Ііі. Зміст і форма цивільно-правових договорів

Зміст договору як спільного юридичного акта сторін становлять, по-перше, умови, щодо яких вони дійшли згоди і, по-друге, ті умови, які приймаються ними як обов'язкові на основі чинного законодавства. Іншими словами, зміст договору – це ті умови, на яких укладена відповідна угода сторін. Якщо договір оформлено письмово у вигляді одного документа, підписаного сторонами, або шляхом обміну листами, то відповідні умови фіксуються в пунктах договору, в яких можуть міститися і посилання на норми чинного у цій сфері законодавства. Оскільки договір є підставою виникнення цивільно-правового зобов'язання, то зміст цього зобов'язання розкривається через права та обов'язки його учасників, визначені умовами договору.

Змістом договору є його умови, які мають бути чітко визначені та зрозумілі. Окрім визначеності, до змісту договору повинна висуватися вимога про здійсненність того зобов'язання, яке встановлюють у договорі сторони. Договір не може вважатися таким, що має юридичну силу, якщо особа бере на себе зобов'язання виконати дії явно неможливі.

Умови договору визначаються при його укладенні сторонами, як правило, на власний розсуд, але законодавство може висувати певні вимоги до них (ст. 628 ЦК України). Тому умови договору бувають ініціативними або обов'язковими.

Ініціативні умови договору можуть бути різноманітними, адже це відповідає принципу свободи договору (статті 3, 6, 627 ЦК України). Обов'язковими є ті умови договору, стосовно яких сторони зобов'язані досягти згоди, оскільки це продиктовано цивільним законодавством. Нехтувати цим приписом не можна у зв'язку з імперативністю відповідних норм.

Обов'язковими є істотні умови договору, досягнення згоди з яких необхідно для того, щоб вважати договір укладеним (ч. І ст. 638 ЦК України). Попри те, що наслідки відсутності в договорі істотних умов у ЦК не встановлюються, судова практика пішла шляхом визнання цих договорів неукладеними. При цьому на відміну від визнання правочину недійсним (ч. З ст. 215 ЦК України) окремого судового рішення для цього не потребується. Суд при розгляді певного спору з посиланням сторін на договір, в якому відсутні істотні умови, виходить з його неукладеності і, вирішуючи справу, не бере його до уваги, вважаючи його як юридичний факт відсутнім. Встановивши, що правочин є неукладеним, суд на цій підставі залишає позов про визнання правочину недійсним без задоволення. Наслідки недійсності правочину до неукладеного правочину не застосовуються, оскільки вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ст. 16 ЦК. Відповідно підстав для його задоволення немає.

Відповідно до ст. 153 ЦК України договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Отже, істотними вважаються насамперед ті умови договору, які названі такими за законом. Коло таких умов можна визначити, проаналізувавши норми ЦК України і спеціальних нормативних актів, що регулюють даний вид договірних відносин. Так, за ст. 10 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" істотними умовами договору оренди є об'єкт оренди (склад і вартість майна); строк дії договору; орендна плата з урахуванням її індексації, порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; відповідальність сторін.

Істотними є й ті умови договору, які прямо не названі такими у нормативних актах, але конче потрібні для договору даного виду (наприклад, умова про ціну є необхідною для будь-якого сплатного договору). Бажано, щоб у законі була закріплена презумпція, що договір вважається сплатним, якщо інше не випливає із законодавчих актів, угоди сторін або суті договору.

Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для договорів даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов'язкової сили для сторін. Проте кожна із сторін може наполягати на узгодженні й таких умов, які в законі прямо не названі істотними і за своїм характером не є необхідними для даного виду договору. Було б нерозумно ігнорувати ці умови, бо за ними іноді криються важливі інтереси суб'єктів цивільних правовідносин. Тому в ч. 2 ст. 153 ЦК України до істотних віднесено й усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Серед договірних умов, крім істотних, виділяють також звичайні та випадкові умови. Звичайні – це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативному акті і стають обов'язковими для сторін внаслідок факту укладення договору. Від істотних звичайні умови відрізняються тим, що вони не потребують окремого погодження і про них не обов'язково застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо в договорі майнового найму сторони не обумовили, хто з них – наймодавець чи наймач – провадитиме поточний ремонт зданого в найм майна, то діятиме диспозитивне правило, зазначене в п. 4 ст. 265 ЦК України, а саме: обов'язок проводити за свій рахунок поточний ремонт покладається на наймача.

