечення безпеки шляхом як заборони війни, так і обмеження гонки озброєнь. Поява ядерної зброї, а з нею загрози знищення самого життя на Землі зажадало критичного переосмислення всього комплексу питань війни і миру. Ідея всеосяжної міжнародної безпеки з’явилася свого роду відповіддю на цю вимогу.

Ставало усе більш очевидним, що людство стоїть перед новим виміром безпеки. У сучасних умовах під національною безпекою вже недостатньо розуміти лише фізичну і морально-політичну здатність держави захистити себе від зовнішніх джерел загрози своєму існуванню, оскільки забезпечення національної безпеки виявилося в діалектичному взаємозв’язку з міжнародною безпекою, з підтриманням і зміцненням загального миру. Об’єктивний науковий аналіз характеру та особливостей сучасних заходів, засобів і методів ведення воєнних дій свідчить про неможливість забезпечити національну безпеку лише військово-технічними засобами, створенням могутньої оборони.

Важливим внеском у формування нової концепції безпеки з’явилися концепція глобального розвитку, висунута Римським клубом, а також пропозиції комісій Пальмі, Брандта, Брундтланд та інших, у тому числі вітчизняних, політиків і юристів.

Незалежна комісія з питань роззброювання і безпеки, створена за ініціативою колишнього прем’єр-міністра Швеції У. Пальмі, аналізуючи причини, в силу яких система колективної безпеки, установлена Статутом ООН, не знайшла достатньої ефективності, указала на ті обставини, що соціально-політична конфронтація Сходу і Заходу в період після другої світової війни блокувала реальне здійснення ст. 39 – 51 Статуту ООН, котрі передбачають створення діючих збройних сил ООН і вжиття заходів, які б могли надати органи колективної безпеки (насамперед Раді Безпеки ООН) реальні засоби впливу на світове співтовариство та окремі держави.

За визнанням багатьох дослідників, Устав ООН, поклавши на членів світового співтовариства обов’язок „забезпечити прийняття принципів і встановлення методів застосовування збройних сили не інакше, як у загальних інтересах”, закріпив так званий принцип централізованого використання збройних сил. Лише як виключення з нього передбачене право держав на індивідуальну і колективну самооборону. Проте, у політичній дійсності повоєнного періоду саме виключення із статутного принципу й стало правилом, а сам принцип – виключенням. Саме право на колективну самооборону послужило підставою для створення конкуруючих один з одним військово-політичних союзів НАТО та Організації Варшавського Договору (ОВД).

У юридичному плані нова концепція безпеки припускає розвиток такої системи міжнародного правопорядку, котра була б заснована на визнанні взаємозалежності сучасного світу і служила нормативним вираженням пріоритету загальнолюдських цінностей та інтересів над інтересами вузьконаціональними та вузькокласовими, гарантувала б свободу вибору народами шляхів свого соціально-економічного і політичного розвитку, забезпечувала б, у кінцевому рахунку, примат права в політиці.

Ефективність міжнародного права як права всеосяжної безпеки і колективної відповідальності держав перед людством припускає конструктивне співробітництво учасників міжнародного спілкування у вирішенні двох основних завдань. Перше з них пов’язане із забезпеченням функціонування механізму підтримання миру, яким міжнародне співтовариство вже володіє; друге – із виробленням нових правових принципів і норм підтримання миру, забезпечення безпеки та попередження війни.

Важливим кроком, спрямованим на створення міжнародно-правових гарантій усеосяжної безпеки, з’явилося прийняття Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою до її застосування у міжнародних відносинах (1987 р.) і Декларації про запобігання ситуацій та вирішення спорів, котрі можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці (1988 р.), а також про підвищення ролі Організації Об’єднаних Націй у цій галузі. Важливим напрямком забезпечення міжнародної безпеки стало також скорочення озброєнь, котре може здійснюватися лише на основі міжнародних договорів.

