3.2. Еклезіологія отців собору

Католицизм має багато спільного з православ'ям і водночас відрізняється від інших напрямів у християнстві системою віровчення, богослужінням, своєрідними засобами пристосування до стрімкої зміни соціальної діяльності і нової релігійної свідомості. Католицизм доповнив «Символ віри» новими догматами. Католицизму притаманні догмати християнства, але він має й специфічні риси, особливості, котрих не знає православна церква. Що це за особливості? Однією з таких особливостей є вчення католиків про Церкву.

Католицька еклезіологія виходить із інших уявлень про вищу владу у Вселенській Церкві, ніж ті, котрі збереглися в Православ'ї. В латинському богослов'ї авторитет Церкви, її непогрішимість персоніфікується в особі Римського єпископа, названим Верховним первосвящеником і намісником, вікарієм Христа. В 331-му каноні католицького «Кодексу канонічного права» вміщене таке формування: «Єпископ Римської Церкви, де відбувається служіння, особливим образом довірене Господом Петру, першому із Апостолів, що належить передачі його», тоді, як в Православній Церкві єдиним її главою є Господь Ісус Христос.[16, с. 210]

Всі ці нововведення в Західній, Римсько-Католицькій Церкві виникли на ґрунті неправильного погляду на відношення розуму до Слова Божого. Шукаючи в Святому Писанні і Священному Переданні виправдання для наперед поставлених схоластично-логічних побудов, яким надається значення догматів віри, латинські богослови відступили, між іншим, і від загальноцерковного вчення. [89, с. 56]

Вчення про папську владу, про видимого главу Церкви, «заступника і намісника Христа», головний фундамент всього вчення, всієї догматики Римсько-католицтва. Але це вчення суперечить основі Євангельського і Апостольського вчення про Церкву, і про життя її і про пізнання Істини.

Постанова Ватиканського Собору 1870року каже: «Твердо дотримуючись передання, яке дійшло до нас від Христової віри, ми, на славу Бога Спасителя нашого, для піднесення католицької релігії і на благо християнських народів, із згоди священного собору, навчаємо і визначаємо, як богоодкровенне вчення: що, коли римський первосвященик говорить з своєї кафедри, коли виконує своє служіння, як пастир і вчитель всіх християн, він, в силу своєї апостольської влади, визначає вчення про віру та моральність, яке повинна утримувати вся Церква, він, через Божественну допомогу, обіцяну йому в особі блаженного Петра, володіє тією непогрішимістю, котрою Спаситель наділив Свою Церкву, для визначення вчення відносно віри і моральності, і що через отакий рід визначення суперечить цьому нашому визначенню, від цього нехай береже Господь, - нехай буде анафема» [69, с. 66].

Отці II Ватиканського собору у своєму вченні про Церкву затвердили примат папства у « Догматичній конституції про Церкву». У перших пунктах документу собор розкриває вчення про святу Церкву в розумінні РКЦ. І дане вчення є схожим з розумінням його в православ`ї. В конституції сказано, що Син Божий, в об'єднаній з собою людській природі, смертю і воскресінням своїм переміг смерть, відкупив людину та перемінив на нове сотворіння (Гал. 6, 15; Кор. 5, 17). Уділяючи ж їм свого Духа, братів своїх, з усіх народів зібраних, таїнственно зробив своїм тілом. В цьому тілі, за словами отців собору, життя Христове розливається на віруючих, що в Христові розп'ятому і воскреслому об'єднуються через Тайни в таємничий, але й дійсний спосіб.[87, с. 66]

Далі розкривається зв'язок Святих Таїнств у Церкві з її Главою Христом. В конституції сказано, що в хрещенні Христові уподібнюємось: «Усі бо ми хрестились в одному Дусі, щоб бути одним тілом» (1 Кор. 12, 13). Тим же священним обрядом зображується і постає злука зі смертю і воскресінням Христа: « Ми поховані з ним через хрещення на смерть», а якщо «ми з'єднані з ним подобою його смерті, то будемо і подобою воскресіння»(Рим. 6, 4-5). В переломленні євхаристійного хліба, маючи дійсну частку в Тілі Господа, возносимося до спілкування з Ним та між нами взаємно, «Тому що один хліб, - нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь в одному хлібі» (І Кор. 10, 17). Так всі ми стаємо членами Його тіла (І Кор. 12, 27), а собі взаємно «кожний один одному член» (Рим. 12, 5). Та хоча кожний може охрестити тих, що повірили, то однак належить до священика завершувати будування Тіла євхаристійним жертвоприношенням, виповнюючи Боже слово, сказане через пророка: «Бо від сходу сонця аж до його заходу між народами велике моє ім'я, і на кожнім місці моєму імені приноситься кадило і чиста жертва»(Мал. 1, 11)[88, с. 71].

