2.4.3. Теоретико-методологічні особливості сутності військової концепції, стратегії і тактики

2.4.3.1. Військова концепція – сукупність теоретичних і практичних установок на певний період часу, котрі визначають характер, можливі шляхи та способи вирішення назрілих поточних і перспективних військово-політичних проблем (великих військово-політичних завдань).

Військова концепція, як правило, тісно пов’язана з політикою конкретної держави та визначає його військово-політичну концепцію, в яких зазвичай розглядаються один або декілька можливих варіантів реалізації військової політики з урахуванням зовнішньополітичної обстановки і внутрішньополітичного ситуації держави, котрі реально складаються, та тенденцій їх розвитку.

Незважаючи на ідеологічну прірву, котра лежить між ними до типових військово-політичних концепцій можна віднести троцькістську ідею „світової революції”, нацистську концепцію „світового панування”, концепції США „глобальної політики”, „двох з половиною” і „півтори війни”, радянські горбачовські концепції „нового політичного мислення”, „єдиного європейського дому” і „військово-політичної заборони”, а також ідеї, викладені в запропонованому у 2009 р російському проекті „Договору європейської безпеки”.

Військову концепцію, котра виражає стратегічні інтереси держави, називають військово-стратегічною. Військово-стратегічна концепція виражає певне тлумачення військово-політичних завдань і витікаючих з них стратегічних завдань, характеру та способів ведення озброєної боротьби для досягнення найближчих або кінцевих цілей війни. Вона включає комплекс засадничих установок про цілі та способи військових дій, стратегічної спрямованості військового будівництва, розгортання і стратегічного застосування збройних сил, а також й інші питання стосовно умов обстановки, котрі конкретно її формують.

Поява нових стратегічних концепцій пов’язана зі зміною військово-політичних цілей держави, структурою і станом економіки, рівнем розвитку засобів озброєної боротьби та з іншими найважливішими чинниками життєдіяльності держави.

Стратегічні концепції протиборчих сторін взаємообумовлені та, у той же час, як правило, асиметричні за змістом.

Так, на початку 50-х рр. ХХ ст. США, ґрунтуючись на перевазі в ядерній зброї, висунули стратегію „масованої відплати”. Відповідно до неї передбачалося у разі будь-якого зіткнення з СРСР негайне нанесення масованого ядерного удару і ведення необмеженої ядерної війни. Основним носієм ядерної зброї розглядалася стратегічна авіація, озброєна атомними бомбами.

Радянський Союз на противагу цієї концепції висунув стратегію спільного застосування ядерних і звичайних озброєнь з організацією потужного танкового настання на ТВД та створенням на найважливіших напрямах великих танкових угрупувань, котрі в 5 – 6 разів перевершують угрупування бронетанкових сил супротивника.

Надалі в США були розроблені та офіційно прийняті військово-стратегічні концепції „силового удару”, „гнучкого реагування”, „реалістичного залякування”, „гарантованого знищення”. На протилежність цьому в СРСР теоретично розроблялися і знайшли віддзеркалення в практиці військового будівництва військово-стратегічні концепції „поетапних дій”, „наступ на Заході та оборона на Сході”, „перехід від без’ядерних військових дій до необмеженого застосування ядерної зброї”.

Мінялися також військово-стратегічні концепції блоків. Наприкінці 60-х рр. ХХ ст. одночасно з американською стратегією „гнучкого реагування” в НАТО виникла військово-стратегічна концепція „передової оборони”, котра припускає ефективне віддзеркалення наступальних дій агресора за рахунок негайного швидкого розгортання мобільних з’єднань і частин збройних сил та відновлення цілісності території держави. Відповідно до положень цієї концепції був істотно розширений контингент американських сил і засобів в Європі, у тому числі створені угрупування „передового базування” та резерви у складі 4-х американських дивізій, дислокованих у США, котрі мали перекидатися до Європи у разі потреби із-за океану.

Зазначена стратегічна концепція проіснувала аж до 1991 р. і припускала гнучкість оперативного реагування на будь-які наступальні загрози, швидке розгортання ЗС, зрив наступу ЗС ОВД на глибині до 100 км з наступним нанесенням ядерних ударів і переходом у контрнаступ. У той же час, не виключалося й ведення широкомасштабної війни з „дозованим” застосуванням ядерної зброї (починаючи з поодиноких ядерних ударів і кінчаючи масованим ядерним ударом).

