Лекція 6. Право зовнішніх зносин

П Л А Н

1. Поняття права зовнішніх зносин та його джерела.

2. Дипломатичні представництва. Дипломатичні привілеї та імунітети.

3. Консульські представництва. Торговельне представництво.

4. Спеціальні місії.

1. Поняття права зовнішніх зносин та його джерела.

Довгий час існувало поняття «дипломатичне і консульське право», але воно застаріло. Зараз доцільно вживати поняття «право зовнішніх зносин». Право зовнішніх зносин – система норм і принципів міжнародного права, що регулюють офіційні зв»язки і відносини між суб»єктами міжнародного права, які встановлюються їхніми органами зовнішніх зносин.

Це найдавніша і самостійна галузь міжнародного права, що структурно складається з таких чотирьох частин, які поступово формуються у підгалузі:

- дипломатичне право;

- консульське право;

- право спеціальних місій;

- дипломатичне право міжнародних організацій.

У кожній з цих складових права зовнішніх зносин є спільний предмет правового регулювання — офіційна діяльність держав у міжнародних відносинах за допомогою відповідних органів зовнішніх зносин.

Зовнішні зносини - це частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державними та іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.

Таким чином, право зовнішніх зносин - галузь сучасного міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які регулюють правовий статус і діяльність суб'єктів міжнародного права у здійсненні їхніх зовнішніх зносин відповідно до основних принципів міжнародного права.

Історія Права міжнародних зносин досить рання. Серед перших норм був інститут послів, що регулював відносини між державами у зв'язку з періодичним відсиланням одна до одної послів для вирішення офіційних державних завдань. Недоторканність послів була важливою складовою цього інституту з часів глибокої старовини. Зокрема, в давньоіндійських Законах Ману (IV-II ст. до н. е.) містилося положення про недоторканність послів, що пізніше міцно затвердилося в міжнародних конвенціях і національному законодавстві держав.

У Стародавній Греції, яка мала широкі міжнародні зв'язки, інститут послів відігравав значну роль. Сам термін дипломатія походить від гр. diploma, яке означало здвоєну дощечку з відповідними написами, що видавалася представникам держави для виконання офіційних функцій за кордоном. Назва документа, який засвідчує отримання вищої освіти, також походить від цього поняття. В Римі була створена спеціальна колегія жерців (феціалів), яка відала питаннями зовнішніх відносин. Для переговорів з іншими державами римський сенат призначав спеціальних осіб. У рабовласницький період почав формуватися інститут привілеїв та імунітетів послів, головним елементом якого була особиста недоторканність. Так, перський цар Дарій у зв'язку з убивством представника іноземної держави заявив, що той, хто вбив посла, покриває себе ганьбою як порушник правил, усталених серед усіх народів. Бурхливий торговельно-економічний розвиток держав Європи в XVI-XVIII ст., пов'язаний із переходом до капіталістичного способу виробництва, привів до необхідності створення постійних дипломатичних представництв і спеціальних органів для керівництва зовнішніми зносинами.

До середини XX ст. дипломатичне і консульське право складалося переважно зі звичаєвих норм, хоча в 1815 р. на Конгресі у Відні був прийнятий перший багатосторонній договір з дипломатичного права - Віденський протокол (регламент) про класи дипломатичних агентів1. У 1818 р. у нього були внесені зміни Аахенським протоколом, які, проте, не прижилися. Основні положення Віденського протоколу 1815 р. стали з часом загальновизнаними нормами дипломатичного права.

Після Другої світової війни норми дипломатичного і консульського права отримали подальший розвиток та були кодифіковані, що відобразилося у таких багатосторонніх конвенціях:

1. Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.

2. Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 р.

3. Конвенцією про спеціальні місії 1969 р.

4. Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

Друга група:

5. Конвенцією про привілеї та імунітети Організацій Об'єднаних націй 1946 р.

6.Про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р.

7. Конвенцією про попередження та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, 1973 р.

