2.3.1. Загальний огляд теоретико-методологічних підходів до визначення природи війни як соціального явища

У 80-і рр. XX ст. Ганс Еглау пророчмо вказав на неймовірно продуктивну сферу наукових досліджень, обкреслених периметром понять „Суперництво – імперія – економіка – боротьба”. З вказаної формули ми вичленуємо її основну складову – „економічну війну”, яка, переступивши через красу і витонченість власне літературної метафори, стала реальним детермінантом соціально-політичних, військових, духовно-культурних, етнонаціональних і навіть конфесійних стосунків на більшості рівнів їх організації. Дослідженню деяких сутнісних характеристик економічних воєн, їх якісних і кількісних вимірів, просторово-часових координат протікання, наслідків впливу на інші грані громадського буття присвячуються наступні сторінки.

Почнемо з певних теоретичних постулатів. Будь-яка теоретична доктрина за своїм змістом базується на виявленні закономірних зв’язків в описуваному нею змісті. Цілком зрозуміло, що основною метою пізнавального процесу є виділення таких об’єктивних умов, дотримання яких повинне призвести до адекватного віддзеркалення в індивідуальній або груповій свідомості явища, котре має міцне, стале місце в реальному житті.

Економічна війна як громадське явище, виходячи зі вселенських масштабів її застосування, властива усім соціально-економічним формаціям, міждержавним і внутрішнім відносинам.

Усі види воєн за своєю природою несправедливі вже тому, що з неминучістю супроводжуються або фізичним знищенням людей, або нанесенням істотного матеріального збитку. Інакше кажучи, по своїй суті усе зводиться до традиційної економічної формули: отримати більше, ніж витратиш сам. Справедливих воєн не може бути за визначенням. На наш погляд, у сучасному житті не може бути так, що вбивство, знищення однією людиною або невеликою групою когось або чого-небудь – злочин, а масове винищування живих істот або матеріальних цінностей – доблесть, честь і слава.

Аналіз та узагальнення інформації, котра відноситься до сфери, що розглядається, частенько перевершує компетенцію та інтелектуальні можливості людини, бо за відсутності науково обґрунтованих методів ведення економічної війни ні інтуїція, ні здоровий глузд не гарантують правильного вибору можливих альтернатив, призводячи до фатальних результатів і безповоротних втрат.

2.3.1.1. Війна – це спосіб, практика силового вирішення проблем, які нічого не вирішують, а тільки тиражують і створюють нові проблеми (у першу чергу – бажання реваншу). При цьому війна – не головне джерело земних проблем. Проблеми, вирішувані та нерозв’язні протиріччя створює життя, сама людина в процесі розвитку, рухи вперед по шляху зростання і задоволення своїх егоїстичних спрямувань й так званих раціональних потреб.

Війна є одним з самих неефективних способів вирішення проблем, і, більше того, у такий спосіб, який не лише не знищує проблему, а посилює її. Війна як спосіб вирішення проблем життя, якщо війна – абсолютно неспроможний засіб, механізм, спосіб, який ніколи не дасть виходу на позитив. Будь-яка війна лише видозмінює проблеми, підносить їх до найвищого ступеня.

До XX ст. усі війни завжди вели сусіди. „Моральні” або „справедливі” війни – це умовності, за якими ховаються війни держав-сусідів за території або акваторії. Війна – не засіб вирішення конфліктів, а їх постійне джерело в сторичному часі. Війна – це результат політичних рішень для досягнення політичних цілей за допомогою озброєного насильства. Поразки створюють проблеми реваншу, відновлення, контрибуцій. Моральна приниженість через максимально короткі терміни відновлення сил самореалізується в новому варіанті взаємознищення.

Проблеми – показник, свідоцтво життя, а не привід або основа для її повного або часткового знищення. Доводиться констатувати, що за станом на початок XXI ст. люди звикли усі складні проблеми усередині та зовні вирішувати насильством, неначе в силі є спокій, вирішення, результат. Сучасна війна, навіть у разі перемоги, не відшкодовує усіх витрачених сил.

