2.4.2. Теоретико-методологічні особливості сутності військової доктрини та її різновидів

2.4.2.1. Військова доктрина – науково обґрунтована і офіційно прийнята на досить тривалий період часу система керівних установок, котрі визначають застосування засобів військового насильства в політичних цілях, характер військових завдань і способи їх вирішення, спрямованість військового будівництва. Встановлює суть, цілі і характер можливих воєн, військово-політичні, стратегічні, технічні, економічні, правові, інші найважливіші аспекти військової політики, що стосуються підготовки держави до війни або до відбиття агресії. Може прийматися державою або коаліцією держав.

Військова доктрина підпорядкована військовій політиці, будучи її головною похідною. Вона є початковою науково-практичною базою для розробки військових концепцій, програм, планів, інших державних документів, котрі поглиблюють і конкретизують її зміст.

Як одна з основних зовнішніх військових небезпек у військової доктрини визначаються:

Військова небезпека – сукупність несприятливих чинників впливу на стан міждержавних або внутрішньодержавних відносин, котрий характеризується здатністю зазначеної негативної сукупності чинників за певних умов матеріалізуватися і привести до виникнення військового ризику, виклику або загрози”.

„Військова загроза” – стан розвиненості сукупності несприятливих чинників впливу на стан міждержавних або внутрішньодержавних відносин, котрий характеризується:

1) достатньо просунутою матеріалізацією реальної можливості виникнення військового конфлікту між конкуруючими, супротивними та ворогуючими сторонами;

2) критично високою мірою готовності якої-небудь держави (групи держав), сепаратистських (терористичних) організацій до застосування військової сили (озброєного насильства).

3) прагнення наділити силовий потенціал Організації Північноатлантичного договору (НАТО) глобальними функціями, котрі мають реалізовуватися всупереч норм міжнародного права, наближенням військову інфраструктуру країн-членів НАТО до кордонів держав СНД, у тому числі шляхом розширення блоку на схід.

Військова доктрина держави, розкриваючи характер потенційної військової небезпеки в конкретних історичних умовах, визначає склад основних потенційних супротивників і союзників в передбачуваних військових конфліктах, намічає магістральні шляхи та способи вирішення військових завдань і реалізації програм військового будівництва, розвитку збройних сил, встановлює раціональне поєднання і взаємодія політичних зусиль та військових засобів для забезпечення військової безпеки.

2.4.2.2. Особливості впливу військової політики на визначення структурних елементів військової доктрини держави. У військовій доктрині утілюються усі ключові установки та принципи проведення довготривалої військової політики держави. Військова політика держави є формою практичної реалізації новітніх наукових досягнень у сфері оборони та забезпечення безпеки громадянина, національного суспільства і держави. У свою чергу, військова доктрина має вбирати новітні теоретико-методологічні напрацювання різних наукових напрямів, пов’язаних з обороною і безпекою, насамперед безпекознавства і військової науки, а також обґрунтовувати напрямки розбудови військово-силового компоненту держави, відповідно до її традицій, науково-технічного рівня, структури збройних сил, її озброєння і військової техніки. У провідних держав світу військова доктрина може складатися з наступних розділів: повітряно-космічна доктрина, військово-морська доктрина, військово-промислова доктрина, коаліційна військово-технічна (військово-промислова) доктрина, оборонна військова доктрина тощо.

2.4.2.2.1. Повітряно-космічна доктрина (є присутній тільки у світових держав, що мають порівняно потужний авіаційно-космічний потенціал) визначає роль і місце авіаційно-космічних засобів в обороні держави та веденні війни, їх загальний склад, структуру, вирішувані стратегічні завдання, основні способи та форми застосування в мирний та воєнний час.

Повітряно-космічна доктрина значною мірою спрямована в перспективу, виходить з можливості створення нових засобів боротьби, у тому числі зброї космічного базування на нових фізичних принципах. На неї чинять великий вплив міжнародні обмеження, пов’язані із забороною виводу в космос ядерної зброї, створенням ударних наступальних космічних систем, повномасштабної протиракетної і протисупутникової оборони.

2.4.2.2.2. Військово-морська доктрина великих морських держав визначає цілі, завдання, форми і способи ведення озброєної боротьби на акваторіях морів і океанів. Зазвичай виходить з пріоритетної ролі військово-морських сил, можливості їх використання для вирішення найважливіших стратегічних завдань війни, вирішального впливу на розвиток війни за допомогою підриву військово-економічного потенціалу супротивника, визначає характер операцій, котрі проводяться на морі та в оперативно важливих приморських районах, військових дій на океанських (морських) комунікаціях, включаючи морську блокаду.

У військово-морській доктрині викладені засадничі політичні, стратегічні та військово-технічні установки щодо розвитку військово-морських сил, їх необхідний склад, структури і технічне оснащення, спрямованості розвитку, підготовка стратегічного та оперативного застосування ВМФ. Одночасно визначається комплекс політичних, військових та економічних заходів для підтримки і нарощування військово-морської потужності держави, створення сприятливих умов для базування та бойового застосування ВМФ спільно з іншими видами збройних сил і бойових засобів на морських, океанських і континентальних ТВД, для завоювання панування на море та його використання для успішного завершення війни.

У найбільш закінчених формах розроблені військово-морські доктрини Росії, Сполучених Штатів Америки, Великобританії, Франції та Китаю.