Проблема підтримання миру, забезпечення безпеки та попередження війни у світі досліджується багатьма вченими, серед яких: Батюк В. І. (Миротворча діяльність ООН и великі держави), Ю. М. Колосов (Принцип застосування сили і погроза силою), О. С. Полторацький (Роль НАТО у формуванні сучасної системи міжнародної безпеки), Бодрук О. (Структура воєнної безпеки: національний і міжнародний аспект), Валуєв Ю. (Європейська безпека – справа всіх народів Європи), Толстов С. (Конфліктність у сучасній системі міжнародних відносин) та ін.

У науці міжнародного права існує концепція права міжнародної безпеки. У ході даної лекції маємо дослідити позиції різних авторів і проаналізуємо ключові визначення.

Так, російський дослідник Л. А. Лазутін визначає право міжнародної безпеки (ПМБ) як систему принципів і норм, котрі регулюють військово-політичні відносини держав та інших суб’єктів міжнародного права в цілях запобігання застосуванню сили в міжнародних відносинах, обмеження і скорочення озброєнь. Вчений зазначає особливість ПМБ як галузі, яка полягає в тому, що її принципи і норми тісно переплетені з принципами і нормами інших галузей міжнародного права, утворюючи деяку вторинну правову структуру, обслуговуючу усю сучасну систему міжнародного права. Звідси Л. А. Лазутін робить висновок про комплексний характер права міжнародної безпеки.

Далі Л. А. Лазутін перераховує засоби забезпечення міжнародної безпеки, під якими розуміє сукупність правових та інших методів, спрямованих на запобігання озброєним конфліктам, до них відносяться:

1) мирні засоби вирішення міжнародних суперечок;

2) роззброєння;

3) заходи щодо запобіганню ядерній війні та раптовому нападу;

4) колективна безпека;

5) неприєднання і нейтралітет;

6) заходи щодо припинення актів агресії;

7) самооборона;

8) демілітаризація і нейтралізація окремих територій;

9) ліквідація іноземних військових баз;

10 заходи зі зміцнення довіри.

У числі перерахованих засобів Л. А. Лазутін найважливішим визнає створення системи колективної безпеки – спільних дій держав у напрямку підтримання міжнародного миру і безпеки, припинення або пригнічення актів агресії.

Елементи колективної безпеки: загальновизнані принципи міжнародного права, заходи щодо скорочення і обмеження озброєнь, колективні заходи для запобігання загрозам миру і актів агресії. Під останніми розуміються дії неозброєного або озброєного характеру, котрі здійснюються групою держав або регіональними та універсальними організаціями, уповноваженими на підтримання і відновлення міжнародного миру і безпеки. Прийнято говорити про два види систем колективної безпеки: універсальну (засновану на статуті ООН і котра передбачає дії держав на основі рішень цієї організації) і регіональну (сформовані на підставі угод організації, котрі діють в окремих регіонах). Далі Л. А. Лазутін продовжує розглядати засоби забезпечення міжнародної безпеки, а саме роззброєння і обмеження озброєнь та заходи довіри.

У підручнику П. М Бірюкова також висвітлює порушену тема у § 1 гл. 15 під заголовком: „Поняття і джерела права міжнародної безпеки”. У ньому йдеться про неможливість забезпечення безпеки держави військово-технічними засобами, зважаючи на руйнівний характер таких засобів; про необхідність мирного розв’язання міжнародних суперечок і превентивної дії на „вогнища напруженості”; про принципи і джерела права міжнародної безпеки, але ні слова – про його поняття, хоча назва параграфа дозволяє сподіватися на більше.

Далі П. М. Відлюдків перераховує засоби забезпечення міжнародної безпеки ті ж самі що й у Л. А. Лазутіна. Співпадають погляди авторів й на значення і роль колективної безпеки. Далі П. М. Відлюдків називає заходи щодо збереження міжнародного миру і припиненню актів агресії як елементи системи універсальної колективної безпеки, згадані також попереднім автором. До таких заходів автор відносить: засоби мирного вирішення міжнародних суперечок; заходи щодо забезпечення миру з використанням регіональних організацій безпеки; тимчасові заходи щодо припинення порушень міжнародного миру і безпеки; примусові заходи щодо держав-порушників без використання збройних сил; примусові заходи щодо держав-агресорів з використанням збройних сил.