Друга світова війна почалася з метою планетарного затвердження ідеології націонал-соціалізму – фашизму, закінчилася ж його масштабною поразкою. Всесвітній комуністичний рух також воював за затвердження своїх ідеалів „соціальної рівності” в Євразії, Африці, Латинській Америці – закінчилося аналогічною поразкою, наслідки якої особливо відомі колишнім громадянам держав соціалістичного табору. Нині у битву за „всесвітню демократію”, „насадження аборигенам ліберал-демократизму американського зразка” вступив новий „революціонер” в особі Сполучених Штатів Америки…

Останні десятиліття ХХ ст. і початок ХХІ ст. ознаменувалися значними змінами у поглядах на застосування насильства до своїх опонентів. Використовуючи замість класичної конвенційної техногенно-силової війни новітні нетрадиційні технології, держави і континенти, банки і компанії, концерни і підприємства зчепилися у мертвій хватці з метою досягнення економічного (фінансового, енергетичного, технологічного, екоінформаційного) результату на планеті, де населення неухильно зростає, а нафта так само неухильно зменшується.

Війна вигідна правлячій еліті людського суспільства на усіх етапах і стадіях її розвитку. Війна дозволяла правителям усіх історичних епох тамувати жадаю влади, реалізувати порочні пристрасті. Вона давала можливість гасити або послабляти невдоволення своїх народів щедрими кровопусканнями. Війни в абсолютній більшості випадків починали правлячі політичні та економічні еліти. Такі еліти об’єктивно не зацікавлені в створенні механізмів запобігання або регулювання воєн, незалежно від того перемагають вони в системі міжнародних політико-фінансових відносин або терплять поразки.

Відповідати за свої діяння притягаються поодинокі злочинці або невеликі їх групи. Коли ж закони людського гуртожитку порушують керівники держав і народів, то Феміда як частина і плід цих держав – мовчить. Не дає позитивних результатів й законодавче обмеження усіх гілок влади в сфері застосування сил знищення і навіть обмеження носія самої влади – народу, який може приймати самогубні рішення, поступаючись цілеспрямованому патріотичному, націоналістичному, інформаційному, психологічному впливу.

До війни потрібно відноситися як до предмета, який належить для пізнання і тому підлягає такому ж першочерговому вивченню і дослідженню, як природа, хвороби, способи виробництва товарів і надання послуг. Війна як особливе суспільне явище, котре зачіпає перспективи існування земної цивілізації, вимагає наукового дослідження.

Держава об’єктивно не зацікавлена в повному, неупередженому вивченні війни, більше того, воно робить усе можливе для приховування інформації, обмеження самої можливості зрозуміти та пізнати її сутність. Постійна готовність до війни (безпосередньо силове протистояння) стало звичним, а відсутність масового винищування народів у світових війнах протягом вже декількох десятиліть, реалізація багатьох інтересів через організацію локальних воєн і конфліктів зняли масову напругу від страждань, зробили як би не актуальними питання війни. Під час війни всяка протидія неї є злочин і карається звичним для війни засобом – знищенням носія інакомислення.

Поки не вивчені причини явищ, поки не пізнана їх суть, не можна виключити їх повторення. Зміст політики багато в чому все ще визначають військові. Військові та опікувана ними розвідка, контррозвідка, генеральний штаб, військова наука чинять істотний вплив на формування стратегій (концепцій, програм, доктрин) національної безпеки, визначають небезпеки, ризики, виклики і загрози, а також об’єм засобів та заходів для їх нейтралізації та усунення. Політики роблять вигляд, що правлять, хоча насправді лише штампують рішення сервільних, обслуговуючих їх потреби, служб. Немає протиріч у тому, що політики несамостійні у виборі. З моменту проголошення „походу у владу” на них працює команда, котра має певні інтелектуальні ресурси. При цьому важливо підкреслити інше: те, що військові пропонують політикам – у більшості випадків відповідає бажанням і потребам останніх. Догоджаючи політикам, військові реалізують самі себе.

