2.2.2. Сутність відставання теорії Права міжнародної безпеки від сучасних вимог безпекознавства

Право міжнародної безпеки являє собою систему принципів і норм, що регулюють військово-політичні відносини держав та інших суб’єктів міжнародного права з метою запобігання застосуванню військової сили в міжнародних відносинах, демілітаризації певних регіонів світу, створення без’ядерних зон, обмеження, скорочення і знищення озброєнь, всеосяжне роззброєння.

Процеси євроінтеграції, міждержавного співробітництва та глобалізації, зумовили потребу і мотивацію акторів міжнародного співтовариства до створення цілісної системи правового забезпечення безпеки, тобто окремої самостійної всеохоплюючої галузі міжнародного права, котра б забезпечувала правове регулювання політико-правових відносин у багатьох сферах міжнародного і громадського життя.

Сучасна доктрина міжнародної безпеки прагне виключити із системи міждержавних відносин поєднання силового компоненту з ідеологічною і класовою боротьбою – зброя не може бути засобом вирішенням політичних, ідеологічних, економічних, соціальних або будь-яких інших подібних питань. Одночасно слід зауважити, що міжнародна безпека має забезпечувати рівність прав кожної суверена в особі держав і народів, стимулює партнерські відносини і конструктивний спосіб вирішення різного роду міждержавних суперечностей, враховує територіальну цілісність і непорушність кордонів, не допускає погроз силою і застосування сили.

Принципи і норми міжнародної безпеки тісно переплітаються з принципами та нормами решти галузей міжнародного права, що створює міцні передумови захисту всіх учасників міжнародних відносин і дотримання правопорядку між державами. Для забезпечення міжнародної безпеки найважливішим є створення системи колективної безпеки на універсальній та регіональній основах, котра забезпечувала б рівну і загальну безпеку.

Як зазначалося вище, головним критерієм відповідності Права міжнародної безпеки є відповідність розуміння юристами сучасної змістовно-понятійної сутності наукових категорій „безпека”, „мир”, „небезпека”, „конфліктна ситуація”, „міжнародний спір”, „конфлікт”, „війна”.

Як констатується у сучасній теорії безпекознавства не можливо усвідомити сутність „безпеки” без усвідомлення сутності „небезпеки”. Це взаємопов’язані соціальні явища. У природі не існує безпеки без небезпеки і навпаки. У зв’язку з цим автором висунута наукова ідея про первинність „безпекознавчого дуалізму” як об’єкту правового регулювання. Необхідно усвідомлювати те, що повністю ліквідувати небезпеку не можливо. Можливо, приміром, в міжнародних і міждержавних відносинах політико-правовими засобами підтримувати необхідний баланс сил безпеки і небезпеки на рівні, який найбільш сприятливий для існування і прогресивного розвитку об’єктів захисту:

1) особи – людини і громадянина;

2) національного суспільства, яке складається із народу як державно-утворюючого елементу – його духовних, морально-етичних, культурних, історичних, інтелектуальних і матеріальних цінностей, інформаційного та природного навколишнього середовища, природних ресурсів, традицій, укладу життя;

3) держави – її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості, непорушності кордонів, політичного, економічного, військового, безпекового, промислового, наукового, інтелектуального, демографічного та інших життєво важливих національних потенціалів;

4) світового співтовариства та людської цивілізації.

Сучасне змістовно-сутнісне поняття категорії „безпекотворення” в теорії безпекознавства,

по-перше, нерозривно пов’язане з реалізацією важливої національної ідеї – безпеки нації;

по-друге, саме безпекознавство, заглиблюючись в теорію управління, військову науку, право, геополітику, психологію, етнодержавознавство, кібернетику, синергетику тощо, досліджує корелятивний зв’язок організаційних і самоорганізаційних структур у можливість розроблення механізму управління ними;

по-третє, на безпекознавство покладається завдання розкриття природи безпеки, у даному випадку інформаційної, сучасне тлумачення поняття безпеки, принципу безпекоцентризму, вироблення підходів щодо загальної та особливої (часткової) теорій безпекознавства, галузевих безпекознавчих дисциплін, зокрема теорії інформаційної безпеки, співвідношення державної і недержавної систем безпеки в контексті нагальної потреби формування сучасної системи національної безпеки – стрижня сучасної державності в умовах глобалізаційних процесів у світі.

Ідеологічні постулати глобалістів передбачають проведення уніфікації всіх сторін людського життя аж до знищення не лише державної ідентичності, а й самих державних інституцій та заміни їх наддержавними, на зразок Європейського Союзу (наддержавний Президент, Парламент, Міністр іноземних справ, об’єднаний контингент збройних сил, координаційний комітет з розвідки і безпеки, єдина транснаціональна валюта, єдиний режим в’їзду-виїзду іноземців та митний режим).