Главою Тіла Церкви католики спочатку називають Христа. Він є образ невидимого Бога і в Ньому було все сотворене. Він раніш усього й все існує в Ньому. Він також Глава тіла, тобто Церкви. Він начало всьому, первородний з мертвих так, щоб у всьому він мав першість (Кол. 1, 15-18). За діянням могутності його сили, він володіє небесним і земним, та безмірною своєю досконалістю і діянням ціле тіло виповнює багатствами своєї слави (Еф. 1, 18-23). [91, с. 44]

В першому розділі конституції собор поступово переходить до пояснення главенства папи, як наслідника апостола Петра. Отці собору говорять, що Церква Христова є єдина і її наш Спаситель, по своєму воскресінні, передав Петрові в пастирську опіку (Ін. 21, 17), та доручив йому і іншим апостолам її поширювати й управляти (пор. Мат. 28, 18)та встановив навічно як «стовп та основу правди» (1 Тим. З, 15). Ця Церква, встановлена в цьому світі, як керується в Церкві католицькій, під управлінням наслідника Петра і єпископів у єдності.

В розділі «Про ієрархічний устрій Церкви» собор підтверджує вчення про главенство папи в Церкві, що було затверджене в 1870р. В конституції сказано, що собор, ідучи слідами Першого Ватиканського собору, разом з ним вчить і заявляє, що Ісус Христос, вічний Пастир, заснував святу Церкву, посилаючи апостолів, як і він сам був посланий від Отця (Ін. 20, 21); і хотів, щоб їх наслідники, тобто єпископи були пастирями в його Церкві аж до кінця віків, а щоб і самий єпископат зберігся в єдності й неподільності, наставив святого Петра над іншими апостолами та встановив у ньому тривале й видиме начало й основу єдності віри та спільноти. І це вчення про установу, тривалість, силу та зміст священного первенства Римського Архиєрея та про його непомильне навчання, собор знову передає всім вірним для непохитного вірування. [83, с. 66]

Так як постановою Господньою, за вченням РКЦ, святий Петро й інші апостоли творять одну колегію апостольську, саме так же Римський Архиєрей, наслідник Петра, і єпископи, наслідники апостолів між собою є зв'язані, вже старовинний правопорядок, за яким єпископи, поставлені по всій вселенній, спільно між собою та з Римським Єпископом, так само як і зібрані собори, які всі вищі справи спільно постановляли, приймаючи рішення за порадою багатьох, показують на характер єпископського чину. Чин же єпископський, що наслідує колегію апостолів в навчанні та пастирському правлінні, що більше, в якому апостольське тіло постійно перебуває, разом з своїм Головою, Римським Архиєреєм, і ніколи без цього Глави, є також предметом найвищої і повної влади в цілій Церкві й така влада може бути виконувана тільки за згодою Римського Архиєрея і доказом такого порядку на думку Католицької Церкви є діяльність, що її виразно доказують Вселенські Собори, які відбулися з бігом століть. Вселенського ж Собору ніколи немає без при найменше, сприйняття зі сторони наслідника Петра, і до Римського Архиєрея належить виключне право ці Собори скликати, на них головувати та їх стверджувати, за вченням Католицької Церкви.[6, с. 162] Проте як відомо з історії це суперечить практиці та вченню Древньої Церкви, адже папа не був присутній ні на одному із семи Вселенських соборів(визнаних Православною Церквою) і тимпаче ні на одному з них не головував, і пізніше після розколу рішення всіх соборів у РКЦ виносились не від імені собору, а від особи папи.

Вчення про Церкву, як про благодатне Тіло Христове під єдиним Главою Христом, затемнене у Римсько-католиків вчення про папу, як єдиного монарха, в якому концентрується вся Церква. Папа ж не перший серед рівних йому по благодаті єпископів, братів, він - джерело єпископської влади, єпископи - його делегати, представники папи. Папа замінив все Тіло церковне, і критерій Істини, з їх вчення, являється не Дух Святий, котрий живе в усій Церкві, а голос на римському престолі перебуваючого єпископа. На особистість папи переноситься те, що належить Церкві і більш того: переноситься на папу, а сама Церква сприймається ними містично, відібране у Церкви, як живого містичного організму, переноситься на папу, а сама Церква сприймається, як юридичний організм, як догматично керуюча церковна держава [69, с. 82].