Випадковими прийнято вважати такі умови договору, які погоджені сторонами у відступ від положень диспозитивних норм або з метою вирішення питань, що взагалі не врегульовані законодавством. Тому випадкові умови можна виявити при порівнянні їх із звичайними умовами: якщо якусь умову включено у договір на зміну чи доповнення до правил, викладених у законодавчому акті, то порівняно із звичайно прийнятими в договорах даного виду умовами вона виявиться випадковою. Наприклад, якщо за договором майнового найму обов'язок проводити поточний ремонт майна покладено на наймодавця, то ця умова для даного конкретного договору вважатиметься випадковою. Всі умови – істотні, звичайні, випадкові – після укладення договору стають однаково обов'язковими і мають додержуватися сторонами.

Нерідко буває так, що після укладення договору приймається законодавчий акт, який передбачає інші правила, ніж ті, що ними керувалися сторони при укладенні договору, і ці нові правила погіршують становище однієї чи обох сторін договору. В Законі України "Про оренду державного і комунального майна" (п. З ст. 11) на цей випадок передбачено, що умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору і тоді, коли після його укладення законодавством установлено правила, які погіршують становище орендаря. Але це положення стосується лише орендних відносин і не поширюється на інші види договорів. Доцільно було б мати норму загального характеру про те, що коли після укладення договору новий законодавчий акт передбачає інші правила, ніж ті, що ними керувалися сторони при укладенні договору, умови раніше укладеного договору зберігають чинність.

Зміст договору, тобто сукупність передбачених у ньому умов, завжди визначається угодою сторін. Проте воля і волевиявлення учасників договору формуються насамперед під впливом приписів норм права, які містять абстрактну модель взаємовідносин сторін. Договір же є індивідуальним правовим актом, у якому абстрактна модель стосунків осіб, окреслена в загальних рисах у законі, наповнюється конкретним змістом, набирає своєї плоті і крові. Ось чому в договорі немає потреби дублювати положення, які є звичайними і передбачені у відповідних нормативних актах (наприклад, про відповідальність за порушення умов договору), оскільки сторони повинні керуватися ними незалежно від того, включені вони в договір чи ні.

На визначення змісту договорів можуть впливати і адміністративні акти, зокрема державні замовлення. Так, на закупівлю сільськогосподарської продукції для задоволення державних потреб видаються держзамовлення, відповідно до яких укладаються договори контрактації або поставки (держконтракти). Оскільки держзамовлення є обов'язковими для державних підприємств (товаровиробників), то й зміст договорів, що укладаються на їх основі, має відповідати цим замовленням.

У визначенні змісту договорів, які укладаються між організаціями або між організаціями і громадянами, важлива роль належить типовим або зразковим договорам. Зазначені у цих договорах умови вважаються зразковими. Типові або зразкові договори є передусім уніфікованим засобом (взірцем), що забезпечує однакове оформлення конкретних договірних відносин. Крім того, типовий договір – це своєрідний нормативно-правовий акт, який заповнює правове регулювання певної сфери господарських відносин через недостатнє врегулювання їх актами вищої юридичної сили.

Типові або зразкові договори часто використовують при укладенні так званих публічних договорів та договорів про приєднання. Публічний договір є узагальненим поняттям договорів, що укладаються у різних сферах обслуговування громадян і юридичних осіб (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Органами державної влади можуть затверджуватися також примірні договори, умови яких можуть не мати обов’язковості для сторін при укладанні договору. З викладеного випливає, що за своєю нормативно-правовою природою примірні договори містять примірний перелік певних умов, які мають міститися у окремих договорах цивільно-правового характеру, що відповідно потрібно відтворювати в окремих договорах, зокрема в договорах підряду, за умови, що основним договором сторони погодили ті обставини, які надають їм можливість уточнити умови взаємних зобов’язань у процесі виконання зазначених робіт.