У сучасному політичному житті розуміння війни як продовження політики дає виправдання, ледве чи моральне право удаватися до неї як випробуваному засобу зміни соціального середовища відповідно до своїх „правильних” стандартів. Ми так звикли до думки: війна – це політика, що не представляємо їх існування поза такою зв'язкою. Міжнародні та міждержавні відносини ми підтягуємо під цю зручну формулу, не замислюючись про її здатність адекватно пояснити природу політики та війни в їх реальній історичній дійсності.

Політика реалізує себе за допомогою певних механізмів, наявних в її розпорядженні: пропаганди, ідеології, релігії, насильства, війни і навіть моралі. Але з усіх інструментів політики тільки насильство здатне подавити, знищити саму політику методом заміщення персоналій – цивільних на військових. Зовнішня політика періоду війни виявляється у тісніших взаєминах із союзними і нейтральними державами. Внутрішня політика воєнного часу своєю метою і змістом має ту ж війну. Її мета – мобілізація для перемоги внутрішніх ресурсів у кожній з воюючих сторін. Війна замістила усі інші форми взаємин. Війна за своїм змістом припускає напругу усіх сил і засобів воюючих сторін. Війна готується і починається союзом політиків і мілітаристів.

Війна закінчується, коли у однієї із сторін вичерпуються основні види матеріально-технічних і людських ресурсів, які вона здатна викласти на конвеєр знищення. Початком кінця війни є не рішення політиків або військових, а нездатність протистояти потужним силам супротивника.

Причина війни жорстко не зумовлює строки її практичного втілення. Це стосується питань і життєвого простору, і світового панування, і світової пролетарської революції, і т. ін.

Важко представити сучасну війну без належного ідеологічного забезпечення. В даному випадку під ідеологією ми зазвичай розуміємо систему політичних, правових, моральних, релігійних, естетичних і філософських поглядів, в яких усвідомлюються та оцінюються стосунки людей до дійсності. При цьому загальновідомо, що патріотизм, націоналізм, любов до Батьківщини є головні складові життя людини та одночасно є основою більшості ідеологій.

Усі ідеології за своєю соціально-політичною роллю однакові. На одній і тій же основі можна побудувати різні ідеологічні конструкції. Створеними або відновленими інститутами на пострадянському політичному просторі стали приватна власність, релігія, злам соціалістичної системи господарювання і відносні демократичні свободи як неодмінні атрибути сучасного капіталізму. Війна обслуговує потреби ідеології, а при певному рівні мілітаризації суспільства і свідомості війна сама стає ідеологією, самодостатньою та здатною до розширеного самовідтворення. Ідеологія війни може реалізуватися як би в чистому вигляді, без висот узагальнень, а прямо і відверто, без камуфляжу, макіяжу та оздоб. Такою прямою ідеологією війни в середині XX ст. був фашизм.

Без ідеології людське суспільство існувати не може. Але цілком очевидно, що завдання нині полягає в пошуку такої ідеології, яка б не нав’язувала негативні установки (приміром, націонал-шовінізму) і не служила засобом або основою для утиску і знищення незгодних. „Ідеологія” – це не проблема вибору цінностей або визначення пріоритетів у житті людини, це проблема можливості його виживання на Землі.

2.3.1.2. Психологічний підхід у вченнях про причинність воєн є одним з прадавніх. Первинні імпульси до виникнення воєн апологети вказаного підходу убачають у психіці людини. Багато в чому на його становлення зробило вчення 3. Фрейда, який виходив з того, що причини воєн лежать в людській психіці, де відбувається війна двох почав – Еросу (сексуального потягу) і Танатосу (прагнення до смерті). 3. Фрейд тлумачив агресію як вихід засадничого потягу до смерті та дійшов до переконання, що війну слід розуміти як спробу психологічного самозбереження народу, як вихід назовні деструктивного потягу до самознищення, перенесення цього потягу з власного „Я” або зі свого народу на інші народи.