З 1991 р. в НАТО стала розглядатися концепція „скороченої передової присутності”. Відповідно до неї допускалося часткове виведення військ з передових позицій військового протистояння. У 1992 р. у зв’язку з об’єднанням Німеччини та розпадом ОВД стратегія „передових рубежів” втратила своє значення. Була прийнята нова військово-стратегічна концепція „мобільного розгортання” із створенням трьох ешелонів: „негайного реагування”, „швидкого реагування” і „основних ударних сил”.

У новій військово-політичній стратегії НАТО враховані корінні зміни військово-політичної обстановки у світі, нові погляди на характер можливих воєн і передбачуваність розвитку подій. При цьому зберігаються загальні ядерні сили. Чисельність збройних сил та їх дислокація змінюються відповідно до оцінки міри військової загрози. Передбачається упереджуюче висунення частини сил, у тому числі й на території нейтральних держав.

Ключова роль у новій стратегічній концепції відведена можливості швидкого зосередження сил на будь-якому загрозливому напрямі та ефективна протидія супротивникові. Очікується, що за допомогою проведення повітряно-наземної операції супротивник буде зупинений на можливо віддаленіших рубежах від кордонів Німеччини.

У Російській Федерації військово-стратегічна концепція формується виходячи із загальних принципів та установок для оборони держави із Заходу, Півдня і Сходу.

Військово-технічна концепція визначає сукупність засадничих установок і принципів здійснення військово-технічної політики на певному етапі розвитку ЗС та їх технічного переоснащення для вирішення поточних, середньострокових і довгострокових військових завдань.

Вона передбачає склад найважливіших та основоположних військово-технічних завдань, зміст ключових військово-технічних проблем і необхідних (бажаних) термінів їх вирішення, основні напрями науково-дослідних, дослідно-конструкторських та експериментальних робіт, орієнтування по розмірах і термінах виробництва найважливіших видів озброєння і військової техніки, використання новітніх наукових досягнень і провідних технологій.

Разом із загальнодержавною військово-технічною концепцією на її основі розробляються окремі функціонально орієнтовані військово-технічні концепції. У повоєнний період до їх числа, передусім, можна віднести: ядерну, ракетну, ракетно-космічну та інформаційну військово-технічні концепції, котрі знайшли реалізацію в провідних державах світу.

Розробка військово-технічної концепції, як правило, проводиться в тісній ув’язці з розробкою військово-політичної та військово-стратегічної концепцій.

2.4.3.2. Військова стратегія – процес реалізації на практиці військової політики, військової доктрини та військових концепцій, котрий є вищим рівнем військового мистецтва, яке охоплює питання планування, організації та здійснення оборони, ведення війни, військових кампаній та стратегічних операцій, котрі постійно проводяться керівництвом збройних сил.

Вона обслуговує загальні питання військового будівництва, підготовки держави, її економіки, населення та збройних сил до війни й, головне, організацію і ведення озброєної боротьби в усіх просторових сферах і підрозділяється на стратегію підготовки та ведення війни в цілому, стратегію дій на театрі війни, стратегію ведення кампаній т операцій стратегічного масштабу, стратегію взаємодії видів і родів військ збройних сил у війні.

2.4.3.3. Теорія військової стратегії вивчає закономірності, характер війни та великомасштабних операцій. Як сфера практичної діяльності, військова стратегія полягає:

1) у визначенні військово-політичних і стратегічних завдань ЗС;

2) у розробці планів ведення війни, кампаній та стратегічних операцій;

3) у здійсненні заходів щодо підготовки ЗС, театрів військових дій, економіки та населення держави до війни;

4) у вивченні можливостей та намірів вірогідного супротивника;

5) в організації стратегічної взаємодії, забезпечення та управління збройними силами.

По відношенню до інших сфер військового мистецтва (оперативного мистецтва, котре охоплює теорію і практику підготовки та ведення операцій і бойових дій фронтами, арміями, флотами, різнорідними силами, а також тактику, котра охоплює теорію і практику підготовки та ведення бою підрозділами, частинами (кораблями) та з’єднаннями усіх видів збройних сил, родів військ і спеціальних військ), військова стратегія займає домінуюче положення.

Військова стратегія є свого роду „директивною технологією” втілення у життя усього різноманіття вищих військово-політичних, доктринальних і концептуальних установок, а оперативне мистецтво і тактика – „робочими технологіями”, „алгоритмами” реалізації оперативних і тактичних установок (планів, статутів, вчень тощо).