Так, в книзі єпископа Буго «Церква», виданій в 1922 році, папа прирівнюється до Таїнства Євхаристії, як в Таїнстві Євхаристії присутній під виглядом хліба і вина, реально Христос, так і в папі реально присутній Христос. «В Таїнстві Євхаристії, - говорить єп. Буго, - можемо так сказати тільки «половина» Христа, бо Він в Таїнстві Євхаристії. Де ж шукати другу «половину» Ісуса Христа, реально присутнього в Церкві ? - Одна в Ватикані: вона в папи, папа є другий спосіб реальної присутності Ісуса Христа в Церкві». Ісус Христос «створив Собі два способи реальної присутності, зовсім різних, обидва нез'ясовних і котрі, з'єднані разом, утворюють повноту його втілення...О, велика тайна двох покривал, під якими потайний Ісус Христос». «Ідіть до Ісуса можна сказати: ідіть до папи». «В цьому і полягає тайна християнства: це чудо реальної присутності втілення, пропонованого і розповсюдженого під двома покровами. Те, що Ісус Христос не поклав під один із цих двох покровів, Він поклав під другий; і в повноті можна володіти Ним тільки, якщо уміти в потязі серця переходити від Євхаристії до папи і від папи до Євхаристії. Поза цими двома тайнами, котрі утворюють одну тайну ми маємо лише зменшеного Ісуса Христа, котрий не достатній для потреб, як окремих душ, так і суспільства, котрий не в стані, навіть Самого Себе захистити». [95, с. 430]

Таким чином ми бачимо, що Римсько-Католицька Церква на двох Ватиканських соборах продовжила свою традицію викладати вчення у вигідному для них розумінні підставляючи все під примат папства. Дана традиція привела до того, що римські богослови приписують папі властивості всієї Церкви, а деколи і самого Христа, так і папа Павло IV пише в одній своїй буллі: «Римський первосвященик, який є на землі намісником Бога і Господа нашого Ісуса Христа, і володіє повнотою влади над племенами і царствами, і всіх судить...». Отже якщо папа є намісником Господа, Який в даний час являє Себе в Церкві через Таїнство Євхаристії, то таким чином він також прирівнюється до цього. Отже виходить так, що Христос через дане Таїнство не повністю являє Себе, а папа таким чином є Його доповнення[17, с. 86].

Перший Ватиканський Собор підніс до ступеня католицького догмату найвищу владу папи над Вселенськими Соборами, універсальність папської юрисдикції і папську непогрішність з питань віри і моральності. Цей так названий догмат про непогрішимість папи викладений в соборній конституції «Pastor aeterus» («Вічний пастир»).[68, с. 217] Цей догмат, як ми бачимо підтримав і II Ватиканський собор в конституції «Про Церкву».

Єпископ Римської Церкви, на котрому лежить відповідальність, покладена Господом на першого між Апостолами - Петра, являється головою єпископської колегії, вікарієм Христа і пастирем всієї земної Церкви; йому належить в Церкві влада ординарна, верховна, повна, безпосередня і універсальна. Повний титул папи - єпископ Римський, намісник Ісуса Христа, спадкоємець Глави Апостолів, Верховний Первосвященик Вселенської Церкви, Патріарх Заходу, примас Італії, Глава державного міста Ватикан, раб рабів Божих. [55, с. 13]

Гріх папства в зазіханні на те, що належить тільки Богу, що належить Духу Святому, діючому в Церкві. Із вчення Святого Письма і Отців Церкви, - Церква є єдиний живий організм Тіла Христового, і всі ми, члени Його, покликані до живого - органічної - участі в житті Церкви, щоб, триматись єдиного Глави - Христа, все тіло, суглобами й зв'язками з'єднане й зміцнене, росте зростом Божим (Кол.2,19). Христос - Глава Церкви, говорить ап. Павло в своїх посланнях, - а ми, живі каміння, поставлені на різні служіння для створення Церкви - Тіла Христового. Тіло Церкви, говорить Апостол, - «створює себе самого в любові, при дії в свою міру кожного члена». І далі: «Все підкорив Бог під ноги Його, і поставив Його вище всього, Главою Церкви, Котра є Тіло Його». (Ефес.1,22-23). Отож, Церква говорить святий Іоанн Златоуст, - тільки тоді досягає цілковитої повноти, тільки тоді стане ціле в повноті Тіло, коли всі ми будемо об'єднані і тісно пов'язані між собою» [91, с. 47].

Розділ 4. Православне вчення про Святі Таїнства