Принципово важливою є відмінність між примірними та типовими договорами, що полягає в імперативній силі їх змісту. Так «рекомендації» надаються суб’єктам господарювання у випадку затвердження примірного договору, оскільки сторони договору, по-перше, можуть відійти від змісту подібних рекомендацій без будь-яких правових наслідків, по-друге, мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови договору та вносити в нього доповнення. Тому примірний договір в повному сенсі свого слова має лише рекомендаційний характер, звідси витікає, що ступінь його обов’язковості є мінімальним. Інше, можна стверджувати щодо типового договору, оскільки однією з його основних особливостей є те, що, по-перше, він має затверджуватись в процедурі схожою з прийняттям нормативно-правового акту, по-друге, його сторони не можуть відступити від змісту типового договору за винятком наявного в них права лише на конкретизацію його окремих умов. Тобто, дотримання вимог типового договору є обов’язковим.

Публічним визнається договір, у якому однією із сторін є підприємець, що взяв на себе обов'язок здійснювати продаж, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього звертається. При цьому ціна товарів (робіт, послуг) та інші умови публічного договору встановлюються однакові для всіх споживачів, крім випадків, коли законодавчими актами допускається надання пільг для окремих категорій споживачів. Підприємець не повинен надавати переваги одній особі перед іншою щодо укладення публічного договору, крім випадків, передбачених законодавчими актами. Відмова підприємця від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надати споживачеві відповідні товари або послуги не допускається. Затверджуючи правила, що є обов'язковими або рекомендуються сторонам при укладенні та виконанні публічних договорів (типові або зразкові договори, положення тощо), відповідні державні органи певною мірою забезпечують відповідність змісту конкретних договорів чинному законодавству (ст. 665 ЦК).

Договором про приєднання визнається договір, умови якого визначені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і можуть бути прийняті другою стороною не інакше, як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Сторона, яка приєдналася до договору, може вимагати розірвання або зміни договору і відшкодування заподіяних їй збитків, якщо договір про приєднання, хоч і не суперечить законодавчим актам, але позбавляє цю сторону звично надаваних їй прав, виключає або обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язань або містить інші явно обтяжливі умови для сторони, яка приєдналася до договору. При "цьому вважається, що сторона, яка приєдналася, виходячи із своїх розумних інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору. Якщо вимоги щодо зміни або розірвання договору пред'явила сторона, що приєдналася до договору у зв'язку із здійсненням своєї підприємницької діяльності, сторона, яка надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або повинна була знати, на яких умовах укладає договір (ст. 666 ЦК).

Кожен із нас у повсякденному житті майже щодня укладає договори (правочини), не звертаючи на це особливої уваги. Заходячи до магазину, віддаючи речі на зберігання стаємо учасниками договору схову, купуючи різні речі, продукти харчування - договору купівлі-продажу, користуючись громадським транспортом - договору перевезення. Так чи інакше ми всі є учасниками цивільних відносин.

У статті 11 Цивільного кодексу України закріплені законодавчі підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, одними з основних є договори та інші правочини.

Поняття "правочин" є суто українським терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 20 - 30-х років та застосований в новому Цивільному кодексі України, в якому йому відведено окрему главу. Раніше в цивільному праві вживався термін "угода", під яким розуміли вольові, правомірні дії громадян чи організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до вимог норм ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зі змісту визначення правочину можна виділити такі основні його ознаки:

1) правочин є юридичним фактом, оскільки внаслідок його вчинення виникають, змінюються або припиняються цивільні права та обов'язки;

2) правочин – це вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи, і за цією ознакою правочин відрізняють від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають в силу закону незалежно від волі його суб'єктів;

3) правочин породжує правовий наслідок (наприклад, бажання спадкодавця заповісти своє майно визначеному суб'єкту зумовлює виникнення для останнього цивільних прав та обов'язків);

4) правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права;

5) правочин завжди має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде дійсним, законодавцем встановлено презумпцію правомірності правочину, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний недійсним у судовому порядку.

Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:

1. Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом – це одна із основних вимог його чинності. Якщо законом визначена конкретна форма, в якій обов'язково має вчинятися правочин, то її необхідно дотримуватися. У разі не дотримання цієї вимоги, настають негативні наслідки. Наприклад, якщо договір про купівлю-продаж житлового будинку не буде укладено у письмовій формі і посвідчений нотаріусом, то він буде нікчемним.

