11. Етапи розвитку світової політичної думки. Найвизначніші мислителі.

Із виникненням держави з’являлися перші політичні вчення. Найшвидше цей процес розпочався у країнах Стародавнього Сходу.

Особливості політичних течій Стародавнього Сходу:

• обгрунтуваня божественного походження влади;

• ототожнення державної влади із владою царя або імператора;

• визнання божественного втручання в управління державою і визначення людської долі;

• проголошували верховенство етичних принципів над політичними;

• торкалися питань управління, а не структури і функцій політичних інститутів.

Концепції політичних учень Стародавнього Сходу:

• Конфуцій розглядав державу як велику сім’ю, де влада імператора уподібнювалася владі батька, а відносини між володарем і підданим розглядалися як відносини між старшими і молодшими членами сім’ї, а благо народу було основною метою державної адміністрації. Правитель повинен мати шляхетне походження і піклуватися про достаток народу, захищати його зброєю і виховувати. У свою чергу народ повинен був би проявляти шанобливість до правителя, беззастережно виконувати його накази;

• Легісти (законники) відмовилися від від етичного і релігійного розуміння політики своїх попередників. Державне правління мало грунтуватися виключно на законах, виконання яких повинен забезпечити централізований державний аппарат чиновників. Неухильно дотримуватися закону, згідно з поглядами легістів, повинен народ, а не правителі, які є законотворцями.

Політичні концепції античності:

• античні політичні теорії виокремилися у самостійну галузь;

• на місце східної колективної моралі висунувся принцип індивідуальної свободи людини, її громадянського обов’язку;

• в політичних теоріях рохроблялися питання суті й форм держави, а також ідеї приватної власності та права.

Періодизація розвитку західної політичної думки:

• античний (від V ст. до н.е. до ІІ ст. н.е.), що охоплює політико-філософську думку Стародавньої Греції та Риму;

• просвітницько-раціоналістичний (від XV до половини ХІХ ст.), що поєднує європейську та американську політико-філософську думку епохи Відродження, Просвітництва та раціоналістичні концепції ХІХ ст.;

• політико-соціологічний (з кінця ХІХ ст. до другої світової війни), коли політична проблематика розвивається в контексті соціології або самостійно, але на основі соціологічних емпіричних методів;

• політологічний (після другої світової війни), коли політологія була визнана ЮНЕСКО як самостійна наука і навчальна дисципліна, що поєднує теоретичні й емпіричні методи дослідження.

Погляди мислителів античного періоду:

ПЛАТОН (пояснював генезис держави як природне прагнення людей до громадського життя з метою забезпечення потреб для існування й удосконалення. Держава має служити високому ідеалові – наближенню людей до ідеї добра, спокою, щостя. Платон розробив дві концепції держави: ідеальну та реальну. Основними ознаками ідеальної держави є загальність і постійність. Загальність передбачає, що держава керується загальним добром, а не окремими інтересами громадян, а постійність полягає в тому, щоб громадяни одностайно прямували до досягнення мети держави. В ідеальній державі громадяни мають бути поділені на три суспільні стани, кожен з яких повинен жити і виховуватись у своєрідних умовах і володіти власними чеснотами. До першого, найвищого стану належали правителі, які повинні бути філософами. Чеснотою цих правителів є мудрість. Другий стан становлять воїни, що дбають про цілісність держави, бережуть її кордони та внутрішній лад. У них чеснотою є хоробрість. До третього стану мають належати ремісники, купці, хлібороби – всі ті, хто здобуває матеріальні засобидля існування. Їхня чеснота – поміркованість. Два перших стани повинні жити за комуністичними принципами – без приватної власності, подружжя, родини, а також мають пройти школу державного виховання. Платон виділяє форми держави за ступенем їхньої досконалості і регремисвної лінії розвитку. Аристократія – влада кращих, тимократія – влада військових, олігархія – влада багатих, демократія – влада, яка допускає рівність і нівелює ієрархічні вартості людей, тиранія -–влада несправедливих і нерозумних людей, котрі захопили її силою. Ідеальна форма державного правління існувала у минулому. Якщо у державі немає філософів, здатних управляти, Платон пропонує у праці “Закони” проект законодавчої держави, в якій мудрі закони заступають мудрість філософів. У цій парці Платон висловив геніальну здогадку про загибель держави, де закони не мають сили і перебувають під чиєюсь владою, натомість лише та держава забезпечує благо громадян, в якій закони – володар над правителями, а вони – його раби.

Аристотель не пропонував ідеальної держави, а зосередив увагу на такій державній моделі, яка була б доцільнішою для певних історичних умов. Він трактував державу як об’єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Аристотель відкидав ідею Платона про усуспільнення майна, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів, егоїзму. Форми держави він класифікував за двома критеріями: кількістю правителів та метою правління (служіння загальному благу чи особистим інтересам). Відповідно до цих критеріїв Аристотель виділив правильні і неправильні форми держави. До правильних він відносив монархію (царську владу), аристократію і політію, а до неправильних – тиранію, олігархію і демократію. Найкращою формою держави він вважав політію – помірковану демократію, яка поєднує кращі риси олігархічного й демократичного правління і грунтується на законах. Політія мусить спиратися на середній клас, який підтримував би рівновагу між багатими і убогими.

Полібій розкрив логіку виникнення і змін шести форм держави в межах одного циклу: монархії, аристократії, олігархії, демократії, охлократії, тиранії. Монархія як єдиновладне правління царя або вождя грунтується на розумі. Розкладаючись, монархія перетворюється в тиранію, а незадоволення тиранією призводить до того, що благородні мужі з допомогою народу встановлюють аристократію. Аристократію поступово перероджується в олігархію, де використовується влада з метою наживи. Народ, незадоволений розкошуванням олігархії, скидає її і встановлює своє правління – демократію. Її спотвореною формою стає охлократія (панування натовпу), за якої домінують беззаконня і свавілля. Натовп, що нездатний управляти, знову обирає собі царя. Для того, щоб подолати круговерть політичних форм, потрібно встановити змішану форму держави, яка б поєднувала монархію, аристократію і демократію.

Марк Тулій Ціцерон обгрунтував республіканський принцип побудови держави. Основна мета державної влади - безпека громадян, подолання у них страху один перед одним. Він виступав за змішану форму держави за аналогією з державним устроєм Риму, в якому монархічна форма виявлялася в повноваженнях магістрату (передусім це влада консулів), а аристократична – в повноваженнях Сенату, демократична – в повноваженнях народних зборів і народних трибунів.