До перерахованих засобів забезпечення міжнародної безпеки П. М. Відлюдків, зокрема, відносить „мирні засоби вирішення міжнародних суперечок” і „систему колективної безпеки (універсальну глобальну і регіональну)”, а в систему колективної безпеки він включає „засоби мирного вирішення міжнародних суперечок”. Ймовірно, автор якось розрізняє „засоби мирного вирішення суперечок” і „мирні засоби вирішення міжнародних суперечок” – інакше в наявності була б логічна помилка у співвідношенні понять. Перш ніж висловлювати власну точку зору із цього приводу, доцільно розглянути до кінця наявну літературу.

С. А. Малінін висуває концепцію усеосяжного підходу до міжнародної безпеки, вона спрямована на забезпечення такої організації міжнародних відносин, яка б виключала виникнення воєн. Особливістю концепції є усеосяжний характер заходів, котрі стосуються самих різних сфер: військову, політичну, економічну, гуманітарну, екологічну тощо. Далі автор дає загальну характеристику міжнародно-правових засобів забезпечення безпеки і перераховує ці, вже відомі нам засоби, класифікує їх на мирні та пов’язані з можливим застосуванням сили.

Говорячи про колективну безпеку, С. А Малінін називає стандартні зобов’язання учасників договорів про колективну безпеку:

1) не удаватися до сили або погрози силою у відносинах між договірними сторонами;

2) розв’язувати спори між собою виключно мирним способом;

3) активно співробітничати в напрямку усунення будь-якої небезпеки міжнародному миру;

4) можливе зобов’язання про взаємодопомогу у разі озброєного нападу з боку третьої держави.

С. А. Малінін характеризує систему колективної безпеки як сукупність заходів:

1) заборони застосування сили або погрози силою у відносинах між державами;

2) мирного розв’язання міжнародних суперечок;

3) роззброєння;

4) забезпечення безпеки в перехідний період;

5) використання регіональних організацій безпеки;

6) тимчасових з припинення порушень миру і безпеки;

7) примусових до миру і безпеки без використання збройних сил і примусових до миру і безпеки з використанням збройних сил.

С. А. Малінін звертає увагу на те, що такий елемент системи колективної безпеки в його версії тлумачення як роззброєння дублює один із міжнародно-правових засобів забезпечення безпеки. Далі автор детально розглядає інститут роззброєння, заходи щодо запобігання ядерної війні та зміцнення довіри між державами, а також неприєднання.

І. І. Лукашук приводить коротке, але містке визначення: „Право міжнародної безпеки – галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють взаємодію суб’єктів цього права з метою забезпечення миру і безпеки”. На відміну від попередніх авторів, І. І. Лукашук не наводить перелік засобів забезпечення міжнародної безпеки, хоча систему викладу будує на його основі. Так, дослідник приділяє увагу колективній безпеці, роззброєнню, заходам зі зміцнення довіри.

У підручнику Ю. М. Колосова і В. І. Кузнєцова забезпеченню міжнародної безпеки присвячена тема XV, перший параграф якої озаглавлений: „Поняття права міжнародної безпеки”. Цього поняття там не наводиться. Далі автори розглядають деякі засоби забезпечення безпеки.

І. М. Глєбов розуміє міжнародну безпеку як „двоєдиний стан міжнародної системи, за яким:

1) забезпечується національна безпека кожної з держав;

2) виключаються будь-які порушення миру і дотримуються загальновизнані принципи міжнародного права”.

„На перший погляд, незрозуміло, для чого автор називає таку ознаку як забезпечення національної безпеки кожної держави у поєднанні з ознакою непорушення миру, адже перший – окремий прояв іншого. Виникає припущення, що автор розуміє національну безпеку якось особливо. І. М. Глебов роз’яснює свою позицію перераховуючи загрози національній безпеці РФ, у тому числі й такі як небезпека послаблення політичного, економічного і військового впливу Росії у світі, розширення НАТО на схід, можливість появи в безпосередній близькості від російських кордонів іноземних військових баз і великих військових контингентів, послаблення інтеграційних процесів в СНД, посягання на територію Росії, а також спроби інших держав протидіяти зміцненню РФ, перешкодити реалізації національних інтересів і ослабити позиції Росії в Європі, на Близькому Сході, в Закавказзі, Центральній Азії і Азіатсько-тихоокеанському регіоні. Приведений список змушує нас констатувати політичний характер запропонованого І. М. Глєбовим визначення міжнародної безпеки, тому не можливо аналізувати його у рамках юридичного дослідження.

