Лекція 2.4. Особливості теоретико-методологічних основ військово-політичних аспектів зовнішньої політики у сфері міжнародної безпеки план

2.4.1. Теоретико-методологічні особливості визначення сутність військової політики та її елементів.

2.4.2. Теоретико-методологічні особливості сутності військової доктрини та її різновидів.

2.4.3. Теоретико-методологічні особливості сутності військової концепції, стратегії і тактики.

2.4.1. Теоретико-методологічні особливості визначення сутність військової політики та її елементів

2.4.1.1. Військова політика – складова частина політики держави, мистецтво управління військовою діяльністю держави. Військова політика виражає основні цілі та завдання військової безпеки держави. У Військовій доктрині визначається як „діяльність держави щодо організації і здійсненню оборони та забезпеченню безпеки державної системи і національного суспільства в усіх їх аспектах, власних громадян. а також просуванню інтересів своїх союзників”.

Військова політика має дві складові:

1) внутрішню складову, пов’язану із створенням, змістом і підготовкою військової організації держави, здійсненням військового будівництва та використанням засобів озброєного насильства (в одному випадку – для підтримання існуючого ладу і зриву спроб її зміни; в іншому – для руйнування існуючої та встановлення нової політичної системи в результаті військового перевороту);

2) зовнішню складову, пов’язану із забезпеченням оборони держави, захистом її суверенітету, територіальній цілісності та самостійності, попередженням, зривом і відбиттям можливої агресії ззовні, а також із розширенням (збереженням) меж, встановленням (підтримкою) панування в певних регіонах і досягненням оборонних, або агресивних, завойовних цілей.

2.4.1.2. Принципи військової політики – найбільш важливі установки, котрі визначають цілі, характер і спрямованість військової політики держави. Суть і конкретний зміст принципів військової політики обумовлюються сукупністю об’єктивних та суб’єктивних чинників. У зв’язку з цим вони найчастіше носять стійкий і довгостроковий характер. Відхід від них зазвичай відбувається при кардинальних зрушеннях у військово-політичній обстановці, змінах загальних цілей і пріоритетів зовнішньої політики держав, зміни їх військово-політичного курсу.

Основні принципи військової політики припускають:

1) її відповідність довгостроковим політичним цілям і конкретній військово-політичній ситуації у світі та в державі;

2) скоординоване використання політичних, економічних, дипломатичних і військових заходів для вирішення постійних військово-політичних завдань;

3) використання соціально-економічних і військово-стратегічних переваг власної держави;

4) виявлення і використання слабких та уразливих місць у військовій системі держав-супротивників, а також протиріч у системі їх відносин;

5) вирішення військово-політичних і стратегічних завдань з мінімальними морально-політичними та матеріальними витратами;

6) привертання на свій бік максимального числа союзників і забезпечення єдності їх спільних зусиль;

7) послідовну ізоляцію і послаблення вірогідних конкурентів, супротивників та ворогів.

2.4.1.3. Критерії військової політики – сукупність оціночних характеристик, котрі дозволяють виявити сутнісні риси військової політики, визначити рівень її ефективності.

Важливими критеріями військової політики є:

1) співмірність військових зусиль і реальних можливостей держави;

2) розумна військова достатність, недопущення відчутної військової переваги потенційних супротивників, особливо у випередженні розробок і в раптовому застосуванні найважливіших засобів озброєної боротьби;

3) зосередження військових, військово-економічних і дипломатичних зусиль на вирішенні найважливіших завдань для боротьби проти головних конкурентів, супротивників і ворогів;

4) забезпечення постійної готовності збройних сил і держави в цілому до надійного відбиття агресії в будь-яких умовах початку і ведення війни.

2.4.1.4. Змістовна сутність військової політики мирного і воєнного часу.

2.4.1.4.1. Військова політика мирного часу здійснюється державою в оборонній області в умовах світу в цілях забезпечення національної і міжнародної безпеки, зміцнення його військово-політичних і військово-стратегічних позицій, підготовки держави і збройних сил до віддзеркалення можливих військових провокацій і потенційної агресії.

Військова політика мирного часу охоплює:

1) встановлення військових завдань держави для забезпечення її мирного розвитку на певний період;

2) спрямованість підготовки збройних сил та економіки до оборони;

3) сприяння підвищенню якості мобілізаційного резерву і рівня духовної безпеки;

4) здійснення комплексу заходів щодо попередження війни, у разі загострення військової загрози, в надзвичайній обстановці та при різних варіантах виникнення військових конфліктів або розв’язування війни. Важливе місце у військовій політиці мирного часу займає зміцнення позицій держави в різних регіонах світу.

