2.1.2. Особливості історичних умов зародження ідей та їх розвитку до рівня системи знань про мир, війну і міжнародну безпеку

Наукове усвідомлення цього феномену в межах наукової дисципліни теорії держави і права, теорії міжнародних відносин та інших політичних наук обумовило потребу виділення в міжнародному публічному праві та згодом й у теорії міжнародних відносин таких понять, як „національна”, „державна” і „міжнародна” безпека, котрі стали відповідними інститутами в міжнародному публічному праві. Саме це обумовило потребу виділення навколо зазначених різновидів наукової категорії „безпека” відповідної групи правових принципів і норм, які утворили відповідну самостійну галузь – право міжнародної безпеки.

Як відомо перші ідеї про необхідність формування міжнародного права виникли в період рабовласницького ладу. Враховуючи домінування з давніх часів традиції вирішувати проблемні питання спочатку за допомогою сили, а потім за столом переговорів, створило умови для формування міждержавних домовленостей, в основі яких домінували військово-політичні аспекти.

Мабуть, одним із самих древніх міжнародних договорів, котрій дійшов до нинішнього часу, є договір єгипетського фараона Рамзеса II з царем хетів Хаттушилем III, укладений у 1278 р. до н. е. У зазначеній угоді відновлювалися дружні відносини між двома державами після тривалої війни. Головна ідея домовленостей, закладених у цьому міждержавному акті, полягала в утворенні „оборонного і наступального союзу”. Передбачалося також надання допомоги у випадку внутрішніх безладів та взаємна видача перебіжчиків. Цей договір послужив зразком для багатьох наступних міжнародних угод.

Своєрідним пам’ятником міжнародного права можна вважати й Закони Ману (І ст. н. е.), котрий досить докладно відрегулювали питання посольського права.

Дуже інтенсивну дипломатичну діяльність здійснювали давньогрецькі міста-держави, котрі обмінювалися численними посольствами та укладалися договори про військову допомогу. Одержав розвиток інститут захисту іноземців (проксенія). Суперечки з порушених міжнародних договорів розглядалися третейськими комісіями; на порушників договору накладався великий штраф, котрий, у випадку несплати, стягувався за допомогою збройних загонів.

У древньому Римі (у період республіки) посли вибиралися в сенаті та були зобов’язані давати звіт про свою діяльність. У період імперії відбувається становлення „права народів” (jus gentium) як особливої правової системи.

У цей же період уже починають відрізняти справедливі та несправедливі війни. Виникає принцип дотримання договорів, при цьому порушення договору розглядалося як порушення божественного права.

На руїнах Римської імперії в Європі виникло кілька феодальних держав (франків, германців, саксів та ін.). Розвиток міжнародного права трохи сповільнився, тому що характерною рисою епохи феодалізму було „кулачне право”. Війна визнавалася справедливою формою розв’язання міжнародних суперечок. У цей період укладаються в основному договори про військові союзи та мирні угоди. Торгівельні міста укладалися союзи (Ганзейський союз) для захисту торгівлі та торгуючих громадян. Міжнародне визнання одержали збірники, котрі кодифікують норми та звичаї морського права і які послужили обґрунтуванням принципу свободи відкритих морів. Відзначається деяка регламентація „законів і звичаїв війни”, починає складатися консульське право.

Активну роль у міжнародних відносинах відіграла церква. Періодично проведені собори відігравали роль кодифікаторів звичайних норм міжнародного права. Так, на Карфагенському соборі (438 р.) був офіційно сформульований один із найважливіших міжнародно-правових принципів – принцип сумлінного виконання міжнародних зобов’язань (pacta sunt servanda).

Як свідчать історичні джерела, на протязі всієї людської історії практика забезпечення безпеки одних держав і народів на шкоду інтересам та безпеці інших породжувала безупинний ланцюг спустошливих воєн і збройних конфліктів. Проте, на тлі воєн і кровопролиття розвивався й процес пошуку шляхів мирного розвитку цивілізації. Ще укладачі біблійних книг мріяли про ті часи, коли племена і народи „перекують мечі свої на орала і списи свої – на серпи”.

Розгляду питань війни і миру, можливостям державної влади обмежити використання збройного насильства приділялося значне місце в таких пам’ятниках античної філософії і політико-правової думки, як „Держава” Платона і „Афінське полиття” Аристотеля.

Серйозний інтелектуальний внесок у вирішення питань війни і миру внесли мислителі середньовіччя та епохи Відродження. Ще в XV ст. чеський король Іржі Подебрад виступив із пропозицією проекту союзу головних європейських монархів, які повинні були обмежити інтриги папства в міжнародній політиці, згуртувати сили європейських держав перед загрозою турецької навали та забезпечити мир в Європі.