У світлі сучасного розвитку інституціональних механізмів забезпечення міжнародної безпеки найгостріше нині стоїть проблеми реформування і підвищення ефективності ООН, особливо Ради Безпеки ООН як головного міжнародного органу, відповідального за підтримання миру та забезпечення безпеки, за яким необхідно зберегти функції контролю і керівництва при здійсненні операцій з підтримання миру, в першу чергу, пов’язаних з використанням збройних сил. Незважаючи на те, що Статут ООН вітає залученість регіональних структур до вирішення проблем безпеки, на практиці такі оборонні союзи, як НАТО, фактично привласнюють собі статус і можливості ООН, чим повністю підривають авторитет та нормальне функціонування усієї системи міжнародної безпеки, що, у свою чергу, призводить до численних порушень норм і принципів міжнародного права.

На відміну від групової безпеки (яка базується на відповідних договорах про взаємодопомогу між окремими державами), в основі якої, так само як і в основі індивідуальній, лежать інтереси окремої держави, „система колективної безпеки забезпечує індивідуальні інтереси через призму загального суб’єктивного інтересу усієї світової спільноти”.

У сучасній доктрині частенько поняття міжнародної і колективної безпеки або індивідуальної та національної безпеки вважають тотожними, що невірно.

Так, приміром, національна безпека РФ – і це знаходить своє віддзеркалення в концепції національної безпеки Росії – забезпечується не лише засобами індивідуальної безпеки, тобто що реалізується самою державою самостійно, а, навпаки, головним чином колективними зусиллями на основі відповідних міжнародних угод (у рамках ООН, ОДКБ та ін.). Тому в певному значенні національна безпека може бути як колективна, так й індивідуальна. Так, і міжнародна безпека, тобто безпека всього світу, різними авторами розглядається як через колективні зусилля, так і через просту сукупність самостійних дій держав, які узгоджуються із загальноприйнятими принципами та нормами міжнародного права. В цілях неприпустимості змішення понять і уточнення їх взаємозв’язків запропонована схемна класифікація видів безпеки:

1) безпека міжнародна (безпека всього світу); універсальна;

2) безпека колективна (що реалізується спільно декількома державами); регіональна;

3) безпека національна (безпека конкретної держави); внутрішня і зовнішня;

4) безпека індивідуальна (що реалізовується державами самостійно): державна і громадська.

Так, же як система міжнародної безпеки, котра складається з універсального і регіонального компонентів, система національної безпеки має як складові елементи внутрішньої і зовнішньої, так й державної і громадської безпеки.

Уперше термін „національна безпека” (який фактично означав безпеку державну) був використаний в 1904 р. в посланні президента Т. Рузвельта Конгресу США. У цьому терміні „інтереси держави і нації” єдині, тим самим доктрина безпеки автоматично легітимізується, оскільки в її основі лежить національний –громадський – інтерес. У західній доктрині взагалі інтереси безпеки, національні інтереси, фундаментальні західні цінності є майже тотожними поняттями.

З появою поняття національна безпека поняття державна і громадська безпека практично нівелювалися. При такому підході (тобто фактично через заміну цих понять) національний інтерес став по суті вбирати в себе і громадський, і державний, фактично стаючи таким, що визначає останніх.

При розгляді тріади „національна, державна і громадська безпека” та визначенні їх взаємозв’язку потрібне розуміння того, що в основі кожної з них лежить безпека конкретної людини. І це головне досягнення та імператив сучасного світопорядку і самого міжнародного права. Досить згадати принцип, котрий ще виходить з римського права: hominum causa omne jus gentium constitutum est (усе міжнародне право створене для блага людини). Зазначене й повинно відрізняти істинну демократичну державу від авторитарної – те, що в основі інтересів держави, концепцій її зовнішньої політики та безпеки (як міжнародною, так і національною) лежать не інтереси та пріоритети державно-владних інститутів, а законні права і свободи людини як вища цінність.

Таким чином, виникає доцільність розтлумачити поняття „національний інтерес”.

Національний інтерес – це усвідомлена, зафіксована у суспільній свідомості життєво важлива (а у подальшому в нормативно-правових актах) потреба, котра забезпечує необхідні життєво важливі ресурси і умови життєдіяльності та розвитку громадянина і людини, народу, нації, суспільства, держави; це певний сукупний вираз потреби, котрий найповніше задовольняє кожного із представників нації чи народу, незалежно від його політичних та ідеологічних уподобань, релігійних, етнічних чи расових відмінностей.

Відомі українські політологи Гелей Степан Дмитрович і Рутар Степан Михайлович зазначають, що кожна національна держава у своїй зовнішній політиці як сукупності політико-дипломатичних, економічних, військових і правових засобів намагається найбільш оптимально реалізувати свій національний інтерес. Науковці підкреслюють, що поняття „національні інтереси” є більш багатозначним. Воно має як об’єктивне, так і суб’єктивне значення.

В об’єктивному значенні поняття „національні інтереси” – це сукупність умов (внутрішніх і зовнішніх), які забезпечують певний геополітичний статус держави, національну безпеку, суспільну стабільність, рівень і якість життя громадян.

