Лекція 2.5. Війна в умовах глобалізації: міжнародно-правові та безпекознавчі аспекти план

2.5.1. Загальна характеристика сучасної теоретико-методологічної парадигми поняття „війна”.

2.5.2. Міжнародні відносини та міжнародна безпека у світлі глобальних політичних змін як чинники впливу на „життя” і „змістовний розвиток” війни.

2.5.3. Глобальні політичні тенденції як чинники впливу на характер форми застосування військової сили.

2.5.1. Загальна характеристика сучасної теоретико-методологічної парадигми поняття „війна”

Війна – складне суспільно-політичне явище, пов’язане з розв’язанням протиріч між державами, народами, національними і соціальними групами з переходом до застосування засобів збройної боротьби, котра відбувається у формі бойових дій між їх збройними силами. Зазначена специфічна форма вияву соціальних відносин, в якій домінує озброєна боротьба як продовження політики, котра підпорядковує своїм цілям усі сфери суспільного життя.

Народ (грецькою – етнос) – поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення:

а) етнос – історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності та відмінності від інших. Останнє звичайно зафіксоване в етмонімі (самоназві) народу;

б) етнос як історична високо зріла спільність людей (тобто достатньо сформована і розвинена) – виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій, звичаїв тощо. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, – своїх автономних об’єднань, закріплених у законодавстві своїх прав.

Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомлення своєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивих етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається і зворотний процес – конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку та взаємодії народів. Тому нині культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого – загальнолюдських компонентів.

Бойові дії – дії військ, авіації, флоту з метою знищення живої сили, бойової техніки і військових споруд противника, оволодіння територією, яку він займав, надання протидії наступу супротивника, відбиття його ударів та утримання займаної своїми військами території. Бойові дії загальновійськових підрозділів і частин у сучасних умовах матимуть виключно динамічний та рішучий характер. Це зумовлюється збільшенням бойової потужності, рухливості та маневреності військ, застосуванням зброї масового ураження, високоточної та інших новітніх засобів озброєної боротьби.

Мотострілецькі, танкові та парашутно-десантні підрозділи, тісно взаємодіючи між собою, з артилерією і підрозділами інших родів військ, виконують основну роль щодо безпосереднього знищенні супротивника. Їх бойові дії ґрунтуються на швидкому та скритному маневрі, умілому використанні своїх і доданих вогневих засобів, результатів ядерних ударів, вогню артилерії та ударів авіації, а також майстерному використанні місцевості. Стрімкі та наполегливі бойові дії загальновійськовими підрозділами й частинами у наступі та стійкість в обороні є запорукою успішного виконання завдань. Для ведення бойових дій підрозділи і окремі частини розгортаються в бойовий порядок.

Збройні сили – військова озброєна організація держави, котра включає регулярні та нерегулярні військові формування держави. Як часто вживаний синонім використовується поняття „військо” або „армія”.

Армія (фр. – l’armée, від лат. – armo – озброюю) – у найзагальнішому значенні – організовані збройні сили для ведення воєнних дій на суші, тобто це державні військові структури, призначені для дій на суходолі: охорони і оборони держави та захисту її територіальної цілісності, незалежності та суверенітету від зовнішніх небезпек. Національна армія використовується для силової підтримки політики держави на зовнішній арені та на території іншої держави. У більшості держав є армії, які утримуються за рахунок податків. Поповнюється або за рахунок призову чоловіків призовного віку (військовозобов’язаних), або за рахунок контрактників (найманих і оплачуваних професіоналів). Армія обов’язково містить елементи тоталітарної системи: запроваджується принцип єдиноначальництва – рішення приймається одноосібно. Функції кожного солдату армії визначає вищестоящим керівництво. На кожну армійську посаду особа призначається, а не вибирається шляхом голосування.

Проте, поряд із зазначеним фахівці розрізняють декілька дещо різних аспектів значень слова „армія”:

1. Сукупність збройних сил держави. Ф. Енгельс характеризує „армію” як організоване об’єднання озброєних людей, котре утримується державою з метою наступальної або оборонної війни. З розвитком продуктивних сил і зміною виробничих відносин змінювались характер і засоби ведення воєн, види збройних сил держав та форми організації Армії.

2. Сухопутні війська – основний вид Збройних сил поряд із військово-морськими та військово-повітряними силами. Крім того, у РФ, приміром, окремо існують космічні війська.

3. Діюча армія – частина збройних сил держави, розгорнута на театрі воєнних дій для ведення бойових операцій.

4. Армія прикриття – частина збройних сил країни, що призначається для прикриття кордонів держави від раптового вторгнення ворога на суші, з моря і повітря, а також для забезпечення мобілізації, зосередження та розгортання головних сил.

5. Армія вторгнення – частина збройних сил країни, підготовлена для вторгнення на територію супротивника на початковому періоді війни.

6. Оперативне об’єднання, призначене для ведення бойових операцій, до складу якого входить декілька з’єднань та частин різних видів і родів військ, органів управління, матеріально-технічного та медичного забезпечення.

Як правило, зазначені армійські війська знаходяться у віданні спеціалізованого міністерства – міністерства оборони. Безпосереднє оперативно-стратегічне управління військами здійснює Генеральний штаб Збройний сил держави. До армії не зараховуються воєнізовані формування, які знаходяться у веденні поліції (міліція, внутрішні війська, карабінери тощо), відомства прикордонної охорони (прикордонні війська, берегова оборона) і спецслужб.

В організаційно-технічнім відношенні техногенно-силова війна відрізняється від озброєного конфлікту більш масштабним і різноманітним застосуванням засобів збройної боротьби. Крім дій сухопутних військ у сучасній війні важливу роль відіграють повітряні наступальні операції, а також дані легальної, агентурної і технічної розвідки, особливо космічної розвідки.

В оперативному значенні техногенно-силова війна припускає, насамперед, застосування збройних сил держави (регулярної армії), а також воєнізованих цивільних формувань (народне ополчення, партизанські загони тощо). Збройна боротьба може вестися як у формі наступальних або оборонних дій армії, так і у вигляді військових зіткнень, інцидентів, диверсійно-терористичних акцій, спеціальних інформаційних та інформаційно-психологічних операцій, різних комплексних заходів в межах актів інформаційно-психологічної агресії, фінансової, торговельно-економічної та інших видів сучасної війни.

В оперативному плані озброєний конфлікт має, як правило, прикордонний і локальний характер, тоді як війна охоплює великі райони країни й припускає руйнування і знищення стратегічно важливих цілей у тилу супротивника. Військові фахівці та представники спецслужб єдині в тому, що із закінченням „холодної війни”, нові війни найчастіше виникатимуть із озброєних конфліктів на міжетнічній основі, через територіальні спори та економічні протиріччя на ринках сировини, капіталів, робочої сили та збуту готової продукції між державами через некоректну, нераціональну політику і неадекватні дії їхніх правлячих і військово-політичних кіл.

Саме так у загальних рисах сформоване класичне уявлення про війну (у сучасному визначенні – техногенно-силову) та про її обов’язкові атрибутивні елементи, котрі нині закладені в нормативно-правові акти національного законодавства, міжнародно-правові документи та в теорію права міжнародної безпеки, право ведення сухопутної, морської і повітряної війни. Проте, зазначене уявлення безнадійно застаріло ще у роки „холодної війни”: починаючи з 90-х рр. ХХ ст. й донині, практика ведення війни напрацювала великий об’єм досвіду і матеріалів для більш глибокого наукового осмислення і теоретичного узагальнення сучасної сутності „війни” як соціально-політичного явища у нинішніх міжнародних відносинах.