2.3.1.3. Психобіологічна (інстинктивістська) теорія воєн. Серед її прибічників є дві групи, які істотно розрізняються. Одна з них дотримується фаталістично-песимістичної тези про невикорінність причин воєн. Американський психолог А. Кестлер стверджує: В силу „некультивованості” та „ірраціональності” своєї природи людина є найжорстокішою з тварин, бо, опанувавши таємниці природи, вона використовує досягнення науки і техніки на шкоду людському роду”. Поєднання інстинктивної агресивності людей з ракетно-ядерною зброєю масового знищення ставить нині людство на грань катастрофи, запобігти якій, по думки А. Кестлера, неможливо.

Інша група не вважає „войовничий інстинкт” невикорінним. Зокрема, С. Кобленц у книзі з показовою назвою „Від стріли до атомної бомби. Психологічна історія війни” стверджує, що війна є протиприродним станом людини. Уся біда в тому, що людина тисячоліттями „виховувалася на війнах”, війна стала невід’ємною частиною її „психологічних імпульсів”. Хоча причини воєн лежать у психології людини – вони піддаються усуненню. Проте, для цього людину необхідно „перевиховувати”.

2.3.1.4. Соціологічний підхід також об’єднує декілька позицій. Р. Арон (Франція): „Війни – це специфічне соціальне явище, котре виникло, ймовірно, в якийсь певний момент людської історії: вони означають організацію насильницьких дій супротивними співтовариствами один проти одного”.

М. Маклюен (Канада): „Цивілізація – це мати війни. Засоби комунікації, спочатку усні, потім письмові, друкарські, електричні та електронні визначили й відповідні епохи в цивілізації. Війна виступила як засіб міжплемінних, а потім й міжнародних контактів. Вона – природний стан, в якому людина, плем’я, народ знаходять засоби утвердження своєї самобутності”.

2.3.1.5. Теорія структурно-функціонального аналізу. ЇЇ представники Т. Парсонс і Ч. Мертон (США) зображують суспільство як єдину систему взаємодіючих елементів, серед яких є „функціональні”, сприяючі його нормальній діяльності, та шкідливі, „дисфункціональні”, дії яких руйнують цю соціальну структуру. Виходячи з цього, війна зображується як необхідна функція існування соціальних структур.

2.3.1.6. Теорія конфліктів. К. Болдуінг (США) та його прихильники ґрунтують свою теорію на визнанні тієї істини, що конфліктний потенціал знаходиться в природі людських відносин і навіть потрібний людині. Для його заміни або „розрядки” людина створює ігри, спортивні змагання тощо. Корені громадських конфліктів лежать у боротьбі людей за матеріальні блага. Через це, власне, й виникають війни.

2.3.1.7. Неопозитивістський підхід представлений передусім концепціями „політичного реалізму” (Г. Моргентау, А. Шлезингер). Згідно з поглядами Г. Моргентау, політика виступає абсолютно особливою сферою громадських стосунків, яка не пов’язана з економікою, мораллю та іншими елементами громадських структур. Суттю політики є боротьба за владу і могутність: „Головним покажчиком, котрий допомагає політичному реалісту прокласти дорогу через примхи міжнародної політики, виступає концепція визначення об’єкту, що вивчається, в термінах сили”.

Корені війни як суспільного явища лежать у тверезому розумовому розрахунку: якщо в цій конкретній ситуації війна може принести успіх, її слід починати, якщо немає достатніх сил – від війни слід утриматися. Досвід, наявність чинників і розум є чинниками, котрі визначають розвиток міжнародних відносин. Г. Моргентау був упевнений, що війна виникає як результат суб’єктивного рішення політичного діяча, котрий аналізує міжнародні проблеми.

2.3.1.8. Теорії науково-математичного аналізу є відгалуженням неопозитивістських теорій, котрі прагнуть пояснити причини воєн різного роду математичними законами, виразити їх у відповідних формулах. Так, окремі дослідники за допомогою математичного апарату намагаються представити міжнародні відносини у вигляді „вільної гри” абстрактних політичних сил, яка, виходячи з логіки антагоністичних, непримиренних стосунків, неминуче веде до воєн і поразки однієї із сторін.

