Загальні висновки до Теми 2:

1. Основна проблема, пов’язана з визначенням системного підходу до дослідження процесів у сфері міжнародної безпеки, – як у середині міжнародної системи реалізувати можливість чіткої інституційної диференціації політичної, економічної та інших функціональних субсистем. Поки що держави – це ядро будь-якої міжнародної системи, оскільки вони складають ті чіткі об’єднання, без яких така система не може існувати за визначенням.

2. У недиференційованих міжнародних системах логіка міждержавних відносин – це єдина логіка, котра історично стала пануючою модальністю у світовій політиці. У таких „світах” можуть існувати „сектори” економічної, політичної та воєнної взаємодії, але до тих пір, поки зазначені сектори не відрізнятимуться один від одного інституційно. У такому випадку держави не зможуть заснувати певну „логіку анархічної взаємодії”.

3. Держави, приміром, взаємодіють в області економічних питань вже протягом багатьох століть, але, як правило, це відбувається за допомогою торговельної політики, котра відображає логіку міждержавного військово-стратегічного суперництва. Проте, протягом останніх двохсот років і особливо з початку Другої світової війни міжнародна система випробувала істотну інституційну диференціацію, спочатку в економічній і політичній сферах, а пізніше й в сфері глобального громадянського суспільства, котре нині зароджується.

4. Можливо, що основною причиною даних змін стало поширення постулатів сучасного капіталізму, який на відміну від інших способів виробництва ґрунтується на інституційному поділі сфер суспільного життя. Подібне механічне перенесення структур різних систем міжнародних відносин на глобальний рівень ще далеке від того, щоб можна було б назвати сучасну систему міжнародних відносин повною і досконалою. Проте, процеси глобалізації вже трансформують природу сучасної міжнародної політики.

5. Проте, зазначене не спростовує метод системного теоретизування, відповідно до якого державам, навіть інституційно розділеним, поки що відводиться особливо виключна роль як у міжнародних відносинах, так, і це особливо важливо підкреслити, в правотворчій сфері міжнародного публічного права, в тому числі у сфері права міжнародної безпеки. З цієї причини відповідальність за державну, національну безпеки та її узгодження з міжнародною безпекою покладається нині поки що на держави, а також на міжнародні та міждержавні організації, утворені державами на підставі міждержавних і міжурядових договорів та угод. Саме ц дає підстави державам здійснювати певний контроль за ситуацією і надавати відповідний вигідний для підвладного національного суспільства і власних громадян вплив на процеси у сфері міжнародної безпеки. Реально протидіяти джерелам війни.

Однак, це не означає, що з цієї причини сутність міжнародної системи залишатиметься незмінною вічно. У зазначеному контексті доцільно зазначити, що:

1. Війна, за визначенням К. Клаузевіца, – це не припинення колишньої політики, а продовження її іншими, тобто насильницькими засобами. Звідси озброєний конфлікт і війна – це різні за потенціалом форми розв’язання політичних протиріч шляхом озброєного насильства. Вони різняться між собою рівнем і масштабами застосування цього насильства.

2. Спонукаючими причинами і мотивами застосування насильницьких методів реалізації політики у кожному конкретному випадку можуть бути різного роду протиріччя (економічні, територіальні, ідеологічні, релігійні тощо) між державами, націями, народами, класами, кланами і т. ін. Залежно від характеру протиріч, особистісних і ділових якостей сторін, які породжують озброєний конфлікт чи війну, останні підрозділяються на громадянські та міждержавні, релігійно-ідеологічні та економічні, праведні та несправедливі тощо. За своїми масштабами війни поділяються на світові, регіональні та внутрішньодержавні (громадянські, міжетнічні, релігійні). Останні можуть мати в якості причини міжкласові, політико-ідеологічні, релігійні або міжетнічні протиріччя.