У суб’єктивному значенні поняття „національні інтереси” має ідеологічне забарвлення та тлумачиться залежно від політичного режиму, правлячого політичного курсу, міжнародного правопорядку і т. ін. Якщо в недалекому минулому два перших аспекти (геополітичний статус держави, національна безпека) були домінуючими, то на сучасному етапі в розвинутих країнах набирають ваги два останніх (суспільна стабільність, рівень та якість життя громадян). У зв’язку з цим сутність і зміст національних інтересів є головним об’єктом спрямувань інформаційного протиборства політичних угруповань. Як правило, воно здійснюється із застосуванням всіх заходів та засобів інформаційно-психологічної боротьби, в тому числі й спеціальних інформаційних операцій (СІО) та акцій зовнішньої інформаційної агресії (АЗІА).

Національний інтерес є визначальним джерелом формування стратегічної мети, стратегічних завдань, об’єктів спрямувань і напрямків розвитку народу, нації, держави, механізму, методів і форм їх реалізації. За своєю спрямованістю національні інтереси орієнтовані на забезпечення виживання та прогресивний розвиток і, певною мірою, лідерства особи, народу, нації, суспільства, держави. Виходячи з того, що особа, суспільство та держава утворюють разом самостійний об’єкт захисту – націю, поняття „національна безпека” охоплює різні аспекти безпеки країни (державної, громадської, особистої).

Нація знаходиться у небезпеці, коли їй потрібно принести в жертву свої національні інтереси – об’єктивні потреби матеріального та духовного існування як внутрішньо цілісного і самобутнього соціального утворення. Не випадково, що саме в національних інтересах акумулюється ставлення нації до сукупності суспільно-політичних та державних інститутів, матеріальних і духовних цінностей.

Тільки через призму реалізації та захисту реальних національних (а не корпоративних) інтересів можуть і повинні розглядатися проблеми створення системи національної безпеки, її головна мета, тактичні цілі, завдання, принципи функціонування, усі внутрішні параметри. При цьому особливе значення має наукове визначення життєво важливих національних інтересів. Можна стверджувати, що це сукупність стрижневих потреб, задоволення яких забезпечує саме незмінність ідентифікаційних рис, існування та можливість прогресивного розвитку особи, нації, національного суспільства і національної держави. Категорія життєво важливих інтересів (вітальних інтересів) вживається у Концепції (основах державної політики) національної безпеки України.

Суть національної безпеки полягає у забезпеченні (створенні умов, задоволення потреб і у просуванні життєво важливих інтересів) розвитку України з метою максималізації задоволення потреб та інтересів представників української нації, відповідно до загальновизнаних норм співіснування, котрі необхідні для їх самозбереження, самовідтворення і самовдосконалення.

Національна безпека – це не лише стан захищеності національних інтересів та їх носіїв від внутрішніх і зовнішніх небезпек, ризиків, викликів та загроз, а й гарантованість через комплекс заходів створення державними і недержавними інституціями сприятливих умов для існування та прогресуючого розвитку джерел добробуту народу, в тому числі й силовими методами. Національна безпека має розглядатися крізь призму реалізації національних інтересів, аж до застосування сили у випадках, визначених законом. Зміст національних інтересів має державно-правовий, соціально-економічний, інформаційний, екологічний і воєнний аспекти. Саме вони визначають галузевий розподіл національної безпеки на політичну, соціально-економічну, інформаційну, екологічну і воєнну безпеки.

За аналогією міжнародна безпека має розподілятися на політичну, соціально-економічну, інформаційну, психологічну, екологічну та воєнну тощо. Проте, Право міжнародної безпеки охоплює лише військово-політичну і геостратегічну (військово-стратегічну) сфери міжнародних і міждержавних відносин. Так, приміром, нині значно актуалізувалася проблема міжнародної інформаційного безпеки та її політико-правової регламентації, однак поки що ні безпекознавці, ні правознавці до дослідження цієї проблеми не приступили належним чином. Спостерігаються лише епізодичні наукові дискусії навколо підходів до дослідження наявних проблем, викликаних формуванням інформаційного суспільства. На жаль, будь-яких серйозних наукових розробок, у тому числі й на національному рівні, не відбувається.

Особливості авторського підходу до визначення класифікаційних критеріїв ієрархії різних рівнів небезпеки. Необхідно зазначити, що в теорії безпекознавства визначені різні рівні реальності виникнення і об’єму реалізації несприятливих наслідків для безпеки об’єкту захисту або завдання йому відповідного збитку чи шкоди. Звідси встановлений чотирьох рівний вимір (класифікація) показників відхилення від нормативних вимог до стану безпеки, а саме:

Небезпека – віртуальне чи природне існування або потенційна можливість виникнення несприятливих передумов чи безпосереднього завдання шкоди важливим національним (чи корпоративним) інтересам і національній (чи корпоративній) безпеці.

