2.3.2. Загальна характеристика сучасного „мілітаризму” як явища

У період „холодної війни” на першому плані виявилися системні, блокові інтереси, багато в чому пронизані ідеологічним змістом. Тепер же на перший план виходять інтереси окремо взятих держав, націй, народів, міждержавних об’єднань і т. ін. Під зростаючим тиском глобалізації все більша частина людей стає жителями планети Земля, позбавленими твердого ґрунту під ногами, без батьківщини, без національних традицій. Виразно простежується загострення почуттів безрідності, відсутності коренів, свого роду вселенського сирітства. Життя знеособлюється, людина як би втрачає свою національну ідентичність, особовий початок, їй стає все важче шукати потрібну форму самовираження, вона відчуває вічне невдоволення і внутрішній розлад. За певних умов невдоволення і внутрішній розлад перетворюються на відчай, розгубленість, невизначеність, а останні, як правило, нерідко знаходять вихід в насильстві.

Характерними особливостями сучасного світового мілітаризму другої половини XX – початку ХХІ ст. ст. стали:

1) чітко виражена політична (антирадянська, антизахідна, антиросійська, антиукраїнська, антикитайська, антиіранська, антиарабська тощо) підоснова;

2) використання у військових цілях новітніх досягнень науково-технічної революції, включення у військовий арсенал ракетно-ядерного та інших видів зброї масового знищення, їх кількісне накопичення і якісне вдосконалення, перетворення продуктивних сил людства в засоби руйнування, розтрата величезних ресурсів на військові потреби;

3) розвиток мілітаристських процесів на постійній основі, збереження масових армій і великої військової промисловості в мирний час, зростаюче відвернення людських, матеріальних і фінансових ресурсів на військові цілі;

4) переміщення після Другої світової війни центру мілітаризму із Західної Європи до США, які стали лідером серед економічно розвинених держав за рівнем і темпами нарощування військової потужності, її використанням в агресивній зовнішній політиці;

5) орієнтація мілітаризму США на завоювання світового панування;

6) поширення військових приготувань у небачених масштабах на усю світову „демократичну” систему, розвиток військово-інтеграційних процесів, передусім усередині військово-політичних угруповань.

Такими війнами послідовно стали: „Буря в пустелі” (1991 р., Ірак), „Союзницька сила” (1999 р., Югославія), „Непохитна свобода” (2001 р., Афганістан), „Свобода Іраку” (2003 р., Ірак), придушення режиму Муамара Кадафі в Лівії та нинішня громадянська війна в Сирії, фінансована і стимульована США, державами НАТО і ЄС. Не припиняються військові зіткнення представників Ізраїлю і Палестини. Тривають військові конфлікти в різних регіонах світу: в Бурунді, Індонезії, Колумбії, Руанді, Сомалі, Філіппінах, Шрі-Ланка та ін. На території російських республік Північного Кавказу – Чечні, Дагестану, Інгушетії, Кабардино-Балкарії навіть на початку XXI ст. відбуваються терористичні акції та бойові вилазки незаконних озброєних формувань, наслідком чого – „контртерористичні операції” російських силових структур.

Не можна не звернути уваги й на те, що індо-китайсько-російський військовий союз у разі його створення об’єднає три ядерно-космічні держави та майже половина населення планети. Така перспектива не може не турбувати США і Західну Європу, які серйозно стурбовані можливістю реальної інтеграції військових потенціалів Москви, Пекіна і Делі.

Потужним правовим регулювальником міжнародного значення був підписаний в 1968 р. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯО). „Ядерна відповідальність” США, СРСР, Великої Британії, Франції і Китаю була важливим чинником підтримання військово-політичної стабільності на планеті. Ситуація почала погіршуватися у 70-і рр. ХХ ст., коли таємницю ядерної зброї опанував Ізраїль. Наступною деструктивною віхою в історії військових протистоянь стали проведені в 1998 р. ядерні випробування Індії та Пакистану, які продемонстрували світу готовність цих держав захищати свої інтереси за допомогою ядерної зброї.

У 2005 р. керівництво Північної Кореї офіційно проголосило КНДР ядерною державою, а в 2006 р. здійснило практичні випробування ядерного пристрою тактичною потужності. За оцінками південнокорейських аналітиків, у Пхеньяну дійсно може бути досить матеріалів для виготовлення 10 одиниць ядерної зброї. Північна Корея вже отримала від 20 до 53 кг плутоній-239, чого вистачає для виготовлення декількох ядерних боєприпасів потужністю близько 20 клт.

Предметом особливої турботи північнокорейського керівництва є засоби доставки ядерної зброї. За станом на 2007 р. північнокорейська армія має на озброєнні ракети „Скад” (радіус дії до 500 км), „Nodong” (радіус 1300 км), а також „Taepodong-2” (радіус 6700 км). Перша з них здатна уразити будь-яку ціль на території Південної Кореї, друга – досягти Японії, третя – долетіти до деяких штатів США, зокрема Аляски і Гавайїв. За інформацією південнокорейських та американських спецслужб, зараз комуністичний режим прагне модернізувати ракету „Taepodong-2”, довівши дальність її польоту до 10 тис. км. Це дозволить атакувати тихоокеанське узбережжя США, що з неприхованою заклопотаністю і роздратуванням сприймається у Вашингтоні.

Логічний висновок: отримання ядерного статусу новими азіатськими державами – Ізраїлем, Індією, Пакистаном, а також Північною Кореєю – зробило процес поширення ядерних озброєнь по планеті важко контрольованим, украй небезпечним процесом, здатним детонувати світовий апокаліпсис.