У ході війни стратегія може змінюватися залежно від військово-політичної та військово-стратегічної обстановки, котра конкретно складається, динаміки розвитку можливостей і співвідношення сил воюючих сторін. Так, у роки Другої світової війни 1939 – 1945 рр. Німеччиною проводила спочатку стратегію „блискавичної війни”, потім – „розгрому супротивника по напрямах”, нарешті, стратегію „знекровлення супротивника і умисного затягування війни”. СРСР дотримувався спочатку „оборонної стратегії”, а потім стратегії „віддзеркалених ударів з переходом у стратегічний контрнаступ” і, нарешті, „загального наступу з рішучим і повним розгромом ворога”.

У сучасній військовій стратегії розрізняють два напрями:

1) стосовно ядерної війни – нанесення супротивникові неприйнятного збитку і виживання власної країни;

2) стосовно звичайної війни – відбиття агресії і послідовного розгрому супротивника діями у відповідь.

У деяких іноземних державах для позначення власне військової стратегії застосовується термін „велика стратегія”, а для позначення оперативного мистецтва – „мала стратегія”.

2.4.3.4. Військово-політична стратегія – сукупність політичних дій в області безпеки та оборони, державна система військово-політичних ідей, переконань і практичних заходів, котрі визначають цілі та загальну спрямованість політичної боротьби, форми і способи її ведення, адекватно тих, хто відбиває військові аспекти вищих національних інтересів і забезпечення безпеки держави.

У загальному вигляді військово-політична стратегія припускає розробку і реалізацію комплексу найбільш важливих військово-політичних завдань, встановлення доцільної послідовності їх виконання, основні напрями цілей військової політики на різних етапах розвитку держави та ведення війни, встановлення відповідної розстановки військово-політичних сил і розробки плану їх використання на певний тривалий період у довгостроковій перспективі. З урахуванням цього військово-політична стратегія повинна володіти, як правило, великою довготривалою стійкістю.

Основні питання і загальна спрямованість військово-політичної стратегії визначаються на державному рівні. Вона повинна системно і цілеспрямовано враховувати особливості соціально-політичного ладу та кінцеву мету держави, реальний рівень його військової потужності, економічні, політичні, дипломатичні можливості в інтересах вирішення найбільш великих і важливих військово-політичних завдань щодо забезпечення глобальної і регіональної (локальної) безпеки держави.

Військово-політична стратегія займає визначальне положення щодо тактики військово-політичних дій. У свою чергу, реалістична, гнучка, рішуча та економічно спроможна військово-політична стратегія дозволяє найефективніше використовувати політичний та військовий потенціали держави, оптимально направляти економічні, політичні, дипломатичні та інші зусилля держави, вирішувати поставлені в області оборони завдання в мирний і воєнний час з мінімальною витратою сил, засобів і ресурсів.

Будучи концентрованим вираженням найбільш важливих установок військової політики, вона виражає соціально-політичну, стратегічну і військово-технічну основи військової доктрини, характер і завдання військової стратегії держави.

2.4.3.5. Військово-політична тактика – сукупність форм і методів політичних дій в області безпеки та оборони держави. Тактика військово-політичної боротьби підпорядкована військово-політичній стратегії і обслуговує її, забезпечуючи вирішення часткових (проміжних) військово-політичних завдань стосовно конкретної військово-політичної обстановки.

Зазвичай як у мирний час, так й у ході війни вона приймає різні форми, неодноразово міняється, виходячи з обстановки, котра реально складається. Залежно від загальних цілей політики, стратегії та вирішуваних завдань вона може носити активний наступальний, упереджувальний або, навпаки, захисний, оборонний, контрударний характер. На практиці обоє ці її різновиди тісно переплітаються, взаємно доповнюючи один одного.

При визначенні тактики військово-політичної боротьби на той або інший період часу, як правило, визначаються:

1) часткові (тактичні) завдання, які належить вирішувати;

2) конкретні політичні, дипломатичні, військово-економічні, військово-технічні та оперативно-стратегічні заходи для вирішення цих завдань;

3) послідовність військово-політичних дій на різних рівнях, очікувані результати та можливості їх використання в інтересах досягнення загальних стратегічних цілей.

У тактиці військово-політичної боротьби більшою мірою, ніж у військово-політичній стратегії, допускається можливість компромісних дій, перехід від наступальних до оборонних способів рішення бойових завдань і навпаки.