Лекція 2.2. Актуальні проблеми сучасної парадигми теорії про безпеку і права міжнародної безпеки та шляхи їх вирішення план

2.2.1. Характеристика сучасної парадигми Права міжнародної безпеки та тенденцій його розвитку.

2.2.2. Сутність відставання теорії Права міжнародної безпеки від сучасних вимог безпекознавства.

2.2.3. Особливості практичного застосування наукових положень безпекознавства для розробки сучасних методик оцінки, аналізу, прогнозування і моделювання поведінки суб’єктів міждержавних і міжнародних правовідносин у сфері безпеки.

2.2.1. Характеристика сучасної парадигми Права міжнародної безпеки та тенденцій його розвитку

Попередньо зазначимо, що право міжнародної безпеки представляє систему принципів і норм, котрі регулюють військово-політичні відносини держав та інших суб’єктів міжнародно-правових відносин.

Генеральною метою право міжнародної безпеки є:

1) запобігання погрозам чи безпосередньому застосуванню військової сили в міжнародних відносинах;

2) ліквідація матеріальної бази ведення військових дій через обмеження, скорочення і знищення озброєнь та інших чинників, котрі сприяють виникненню збройних конфліктів як явища у міжнародних відносинах.

Припустимо, що право взагалі та міжнародне право зокрема – соціально детерміноване явище. Відомо, що сучасна система міжнародного права ґрунтується на Статуті ООН, тому для нас важливо визначити, які суспільні умови супроводили прийняття цього документу.

Статут ООН був підписаний у червні 1945 р.: Друга світова ще не закінчилася, але її підсумки вже були в наявності, і вони, ймовірно, повинні були відбитися в документі, що розроблявся. Звернувшись до тексту, можна констатувати, що вже перші слова преамбули підтверджують зазначену думку: „Ми, народи об’єднаних націй, сповнені рішучості позбавити прийдешні покоління від лих війни, котрі двічі в нашому житті принесли людству невимовне горе”. Інакше кажучи, людство вустами засновників ООН заявляє, що засвоїло уроки двох світових воєн і не допустить подібного у майбутньому. Для цього створена ООН, для цього написаний її Статут і це є основним покликанням міжнародного права.

Оскільки міжнародне право за своєю суттю є „правом миру”, отже, проблема забезпечення миру і безпеки одна з найбільш актуальних. Положення преамбули, розвинене у п. 1 ст. 1 Статуту ООН, де однією із цілей організації названа – підтримання міжнародного миру і безпеки. Таким чином, „міжнародний мир” певною групою фахівців і науковців розуміється як стан світового співтовариства „без війни”. Поряд з цим у п. 1 ст. 1 використовується термін „міжнародна безпека”. Безпеку – у той час фахівці визначали як стан захищеності від потенційно і реально існуючих небезпек, ризиків, викликів і загроз або відсутність їх. Щоб визначити поняття, обмовимося, що згадані „небезпеки, ризики, виклики і загрози” впливають на суб’єктів міжнародного права, то отримуємо: міжнародна безпека – стан захищеності суб’єктів міжнародного права від потенційно і реально існуючих небезпек, ризиків, викликів і загроз або відсутність таких.

Проте, зазначена точка зору відображає пасивний підхід до розуміння цього соціального явища і як наслідок – тягне за собою пасивний підхід до практики реалізації заходів щодо забезпечення безпеки. Провідні представники сучасного безпекознавства дотримуються активного підходу у забезпеченні безпеки, тобто – вигідне управління небезпеками, ризиками, викликами і загрозами. Іншими словами – активне проведення заходів протидії ним, недопущення матеріалізації небезпек у відповідних похідних формах: ризиків, викликів і загроз. Такий підхід ґрунтується на положенні того, що проблема безпеки може бути усвідомлена лише при усвідомленні безпеки лише у співвідношенні з адекватною небезпекою. Автором курсу лекцій сформульований безпекознавчий закон „безпекознавчого дуалізму – безпека-небезпека”.

З кінця XIX ст. до 1991 р. головною загрозою у міжнародних і міждержавних відносинах полягала у можливість озброєного зіткнення супротивних один одному суверенів в особі держав та/або військово-політичних блоків держав (союзів, альянсів). Поступово класична техногенно-силова війна набула засоби масового враження і знищення – хімічні та біологічні. Наприкінці 40-х рр. ХХ ст. техногенно-силова загроза посилилася ядерним компонентом, що створило можливість (небезпеку, ризик, виклик, загрозу) не лише локального застосування, а й виникнення світової ядерної війни, а також – як наслідок її реалізації (безпосереднє застосування ядерної зброї в умовах техногенно-силової війни) – загибель цивілізації. Як би не назвали зазначену загрозу „головною” чи „єдиною”, картина реальності не зміниться. Усі інші небезпеки на її фоні були непомітні. З цієї причини міжнародне право було орієнтоване на протидію саме загрозам виникнення озброєних конфліктів. Саме у такому вигляді система права міжнародної безпеки вперше була формалізована у Статуті ООН та в інших нормативних міжнародно-правових актах. Отже, чи вдалося уникнути великої війни? – так, вдалося. Чи велика в цьому роль права? – можна вважати, що так, і є сумнів, що можна довести зворотне.