Навпаки, заслуговує на увагу погляд І. М. Глєбова на засоби забезпечення міжнародної безпеки: їх він розуміє трохи інакше, ніж попередні автори. До таких засобів І. М. Глєбов відносить:

1) безумовна повага державами загальнодемократичних принципів міжнародного права;

2) справедливе політичне врегулювання міжнародних криз і регіональних конфліктів відповідно до норм міжнародного права;

3) вироблення ефективних методів запобігання міжнародному тероризму;

4) включаючи безпеку користування міжнародними наземними, повітряними і морськими комунікаціями;

5) розробка комплексу заходів, націлених на зміцнення довіри між державами, на створення дієвих гарантій від нападу.

Великий внесок у забезпечення міжнародної безпеки надають системи колективної безпеки, котрі створюються державами на універсальній і регіональній основах, а також політика нейтралітету, котра проводиться деякими державами”. На жаль, далі автор розкриває суть лише таких засобів як колективна безпека (система ідентична наведеною С. А. Малініним), нейтралітет, роззброєння, заходи довіри.

У підручнику Р. А. Каламкаряна і Ю. І. Мигачева також є глава про право міжнародної безпеки. На думку автору, „під міжнародною безпекою розуміється такий стан міжнародних відносин, за яким виключаються загрози миру, порушення миру і акти агресії в будь-якій би то ні було формі, а відносини між державами будуються на нормах і загальновизнаних принципах міжнародного права”, – міжнародна безпека ототожнюється з міжнародним правопорядком, що, звичайно, не позбавлено сенсу.

Р. А. Каламкарян і Ю. І. Мігачев пропонують класифікувати вже відомі нам засоби забезпечення безпеки за:

а) змістом (мирні засоби і примусові заходи);

б) роллю у забезпеченні міжнародної безпеки;

в) сферою застосування (у межах території однієї держави, у межах регіону, у масштабах всього світу).

Автори цього підручника, як й більшості інших, детально розглядають інститут колективної безпеки. Нас, передусім цікавить, що, на їх думку, загальна (універсальна) система колективної безпеки передбачена Статутом ООН й передбачає ті ж самі заходи, які приводить С. А. Малінін.

На відміну від усіх згаданих вище авторів, М. А. Ушаков не використовує термін „право міжнародної безпеки”, не говорить про таку галузь, не досліджує її предмету. В главі „Сучасна система міжнародної безпеки” автор, розмірковуючи про роль ООН у сучасному світі, досліджує історичний аспект і тому подібне. Хоча автор й усвідомлює актуальність теми можливо зазначена глава у підручнику М. А. Ушакова існує як данина традиції – для наповнення багатоаспектності.

Проаналізувавши наведені точки зору, зробимо деякі проміжні підсумки:

1. Пострадянська доктрина розглядає право міжнародної безпеки як галузь міжнародного права, проте більшість авторів уникають давати їй визначення. На погляд автора лекції, це пов’язано з проблемою виявлення предмета галузі. Можливе вузьке тлумачення: тут предмет галузі включає правовідносини, пов’язані з недопущенням застосування сили в міжнародних відносинах, і правовідносини, безпосередньо пов’язані із застосуванням сили (наприклад, роззброєння і обмеження озброєнь), – такої позиції дотримується Л. А. Лазутін.

Альтернативна точка зору заснована на концепції усеосяжного підходу до забезпечення безпеки, ключовим тут є поняття міжнародної безпеки. Нагадаємо, що згідно з визначенням Р. А. Каламкаряна і Ю. І. Мігачева, істотною ознакою міжнародної безпеки є дотримання принципів і норм міжнародного права в міжнародних відносинах. Якщо використовувати таке визначення, то доведеться визнати, що міжнародне публічне право і право міжнародної безпеки є одне й те ж.