За даними міжнародної асоціації з контролю над озброєннями, при форсуванні певних організаційно-технічних зусиль до п’яти власників ядерної зброї (Великої Британії, Китаю, Російській Федерації, США, Франції), які офіційно задекларували про це, і чотирьом, які не задекларували про це (Ізраїлю, Індії, КНДР, Пакистану) можуть приєднатися нові держави – Аргентина, Бразилія, Єгипет, Іран, ЮАР, Саудівська Аравія, Південна Корея та ін. Така розгалужена географія можливого поширення ядерної зброї аргументується тим, що нині у світі існують більше 360 державних установ, університетських лабораторій і приватних фірм, які займаються технологіями створення зброї масового ураження (у тому числі в ядерному варіанті його спорядження).

Окрім ядерних арсеналів дев’яти держав, слід враховувати й процеси усе більш активного виробництва, модернізації та поширення звичайних озброєнь, у першу чергу, високоточних, ефективність дії яких в останніх війнах доведена безперечно.

Не дивлячись на те, що „ядерний айсберг” в його світовому вимірі поки що повільно тане у рахунку дозованого ядерного роззброєння РФ і США, – ситуація не стає простішою. По-перше, світ стурбований ядерними планами Ірану, керівництво якого здатне перевести плани виготовлення ядерної зброї в практичну площину. По-друге, ядерні матеріали (збройовий уран і плутоній) з високою часткою ймовірності є предметом міжнародного кримінального бізнесу. Звідси – один крок до отримання ядерних пристроїв недержавними (передусім, терористичними) організаціями, окремі з яких жадано мріють про ядерну атаку на Манхеттен або лондонський Сіті.

Кінець біполярного світопорядку призвів до ерозії одного з найважливіших принципів повоєнного світоустрою – визнання непорушності кордонів. Підтвердилося те, що система міжнародної безпеки, що конструюється у рамках домовленостей ОБСЄ, виявилася перед лицем радикально нового стану речей, незрівняного з ситуацією блокового протистояння періоду „холодної війни”.

Констатуючи той факт, що світ виявився не готовим до краху тоталітаризму, колишній міністр закордонних справ СРСР Е. Шеварднадзе свого часу з гіркотою зазначив: „Під священними прапорами національної незалежності та права націй на самовизначення захоплюються і застосовуються засоби масового враження, встановлюються етнодиктатури, які знищують або виганяють потім „ворожий етнос”, чия власність привласнюється і перерозподіляється”. Додамо: складаються розгалужені міжнаціональні злочинні картелі торговців зброєю і наркотиками, котрі охоплюють своїми щупальцями усе більш зростаюче число держав і регіонів. У результаті спостерігається тенденція до криміналізації політики та політикування злочинного світу.

Після розпаду світової соціалістичної системи і власне СРСР має місце фрагментація сили на якому завгодно рівні: світовому, регіональному, внутрішньодержавному. Створюється враження, що наступила епоха дрібномасштабних за геополітичними мірками воєн і конфліктів. Можливо, „великої” війни як засобу вирішення суперечок між великими державами людству вдасться уникнути, але малі війни в різних формах в досяжній перспективі залишаться складеною характеристикою сучасного світу.

Загальновідомий ефект проникнення комп’ютерного вірусу, здатного вражати величезні комп’ютерні системи. Такі нервові вузли сучасного суспільства, як атомні електростанції, нафтопереробні центри, центри зв’язку, банки даних і т. ін. легко можуть стати об’єктами диверсій і політичного тероризму.

Міжнародні та національні злочинні синдикати та організації, контрабанда і поширення наркотиків, тероризм будь-якої масті представляють реальну загрозу національної безпеки будь-якої держави.

Кінець „холодної війни” і двополюсного світопорядку породив безліч дискусійних питань відносно характеру взаємин між народами і державами в новому багатополярному світопорядку, що формується. Серед них центральне місце займають проблеми міждержавних конфліктів і воєн.

НАТО з моменту створення має усе необхідне для війни, проте військовослужбовці Альянсу тривалий час залишалися без практики. У Брюсселі придумали порятунок одних за допомогою знищення інших. Провели повітряну операцію проти Сербії, підірвали політичну ситуацію в Іраку, увійшли до Афганістану.

Ракетно-ядерна зброя певною мірою розірвала зв’язок між політикою і війною, зробила застарілою парадигму військово-політичної конфронтації між великими державами, оскільки розумна політика, покликана реалізувати на міжнародній арені національні інтереси, не може допускати застосування ядерної зброї, що має жахливу силу руйнування.

Вже в період „холодної війни ядерна” зброя, відіграючи роль ефективного інструменту взаємної заборони двох наддержав, продемонструвала обмеженість своїх можливостей при реалізації безлічі інших цілей, котрі традиційно вирішувалися за допомогою військової потужності.

Парадоксальним чином, одночасно із збільшенням числа держав, які встали на шлях демократичного розвитку, зросло також число держав, де спалахнули громадянські війни. Події в колишній Югославії, колишньому Радянському Союзі та окремих частинах Африканського континенту своїми очима демонструють, наскільки хворобливий перехід від однієї системи міжнародних відносин до іншої. Ліквідація авторитарних і тоталітарних режимів та перехід на рейки демократизації можуть сприяти розв’язуванню жахливих сил міжнародної і міжетнічної ненависті, котра дрімає”.