З ліквідацією світової системи соціалізму небезпека глобальної війни зникла, але людство зіткнулося з новими загрозами, особливо по напрямку „Північ – Південь”. Про це багато говорять і пишуть. Детальний перелік виглядає наступним чином:

1) локальні та регіональні конфлікти;

2) міжнародний тероризм;

3) організована злочинність;

4) поширення зброї масового ураження;

5) глобальні фінансово-економічні кризи;

6) екологічні загрози;

7) наркоторгівля;

8) епідемії;

9) торгівля людьми;

10) неконтрольоване міжнародним співтовариством застосування сили.

Отже, припустимо залежність формалізованого права від соціально-політичних, історичних умов, супутніх прийняттю конкретного документу, вказали на суть сучасного міжнародного права, оцінили його ефективність у справі протидії загрозам миру і безпеці у минулому та перерахували найбільш помітні сучасні загрози.

Основне питання, яке автор курсу лекцій актуалізує в даній лекції: наскільки ефективне міжнародне право, засноване на Статуті ООН, у справі підтримання міжнародного миру і забезпечення безпеки на сучасному етапі розвитку людства? Щоб відповісти на нього,

по-перше, доцільно розглядати міжнародну безпеку з точки зору теорії міжнародного права та безпекознавства,

по-друге, охарактеризуємо найважливіші в контексті нашої проблеми нормативні акти,

по-третє, з точки зору права спробуємо глянути на деякі озброєні конфлікти останнього десятиліття.

Аналіз і оцінка наявних наукових положень та накопиченого практичного досвіду фахівців, які залучені до сфери безпеки, свідчить про те, що право, як правило, відіграє свою соціальну роль регулятора правовідносин з певним відставанням від процесів як у національному суспільстві, так і у світовому співтоваристві. Право за своїм статусом забезпечує, тобто обслуговує, створює сприятливі умови для головної діяльності – безпосередньо конкретного виду правовідносин. При науковому їх вивченні право розглядається як певний аспект об’єкту дослідження. З цієї причини інші наукові галузі визначають ті чи інші явища і процеси в природі та соціальному розвитку людського життя. Право розвивається слідом за розвитком відповідних об’єктів дослідження і розвитком спеціалізованих знать у системі не юридичних наукових галузей. Зазначене в повній мірі відноситься й до права міжнародної безпеки.

Сучасне Право міжнародної безпеки відповідає тому рівню безпекознавчої парадигми, яка формувалася з давніх часів і досягла кінця ХХ ст. Різка зміна на початку ХХІ ст. системи міжнародних відносин (перехід від блокового протистояння до розуміння „американоцентричного” однополюсного чи у російсько-китайській версії – багатополюсного світу) призвела до руйнування існуючих систем безпеки часів „холодної війни”. Наявна інформація, аналітичні оцінки як вітчизняних, так й іноземних науковців і фахівців, свідчить про те, що жоден фахівець у світі не зміг точно оцінити соціально-політичні процеси, які розпочалися у Радянському Союзі та державах держав так званого „соціалістичного табору”, визначити їх можливі наслідки для світової та регіональної безпеки і змоделювати варіанти розвитку геополітичних, геоекономічних та геостратегічних процесів. Зазначене підтверджується документальними даними, що у жодній урядовій програмі держав Заходу, офіційно не визначалося завдання фізичного знищення Радянського Союзу як світової могутності. Так, послаблення і зменшення його геополітичного та регіонального впливу визначалося, зокрема, в урядових програмах США і держав НАТО.

Проте, розвал і розчленування – в умовах наявності ядерних арсеналів найпотужніших у світі збройних сил і спецслужб – визнавалося як не реальне. У зв’язку з цим розвідувальні та контррозвідувальні служби, аналітичні центри держав блокового протистояння по лінії „Схід – Захід” не мали завдань на розробку сценаріїв в умовах розпаду СРСР і на підготовку рекомендацій правлячим колам щодо поведінки в таких умовах. Наукові центри також не займалися дослідженням проблем, які можуть виникнути в умовах зникнення бокової конфліктної взаємодії, зміни світового лідера і переходу до одно- та багатополярного світу.

Зазначене свідчить про те, що фахівці-безпекознавці та юристи-міжнародники з Права міжнародної безпеки знаходилися і знаходяться в умовах певного застою. Саме це призвело до того, що після 1991 р. ефективність дії міжнародного права значно понизилася і воно майже припинило свій вплив на розвиток міждержавних і міжнародних відносин. Світове співтовариство в умовах тимчасового однополюсного домінування Сполучених Штатів Америки перейшло до вирішення міжнародних проблем у сфері безпеки від дотримання „сили права” до застосування „права сили”. Прикладів достатньо: військові операції щодо знищення Югославії та Іраку, а також спроба взяти під контроль ситуацію в Афганістані, силовий тиск на Палестину, Іран, Північну Корею; озброєнні безладдя в Сомалі та Сьєра-Леоне; створення елементів військової інфраструктури навколо Китаю тощо.