3. Єдність і відмінність збройних конфліктів і воєн виявляється в їхніх політичних, технічних і оперативних аспектах. Політичний аспект містить у собі політичні причини та цілі озброєних конфліктів і війн. Війна, на відміну від озброєного конфлікту, тягне за собою достатньо радикальні, масштабні, доленосні позитивні чи негативні наслідки для особи, суспільства, держави, регіону чи світового співтовариства в цілому. З цієї причини класична техногенно-силова війна (через застосування різних видів озброєнь, в тому числі зброї масового знищення, насамперед ядерної і сучасної звичайної високоточної, військової техніки і т. ін.) – здійснюється у формі військової експансії на територію ворога. В умовах швидкого вдосконалення методів і засобів опору – „партизанської війни” – утримати під щільним контролем окуповану територію супротивника, а тим паче отримати повну і досягти безповоротну перемогу над супротивником чи ворогом у сучасних умовах – не реальне завдання. Наочним прикладом цьому можуть слугувати колишні в’єтнамська (США) і афганська (СРСР) військові кампанії, а також нинішні окупації території Іраку та Афганістану коаліційними військами зі США на чолі. З цієї причини військовими і представниками спецслужб ведеться постійний. пошук різних економічно рентабельних і оперативно-тактично вигідних видів війни.

4. Хоча озброєний конфлікт і війна мають найчастіше схоже політичне підґрунтя, вони різні за своїми цілями (кінцевим результатом), тактикою (проміжними результатами) і стратегією (далекосяжними результатами). Якщо цілі війни більш масштабні, тактичні елементи краще сплановані, а стратегія більш чітко визначена на досить далеку перспективу, тобто доленосне значення, то аналогічні елементи озброєного конфлікту по суті мають ознаки і характеристики більш тактичного рівня. Політичні цілі війни формулюються задовго до її початку і визначають підготовчу фазу: необхідну реорганізацію армії, економіки, дипломатії, ідеології. Приміром, передбачаючи неминуче силового зіткнення на межі 2025-2040 рр. зі США. у боротьбі за світове лідерство у ХХІ ст., керівництво ЦК КПК і Держради Китаю ще наприкінці 80-х рр. ХХ ст. розробило відповідну державну програму стратегічного розвитку китайського суспільства, його політичної системи, економіки, визначені пріоритети в науково-технічній сфері, у розбудові збройних сил і державного управління. Виконання цієї програми розтягнуто майже на 50 років. Науково доведено, що власне сама війна веде до якісних змін усіх сторін життя суспільства і являє собою одну з найдавніших форм соціальної мобілізації особистості, народу, нації, суспільства і держави.

5. Для озброєного конфлікту інколи може бути достатньо будь-якого приводу у напружених відносинах або простого прояву політичного авантюризму правлячими колами ініціатора конфлікту. Яскравим прикладом такого політичного авантюризму була спроба Президента Грузії М. Саакашвіллі шляхом військової операції вирішити проблему придушення сепаратизму Південної Осетії. Аргументація грузинської сторони на користь можливого успіху – певна раптовість, можливе активне міжнародно-політичне і військове заступництво з боку США, НАТО і ЄС, неготовність Росії до озброєного конфлікту із Західними партнерами і загроза можливої затяжної регіональної війни з Грузією. Проте, реальність підтвердила, що набір зазначеної аргументації був примарним. У результаті – війна не склалася. Відбувся лише озброєний регіональний російсько-грузинський конфлікт з несуттєвим міжнародним для Москви „галасом засудження неадекватних дій РФ” і тяжкими матеріально-технічними наслідками для економіки, безпеки і обороноздатності Грузії. Все це засвідчило про відсутність необхідного досвіду у грузинської сторони і неналежної підготовки зазначених військових заходів.

6. Урахування зазначених у лекції особливостей оперативної обстановки під час постійного прискіпливого моніторингу сучасних чинників (явищ і процесів) у міжнародних відносинах і тенденцій їх розвитку сприятимуть формуванню у аналітиків, науковців, юристів-міжнародників, інших фахівців з безпеки аргументовано адекватного уявлення про міждержавні та міжнародні відносини, визначення характерних рису конфліктної взаємодії конкуруючих і ворогуючих сторін та на цій основі підготовки прогнозів і побудови ними наближених до справжніх реалій теоретичних моделей прояву цієї конкурентної взаємодії, а також підготовки організаційних і правових заходів виявлення, запобігання, попередження і припинення розвитку негативних тенденцій з метою розв’язання нагальних міжнародних і міждержавних проблем, котрі виникають на національному (локальному), міжнародному регіональному і глобальному рівнях.