Інший варіант – визначити безпеку через поняття загрози, й тоді від переліку загроз залежатиме ключова категорія засобів забезпечення міжнародної безпеки, отже, й предмет галузі. Проблема у тому, що, як було показано у вступі, загрози міжнародної безпеки рухливі, з часом вони здатні зникати, з’являтися і видозмінюватися. Крім того, тут дуже велика роль доктрини, не лише правової, а й політичної. Тут ми натикаємося на теоретико-правову проблему: або можливе існування галузі права з невизначеним предметом або такої галузі як право міжнародної безпеки не існує. Проте, в іншому випадку, з урахуванням актуальності теми, в науково-дослідних або освітніх цілях можливий розгляд штучної сукупності норм, спрямованих на протидію загрозам міжнародної безпеки. Тоді слово „право” не повинне вживатися в назвах відповідних глав підручників. Таким чином, найбільш відповідає суті визначення предмету галузі у Л. А. Лазутіна.

Загальновизнано, що в основі галузі права міжнародної безпеки лежить категорія „засобів забезпечення міжнародної безпеки”. Аналіз літератури свідчить, що найважливішим тут є інститут колективної безпеки. Нагадаємо, що зазначені вище автори до переліку міжнародно-правових засобів забезпечення безпеки зараховували мирні засоби вирішення суперечок і колективну безпеки, а до системи колективної безпеки відносили засоби мирного вирішення суперечок. У ході аналізу було зроблено припущення, що автори могли допустити логічну помилку. Для того, щоб довести зворотне, необхідно зробити буквальне тлумачення. В одному випадку прикметник „мирний” характеризує засоби, а в іншому – характер процедури вирішення суперечки.

Тут виникає питання: чи можливе мирне розв’язання суперечки з використанням немирних засобів? Так, можливо, якщо такі засоби застосовує третя сторона, приміром, у порядку, передбаченому ст. 42 Статути ООН. Припустимо, що ми зуміли розрізнити „мирні засоби вирішення суперечок” і „засоби мирного розв’язання суперечок”, які включають заходи, вказані у ст. 42 Статуту ООН. Тоді чому автори досліджуваних праць зазначені засоби називають елементами універсальної системи колективної безпеки? Це – дефекти нашої логіки або недоліки наших знань не дозволяють відповісти на це питання?

Як зазначалося вище раніше, С. А. Малінін до системи колективної безпеки включає колективні заходи з роззброєння, їх точно не можна відокремити від такого засобу забезпечення міжнародної безпеки як роззброєння. Можна припустити, що автор відносить до інституту загальної колективної безпеки усі заходи, передбачені Статутом ООН. Проте, норми цього документу – частина міжнародного права, а ми говоримо саме про міжнародно-правові засоби, отже, немає сенсу включати до складу інституту колективної безпеки усі заходи, передбачені Статутом ООН з тих, що пов’язані із забезпеченням безпеки. У даному випадку, універсальна колективна безпека – це система дій протидії загрозам миру, порушення миру і актів агресії, котра встановлена Статутом ООН.

Висновки:

1. Сучасне право міжнародної безпеки соєю назвою не відповідає поняттю права, яке забезпечує міжнародну безпеку, тобто безпеку міжнародних і міждержавних відносин. Логічно воно мало б називатися „Право запобігання застосуванню військової сили в міжнародних відносинах, обмеження і скорочення озброєнь та попередження війни”. Проте, знов виникає проблема – зазначена галузь міжнародного публічного права не поширюється на економічні, інформаційні, інформаційно-психологічні та інші різновиди нетрадиційних війн, які у нинішніх умовах військовими і представниками спецслужб визнаються найбільш ефективними ніж класичні техногенно-силові війни. Події останніх десятиліть в Україні та навколо неї тому є свідченням.