Основи міжнародного права в галузі міжнародної безпеки зародилися у ХVI ст. Зазначений період ознаменувався появою на Європейському континенті великої кількості незалежних держав. Їхні інтереси вимагали встановити правила міжнародного спілкування, котрі забезпечували хоча б мінімальний правопорядок. Початком процесу формування загальновизнаного правопорядку і відповідної системи міжнародних відносин був закладений у Вестфальському договорі. Була утворена система міжнародних відносин відома як „Вестфальська система”. У подальшому відбулися відповідні епохальні трансформації, котрі породили „Віденську”, „Версальську”, „Ялтинсько-Потсдамську” системи міжнародних відносин. Нині відбувається процес розбудови „Постбєловезької системи міжнародних відносин” і відповідного новітнього правопорядку.

Звертаючись до першоджерел доцільно зазначити, першими науковими працями, котрі містять систематичний виклад принципів і норм міжнародного права і мають доктринальне значення, визнаються книги італійця Альберико Джентілі (1552 – 1608 рр.) „Про посольства” і „Про право війни”.

Однак справжнім засновником науки про право міжнародної безпеки вважається голландський юрист Гуго Гроцій (1583 –1654 рр.), який видав в Англії свій наукових твір у трьох книгах „Про право війни і миру” (1625 р.). Саме в цій роботі вперше були викладені всі основні питання міжнародного права в галузі безпеки. Гуго Гроцій розрізняв природно-правові та позитивні норми міжнародного права, тобто встановлені вольовими діями. Останні він розподіляв на божественні та людські. Визнавалося, зокрема, що в основі міжнародного права лежать міжнародні договори – держави домовляються між собою щодо правил поведінки як у мирний, так і у воєнний час. Війни повинні вестися тільки в інтересах справедливості. Були обґрунтовані також принципи свободи морів і свободи торгівлі. Книга Гуго Гроція набула такий авторитет в Європі, що у випадку виникнення міжнародних протиріч її положення використовувалися як підстави для розв’язання спірних питань.

Подальше широке поширення і розвиток зазначена концепція загального миру одержала у працях ідеологів революційної буржуазії, просвітителів XVII – XIX ст. ст., які спиралися у своїх дослідженнях проблем війни і миру на ідеї природного права і суспільного договору. Вони виходили з переконання, що війна не є неминучим супутником суспільства, а являє собою наслідок усякого роду суспільних негаразд, котрі можуть бути викоренені за допомогою розумних заходів упорядкування внутрішньодержавних і міждержавних відносин, включаючи заходи міжнародно-правового характеру.

У 1713 р. французький абат Сент-П’єр розробив „Проект установлення вічного миру в Європі”, в якому запропонував європейським державам укласти „великий союз”, відмовитися від взаємних територіальних домагань, передати всі спірні питання на розгляд міжнародного третейського суду.

Високо оцінюючи думку Сент-П’єра про поширення ідеї суспільного договору на відносини між народами, Ж. -Ж. Руссо написав: „Створіть Європейську Республіку на один тільки день — цього досить, щоб вона існувала вічно: кожний на досвіді побачив би свою особисту вигоду в загальному благу”.

Гроціанський підхід до науки міжнародного права продовжили швейцарський дипломат і юрист Емері де Ваттель (1714 – 1767 рр.) та німецький дипломат і юрист Георг Фрідріх Мартені (1756 – 1821 рр.). Обоє були виразниками інтересів молодої буржуазії, що народжувалася.

Німецьких мислитель І. Кант охарактеризував рух до миру як нескорений поступальний процес, свого роду історичну необхідність, котра виключає в кінцевому рахунку війну як форму міжнародних відносин. Він вважав, що якщо не удасться запобігти війні шляхом міжнародного договору, то нашу цивілізацію очікує вічний мир „на гігантському цвинтарі людства” після винищувальної війни.

У XIX ст. можна відзначити чотири етапи у розвитку міжнародного права. У 1815 р. на Віденському конгресі була зроблена кодифікація дипломатичного права, а також заборонена работоргівля. У 1856 р. у Парижі було розроблено багато принципів і норм права морської війни, Чорне море було оголошено нейтральним. Берлінський конгрес 1878 р. був ознаменований визнанням незалежності Сербії, Румунії і Чорногорії. На Гаазькій конференції 1899 р. прийняті конвенції, котрі регламентують правила ведення війни, які забороняють застосовувати розривні кулі та снаряди, котрі мають єдиним призначенням поширення ядушливих чи отруйних газів, а також конвенція про міжнародний арбітраж.

На другій Гаазькій конференції (1906 – 1907 рр.) були прийняті десять нових конвенцій, котрі кодифікують правила ведення війни та регламентуючі мирні способи розв’язання міжнародних суперечок.