Формою правочину є спосіб вираження волі його сторін. Відповідно до статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Виходячи з викладеного, є дві форми правочину: усна та письмова. У тих випадках, коли закон не встановлює обов'язковість певної форми, сторони можуть обирати її на власний розсуд, але в межах чинного законодавства.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи.

Отже, слід відрізняти неукладені договори від недійсних правочинів: підстави та наслідки недійсності правочинів містяться у статтях 215-235 ЦК України, а наслідком неукладеного договору буде набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України).

Верховний Суд України вказує на те, що договір вважається неукладеним, якщо в ньому відсутні встановлені законодавством необхідні умови для їхнього укладення, зокрема: відсутня згода щодо всіх істотних умов, передбачених законодавством; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для укладення правочину потрібно його передати; не затверджено правочин вищим органом господарського товариства, якщо це передбачено в законі чи статуті товариства; не здійснено державну реєстрацію правочину в разі, коли законом ця обставина визначена як момент його вчинення.

ЦК України, побудований на засадах свободи договору, передбачає лише одну істотну умову, без досягнення згоди з приводу чого існування договору бути не може, - це предмет договору. Однак вказівку на істотні умови того чи іншого договору може містити й закон. Так, згідно зі ст. 18 Закону України "Про іпотеку" це, зокрема, відомості про зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання; опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації; посилання на видачу заставної або її відсутність. Законом України "Про оренду державного і комунального майна" (ч. 1 ст. 10) вимагається наявність одинадцяти істотних умов, серед яких строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення тощо.

Отже, істотні умови договору можуть бути трьох видів: загальні для всіх договорів; спеціальні, тобто передбачені законом для конкретного виду договору, та індивідуальні, тобто такі, що висуваються однією зі сторін договору при його укладенні..

Загальною для всіх договорів істотною умовою є їх предмет, тобто те, про що, власне, сторони домовляються, з приводу чого вони вступають у правовідносини. Предметом договору може бути залежно від вигляду договору майно або дії. Найчастіше під предметом договору розуміється майно, яке одна сторона зобов'язалася передати іншій стороні (наприклад, товар у договорі купівлі-продажу). Предметом договору можуть бути також майнові права (наприклад, право оренди, сервітут, емфітевзис, суперфіцій); дії з виконання робіт (підряд та ін.) або надання послуг (транспортних, комісії, доручення і інш.); виключні права (авторський договір) тощо. У статті 980 ЦК України вказані як предмет договору страхування майнові інтереси, які не суперечать закону.

Якщо предмет договору становить майно, то варто його максимально індивідуалізувати і передбачити найбільш важливу для сторін інформацію про його властивості.

Ціни є одним з основних об’єктів державного регулювання, що являє собою економічний метод державного управління, який є системою типових заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру, що здійснюються відповідними державними органами та громадськими організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до постійно змінюваних умов. [1, c.48]

Оскільки за ЦК України ціна не є істотною умовою, проаналізовано існуючі механізми її визначення. На ринку встановлення правильної ціни на товар – це дуже складна процедура, тому що на рівень ціни впливає багато факторів, такі як: витрати виробництва, ціни конкурентів, ціни імпортних аналогів, рівень попиту, транспортні витрати, різні мита і збори, реклама і різні елементи стимулюючого збуту та ін..

Для визначення оптимального рівня ціни необхідний широкоформатний аналіз перерахованих вище факторів.

Ціна споживання або витрати на придбання будь-якого товару складаються з багатьох складових. Склад і структура цих витрат визначаються з урахуванням функцій виробу, наявністю додаткових послуг (сервіс), їх вартістю, віддаленістю і іншими чинниками.

Ціна також залежить від тривалості життєвого циклу виробу у споживача (термін експлуатації, термін придатності і т. д.).

Як показують маркетингові дослідження, споживачі різних соціальних груп по-різному ранжирують ціну і якість товару. І це означає, що при вирішенні завдання з визначення рівня конкурентоспроможності товару (послуги) необхідно враховувати різні типові групи споживачів і різні сегменти ринку.

Вирішуючи вищевказані питання, маркетологи визначають найбільш оптимальну ціну товару.

Залежно від ланцюжка реалізації виділяють деякі види цін.

1. Гуртові - це ціни, за якими товар реалізується оптовому покупцеві. Дана ціна включає в себе собівартість продукції і прибуток фірми.