У усіх випадках в мирний час вона повинна розмірятися з поточним рівнем військової небезпеки і проводитися погоджено з вирішенням соціально-економічних завдань. Найважливішим принципом досягнення її ефективності є підтримання обороноздатності держави, її стратегічного і мобілізаційного потенціалу на мінімально достатньому рівні з найбільшим використанням останніх досягнень науково-технічного прогресу, тобто при мінімально необхідному відверненні матеріальних і людських ресурсів від вирішення соціально-економічних і цивільних завдань.

У міру загострення обстановки військова політика держави може набувати все більшу роль, приймати активніші та рішучіші форми, поширюватися на нові суміжні території і регіони.

2.4.1.4.2. Військова політика воєнного часу формується і здійснюється відповідно до конкретних цілей і планів ведення війни, військово-політичної обстановки, що реально складається, результатів військових дій і розвитку військово-економічного протиборства сторін. Вона є активізованим продовженням військової політики мирного часу, розвивається і коригується на різних етапах війни залежно від рівня досягнення тих або інших військово-політичних цілей, вступу у війну або виходу з війни окремих держав.

Відповідно до обраного курсу військової політики у воєнний час визначаються найбільш пріоритетні загальні та часткові військово-політичні та стратегічні цілі, а також завдання збройних сил, уточнюється стратегія ведення війни в цілому і по окремих напрямах, встановлюється конкретніший характер відносин із союзниками і нейтральними державами. Відповідно уточнюється спрямованість економічної, ідеологічної та дипломатичної боротьби.

Характерними рисами військової політики в ході війни є:

1) її рішучість і безкомпромісність, різноманітність форм та способів здійснення переважно через озброєну боротьбу;

2) тимчасова підпорядкованість окремих інститутів влади та сегментів економіки держави інтересам реалізації військової стратегії;

3) використання розбіжностей і протиріч у таборі конкурентів, супротивників і ворогів у цілях досягнення над ними перемоги по частинах.

2.4.1.4.3. Політика з позиції сили – різновид зовнішньої політики, в якій досягнення поставлених політичних цілей пов’язується з наданням, головним чином, військового тиску і прямим застосуванням засобів озброєного насильства з боку однієї держави проти іншого, слабкішої у військовому відношенні держави.

Політика з позиції сили припускає:

1) досягнення пригнічуючої або, щонайменше, значної військової переваги над потенційним супротивником, особливо у вирішальних засобах озброєної боротьби;

2) створення потужного військового потенціалу (як правило, далеко за межами оборонної достатності) та постійне його нарощування;

3) організацію превентивних військово-політичних акцій;

4) використання методів військового диктату, погроз і демонстрації військової потужності, умисного підриву військової та економічної могутності інших держав;

5) вчинення тиску на нейтральні держави в цілях їх підпорядкування своїй політиці. У минулому політика з позиції сили вважалася найбільш дієвою і раціональною, відкриваючою найкоротші шляхи до рішення поставлених військово-політичних завдань. У сучасних умовах взаємозалежності між національною і міжнародною безпекою, розвитку політичної та економічної інтеграції, могутності зброї політика з позиції сили зазвичай не приводить до досягнення очікуваних результатів.

Проте, спроби реалізувати таку політику у розрахунку на використання певних переваг періодично демонструються окремими державами та їх коаліціями.

Варто розрізняти політику з точки зору сили і застосування різних видів сили у світовій політиці.

2.4.1.4.4. Сила у світовій політиці – рівень військового, політичного, економічного і культурного впливу держави та інших гравців на події, тенденції, інших осіб, а також міра контролю над важливими для державних цілей ресурсами і можливостями. Синонімами сили у даному контексті, як правило, виступають могутність і потужність.

Сили держав визначають її віднесення до різних „рівнів” держав:

1) держави середньої величини,;

2) регіональні держави;

3) супердержави;

4) держави-гегемони.

Проте, визначення сили у світовій політиці може відноситися не лише до держави, а й до недержавних гравців:

1) військових організацій;

2) транснаціональних компаній;

3) релігійних інститутів;

4) неурядових організацій;

5) екстремістських угрупувань тощо.

Фахівці-безпекознавці розрізняють „жорстку силу” і „м’яку силу”.