Ризик – реальне існування можливості виникнення ситуації, за якою формуються передумови протидії реалізації національних (чи корпоративних) цінностей, потреб, інтересів і цілей забезпечення національної (чи корпоративної) безпеки в обмежених масштабах. Наявність носія та інших чинників посилення передумов матеріалізації небезпеки, природна можливість використання носієм небезпеки існуючих природних або створення штучних чинників виникнення несприятливих передумов чи безпосереднього завдання збитку або шкоди важливим національним (чи корпоративним) інтересам і національній (або корпоративній) безпеці.

Виклик – безпосередня мінімальна протидія носієм небезпеки та/або актуалізація функціонування в обмежених масштабах інших чинників протидії (тобто завершення заходів підготовчої стадії, початок матеріалізації ризику) реалізації національних (чи корпоративних) цінностей, потреб, інтересів і цілей, вирішенню завдань забезпечення національної (чи корпоративної) безпеки, котрі виявляються у формі офіційних і неофіційних політико-дипломатичних дій джерела небезпеки, торгівельно-економічної, інформаційно-психологічної експансії тощо. Створення обмежених за масштабами несприятливих умов або завдання несуттєвого збитку чи шкоди об’єкту захисту, або погроза та демонстрація погрози завдання школи чи збитку.

Загроза – реальність виникнення суттєвого збитку, шкоди або інших негативних наслідків для життєво важливих національних (чи корпоративних) цінностей, потреб, інтересів і національній (чи корпоративній) безпеці, яка виходить за локальні межі та стосується основних національних (чи корпоративних) цінностей (суверенітету, державності, територіальної цілісності тощо).

У даному контексті поняття „безпека” і „небезпека” мають бути юридичними категоріями міжнародного та національного права. При цьому поняття „загроза” щодо поняття „небезпека” має залежне значення. „Загроза” – це кінцева стадія розвитку несприятливих умов, після яких спричиняється шкода, тобто вісхідна тенденція небезпечного розвитку знаменується закінченням процесу розвитку якостей і потенціалу небезпеки, вона добігає свого апогею. Після цього – або настає шкода чи збиток, або за певних умов послаблення впливу несприятливих чинників – знову загрозлива ситуація переходить до рівня виклику чи ризику.

За розмахом і масштабами можливих наслідків чинник „небезпеки – загрози” може бути глобальним, регіональним, національним, локальним, поодиноким. Крім того, його можна класифікувати за сферами суспільного життя (функціональними сферами вияву). Аналіз чинника „небезпек – загроз” передбачає виявлення його джерел, класифікацію та прогнозування (прогноз тенденцій розвитку), ідентифікацію, визначення ступеня небезпеки (загрози) тощо.

Джерела чинника „небезпек – загроз” національним інтересам можуть бути як внутрішнього, так і зовнішнього походження. Під джерелами „небезпек – загроз” розуміють умови та чинники, які потенційно містять деструктивні, шкідливі якості та при певних умовах реально проявляють ворожі національним інтересам наміри. За своїм генезисом вони можуть мати природне, техногенне чи соціальне походження.

Що стосується поняття „захисту”, то автор даного курсу лекцій розглядає його як сукупність відповідних заходів, спрямованих безпосередньо на своєчасне виявлення і попередження, протидію носіям небезпеки та іншим негативним чинникам, їх нейтралізацію; і, у кінцевому рахунку, – остаточне припинення функціонування джерел небезпеки.

Із зазначеного вище випливає, що під час проектування певної системи безпеки фахівці-безпекознавці та фахівці інших наукових напрямів мають спільно побудувати теоретичну модель безпеки та за її критеріями відтворити відповідну реальну систему із двох взаємодіючих діючих автономних підсистем:

1) забезпечення (створення сприятливих умов функціонування) і

2) протидії чинникам небезпеки, ризиків, викликів і загроз, тобто надійного, цілеспрямованого керування ними у вигідному об’єкту (чи групі об’єктів) захисту плані.

Модель безпеки – кількісно-якісний теоретичний опис декількох сукупних компонентів безпеки:

1) відповідного запланованого стану захищеності об’єктів захисту;

2) можливого варіанту структурної побудови системи безпеки з:

2.1) передбачуваним визначенням цілей і сукупності завдань їх досягнення;

2.2) оцінкою можливих небезпек, ризиків, викликів і загроз;

2.3) відтворенням відповідних механізмів підвищення захищеності самої системи та її здатності до захисту самої себе і об’єктів захисту від зазначених небезпек, ризиків, викликів і загроз.

Фахівці-безпекознавці та певна група юристів-міжнародників розрізняють:

1) політичні;

2) військово-економічні;

3) військово-стратегічні моделі безпеки.

Між зазначеними вище трьома видами систем утворюються взаємозв’язки, котрі обумовлюють їх узгоджене функціонування. На основі моделей теоретично оцінюється ефективність тих або інших систем безпеки, аналізуються доцільність і наслідки тих або інших рішень, які можуть прийматися в області:

1) державної і національної безпеки;

2) міжнародної універсальної безпеки, глобального, тобто геополітичного, геоекономічного, геоінформаційного і геостратегічного (військово-стратегічного) рівня;

3) регіональної безпеки як похідної за критеріями від глобальної безпеки.