2. Оптові ціни торгівлі - це ціни, за якими товар реалізується від оптового покупця роздрібному. Ця ціна дорівнює собівартість товару + прибуток + постачальницько-збутова накидка.

3. Роздрібна ціна - це ціна від роздрібного продавця до кінцевого покупця. І ця ціна дорівнює оптової ціни торгівлі + торгова націнка.

Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, зазначених у законі, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Якщо ціна в договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

За загальним правилом, ціна не є істотною умовою договору навіть у разі, коли укладається оплатний договір. Умова про ціну є звичайною як така, що необхідна для будь-якого оплатного договору або конкретного договору, але якщо звичайна умова не включається сторонами до договору, це не впливає на договір, адже вони містяться в цивільному законодавстві. Якщо ціна в договорі не визначена і не може бути встановлена за допомогою аналізу його умов, це не впливає на дійсність договору (ст. 691 ЦК України). Ціна може бути визначена, виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору (ч. 4 ст. 632 ЦК).

Так само не є істотною умовою договору його строк, який сторони можуть принципово не вказувати, пов'язавши його моментом пред'явлення вимоги однією з них про виконання обов'язку іншою стороною і тим самим - припинення договору. Так, зазвичай саме такий підхід характерний для договору позики, коли згідно із ч. 1 ст. 1049 ЦК позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Індивідуальні істотні умови важливі для тієї сторони, яка їх висуває. При цьому друга сторона, розглядаючи запропоновані умови договору, приймає рішення про їх прийнятність, і лише тоді досягається домовленість між ними.

Випадковими вважаються такі умови, включення яких до договору свідчить про реалізацію сторонами права встановити для себе інше, ніж передбачено в законі, або обрати один із варіантів, пропонованих законом, або іншим чином скористатися правом вільно формувати умови договору. Наприклад, сторони можуть передбачити, що ризик випадкової загибелі речі до її одержання покупцем несе не власник (ст. 323 ЦК України), а продавець, право ж власності переходить до покупця в загальному порядку, передбаченому ч. 2 ст. 334 ЦК України.

Зміст договору може визначатися з повною ясністю і точністю при його укладенні, а може й згодом, але тоді в законі або в самому договорі, інших документах, які опосередковують відносини сторін, містяться чіткі вказівки, за допомогою яких можна визначити зміст договору. Це стосується ціни, строку (терміну), а можливо й інших умов договорів, які не встановлені взагалі або недостатньо конкретизовані в самому договорі. Існують й альтернативні зобов'язання, по яких боржник має можливість визначити точний предмет надання кредиторові зі встановленого в договорі переліку предметів, діючи за формулою "або - або".

Умови договору є правилами поведінки, обов'язковими лише для його сторін. І якщо й розглядати договір як засіб регулювання цивільних відносин та джерело права, то він є засобом індивідуального (автономного) регулювання, і його дія поширюється лише на конкретні правовідносини. Цим договірні умови відрізняються від норм права, які є загальними правилами поведінки, адресованими всім, і дія яких не залежить від наявності конкретних правовідносин. У тому числі це стосується й типових, примірних або зразкових договорів, що затверджуються Кабінетом Міністрів України або іншими органами державної влади, органами влади АРК, наприклад Типовий договір оренди землі, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 р. № 220, Типовий договір про андерайтинг, затверджений Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 18 листопада 2008 р. № 1336і, Типовий договір оренди цілісного майнового комплексу чи оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності, затверджений наказом Фонду державного майна України від 23 серпня 2000 р. № 17742, Типовий договір купівлі-продажу пакетів акцій ВАТ3, примірні договори купівлі-продажу цілісного майнового комплексу за конкурсом, на аукціоні, при викупі та ін. Типові ліцензійні договори можуть затверджуватися не тільки уповноваженими відомствами, а й творчими спілками (ч. 1 ст. 1111 ЦК України).

Форма цивільно-правового договору.

Форма типізації змісту договору може бути різною, досягатись не тільки шляхом затвердження типових договорів, а й шляхом введення форм типових договорів чи типових умов договорів, наприклад наказом Мінагрополітики від 13 травня 2005 р. № 201 затверджено Типові умови господарських договорів між цукровими заводами, бурякосійними господарствами та іншими суб'єктами бурякоцукрового комплексу незалежно від форми власності щодо вирощування та закупівлі цукрових буряків для виробництва цукру квоти "А".