„Жорстка сила” – рівень розвитку „насильницьких” (що примушують) інструментів держави: збройних сил, офіційної дипломатії, можливостей в області економічного тиску та санкцій, політичного примусу і т. ін. Прибічники школи політичного реалізму вважають зазначені інструменти основними та необхідними для протидії міжнародним конфліктам і підтримання миру.

„М’яка сила” – рівень розвитку „привабливих” інструментів держави, інтересу зарубіжних аудиторій до культури, туризму, науки, наявність симпатій до керівництва держави та його відомих громадян, рівень економічних та інвестиційних можливостей, здібності виступати як приклад і т. ін.

Система, котра намагається інтегрувати можливості „м’якої” і „жорсткої” сили, називається „розумною силою”.

2.4.1.4.5. Політика заборони – різновид зовнішньої політики миролюбних держав, основною метою якої є зниження рівня військової небезпеки, обмеження можливості здійснення агресії, активна заборона агресора від будь-яких спроб військово-силових дій і розв’язування військових конфліктів та воєн.

Така політика припускає ефективне використання комплексу політичних, економічних, військових і дипломатичних заходів для:

1) підтримання міжнародної стабільності;

2) створення сприятливого балансу військових сил, збереження паритету в стратегічних засобах боротьби, нерозповсюдження ядерної і звичайної високоточної далекобійної зброї;

3) завчасні виявлення і попередження можливих агресивних акцій; підготовку сил, засоби та дії, спрямованих на їх зрив;

4) створення потенціалу, здатного у разі агресії в будь-яких формах завдати агресорові неприйнятного збитку (вирішальний чинник заборони). При цьому найважливіша роль зберігається за попередженням ядерної війни, а також випадкового або провокаційного застосування будь-якої ядерної і звичайної високоточної стратегічної зброї.

Політика заборони в принципі не виключає обмеженого застосування військової сили, але в основному вона повинна будуватися на поширенні розуміння можливості її застосування у разі агресії з невідворотно тяжкими наслідками для агресора. Вона може проводитися як окремими державами, так і групою держав у рамках колективної оборони, використання миротворчих сил і „механізмів” ООН.

2.4.1.4.6. Політика заспокоєння – особливий різновид зовнішньої військової політики миролюбних держав, заснований на компромісах і поступках агресорові в розрахунку утримати його від застосування крайніх заходів та порушення миру і міжнародної безпеки.

Як показує історичний досвід, така політика зазвичай не давала очікуваних результатів. Навпаки, найчастіше вона спонукала потенційного агресора на рішучіші дії і, насамкінець, спричиняла за собою підрив системи міжнародної безпеки. Характерним прикладом цього є Мюнхенська угода 1937 р., яка не зупинила фашистську Німеччину, а, навпаки, підштовхнуло її до розв’язування Другої світової війни.

У сучасних умовах політика заспокоєння може прийняти нові форми, базуватися на політичній і економічній основі та реалізовуватися укладанням компромісних угод. Проте, при її реалізації важливо не перейти ту грань, за якою агресор може отримати вирішальні військово-політичні, військово-технічні та стратегічні переваги, які дозволять йому розраховувати на успішне досягнення поставлених політичних цілей силовим шляхом.

2.4.1.4.7. Політика попередження війни – одне з найважливіших завдань зміцнення міжнародної і національної безпеки. Вирішується колективними зусиллями усіх миролюбних держав.

Політика попередження війни передбачає:

1) здійснення комплексу військово-політичних, дипломатичних, військових та інших заходів, спрямованих на блокування потенційних військових загроз, ліквідацію вогнищ військової напруженості, усунення причин військових зіткнень, виявлення на самій ранній стадії військових планів агресора та його прямих військових приготувань;

2) прийняття відносно потенційного агресора різних заходів і санкцій примусового характеру, у тому числі організацію надійної колективної оборони;

3) збереження ефективних сил заборони, а також розробку способів спільних дій з гарантованого зриву агресії.

2.4.1.4.8. Політика міжнародної розрядки – процес зниження або усунення небезпечних протиріч в міжнародних відносинах і, як наслідок, зменшення рівня військовій напруженості у зв’язку з досягнутим врегулюванням спірних питань політичними засобами на основі взаємних поступок і домовленостей. Може бути тимчасовою або довгостроковою, глобальною, регіональною та двосторонньою.

Характеризується помітним пониженням військового протистояння, обмеженням військових приготувань і небезпечної військової діяльності збройних сил, активізацією переговорних процесів, поступовим зміцненням взаємної довіри, створенням умов для розширення співпраці в рішенні міжнародних проблем. Є важливою передумовою для запобігання війні.