В області міжнародної і національної безпеки модель безпеки припускає врахування характеру відносин між державами та рівня їх військової і військово-економічної потужності, вірогідну розстановку військово-політичних сил і динаміку їх розвитку на поточну, середньострокову і віддалену перспективу.

Специфікою моделі геостратегічної (військово-стратегічної) безпеки є, приміром, опис:

1) структури органів і механізмів забезпечення військової безпеки;

2) спрямованості спільних і самостійних зусиль миролюбних держав щодо організації індивідуальної національної і колективної оборони та безпеки;

3) способів односторонніх дій і спільних заходів:

3.1) попередження погрози силою і застосування сили;

3.2) протидії здійсненню актів агресії та примушення до миру;

3.3) покарання агресора, підтримки жертви агресії та відновлення статус-кво;

4)протидії спробам розв’язання війни;

5) усунення інших небезпек, ризиків, викликів та загроз всеосяжному миру і міжнародній безпеці.

Моделі використовуються як безпристрасний, позбавлений кон’юнктурних тенденцій інструмент для розробки і обґрунтування практичних рекомендацій військово-політичному керівництву держави та міжнародних організацій, покликаних забезпечувати підтримання миру, безпеки, попередження погрози силою чи застосування сили, відвернення можливості виникнення озброєного конфлікту і війни.

Критерії безпеки – показники, які характеризують якісні та кількісні аспекти досягнутого рівня міжнародної, регіональної, національної і державної безпеки. Найбільш показовими є критерії оцінки і зіставлення рівнів власної військово-політичної і військово-економічної безпеки держави з відповідними (адекватними) показниками держав – потенційних агресорів.

Критерії військово-політичної безпеки держави дозволяють оцінювати:

1) її соціально-політичний, економічний і військовий потенціали;

2) їх відповідність реальним і прогнозним зовнішнім військово-політичним небезпекам, ризикам, викликам і загрозам;

3) оцінювати і зіставляти чисельні співвідношення показників рівня соціально-політичних проблем, сил і засобів збройних сил держав-вірогідних супротивників, конкурентів, ворогів, партнерів і союзників.

Критерії військово-економічної безпеки держави забезпечують можливість:

1) оцінки рівня світового і власного військового виробництва;

2) військового виробництва вірогідних супротивників, конкурентів, ворогів, партнерів і союзників;

3) здатність забезпечувати населення і збройні сили усім необхідним в мирний і особливо у військовий час;

4) заповнювати у разі війни неминучі втрати.

Усе більш помітне місце в процесі військово-політичних досліджень стали займати критерії оцінки інформаційної та екологічної захищеності держави і суміжних з ним держав.

2.2.3. Особливості практичного застосування наукових положень безпекознавства для розробки сучасних методик оцінки, аналізу, прогнозування і моделювання поведінки суб’єктів міждержавних і міжнародних правовідносин у сфері безпеки

2.2.3.1. Особливості методики оцінки і класифікації міждержавних (міжнародних) правовідносин в умовах геостратегічного протиборства. Наочним прикладом практичного використання зазначених вище критеріїв визначення чинників безпеки та небезпеки для формування певної моделі поведінки головних акторів міжнародних і міждержавних відносин є розроблена автором даного курсу лекцій методики класифікації сучасних міждержавних відносин в умовах геостратегічного протиборства. Поєднавши методику визначення зазначені критерії безпеки з методикою геополітичного аналізу і контррозвідувальної оцінки, автор даного лекційного курсу визначив і описав особливості проблеми застосування учасниками міжнародних відносин розвідувальних технологій.

Методи класифікації сучасних міждержавних правовідносин у сфері безпеки – система загальнонаукових і спеціальних принципів, методологічних прийомів, способів, котрі використовуються в інформаційно-аналітичному і науковому дослідженнях, котрі дають можливість максимально об’єктивно визначити ступінь сприятливості чи несприятливості зовнішніх і внутрішніх чинників, особливості характеру впливу міждержавних проблем, зовнішньополітичних настанов, збігу чи розбіжностей інтересів, планів і намірів щодо певної держави та їх значення для перспективи розвитку міждержавних відносин.

У даному випадку є очевидною практична користь від поєднання методів геополітичного аналізу і контррозвідувальної оцінки в один для визначення проблем застосування учасниками міжнародних відносин розвідувальних технологій – розроблена методика класифікації міждержавних відносин і характеру взаємовідносин між їхніми спецслужбами. Зазначена методика дає змогу сформулювати наукові положення щодо взаємозалежності зовнішньої стратегії суб’єктів міжнародно-правових відносин, їхньої зовнішньої практики та характеру використання власних спецслужб для вирішення відповідних завдань щодо своїх противників, конкурентів, партнерів чи сусідів.