Підвищена конфліктогенність у світі дала поштовх інтенсивному розвитку в різних наукових галузях окремих напрямів, які досліджували проблеми міждержавної і міжнародної конкуренції, збройної та іншої силової конфліктної взаємодії, особливо її найвищої форми – війни. В результаті виділися і поступово сформувалися нові міжгалузеві наукові напрями у вигляді конфліктології, безпекознавства, теорії інформаційної безпеки, теорії міжнародних відносин, геополітики. Проте, на жаль, Право міжнародної безпеки залишається в стані стагнації. Юристи-міжнародники безпекознавці не приділять належної уваги до нагальної адаптації вже напрацьованих наукових фундаментальних і прикладних знань у безпекознавчий сфері до права. Це й природно: основними дійовими особами в геостратегічній сфері є США, НАТО, ЄС з Францією і Німеччиною на чолі, Росія і Китай. Зазначені геостратегічні гравці по інерції з часів „холодної війни” продовжують переосмислювати можливі варіанти модернізації застарілих уявлень про системи забезпечення міжнародної безпеки. Одночасно відбувається процес пошуку новітніх безпекознавчих підходів і технологій.

Нинішній рівень і якість наукової думки, тобто парадигма Права міжнародної безпеки, визначає наступне:

1. Право міжнародної безпеки представляє систему принципів і норм, що регулюють військово-політичні відносини держав та інших суб’єктів міжнародних правовідносин, пов’язаних із підтриманням миру, забезпеченням міжнародної безпеки, попередженням застосування військової сили чи погрози силою, запобіганням озброєних конфліктів у міжнародних відносинах і війни; з розв’язанням мирними засобами міжнародних спорів та усуненням матеріальних можливостей реалізації суб’єктами міжнародних правовідносин власної зовнішньої політики силовими методами через обмеження, скорочення та заборону окремих видів озброєнь, часткове і всеохоплююче роззброєння, створення без’ядерних, демілітаризованих і нейтральних зон на земній кулі, а також розвиток заходів довіри та співробітництва у сфері створення і ефективного управління системами колективної безпеки.

2. Як будь-яка інша галузь міжнародного права, право міжнародної безпеки спирається на загальні принципи сучасного міжнародного публічного права, серед яких особливе значення мають принцип незастосування сили, погрози силою, мирного розв’язання спорів, територіальної цілісності та непорушності існуючих державних кордонів, а також низку галузевих принципів, таких, як принцип рівності та однакової безпеки, принцип не завдання збитку безпеці інших держав тощо. У сукупності вони складають юридичну основу права міжнародної безпеки.

3. Як нова галузь сучасного міжнародного публічного права право міжнародної безпеки володіє однією важливою особливістю, яка полягає в тому, що його принципи і норми в процесі регулювання міжнародних правовідносин тісно переплітаються з принципами та нормами всіх інших галузей міжнародного права. Таким чином, правовий інститут „міжнародна безпека” утворює вторинну (паралельну загальному міжнародному публічному праву правову структуру, котра обслуговує, власне кажучи, усю систему сучасного міжнародного права, як публічного, так і приватного. Зазначена особливість дає підставу говорити про те, що право міжнародної безпеки є комплексною галуззю сучасного міжнародного права.

4. Право міжнародної безпеки в організації та управлінні системами безпеки репрезентує поняття правової форми організації і забезпечення безпеки, тобто воно юридично оформляє те, що напрацьовується в так званій „не правовій формі” (не пов’язаній з правом) організації безпеки – в межах політичної, управлінської, адміністративно-розпорядчої, виробничо-технічної, науково-прикладної та інших видів соціальної діяльності з розробки уявлення і конкретних моделей системи безпеки.

5. Систему головних інститутів, правових категорій Права міжнародної безпеки, утворюють поняття „безпека”, яка у міжнародному праві та на побутовому рівні найчастіше ототожнюється з поняттям „мир”, та „небезпека”, найвищий рівень якої у міжнародних і міждержавних відносинах визначається найчастіше поняттям „загроза миру”, а практика її матеріалізації ідентифікується з поняттями „озброєний конфлікт” і „війна”, найвищою формою прояву озброєної конфліктної взаємодії ворогуючих сторін.

Зазначене вище вимагає від юристів-міжнародників, залучених до обслуговування, тобто правового забезпечення безпекознавчих заходів у міжнародних і міждержавних відносинах, мати поглиблені знання та постійно відслідковувати результати наукових досліджень фахівців з конфліктології і безпекознавства. У даній ситуації обов’язок юриста-міжнародника з міжнародної безпеки полягає у проведенні постійного юридичного опрацювання новітніх знань про явища і процеси, зафіксовані спеціальними науками, та у підготовці юридичних оцінок і наданні політикам пропозиції щодо доцільності розгортання дискусії на політико-дипломатичному рівні з метою подальшого встановлення над визначеними міжнародними проблемами політико-правого контролю і правової регламентації регулювання правовідносин, а також міжнародно-правової відповідальності за порушення домовленостей, закріплених в міжнародно-правових актах.