2.3.1.9. Натуралістичний підхід представлений психобіологічними, неомальтузіанськими і геополітичними теоріями. Біологічні вчення пов’язують причини воєн не з індивідуальною психологією людини, а передусім з біологічними законами і потребами людського роду.

Так звана етологічна теорія, зайнявши провідне місце серед біологічних теорій, узагальнює поведінку тварин у природному середовищі. Завдяки роботам К. Лоренца, Р. Ардрі, Д. Моріса положення етології були перенесені в соціально-гуманітарне знання, що призвело до утворення особливої школи в системі натуралістичних вчень і причин воєн.

Прибічники цієї школи вважають, що ключі до розуміння феномену соціального насильства лежить у вивченні поведінки тварин, котре пояснює й агресивні вчинки людей. Дж. Уінда зазначає: „Згідно з даними етологічної науки, дія певних генів обумовлює поведінку, котра характеризується як агресивне і тому має однакові корені як у людини, так й в інших представників тваринного світу”. Виходячи з таких висновків, людству запропонована ідея власної агресивності, котра має природжений, інстинктивний характер.

До біологічних теорій належить неомальтузіанство, котре відштовхується від прискорення демографічних процесів у державах Азії, Африки, Латинської Америки. Супутниками „демографічного вибуху” стали бідність, злочинність, хвороби, неписьменність та інші соціальні недуги. Виходячи з цього, значна частина неомальтузіанців вважає війну необхідним, а частенько й неминучим засобом обмеження чисельності людей на Землі. П. Ребу зазначає, зокрема: „Війна – біологічне явище, а жорстокість воєн пропорційна надмірній чисельності населення. Зростаюче населення робить необхідним застосування атомної бомби. Атомна бомба – необхідний засіб руйнування, пропорційний зайвій кількості людей”.

Зміна політичної карти світу викликала особливу модифікацію геополітичних вчень. З’явилася „концепція меж” (Дж. Кіффер, П. Уолш), котрі „розширюються, що доводить – межі держави повинні розширюватися військовою силою залежно від зростання його технічної озброєності, індустріальної потужності.

Показовим є факт офіційного визнання у Франції в 1966 р. „полемології” – науки про війну. Творцем полемології став Г. Бутуль, який очолив французький інститут полемології. Згідно з його поглядами, важливими є й економічні, й політичні, й соціальні витоки війни, але все таки головна причина – індивідуальна агресивність людини, яка живе в складних соціальних умовах, які забезпечують реалізацію агресивних інстинктів. Соціальним чинником, котрий прискорює „вихід” агресивних інстинктів, є перенаселеність держав. Джерелом перенаселеності оголошується наявність великої кількості „неспокійної і схильної до авантюр молоді”. Під її тиском „покоління батьків” молодь організовує або масові еміграції „синів”, або війни. В еміграціях і війнах полягають дві класичні форми зниження чисельності молодого населення, бо „війна – це теж організована і озброєна еміграція на територію ворога або „на небо” ”.

2.3.1.10. Релігійний підхід визначення причини воєн вбачає в помилці Бога щодо людини, який не підпорядковує її собі повністю і надає людині відносну свободу волі. Охоплені честолюбством та усілякими жаданнями, люди „повстають проти Бога”, наслідком чого й є війни.

Плюралістичний підхід наполягає на множинності причин воєн. Загальну позицію американських та європейських мислителів висловив Р. Біглер (Німеччина): „Неймовірно велике число чинників сприяє виникненню війни: демографічні відносини, психологічні та ідеологічні рушійні сили, культурні події. Причому зазначені окремі комплексні чинники можуть комбінуватися в нескінченних варіантах”.

Вступ людства в епоху глобалізації призвів до необхідності переосмислення реалій сучасного світу і висунення якісно нових теоретичних концепцій, здатних не лише спрогнозувати траєкторію розвитку людства у XXI ст., а й визначити роль і місце війни у світі, перенасиченому людьми з їх невгамовними апетитами, непомірними амбіціями і образами, котрі не вгамовуються.