Так, фахівці-безпекознавці єдині в тому, що держава як суб’єкт розвідувальної діяльності не є юридичною особою з точки зору права, вона є сувереном з усіма притаманними йому властивостями, який не лише не підвладний національному праву будь-якої іноземної держави, суверен просто вилучений із іноземних національних правових систем, а власну національну правову систему він утворює відповідно до „вищих інтересів” і контролює її застосування. Виходячи з основ міжнародного права, міжнародно-правові принципи та норми впливають лише на морально-етичну сторону ставлення держави до права, а не на невідворотність притягнення держави до правової відповідальності за правопорушення і злочини, вчинені нею або від її імені.

У межах спеціального наукового напряму „безпекознавство”, що нині формується, визнається, що суб’єктом розвідувальної діяльності є, насамперед, держава в особі:

1) її найвищих органів влади та управління, відповідальних за безпеку, оборону, зовнішню політику і захист інтересів держави, суспільства та її громадян, котрі на підставі загальнонаціональних потреб та інтересів визначають цілі, завдання і напрямки цієї специфічної діяльності, здійснюють загальне керівництво нею, фінансове та матеріально-технічне забезпечення;

2) спеціальних служб, котрі на замовлення найвищих органів влади та управління безпосередньо планують розвідувальну діяльність, розробляють таємні операції та окремі оперативні заходи, керують ними і самостійно виконують найбільш складні та відповідальні завдання. Спецслужби мають подвійний статус – суб’єкта розвідувальної діяльності, але нижчого владного рівня, тобто спеціального (виконавчого) суб’єкта розвідувальної діяльності – органу управління зі спеціальними функціями.

Як виходить із зазначеного вище тлумачення, поняття спеціального (виконавчого) суб’єкта розвідувальної діяльності визначається владними функціональними обов’язками в розвідувальному процесі. Як правило, фахівцями з безпекознавства та практиками-контррозвідниками спеціальний (виконавчий) суб’єкт розвідувальної діяльності ототожнюється з поняттям спецслужб. У сучасних умовах за певних обставин виконавчим суб’єктом розвідувальної діяльності (зокрема в політичній, економічній, науково-технічній сфері) може бути й нерозвідувальна державна чи неурядова установа, котра за офіційним функціональним статутом може в рамках розвідувальної програми суб’єкта міжнародно-правових відносин або таємної операції чи окремих оперативних заходів його спеціального (виконавчого) суб’єкта, „найнятого” для безпосередньої організації розвідувальної діяльності, виконувати певні легальні, дозволені національними законами держави перебування та міжнародним правом дії, проте, підпорядковані єдиному оперативному задуму суб’єкта розвідувальної діяльності –держави.

Безпекознавчою наукою розвідувальна діяльність розглядається як таємний менеджмент держави у сфері зовнішньої політики, тобто відповідна:

1) політика держави в галузі оперативної діяльності спецслужб та

2) система взаємопов’язаних і підпорядкованих одна одній гласних і негласних дій, оперативних заходів, таємних операцій.

Так, у широкому розумінні цього поняття кадрові співробітники не займаються розвідувальною діяльністю – вони не визначають політику, а виконують окремі фрагменти – окремі оперативні дії, розвідувальні заходи, які є складовими елементами згаданої системи розвідувальної діяльності – тобто вони є спеціально підготовленими виконавцями, які реалізують певну розвідувальну політику держави. З цього виходить, що кадрові розвідники спецслужб не мають статусу суб’єкта розвідувальної діяльності тому, що вони є лише виконавцями, тобто особами, участь яких у розвідувальній діяльності є професійним обов’язком.

Звідси доцільно зазначити, що загальна професійно-прикладна оцінка виконавчого суб’єкта розвідувальної діяльності – це професійна оцінка співробітниками спецслужб безпеки виконавчого суб’єкта розвідувальної діяльності щодо власної держави на предмет його визначення „хто є хто”: союзник, партнер, конкурент чи супротивник у конкретний час і ситуації, приміром для України.

Головним критерієм такого визначення для всіх випадків може бути лише один – мета діяльності сторін:

1) якщо цілі по більшості параметрів збігаються чи дуже наближені, сторони є партнерами;

2) якщо цілі в них однакові, вони – союзники;

3) якщо цілі переважно не збігаються, сторони – конкуренти;

4) а коли явно протилежні – супротивники;

5) якщо до цього й засоби досягнення цілі у будь-якої сторони неправомірні, вони – вороги.

Саме зазначена ідеологія закладена в основу методу класифікації міждержавних та інших міжнародно-правових відносин у розвідувальній галузі.

У цьому випадку важливу роль у сучасних умовах відіграє правильне визначення і розуміння поняття супротивника. Так, супротивник, по-перше, в загальнонауковому обігу – це збірне і дуже широке поняття, котре уособлює в собі: вороже військо (іншого неприятеля); суперника в змаганнях, конкурсі чи бізнесі; опонента в дискусії; будь-хто по інший бік умовної „барикади”; по-друге, в професійно-прикладному значенні – це той, хто протистоїть, протидіє чи недружньо ставиться до будь-кого чи будь-чого.

