2.5.3. Глобальні політичні тенденції як чинники впливу на характер форми застосування військової сили

Прагнення осмислити зміни, що відбуваються, в їх цілісності приводить дослідників до все більш широкого використання таких понять, як „глобальність” і „глобалізація”, які покликані відобразити те загальне, що складає специфіку процесів, що вивчаються, та явищ, їхній нередукований характер. Проте підходи представників різних теоретичних напрямів до оцінки цих понять, а також закладеного в їх основі феномена зростання взаємозалежності значно розходяться, їх інтерпретації варіюються залежно від теоретичних уподобань. Узагальнюючи наявні точки зору і найбільш поширені позиції, можна виділити наступні тенденції:

Першу – тенденцію до розмивання меж між внутрішньою і зовнішньою політикою – називають як одну з найпомітніших глобальних тенденцій. Посилення взаємозалежності різних суспільств і виникнення нових проблем, вирішення яких не може бути можливим у рамках окремих держав, веде низку дослідників до висновку про прогресуючу проникність меж між внутрішньою і зовнішньою політикою. Нині вже мало у кого викликає сумнів теза про те, що вивчення світових політичних процесів не може бути успішним, якщо дослідник відмовляється брати до уваги особливості внутрішньополітичних процесів у національних суспільствах держав.

Тут йдеться, таким чином, про інтернаціоналізацію політики. Найпомітніше це виявляється, з одного боку, в міжнародно-політичній активності регіонів та інших суб’єктів федеративних держав, які встановлюють самостійно прямі зв’язки не лише з прикордонними регіонами сусідніх країн, а інколи й з іноземними державами взагалі. З іншого боку, відбувається безпосередній вплив міжнародного життя на внутрішньополітичні процеси в тій або іншій державі. Наочний приклад – перманентний процес „кольорових революцій” в арабських державах Північної Африки, Близького Сходу і Центральної Азії.

Друга за значенням – тенденція до демократизації як міжнародних відносин взагалі, так і внутрішньополітичних процесів у державах світу – випливає з процесів, спровокованих попередньою глобальною тенденцією. Вона спостерігається у всіх країнах незалежно від пануючого в них типу політичного режиму. Із закінченням „холодної війни” навіть в умовах самих авторитарних режимів значно звузилися можливості приховувати, а тим більше легітимізувати порушення державою особистої свободи громадян, їх природних і політичних прав людини. Усесвітнього поширення набуває таке явище, як прогресуюча політизація мас, які повсюдно вимагають доступу до інформації, участі в ухваленні рішень, що стосуються них, поліпшення їхнього матеріального добробуту і якості життя.

Досягнення постіндустріальної революції – супутниковий зв’язок і кабельне телебачення, телефакси і електронна пошта, глобальна мережа Інтернет, – роблять можливим майже миттєве поширення і отримання необхідної інформації по тих питаннях, котрі цікавлять сучасну людину. Зазначене стало ознакою повсякденного життя людей не лише в економічно найбільш розвинених державах, а й набуває все більш широкого поширення у всьому світі. В результаті – розробка і реалізація зовнішньополітичних настанов перестають бути долею вузької групи спеціального державного відомства, стають надбанням сукупності найрізноманітніших інститутів, – як урядових, так і „незалежних”, як політичного, так і неполітичного характеру. У свою чергу, це надає глибокий за наслідками вплив на політичні відносини з погляду кола їх безпосередніх учасників.

Звідси третьою глобальною політичною тенденцією визначається тенденція до розширення складу і зростання різноманіття політичних акторів. Лише останнім півстоліттям кількість держав – членів світової спільноти зросло з 60 до 185. Одночасно з кількісним зростанням збільшується розмежування та посилюється ієрархія між державами: якщо в ідеологічному плані структура світової міждержавної системи стає більш одноріднішою у порівнянні з епохою „холодної війни”, то в соціально-економічному і військово-політичному плані – спостерігається абсолютно інша картина. Нині прогресуючий розрив у рівнях економічного розвитку, матеріального благополуччя та якості життя між багатими і бідними країнами загострюється „викидом” на світову арену внаслідок розпаду СРСР і світової соціалістичної системи нових суверенних держав, які раніше належали до багатої Півночі, а нині в більшості своїй тяжіють за всіма об’єктивними показниками до бідного Півдня.

Однак, зростання кількості та неоднорідності політичних акторів стосується не лише держав. Нині у світовій політиці поряд із державами активно беруть участь й інші дійові особи (актори), підсилюючи тиск на ухвалюванні в цій сфері рішення та сприяючи ускладненню її структури: регіональні адміністрації, сепаратистські та іредентистські сили, релігійні рухи, незалежні професійні організації, екологічні партії, транснаціональні корпорації, політичні об’єднання – всі вони здатні робити безпосередній вплив на хід подій, не озираючись на національні уряди.