Виникає закономірне питання: так що ж є війна? Чи існує універсальне визначення цього суспільного явища, котре зачіпає долі усіх землян, які живуть, безвідносно до їх громадянства?

Спершу зробимо екскурс в недавнє минуле. Радянська військова думка визначала війну як „суспільно-політичне явище, продовження політики насильницькими засобами”. Класифікація воєн, виходячи з власного і світового досвіду, відрізнялася відносним різноманіттям. Як вважали радянські фахівці, війни могли бути:

1) справедливими і несправедливими;

2) прогресивними і реакційними;

3) міждержавними, громадянськими і національно-визвольними;

4) з використанням звичайних засобів враження і з використанням зброї масового враження;

5) маневреними і позиційними;

6) світовими і локальними;

7) швидкоплинними і затяжними;

8) двосторонніми і коаліційними й тощо.

2.3.1.11. Філософське бачення війни, відповідно соціалістичним канонам, було змістовно тотожним: „Війна – організована озброєна боротьба між державами (групами держав), класами або націями (народами)”. Вважалося, що війна, як спосіб вирішення конфліктів, між державами, класами, народами виникла і досягла свого апогею в силу, передусім, економічних причин – існування антагоністичних класів та експлуатації. На ці причини нанизувалася решта – ідеології, доктрини, концепції, стратегічні постулати та тактичні дослідження, промислові технології, законодавство, громадська думка, індивідуальні та групові цінності.

Друга половина XX ст. залишилася в пам’яті людства як світ, покритий інеєм „холодної війни”, як соціальне середовище, пронизане глобальними військовими приготуваннями. Піком силового протистояння світу соціалізму і світу капіталізму об’єктивно визнають початок 80-х рр. ХХ ст. Якщо виходити з головного критерію, здатного багаторазово поховати людство, – кількості ядерної зброї, то в 1986 р. сумарна кількість ядерних боєприпасів була не просто значною – 69490 одиниць (СРСР – близько 45 000, США – 23 410, КНР – 425, Франція – 355, Великобританія – 300). Така кількість жахала: світ був гарантованим заручником невеликого числа політиків і військових, у чиїх руках знаходилися ядерні та термоядерні боєприпаси. Мета усього цього – підготовка до „організованої озброєної боротьби”...

2.3.1.12. Політологічне бачення війни. Молода наука політологія, конституювання якої як самостійної науки на радянському просторі відбулося лише на початку 90-х рр. ХХ ст., спробувала різноманітити початкове визначення: „Війна – соціальне явище, котре є однією з форм розв’язання суспільно-політичних, економічних, ідеологічних, а також національних, релігійних, територіальних та інших протиріч між державами, народами, націями, класами і соціальними групами засобами озброєного насильства”. У цьому випадку суть війни викладена довше, в чомусь гнучкіше та універсальніше, але поняття „засоби озброєного насильства” як і раніше утримують зміст війни в периметрі, обкресленому знаряддями вбивства, – від кам’яних до ядерних.

XXI ст. змінює багато що, у тому числі свята святих людської незлагідності – розуміння війни як складного, в більшості випадків нелінійного суспільного явища, в якому тісно переплітаються раціональні та ірраціональні компоненти. Виникають альтернативні підходи до визначення війни, котрі не акцентують уваги на засобах озброєної боротьби, піднімаються над ними. Одне з таких: „Війна – це рішучі дії, спрямовані на зміну поведінки супротивника в потрібному напрямі”.

Сучасні автори пропонують сім основних видів воєн, ефективність яких дуже різна. Класична техногенно-силова війна сприймається як основний і для багатьох єдиний варіант дії на супротивника. У її основі – техногенно-силове протистояння за допомогою зброї як сукупності матеріальних засобів досягнення перемоги. Починає збройовий ряд кам’яна сокира, закінчує (поки що) – самонавідна боєголовка з елементами штучного інтелекту. Суть війни від цього не міняється, головне – знищити (зруйнувати, деформувати, спростити) матеріальну основу військової потужності осоружної сторони.