2.4.2.2.3. Військово-промислова доктрина є системою поглядів і принципів, котрі визначають загальну спрямованість військово-технічної політики держави, зміст основних військово-технічних завдань, способи їх вирішення, порядок обґрунтування, розробки і випробувань військової техніки та озброєння, організацію поточного військового виробництва, виробництва подвійного призначення і технічного переоснащення збройних сил в інтересах забезпечення безпеки держави в мирний час та успішного вирішення військово-політичних і стратегічних завдань у ході війни.

Військово-промислова доктрина встановлює початкові дані щодо формування:

1) наукового забезпечення розробки, випробувань і виробництва модернізованих, нових і перспективних видів зброї та військової техніки в загальнодержавному масштабі на рівні видів ЗС і галузей військової промисловості;

2) основних напрямів розвитку озброєння і військової техніки на період від 10 до 15 років;

3) програм озброєнь на 5 – 10-річний період;

4) планів дослідно-конструкторських робіт і закупівель озброєння та військової техніки на 3 –5-річний період;

5) принципів кооперації і розподілу військового виробництва по регіонах держави, галузях промисловості та видах (родах) ЗС;

6) заходів з підтримання мобілізаційної готовності військової промисловості, організації переводу економіки на воєнний стан і розгортання військового виробництва в ході війни;

7) способів і термінів проведення військово-промислової конверсії;

8) організації управління військовим виробництвом у мирний час, у загрозливий період і з початком війни;

9) матеріальних і фінансових ресурсів для забезпечення військового виробництва в мирний час і по планах воєнного часу. Основу військово-промислової доктрини складає встановлення цілей і завдань щодо підтримання технічної оснащеності ЗС на рівні розумної оборонної достатності, своєчасного оновлення військової техніки та озброєння з урахуванням конкретної військово-політичної обстановки, використання останніх досягнень науки і техніки для виключення військової переваги вірогідного конкурента, супротивника та ворога і збереження паритету в найважливіших стратегічних засобах боротьби.

Військово-промислові доктрини агресивних держав, як правило, орієнтовані на досягнення вирішальної військово-технічної переваги над державами, потенційними жертвами їх загарбницьких спрямувань.

2.4.2.2.4. Коаліційні військово-технічні (військово-промислові) доктрини (приміром, у рамках НАТО, ЄС, СНД, ОДКБ, ) визначають форми і порядок співробітництва окремих держав у військово-технічній області з дружніми та союзними державам, їх участь у спільному створенні деяких видів озброєння, вирішення завдань, пов’язаних із військовою конверсією, утилізацією і знищенням скорочуваних військово-технічних систем або таких, що знімаються з озброєння. Ними передбачаються також заходи щодо нерозповсюдження (експорту) стратегічно небезпечних, у тому числі високоточних озброєнь та „чутливих технологій”.

2.4.2.2.5. Оборонна військова доктрина – система офіційних установок, котрі передбачають комплекс заходів по попередженню війни і використанню збройних сил миролюбної держави виключно для відбиття агресії ззовні відповідями, переважно, оборонними діями.

Характерними особливостями оборонної військової доктрини є:

1) визнання принципів Статуту ООН;

2) виключення війни як засоби досягнення політичних цілей;

3) будівництво збройних сил, виходячи з принципів „розумної оборонної достатності”;

4) відмова від використання усіх видів зброї масового ураження;

5) відмова від широкомасштабних наступальних операцій на території супротивника, багатих великими втратами мирного населення;

6) відмова від завдання умисних ударів по екологічно небезпечних об’єктах (АЕС, центрам виробництва і зберігання небезпечних хімічних речовин, греблях водосховищах і тому подібному), а також від враження великих населених і культурних центрів;

7) обмеження військової діяльності в прикордонних і потенційно небезпечних районах, створення без’ядерних зон і зон зниженої військової присутності;

8) визнання в технічному оснащенні збройних сил пріоритету оборонних засобів над наступальними засобами, формування структури та угрупувань військ (сил флоту) з урахуванням відбиття агресії своєчасними діями у відповідь (зустрічними у відповіді діями);

9) визнання допустимості компромісів при веденні війни, розрахованих на можливість її швидкого завершення на основі взаємоприйнятних угод. Оборонні військові доктрини виключають підготовку до завойовних (агресивним) воєн, посягання на територіальну цілісність і незалежність інших держав, виходять тільки із завдання захисту власної держави та союзників. У той же час, ними може допускатися використання національних збройних сил в миротворчих акціях ООН.

2.4.2.2.6. Агресивна військова доктрина – сукупність керівних установок щодо формування військової політики агресивної держави, яка базується на вирішенні загарбницьких завдань засобами озброєного насильства. В основі агресивної військової доктрини лежить, як правило, завойовна політика, завдання нищівного удару супротивника шляхом раптового нападу і розгортання з самого початку війни великомасштабних наступальних операцій з негайним перенесенням військових дій на територію своєї „жертви”.

У військовому будівництві агресивні держави, як правило, орієнтовані на досягнення вирішальної військової переваги над „жертвою агресії”, розгортання і використання потужних збройних сил, завдання раптових упереджуючих (превентивних) ударів із застосуванням усіх засобів озброєної боротьби. Відповідні військові доктрини виключають які-небудь компроміси, виходять з необхідності ведення військових дій найрішучішими методами до повного розгрому протиборчої сторони та захоплення її території.