Це поняття доцільне у всякому випадку, коли чітко визначаються протиставлення: фізичної сили, інтересів, спрямувань, інтелекту тощо. Супротивник може бути зовнішнім і внутрішнім. Предметом спеціальної дисципліни безпекознавства є, насамперед, зовнішній супротивник, який, зі свого боку, може бути загальнодержавним чи відомчим. Звідси виходить:

1. Зовнішній загальнодержавний супротивник – конкретна держава, іноземна організація чи їхня коаліція, котрі протидіють інтересам України в різних сферах міжнародного співробітництва.

2. Зовнішній відомчий супротивник – конкретний супротивник служби безпеки (контррозвідки) чи іншого відомства держави-об’єкта посягань, котрий ідентифікується по сферах міжнародних відносин як політичний, економічний, науково-технічний, воєнний та спеціальний супротивник.

3. Зовнішній спеціальний супротивник, по-перше, в загальнонауковому значенні – це зовнішній супротивник, який виявляє себе в спеціальній сфері міждержавних (міжнародних) відносин, котра формується сукупністю конспіративних складових частин всіх офіційних секторів міжнародного співробітництва; по-друге, в професійно-прикладному значенні в сфері контррозвідувальної, оперативно-розшукової чи іншої правоохоронної діяльності – зовнішній супротивник контррозвідки.

4. Зовнішній супротивник контррозвідки – це, насамперед, конкретна спецслужба певної держави чи іншої іноземної організації; всі іноземні спецслужби разом взяті з моменту їхньої практичної протидії компетентним органам держави-об’єкту недружніх чи ворожих посягань у сфері забезпечення безпеки та захисту національних інтересів суспільства, тобто з моменту орієнтації своїх спрямувань у сферу суверенітету даної держави.

Таким чином, у нинішніх нестабільних геополітичних умовах фахівцям з проблем діяльності іноземних спецслужб дуже важливо вміти вчасно і професійно давати оцінку конкретному іноземному виконавчому суб’єкту розвідувальної діяльності на предмет його визначення „хто є хто” для України в конкретний час і ситуації: добрий сусід, союзник, партнер, конкурент, супротивник або навіть ворог. Головним критерієм такого визначення для всіх випадків має бути лише один – актуальність потреб, інтересів, мета і мотивація діяльності сторін, рівень розвиненості протилежних тенденції в їхній взаємодії. Методика визначення рівня і характеру міждержавних відносин у сучасних геополітичних умовах передбачає, зокрема, чотирьохрівневу класифікацію міждержавних відносин: добросусідські, партнерські, суперницькі, конфронтаційні. На підставі наведених вище аргументів сучасні міждержавні відносини у сфері безпеки можна визначити наступним чином:

Міждержавні відносини у сфері безпеки добросусідського типу – у загальних рисах це такі відносини, за яких існує повна довіра між державами та відсутні суперечливі проблеми, а ті, що виникають, – вирішуються на основі компромісів шляхом взаємних поступок, не обмежуючи інтереси один одного. У даному випадку провадиться спільна робота спецслужб у напрямі забезпечення безпеки обох держав, тобто розвідувальна робота „один по одному” із застосуванням форм і методів легальної та обмежено умовно легальної розвідки, проводяться заходи спеціального інформаційного забезпечення зовнішньої політики власного уряду.

Міждержавні відносини у сфері безпеки партнерського типу – визначаються такі відносини, за яких немає принципових протиріч, а суперечливі питання вирішуються на основі компромісів, проте більш слабкий партнер звичайно поступається сильнішому, піддаючись тиску та поступаючись частиною своїх інтересів. Існує відносний рівень довіри, на перше місце ставляться власні інтереси. У даному випадку здійснюється розвідувальна діяльність „один по одному” в плані пошуку оптимальних рішень з максимальною вигодою для своєї держави, але без завдання при цьому прямої явної шкоди партнерові. В цьому випадку застосовуються всі форми та методи легальної, умовно легальної і технічної розвідки, проводяться заходи спеціального інформаційного забезпечення зовнішньої політики власного уряду з елементами інформаційно-психологічного впливу на населення держави-партнера, котрі поки що не завдають явної шкоди партнерським відносинам.

Міждержавні відносини у сфері безпеки суперницького типу – відносини, за яких звичайно існують передумови до виникнення суперечностей (на ринках збуту продукції або придбання сировини, в певній науково-технічній сфері тощо) або суперечливі проблеми (територіальні, майнові, обстоювання авторських прав, зміна пріоритетів у політиці тощо), котрі вирішуються шляхом тривалих дипломатичних переговорів у межах встановлених міжнародних правил та двосторонніх угод з метою пошуку компромісного вирішення з більшою вигодою для себе. Ступінь довіри мінімальний. У цьому випадку на фоні зовні партнерських відносин починається практика проведення активної розвідувальної діяльності „одного проти іншого” з окремими елементами глибоко законспірованих підривних акцій з метою вигідного впливу на вирішення спірних проблем. У даному випадку проводиться в повному обсязі легальна, умовно легальна і технічна, набуває підвищеного значення агентурна розвідка, проводяться заходи спеціального інформаційного забезпечення зовнішньої політики власного уряду і вигідного інформаційно-психологічного впливу на населення або окремі його групи держави-суперника.