Четверта політична тенденція, яка має глобальний характер, стосується змін у змісті небезпек, ризиків і загроз міжнародному миру і розширення поняття безпеки. Як підкреслює Дж. Розенау, світ „постміжнародної політики” характеризується хаотичністю і непередбачуваністю, спотворенням ідентичності, переорієнтацією традиційних зв’язків з авторитетності на лояльність. У свою чергу М. Ніколсон відзначає, що збільшення числа учасників вносить до системи міжнародних відносин велику невпевненість, пов’язану з надзвичайно широкою палітрою інтересів, прагнень, цілей, важко передбачуваних мотивацій, котрі витікають із цього, і наслідків різних варіантів їх поведінки.

При цьому нові проблеми накладаються на старі. До загроз стратегічного характеру, котрі витікають із часткової несумісності цілей учасників політичного процесу, додалися загрози параметричної властивості як наслідок дії позаособистісних чинників (приміром, таких, як деградація навколишнього середовища або техногенний тиск на соціум). Забезпечення воєнної безпеки держав продовжує залишатися актуальним завданням, але до нього додаються виклики, пов’язані зі збільшеними ставками у сфері економічного змагання, проблемами екології, інформації, культури, а також із пониженням ідеологічної конкуренції і зникнення образу спільного ворога.

Одночасно міняється зміст і поняття сили, а також форми її застосування, тобто зовнішнього вияву. Відповідно зміст традиційного поняття „класичної війни” – техногенно-силової – модифікується з розвитком новітніх технологій силового протиборства. Як зазначають Дж. Най і P. O. Кохейн, зазначений зміст завжди був розмитим для державних діячів і аналітиків з міжнародної політики, а нині він став ще більш важко вловимим. Традиційний погляд, згідно якому воєнна сила визначає всі інші її форми і держава з найбільшою військовою силою контролює міжнародні відносини, – багато в чому як продукт епохи „холодної війни” – контрпродуктивна. Проте, вже й у ті часи ресурси, котрі забезпечували силові можливості, ставали складнішими.

Теоретики взаємозалежності звернули увагу на:

1) процес перерозподілу сили у взаємодії міжнародних акторів;

2) тенденцію до переміщення основного суперництва між ними із військово-стратегічної сфери у сферу економіки, фінансів тощо;

3) збільшення можливостей впливати на процеси у міжнародних відносинах малих держав і приватних суб’єктів;

4) появу відмінності рівня уразливості однієї й тієї ж держави в різних функціональних сферах (підсистемах) міжнародних відносин. У кожній з таких сфер (наприклад, воєнна безпека, енергетика, фінансові трансферти, технології, сировина, морські ресурси тощо) встановлюються свої „правила гри”, своя особлива ієрархія. Держава, сильна в якій-небудь одній або навіть декількох із цих сфер (наприклад, воєнна, демографічна, геополітична), може виявитися слабкою в інших (економіка, енергетика, торгівля). З цієї причини в ході оцінки змісту реальної сили об’єкта дослідження аналітики мають враховувати не лише систему його переваг, а й систему уразливості;

5) виникнення поряд з інтеграційними процесами негативних змін, пов’язані з проблемою збереження державного суверенітету.

У цьому контексті автор даного курсу лекцій вважає, що держави, котрі інтегрувалися в Європейський союз отримали, приміром, певні преференції в фінансово-економічній області та сфері безпеки, проте одночасно стали на шлях повної втрати у кінцевому рахунку статусу суверенів і повноправного суб’єкта міжнародного публічного права у зв’язку з тим, що, створивши наддержавні структури управління справами ЄС (Європарламенту, Раді міністрів, Президенту, Міністру іноземних справ, Комітету з безпеки і розвідки ЄС) і передавши ним свої суверенні права, створили передумови для перетворення Європейського союзу в певного роду конфедеративний імперського державоподібного конгломерату, а суверенів – держав ЄС – у регіональні адміністративні одиниці, котрі в перспективі повністю втратять власне суверенне право не лише на проведення самостійної зовнішньої політики, а й навіть внутрішньої – у власному національному суспільстві.

З цього приводу, зокрема, Н. Еліас у свій науковій праці пише: „Національні держави уже передали наднаціональним структурам функцію забезпечення фізичної безпеки своїх громадян і, отже, не є більше одиницями виживання”.

Представлені вище факти вже достатні для того, щоб спробувати розглянути різні варіанти теоретичних відповідей на ці нові виклики.