2.3.1.13. Економічна війна як другій рівень протистояння. Фахівці-безпекознавці „економічні важелі” в конкурентній взаємодії держав і господарюючих суб’єктів називають зброєю другого рівня ефективності, котра найдієвішим та безпечнішим способом може змінити поведінку супротивника. Уникаючи „гарячих” зіткнень і моментальних жертв, вдається не менш ефективно поставити на коліна політичного опонента, економічні можливості якого невеликі. Різноманіття економічного життя сучасного суспільства, дає підстави стверджувати про існування цілої низки взаємопов’язаних заходів, котрі у сукупності утворюють відповідне соціально-економічне явище, яке може бути об’єднане поняттям „економічна війна”. Арсенал впливу на протилежну сторону дуже великий – нееквівалентний обмін товарами та послугами, економічні санкції, валютні експансії, енергетичні блокади й т. ін. На думку автора даного курсу лекцій, економічну війну слід розглядати як складову частину масштабнішого економічного явища – економічного протиборства суб’єктів в економічному житті, передусім, – держав.

У сучасній вітчизняній і зарубіжній літературі досі немає загальноприйнятої теорії економічних воєн, як і немає досить чіткої систематизації тих проблем, для вирішення яких потрібні заходи, котрі у сукупності визначаються як „економічна війна”. Нажаль, доводиться констатувати, що зазначені проблеми є найменш розробленою частиною економічної теорії і господарської практики, ускладнюючі ухвалення раціональних рішень у сфері економічного життя. Хоча заради об’єктивності слід також відзначити, що подібного роду питання неодноразово піднімалися в науковій і фаховій літературі.

Термін „економічна війна” має, передусім, зовнішню позадержавну спрямованість. У більшості випадків у публіцистичній та навіть науковій літературі термін „економічна війна” використовується, передусім, у зовнішньополітичному і зовнішньоекономічному сенсі. Найбільш сталі схеми усвідомлення суті та масштабів економічних воєн представляються наступними:

1) держава проти держави;

2) коаліція проти коаліції;

3) транснаціональна корпорація (ТНК) проти ТНК;

4) ТНК проти держави або коаліції держав.

Економічна війна – це сукупність економічних, правових і адміністративних дій, спрямованих проти економіки супротивника. Родовідна систематизація воєн вказаного типу могла б виглядати приблизно так:

1) торговельна війна (цінова, тарифна, митна);

2) інвестиційна війна;

3) технологічна війна (інноваційна);

4) науково-технічна війна;

5) фінансова війна (бюджетна, кредитна, валютно-курсова);

6) енергетична війна;

7) сировинна війна;

8) продовольча війна;

9) екологічна війна;

10) приватизаційна війна й т. ін.

Це – далеко не вичерпний перелік конфліктних відносин сучасної цивілізації, котрі виникають з не лише усвідомленого, а й підсвідомого бажання людини мати значні (в ідеалі – необмежені) матеріальні та фінансові переваги. Виходячи з того, що структурно-функціональний базис економіки, а також система економічних і господарських відносин невблаганно прогресують, у третьому тисячолітті з високою часткою ймовірності слід чекати нових форм економічних воєн та їх комбінацій, досі невідомих людству. Зокрема, вже нині деякі з них визначаються наступним чином:

Торговельна війна – це цілеспрямоване створення зацікавленими політико-економічними силами „нелінійної” ситуації у відносинах між державами і наддержавними інтеграційними об’єднаннями, практичне втілення якої здатне проявитися яким завгодно чином: від тихої „бананової капітуляції” до „гарячих” ракетно-бомбових ударів по економічній інфраструктурі невигідної, незручної, небезпечної держави-конкурента.

Енергетична війна – боротьба між суб’єктами міжнародних економічних відносин за володіння енергетичними, сировинними та фінансовими ресурсами, робочою силою, комунікаціями і ринками збуту готової продукції для досягнення регіонального або світового лідерства, а також отримання інших значних економічних дивідендів.