Міждержавні відносини у сфері безпеки конфронтаційного типу – відносини, за яких спірні питання переростають у проблеми та суперечності, відкриті конфлікти, котрі важко або взагалі неможливо розв’язати. З цієї причини виникає напруженість у міждержавних відносинах, яка виявляється в формі різних дипломатичних, економічних чи гуманітарних обмежень, недружніх акцій, спеціальних інформаційно-психологічних операцій, акцій інформаційної агресії, санкцій стосовно окремих громадян, організацій або державних структур партнера, котрі, в свою чергу, провокують локальні (прикордонні) збройні зіткнення. Крайня стадія таких стосунків — оголошення війни з усіма наслідками, що витікають з цього для обох сторін і сусідніх держав. У даній ситуації спецслужби конфронтуючих сторін здійснюють „один проти одного” оперативні заходи і таємні операції у повному обсязі, застосовуючи оперативні можливості легальної, умовно легальної, технічної і агентурної розвідки, проводяться в повному обсязі СІО і АЗІА для спеціального інформаційного забезпечення зовнішньої політики власного уряду і вигідного інформаційно-психологічного впливу на населення іноземної держави-сторони та інших учасників конфліктної взаємодії.

Висновки.

Доцільно зазначити, що у сфері „небезпека – загроза” сучасне Право міжнародної безпеки концентрується на „запобіганні застосування військової сили в міжнародних відносинах, обмеженні, скороченні, забороні окремих видів озброєнь, створенні демілітаризованих зон на земній кулі”. З цього виходить, що нинішні юристи-міжнародники з міжнародної безпеки мають обмежені пізнання про розвиток різновидів крайньої форми конфліктної взаємодії, яка визначається поняттям „озброєний конфлікт” і „війна”.

Відповідно до теорії конфліктології для конфлікту необхідні мінімальні достатні умови:

1) наявність двох протилежних тенденцій,

2) їхніх носіїв і

3) безпосереднього контакту між ними.

Проте, наявність протилежностей не завжди тягне за собою конфлікт, приміром у спорті та науковій дискусії, якщо учасники дотримуються сформованих традицій і встановлених правил. Носії протилежностей вступають у взаємодію заради задоволення своїх амбіцій шляхом перевірки істинності та досконалості без мети чимось обмежити чи завдати шкоду партнеру чи супротивнику. Конфлікт же виникає за умови, коли носії протилежних тенденцій мають намір вирішити свої життєво важливі потреби та інтереси за рахунок звуження можливості або позбавлення протилежної сторони задовольняти власні нагальні потреби та реалізовувати життєво важливі інтереси. Для вирішення зазначеного конфлікту в міжнародних відносинах застосовуються як засоби мирного розв’язання проблем, в тому числі й правові, а також силові. Найбільш радикальними засобами вирішення проблеми шляхом застосування військової сили. Останнє тягне за собою коротко плинний або відносно затяжний, але обмежений за масштабами сили, території і часу, „озброєний конфлікт”. Крайня форма озброєного протистояння, конфліктної взаємодії – війна.

Війна, на відміну від озброєного конфлікту, тягне за собою достатньо радикальні, масштабні, доленосні позитивні чи негативні наслідки для особи, суспільства, держави, регіону чи світового співтовариства в цілому. З цієї причини класична техногенно-силова війна із застосуванням різних видів озброєнь, в тому числі зброї масового знищення, насамперед ядерної і сучасної звичайної високоточної, військової техніки і т. ін. зі здійсненням військової експансії на територію ворога, – у сучасних умовах визнається економічно не рентабельною. З цієї причини військовими і представниками спецслужб ведеться постійний пошук різних видів економічно рентабельних війн.

Безпекознавству і військовій науці нині відомі такі нетрадиційні війни як, приміром, економічна та інформаційно-психологічна. Обидві, у свою чергу, поділяються на різновиди. Приміром, економічна війна поділяється на:

1) торгівельну (цінову, тарифну, митну),

2) енергетичну,

3) сировинну,

4) фінансову (бюджетну, кредитну, валютно-курсову),

5) науково-технічну,

6) технологічну (інноваційну),

7) продовольчу,

8) приватизаційну,

9) інвестиційну,

10) екологічну тощо.

Висновок: викладені у даній лекції безпекознавчі положення щодо визначення критеріїв безпеки, критеріїв побудови систем забезпечення безпеки, методик оцінювання, аналізу, моделювання і прогнозування тенденцій розвитку міжнародних відносин у сфері безпеки мають бути переосмислені юристами-міжнародниками та введені в науковий і практичний обіг фахівців з права міжнародної безпеки.