Третя група:

8. Конституція України ст.. 106;

9. Законом України "Про дипломатичну службу" від 11.01.2011 р.

9. Консульським статутом України 1994 р.

10. Постановою Верховної Ради України "Про основні напрями зовнішньої політики України" 1993 р. і т.д.

11. Положення про дипломатичні представництва України за кордоном 1992 р.,

12. Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав на території України 1993 р.,

13. Консульський статут України 1994 р.,

14. Положення про торговельно-економічну місію у складі дипломатичної установи України за кордоном 1994 р. та ін.

Згадані конвенції утворюють систему міжнародно-правових норм, комплекс погоджених, упорядкованих елементів, що регулюють цей вид суспільних відносин. Виходячи з аналізу їх змісту, можна зазначити, що міжнародний договір і міжнародний звичай є основними джерелами права зовнішніх зносин. Слід мати на увазі, що нерідко норми права зовнішніх зносин, встановивши основу регулювання у будь-яких питаннях, прямо відсилають до внутрішньодержавних законів і правил.

У статутних документах міжнародних організацій зазвичай містяться положення про привілеї та імунітети, що поширюються на них та їх персонал. Стосовно ООН та її спеціалізованих установ, то тут слід згадати дві спеціальні конвенції: Про привілеї та імунітети ООН 1946 р. і Про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р. Окрім цих конвенцій, ООН та її спеціалізовані установи мають двосторонні угоди про привілеї та імунітети з державами перебування. У рамках регіональних організацій також укладені договори про їх привілеї та імунітети.

Консульські відносини регулюються не тільки багатосторонньою Конвенцією про консульські зносини 1963 р., а й двосторонніми консульськими конвенціями, що їх укладають між собою зацікавлені держави.

Оскільки питання дипломатичного і консульського права становлять підвищений інтерес як для міжнародного співтовариства в цілому, так і для окремої держави, то цілком зрозуміло, що й у внутрішньодержавному праві їм приділяється значна увага.

Деякі загальні положення щодо дипломатичного і консульського права містяться в конституціях держав. Так, у п. 5 ст. 106 Конституції України говориться: "Президент України призначає і звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відзивні грамоти дипломатичних представників іноземних держав". Крім того, в Україні були прийняті й інші нормативні акти у сфері дипломатичних і консульських відносин: Закон України "Про дипломатичні ранги України" 2002 р.1, що втратив чинність на підставі Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про дипломатичну службу" від 11 січня 2011 р., № 2911-VI яким до вказаного нормативного акта був включений розділ III "Дипломатичні ранги", Положення про дипломатичні представництва України за кордоном 1992 р., Закон України "Про дипломатичну службу" 2001 р.1, Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав на території України 1993 р., Консульський статут України 1994 р., Положення про торговельно-економічну місію у складі дипломатичної установи України за кордоном 1994 р. та ін.

Головними функціями цього права є не тільки регулювання офіційних міждержавних відносин, які складаються у чотирьох сферах, згаданих вище. Це не тільки підтримання елементарного порядку, а й сприяння розвитку дружніх відносин між державами незалежно від відмінностей у їхньому державному та суспільному ладі. Принципи права зовнішніх зносин : рівноправність держав, співпраця держав, невтручання у внутрішні справи держав, дипломатичної недоторканості, міжгалузевий принцип взаємності, та загальноправові принципи: справедливості, сумлінності, не зловживання правом.

Система органів зовнішніх зносин. Якщо зовнішні зносини існували ще на самих ранніх стадіях розвитку державності, то постійний апарат зовнішніх зносин склався у державах значно пізніше - у ХVІ- ХVІІ століттях.

На сучасному етапі зовнішні зносини здійснюються системою відповідних, спеціально уповноважених на те органів, які можна поділити на дві групи: внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин (внутрішні) та закордонні органи зовнішніх зносин (зовнішні).

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки певної держави з іншими державами, міжнародними організаціями і які постійно перебувають на території цієї держави.

Закордонні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами і міжнародними організаціями і які розташовані на території іноземної держави.