2.3.1.14. Інформаційна війна як третій рівень протистояння – явище, котре крушить держави-супротивників. Існує безліч визначень інформаційної війни, але у більшості випадків йдеться про контроль певного інформаційного простору і масоване просування вигідної інформації з одночасним замовчанням невигідною, а також про тенденційну інтерпретацію поточних подій. Цілеспрямований інформаційний натиск на суспільну свідомість протилежної сторони може мати приголомшуючі результати – аж до усвідомлення власної вторинності, нікчемності, а то й історичної безперспективності.

2.3.1.14.1. Хронологічна війна – різновид інформаційної війни – це постійне комбінування історичних фактів з метою довести зворотне, знизити історичний статус, оббрехати, зрештою – розірвати причинно-наслідковий зв’язок минулого, сьогодення і майбутнього. Об’єктом ворожих спрямувань хронологічної війни є вигідна інтерпретація не поточних, а масштабних історичних подій і цивілізаційних процесів, котрі сприятливо вплинули на долю незручного народу та його держави.

Як свідчать дослідження останніх 20 років проти України активно використовується цілий букет хронологічних диверсій: „слов’яни” для англосаксів, які тисячоліттями впливають на формування культури Заходу, не що інше, як „раби”; „Україна” – спотворена „околиця”, „прохідний двір”; українська історія – трагедія взаємної ненависті та взаємознищення українців; українська наука і духовність – еклектичне нагромадження західних і східних запозичень; слов’янська писемність – підсумок просвітницької діяльності грека Кирила і т. ін. Підспудно населення України підводять до „власного висновку”: якщо предки були вічними рабами, то й людині XXI ст., яка народилася на цій землі, уготована все та ж рабська доля, незважаючи на запозичений нею високий стиль розмов про демократію, вибори, права і свободи людини тощо.

2.3.1.14.2. Духовна війна – різновид інформаційно-психологічної війни – має фундаментальний, вищий рівень ефективності, відомих людству воєн. Її ефективність полягає в цілеспрямованому нав’язуванні сторонніх життєвих цінностей, в спотворенні субстанційних уявлень про природу добра і зла, дружбу й ненависті, борги й обов’язки. Нині в Україні та інших державах СНД на відбувається процес витіснення із духовного життя місцевого населення „рудиментів радянських духовних цінностей і способу мислення”. У цих заходах спостерігаються намагання іноземних „радників” нівелювати також й історично сформовані цінності українського народу.

2.3.1.14.3. Неоголошений геноцид як четвертій рівень протистояння. Війна цього рівня здійснюється проти населення держави-суперниці. Йдеться про цілеспрямоване руйнування генофонду протилежної сторони шляхом наркотичного, алкогольного, тютюнового геноциду, широкого застосування штучних харчових добавок, штучних і генетично модифікованих продуктів. Ефективність такої війни полягає в її непомітності та дешевизні, більше того – на тютюновому, алкогольному і особливо наркотичному бізнесі заробляються величезні гроші.

2.3.1.14.4. Організаційна війна як п’ятий рівень протистояння – імплантація в національне тіло супротивника сторонніх або відверто ворожих організаційних форм – від невластивих йому органів влади, всіляких добродійних фондів до структур-накопичувачів нелегальних мігрантів і прихованої работоргівлі. Найбільш небезпечним є нав’язування „універсальних” владних структур, котрі нібито довели свою управлінську ефективність. Невідповідне традиціям, запозичене з боку псевдодемократичного розосередження влади між декількома центрами своїми наслідками має безвідповідальність і корумпованість державних менеджерів, які перетворює державу на податливу мішень, яка використовується в інтересах зовнішніх політичних, економічних або ідеологічних сил.

Не зважаючи на велику небезпечність зазначених нетрадиційних війн для населення, суспільних відносин і держави, проте, приділяється недостатня увага з боку науковців і не проводиться юридична оцінка зазначених явищ та їх наслідків.