Для опрацювання змісту договору часто використовуються міжнародні акти і звичаї, наприклад, правила Інкотермс - загальноприйняті у світі норми поведінки.

При випрацювані умов договору сторони відповідно до ст. 630 ЦК України можуть встановити в ньому що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду. Якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, коли вони відповідають вимогам статті 7 ЦК України.

За формою договори можуть бути усними й письмовими. Письмові, своєю чергою, поділяються на прості й нотаріально засвідчені. За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що її укладають. Однак у ряді випадків закон вимагає, щоб договори були укладені в певній формі. Якщо для договору не встановлено певної форми, він вважається укладеним, поки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання визначається виявом волі укласти договір лише у випадках, передбачених законом.

Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладання, якщо інше не встановлено законом (приміром, договір купівлі-продажу за готівку).

Проста письмова форма застосовується за укладення між собою договорів державними, кооперативними і громадськими організаціями, а також договорів цих організацій з громадянами, крім договорів, що виконуються під час їх укладання. У простій письмовій формі укладаються й інші договори громадян між собою, якщо дотримання цієї форми вимагає закон (скажімо, договір майнового найму (оренди) між громадянами на строк більше одного року).

Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов'язкове у випадках, передбачених законом. Так укладається договір купівлі-продажу жилого будинку та деякі інші.

Недодержання форми договору, якої вимагає закон, тягне за собою нечинність договору лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Договір уважається укладеним, коли сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, а угоду належним чином оформили. У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозиція укласти договір (оферта) і прийняття пропозиції (акцепт). Цивільний кодекс України визначає, з якого моменту договір уважається укладеним. Коли пропозицію укласти договір зроблено усно без зазначення строку для відповіді, договір уважається укладеним, якщо друга сторона негайно заявила особі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї пропозиції. Якщо таку пропозицію зроблено в письмовій формі, договір уважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержано протягом нормально необхідного для цього часу.

Часто сторони самі визначають момент набрання договором юридичної сили, тобто момент, з якого договір уважається укладеним, про що прямо зазначають у договорі - договір набирає чинності з такого дня місяця і року. В інших випадках момент укладення договору визначає закон. Так, договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, але юридичної сили він набирає лише з моменту його реєстрації в місцевих органах управління.

Момент набрання договором чинності має важливе значення, оскільки з цим моментом пов'язані певні юридичні наслідки - перехід права власності до покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін.

За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що його укладають. Однак у ряді випадків закон вимагає, щоб договори були укладені в певній формі. Якщо для договору не встановлено такої форми, він вважається укладеним, поки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання визначається виявом волі укласти договір лише у випадках, передбачених законом.

Розрiзняють договори реальнi й консенсуальнi. Реальнi договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (наприклад, договір позички слід вважати укладеним не з моменту угоди між сторонами про позичку, а з моменту, коли позикодавець передав позичальникові певну суму грошей).

Консенсуальнi договори вважаються укладеними i набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору (наприклад, купiвля-продаж, найм, пiдряд тощо).

За своєю формою договори можуть бути усними і письмовими. Останні, в свою чергу, поділяються на прості і нотаріально посвідчені. За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що його укладають. Однак у ряді випадків закон вимагає, щоб договори були укладені в певній формі. Якщо для договору не встановлено такої форми, він вважається укладеним, поки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання визначається виявом волі укласти договір лише у випадках, передбачених законом.

Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладання, якщо інше не встановлено законом (наприклад, договір купівлі-продажу за готівку).

Проста письмова форма застосовується в разі укладення договорів між юридичними особами, між фізичною та юридичною особою, крім договорів, що виконуються під час їх укладення. У простій письмовій формі укладаються й інші договори громадян між собою, якщо дотримання цієї форми вимагає закон (наприклад, договір майнового найму (оренди) між громадянами на строк понад одного року).

Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов’язкове у випадках, передбачених у законі. Таким чином, укладаються договір купівлі-продажу жилого будинку та деякі інші. Таке посвідчення здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення даної нотаріальної дії шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально.

Недодержання форми договору, якої вимагає закон, тягне недійсність договору лише в разі, якщо такий наслідок безпосередньо обумовлений у законі.