2. Усунення визначеної розбіжності доцільно вирішувати шляхом розширення компетенції Права міжнародної безпеки з урахуванням різновидів небезпек, ризиків, викликів і загроз у визначених сферах: економічній, інформаційній, інформаційно-психологічній, екологічній тощо.

3. Як будь-яка галузь міжнародного права, право міжнародної безпеки спирається на загальні принципи сучасного міжнародного права, серед яких особливе значення мають принцип незастосування сили або погрози силою, принцип мирного розв’язання спорів, принципів територіальної цілісності та непорушності кордонів, а також низка галузевих принципів, таких, як принцип рівності та однакової безпеки, принцип ненанесення шкоди чи збитку безпеці інших держав. У сукупності вони складають юридичну основу права міжнародної безпеки.

4. Як нова галузь сучасного міжнародного права право міжнародної безпеки володіє однією важливою особливістю, котра полягає в тому, що його принципи і норми в процесі регулювання міжнародних відносин тісно переплітаються з принципами і нормами всіх інших галузей міжнародного права, утворити, таким чином, вторинну правову структуру, що обслуговує, власне кажучи, усю систему сучасного міжнародного права. Зазначена особливість дає підставу говорити про те, що право міжнародної безпеки є комплексною галуззю сучасного міжнародного права.

5. Зазначене підтверджується ще й тим, що події, котрі відбулися у світі наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. ст., свідчать про наявність відпрацьованих наприкінці „холодної війни” спецслужбами держав НАТО, насамперед США, новітніх технологій підривної діяльності, котрі використовуються в стратегічних заходах за перерозподілу сфер геополітичного, геостратегічного, геоекономічного і геоінформаційного впливу проти своїх опонентів за домінування на світовій арені. Зазначені технології таємного втручання у внутрішні справи суверенних держав реалізуються у формі „експорту основ демократії”, „надання гуманітарної допомоги народам, які потріпають від тоталітарних режимів”, „кольорових революцій”, „гуманітарної інтервенції” тощо.

Формальна демонстрація „мотивації благих намірів” використовується як прикриття для втручання у внутрішні справи суверенних держав всупереч основоположним принципам міжнародного публічного права. Одночасно спецслужби США, державами НАТО і ЄС вербують для підривної діяльності опозиційно налаштованих до влади осіб, здійснюють на військових базах НАТО в Європі спеціальну військову підготовку. Потім, таємно засилають спецгрупи, укомплектовані цими найманцями” на територію держави з „тоталітарним режимом”, як правило недружнім до США, озброюють, фінансують їх атиурядову діяльність. У разі застосування урядовими колами сили проти озброєних опозиційних угруповань для наведення правопорядку в своїй державі, правлячі кола США, держав НАТО і ЄС активно практикують погрози застосування і безпосереднє застосування силових методів впливу на так звані „недемократичні режими” іноземних держави.

Звісно дана мотивація завуальовується відповідними гаслами. При реалізації прихованих намірів практичні дії здійснюються у формі колективних міжнародних заходів „забезпечення дотримання прав і свобод людини у тоталітарних суспільствах”, „поширення основ демократії”, „захисту демократичних завоювань народів, які борються за визволення з-під влади диктаторів”, „сприяння приходу до влади так званих демократичних сил через повалення неугодних урядів іноземних держав” тощо.

6. Характер і особливості сучасної війни, як зазначалося вище, докорінно змінилися. Перелічене вище свідчить, що нині у світі в умовах гострого інформаційно-психологічного протиборства, заснованого на маніпулюванні свідомістю не лише окремої особистості, а й великих мас народу, народилися новітні технології ведення війни. Особливе місце в новітніх різновидах нині займає інформаційно-психологічна війна, котра здійснюється не лише на міждержавному рівні, а й у середині певного національного суспільства на рівні конкуруючих політичних сил, як наочно ми спостерігаємо в Україні, Росії інших державах СНД і посткомуністичного простору. У зазначених умовах не просто усвідомити сутність процесів, визначити чинники і носії, котрі несуть у собі небезпеки, ризики, виклики і загрози. Навіть завдану інформаційно-психологічну шкоду свідомості кожної людини, в сукупності певній групі людей, народу, нації в цілому дуже важко відчути одразу.

