2.1.3. Загальна характеристика стану і перспектив розвитку доктринальних шкіл з права міжнародної безпеки

У XIX – XX ст. ст. утворилося декілька напрямків у науці міжнародного права.

Природно-правовий напрямок відстоював концепцію виникнення міжнародного права з розуму і природи людини, незалежно від держави („природний розум”).

Позитивно-правовий напрямок пояснював виникнення міжнародного права утворенням звичаїв і висновками договорів.

Синтетичний (гроціанський) напрямок сполучив обидва підходи – утворення міжнародного права відповідно до законів природи, а також на основі угод народів через звичай і договір.

Представниками природно-правового напрямку були І. Кант (Німеччина), однією із праць якого була книга „До вічного миру” (1795 р.). Позитивно-правовий напрямок представляє англієць Р. Філлімор своєю науковою працею „Коментарі щодо міжнародного права”, 1854 – 1861 рр.), а синтетичний (гроціанський) напрямок – англієць І. Бентам („Принципи міжнародного права”, 1843 р.).

На подальший розвиток науки міжнародного права великий вплив зробили праці швейцарця І. Блюнчлі („Сучасне міжнародне право цивілізованих держав”, 1868 р.), німця Ф. Ліста („Міжнародне право в систематичному викладі”, 1898 р.) та англійця Л. Оппенгейма („Міжнародне право”, 1905 – 1912 рр.).

І. Блюнчлі був представником органічної школи права (ототожнення соціальних і біологічних закономірностей), його основна праця у 1876 р. була видана в Росії. Праця позитивіста Ф. Ліста також була видана російською мовою у 1917 р. Двотомник Оппенгейма був виданий в СРСР у 1948 – 1950 рр.

Своєрідним „водоподілом” між старим і сучасним міжнародним правом стала Перша світова війна. Повоєнний режим, оформлений Версальським мирним договором 1919 р., Сент-Жерменським договором 1919 р. та іншими угодами, послужив підставою створення нових незалежних держав у Європі. У цьому ж році була заснована універсальна міжнародна організація – Ліга Націй, Статут якої став складовою частиною Версальського договору. Ліга Націй створювалася для забезпечення міжнародного миру і безпеки, формально проіснувала до 1946 р. Проте, її існування не запобігло агресії Італії проти Ефіопії 1935 – 1936 рр., Радянсько-фінської війні та взагалі Другій світової війни.

Із середини XX ст. розпочав свій розвиток науковий напрямок, відомий під назвою „нормативізму” (проповідує наднаціональний характер міжнародного права). Його виразниками були Г. Кельзен (США), І. Кунц (США), А. Фердросс (Австрія).

У цей же час виникає ще один науковий напрямок так званого „солідаризму”, котрий поєднується з нормативізмом, підкреслюючи наддержавний характер міжнародного права (француз Ж. Ссель та ін.).

У цей період видаються курси з міжнародному праву, котрі й донині мають доктринальне значення: Дж. Шварценбергера (Англія), П. Фошилля (Франція), Ш. Руссо (Франція), Ч. Хайда (США), Д. Анцілотті (Італія), А. Фердросса (Австрія) та інші.

Ще у 1873 р. був створений Інститут міжнародного права, котрий активно займається науковою кодифікацією міжнародного права (штаб-квартира знаходиться у м. Брюсселі). У цьому ж році була створена Асоціація міжнародного права, котра поєднує юристів багатьох держав світу, включаючи Росію. Асоціація (штаб-квартира в м. Лондоні) проводить щорічні конгреси.

Важливий внесок у боротьбу з фашизмом і вирішення питань повоєнного устрою світу внесли Московська (1943 р.), Тегеранська (1943 р.), Ялтинська (1945 р.) зустрічі керівників союзних держав.

На конференціях у Думбартон-Оксе (1944 р.) і Сан-Франциско (1945 р.) були розроблені основні положення Статуту ООН, котрий був підписаний 26.06.1945 р. Статут ООН закріпив сім принципів міжнародного права і зафіксував організаційно-правовий механізм системи універсальної безпеки.

Універсальна система безпеки була доповнена регіональними системами – Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Організація Варшавського договору (ОВД), Організація американський держав (ОАД) та інші. Зазначені організації, незважаючи на „холодну війну” і загострення міжнародної напруженості у 50 – 60-ті рр. ХХ ст., відіграли свою роль у запобіганні глобальних збройних конфліктів.

70-ті рр. ХХ ст. були відзначені початком процесу розрядки міжнародної напруженості та бурхливим розвитком регіональної, насамперед європейської, інтеграції. Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (м. Гельсінкі, 1975 р.) поклав початок процесу зближення європейських держав різних систем, формуванню системи заходів довіри.

У 1960 – 1970 рр. була проведена серйозна робота з кодифікації міжнародного права. У цей час, зокрема, укладені Конвенції про право міжнародних договорів, про правонаступництво держав, про права людини, про дипломатичне і консульське право, космічне право та інші.

80-ті рр. ХХ ст. були відзначені подальшим пом’якшенням міжнародної напруженості та удосконалюванням міжнародно-правової регламентації таких галузей міжнародного права, як морське право, право міжнародної безпеки, гуманітарного право та інші.

Серйозні зміни в міжнародних відносинах відбулися у 90-х рр. ХХ ст. На місці колишнього Союзу виникли нові самостійні держави, була створена Співдружність Незалежних Держав. З припиненням існування СРСР і розпадом соціалістичної системи в Європі та Азії запалали вогнища серйозних міжнародних конфліктів. Змінилося і співвідношення сил на міжнародній арені. США, не стримувані більше діями Радянського Союзу, усе активніше стали претендувати на роль „світового уряду”, реалізуючи давню мрію американських монополістичних кіл – „створення американської світової імперії”. Військовий блок західних держав – НАТО – привласнив собі повноваження щодо врегулювання регіональних конфліктів, цілеспрямовано відтісняючи ООН.

Одночасно з деяким пониженням ролі ООН, яка занурилася у серйозні внутрішні реформи, можна відзначити тенденцію продовження зміцнення і розвитку регіонального співробітництва держав. Великими темпами йде процес західноєвропейської інтеграції, об’єднуються арабські та африканські держави, удосконалюються зв’язки держав Південно-Східної Азії. Утворилося нове міждержавне об’єднання БРІК – Бразилія, Росія, Індія, Китай , – котре у перспективі може перетворитися у потужну систему колективної безпеки.