Так, приміром, певна група фахівців-геополітиків вважає, що демократизація і занепад ролі держави в світовій політиці далеко не настільки очевидні та незворотні як це нерідко подається в роботах представників транснаціоналізму.

Проте, на думку автора курсу лекцій, транснаціоналісти справедливо наполягають на необхідності „розпочати” вивчення феномену безпеки, розширити поле його дослідження, включивши до нього оцінку і аналіз невоєнних аспектів проблеми. „Домінування силових теорій національної безпеки не сприяє плідному аналізу проблем економічною та екологічною взаємозалежностей, – пишуть Дж. Най і Р. Кохейн. – У своєму традиційному тлумаченні безпека явно не є тим головним питанням, з яким стикаються сучасні уряди”. Урахування цієї обставини припускає концептуальне переосмислення і переформулювання парадигм дослідження проблеми безпеки, котрі опинилися неадекватними у новій повоєнній після „холодної війни” ситуації, що виникла. У зв’язку з цим використання сили у формі „класичної техногенно-силової війни” вважається економічно нерентабельним підприємництвом. Оцінка і аналіз економічних, соціальних, екологічних або соціокультурних аспектів безпеки вимагає, насамперед, подолання всього класичного у поділі співвідношення між „High politics” і „low politics”. Проте, сучасний стан дослідження проблем безпеки не дає підстав для оптимізму в цьому відношенні: тут як і раніше спостерігається домінування „силових” і геополітичних підходів, недооцінка негативної ролі транснаціональних і субнаціональних чинників як джерел або генераторів конфліктів.

Нарешті – п’ята глобальна тенденція – у сучасних умовах глобальна тенденція до демократизації, насправді, теоретично утворює можливості побудови системи колективної міжнародної безпеки, підтверджуючи тим самим аналогічну тезу транснаціоналістів. Проте, на практиці, як показують аналітичні дослідження незаангажованих вітчизняних та іноземних аналітиків спецслужб, цьому протистоїть поки що ревне обстоювання державами, які не увійшли до складу нинішніх міждержавних об’єднань типу ЄС, Митного чи Євразійського союзів, – свого національного суверенітету, сприйняття ними як агресії всяке втручання в їхні внутрішні справи, як тиск на національні інтереси. Поки що держави не охоче погоджуються на надання переваг не лише абстрактним принципам загальнолюдської моральності, а й навіть – часто й міжнародно-правовим нормам.

Таким чином, великомасштабні геополітичні зміни погано піддаються адекватному опису мовою найбільш авторитетних теорій міжнародних відносин, і тому жодна з них не може претендувати на роль теоретичної бази довгострокового прогнозування і планування політичної діяльності.

Слід визнати й безуспішність спроб створення нових парадигм забезпечення безпеки через поширення теорій:

а) „про настання нової ери у взаємодії між державами та їхніми складовими елементами, в якому баланс сили поступається місцем балансу інтересів”;

б) „про „кінець історії”, коли цінності та ідеали Заходу будуть сприйняті рештою всього людства і різноманіття світу вступить у стадію свого зникнення”;

в) „про усесвітній тріумф капіталізму, що став ідеологією і практикою сучасного розвитку”;

г) „про зіткнення цивілізацій, яке приходить на зміну протиборству між капіталізмом і соціалізмом (в іншій термінології, між вільним світом і тоталітаризмом)”, або ж, нарешті,

д) „про необхідність „транссистемного” підходу до дослідження глобальних політичних проблем (зокрема, проблеми міжнародної безпеки)”.

Юридичні основи забезпечення міжнародної безпеки вимагають найсерйознішого підходу до дослідження тенденцій у сучасних геостратегічних (військово-політичних) відносинах. Якими б не були розмиті фактичні межі між внутрішньою і зовнішньою політикою – у сучасній міжнародній системі політична влада формально виражена у двох видах:

1) у вертикальному – усередині держав (ієрархія) і

2) у горизонтальному між державами (анархія).

Частково зазначене витікає із природи держав, а частково із сутності суверенітету як міжнародного інституту, в рамках якого держави визнають одна одну носіями ексклюзивної політичної влади усередині власно обмеженої території. До тих пір, поки глобальний політичний простір організований таким чином (а ситуація починає мінятися з розвитком авторитетних міжнародних режимів у напрямку захисту капіталізму і прав людини), держави ставитимуться одна до одної інакше, ніж до своїх власних суспільств. Усередині власного національного суспільства держава пов’язана об’ємною структурою правил, які роблять її владу підзвітною суспільству. За межами своєї території держава пов’язана з іншим набором правил, а саме не простою логікою, як вже зазначалося вище, а „логікою анархії”.