З часом зазначена шкода виявляється у неадекватному для цивілізованої людини поводженні. У все більшої кількості людей нині спостерігається:

1) падіння ціннісних життєвих орієнтирів;

2) деінтелектуалізація, моральна деградація і маргіналізація особистостей;

3) посилення вразливості щодо так званих „новітніх неокультових течій”, котрі поглинають свідомість особистості, посилюють тенденції до усамітнення і „уходу” із суспільства;

4) спрямоване ментальне розтління та сексуальне розбещення молоді через поширення (з елементами пропаганди) інформації у ЗМІ та соціальних мережах про „нетрадиційні” людські відносини;

5) підвищення нервових розладів, ман’якальних прояві, садизму, умисних вбивств і суісидів;

6) зниження цінності традиційної сім’ї, поваги та відповідальності у подружжя за долю один одного, за долю дітей, батьків, співчуття проблем і горю інших близьких людей;

7) посилення проблем зі станом психологічного здоров’я, котре тягне за собою загальне зниження фізичного здоров’я населення;

8) звикання населення як до криміналізації національних суспільств як до пересічного суспільного явища;

9) процес інтернаціоналізації і підвищення професіоналізму злочинності, утворення транснаціональних злочинних угруповань;

10) посилення корумпованості державної влади та так званих „міжнародних чиновників” із міжнародних організацій;

11) розширення мережі так званих „закритих таємних елітарних співтовариств” і посилення їхньої влади над національними урядами, суспільством в цілому;

12) посилення реальної влади у представників ТНК;

13) намагання певних латентних міжнародних угруповань обмежити владний статус держави як суверена не лише у міжнародних, а й у внутрішніх відносинах на підвладній державі території;

14) спроби формування наддержавних транснаціональних владних структур, котрі в перспективі можуть бути основою для формування так званого „світового уряду”, який нині поки що існує як у формі різновидів „конспірологічних теорій” тощо.

В умовах глобалізації і переходу від постіндустріального суспільства до інформаційного головну роль в управлінні суспільними відносинами в глобальному масштабі поступово перебирають на себе ТНК та інші міжнародні недержавні організації-власники глобальних інформаційних масивів так „званої міжнародної інформації”, засобів глобальних телекомунікаційних каналів та інформаційних мереж. Зазначене обумовлює необхідність ретельного моніторингу, відбору і накопичення необхідної інформації та інформаційних даних, їхньої оцінки, аналізу, узагальнення і наукового осмислення для формування адекватних знань і вмінь їх застосування в ході оцінки, аналізу та кваліфікації подій у світі та в конкретній державі, конкретному суспільстві, а також процесів, що відбуваються у міжнародних і міждержавних відносинах. У даному випадку інформаційно-аналітичне та наукове дослідження має бути комплексним і охоплювати наступні проблеми:

1) визначення історичних етапів розвитку права міжнародної безпеки;

2) розкриття поняття і принципів міжнародної безпеки;

3) розробки методів аналізу джерел права міжнародної безпеки;

4) визначення нормативних, організаційних і матеріальних засобів забезпечення миру та безпеки, а також протидії чинникам війни;

5) окреслення проблем міжнародної військової безпеки, зокрема інформаційно-психологічної, та міжнародно-правових принципів її забезпечення;

6) визначення стану і тенденцій розвитку заходів зміцнення довіри та міжнародного контролю за роззброєнням і обмеженням озброєнь;

7) проведення порівняльного аналізу адекватності стану і тенденцій розвитку міжнародної безпеки та національної безпеки Україні на сучасному етапі розвитку державності.

Зазначені вище проблеми мають бути комплексно досліджуватися правознавцями разом із безпекознавцями, міжнародниками, політологами, соціологами, військовими та іншими науковцями під кутом надання правової оцінки отриманим результатам щодо явищ і процесів як основи для розробки пропозицій щодо правового регулювання правовідносин у сфері безпеки з урахування визначених особливостей сучасних умов і тенденцій її розвитку.