4. Основні ознаки держави: територіальність, суверенітет, публічна влада.

Загальні ознаки держави:

1) масу своєму розпорядженні територію у певних межах (державних кордонах). Територія - матеріальна основа існування держави. Сама територія (обмежена частина поверхні планети Земля) не породжує державу. Вона тільки утворює цілісний недоторканний зовні простір, у межах якого держава поширює свою владу на населення, що тут проживає;

2) поєднує населення, що проживає на певній території, за ознакою громадянства (населення - соціальна основа держави). Громадянство - правовий зв'язок між особою та державою без зазначення етнічного походження особи;

3) має публічну владу, публічність якої виявляється в тому, що вона офіційно виступає від імені всього суспільства (народу), управляє його справами через спеціальний апарат управління - систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління - та опирається на апарат примусу (в разі потреби), якими є органи і установи примусового характеру (збройні сили, поліція, органи державної безпеки, тюремні, виправно-трудові та інші пенітенціарні установи);

4) має суверенітет

Сувереніте́т — це виняткове право здійснювати владу у певній державі (рідше — на окремій території, над окремою групою осіб) незалежно від будь-кого.

Проявляється у властивості державної влади самостійно видавати загальнообов’язкові для всіх членів суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів..

Джерелом і носієм суверенних прав — сувереном — може бути абсолютний монарх чи диктатор (наприклад, за абсолютизму), а в демократичних країнах — народ (так званий, народний Суверенітет). У тоталітарних державах суверенітет права здійснює керівна партія. Васалітет, протекторат чи вхід однієї держави у тісні об'єднання з іншими призводять до обмеження Суверенітету чи його повної втрати.

5. Суверенітет держави і його співвідношення із суверенітетом народу і суверенітетом нації.

(то что в конце курсивом не обязательно, можно почитать, для того что бы лучше ориентироваться в вопросе)

Суверенітет держави - її політико-юридична властивість, що виражається у верховенстві її на своїй території (внутрішній суверенітет) і незалежності у міжнародних відносинах (зовнішній суверенітет). Суверенітет держави є первинним щодо державної влади: він і є "право на владу", означає особливу якість влади. Держави виступають як територіально-політичні організації, що встановлюють межі свого владарювання саме завдяки суверенітету.

Основні ознаки суверенітету держави:

• єдність - наявність однієї суверенної влади, здійснюваної системою органів держави;

• неподільність - держава зосереджує всю повноту суверенітету і не ділить його, а лише згідно з законом делегує свої суверенні права органам місцевого самоврядування в унітарній державі; суб'єктам федерації й органам місцевого самоврядування у федеративній державі; міжнародним організаціям тощо;

• невідчужуваність - неможливість довільного відчуження легітимної і легалізованої влади, оскільки суверенітет виступає як елемент правоздатності держави, передумова повноважень держави. А правоздатність розділити не можна, можна тільки розділити права, передати повноваження. Отже, суверенітет не може бути відчужений, передаються повноваження, а не суверенітет.

Суверенітет народу (громадян всіх національностей, що проживають на території певної країни) означає верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо чи через представницькі органи брати участь у формуванні політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність адміністративних та інших органів держави.

Співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу

Суверенітет держави не обов'язково передбачає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній державі джерелом і основою співпраці усієї влади є установча влада народу. Тут суверенітет народу є первинним щодо державного суверенітету, є його джерелом. Cуверенітет держави відображає державну організацію народу. Тільки суверенітет демократичної держави є формою вияву народного суверенітету.

Нація (у політичному значенні) - громадяни держави різних національностей, що об'єднані єдиними законами і подібністю у вирішенні істотних політичних і соціально-культурних проблем (американська нація, французька нація і т.д.). Ця подібність виникає внаслідок проживання на одній території і тривалого спілкування одного з одним, наявності юридичного зв'язку з державою, тобто громадянства. Суб'єктом правовідносин у такому разі має виступати єдина держава, тобто поняття "державний суверенітет" і "національний суверенітет (у політичному значенні)" збігаються.

Нація (в етнічному значенні) - етносоціальна спільність, у якої сформувалася самосвідомість своєї ідентичності (спільності історичної долі, психології і характеру, схильності до національних, матеріальних і духовних цінностей тощо), а також територіально-мовна і господарсько-економічна єдність.

Поняття "суверенітет нації" означає повновладдя народу, здійснюване через реалізацію принципу - "право нації (народу) на самовизначення". Самовизначення - колективне право, прерогатива якого належить народам, націям.

Співвідношення суверенітету нації (в етнічному розумінні) і суверенітету держави

Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об'єдналися. Будь-яке державне утворення, відповідно до Статуту ООН, має поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії цього права. Нація може здійснити своє право на політичне самовизначення об'єднанням з іншими націями в союзну державу (федерацію). У такому разі суверенітет кожної з націй, що об'єдналися, досягається забезпеченням суверенних прав суб'єктів союзу, які поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охороною загальних державних кордонів, здійсненням загальної фінансової, податкової і оборонної політики).

Реалізація Україною в 1991 р. права на політичне самовизначення, тобто права на державотворення (державний суверенітет),- об'єктивний закономірний процес. Це підкреслено в преамбулі Конституції України 1996 р. Втім право сецесії (вихід зі складу держави і утворення власної держави чи перехід території під владу іншої держави) є крайнім вираженням права на політичне самовизначення.

Право нації на самовизначення не є тотожним праву нації на державний суверенітет

Вирішити національне питання, актуалізоване в країні, можна шляхом: а) федералізації унітарної держави (наділення суб'єктів федерації суверенними правами); б) створення форм національного самовизначення (національно-територіальної автономії, культурно-національної автономії тощо). Право особи на збереження своєї національної приналежності слід вважати виявом її природного права. Головне полягає в тому, щоб нація, яка становить більшість у країні і дала назву державі (титульна нація), не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників інших націй. Протиправна і неприпустима будь-яка національна дискримінація або спроби однієї нації підкорити іншу.

Недоцільно також кожній етнічній спільності, що входить до складу багатонаціональної держави, домагатися реалізації права на державотворення (державний суверенітет). Це втягне світ у хаос. Тому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зазначається: "Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави чи країни". Така ж думка проведена в Декларації "Про хартію народів і регіонів" (Брновська програма, 2003 р.): "правильніше буде уникати виникнення нових національних держав і зберігати цілісність існуючих політико-адміністративних одиниць.

У міжнародних актах визначені умови, за яких корінні народи, що борються за незалежність, мають право на державний суверенітет: І) відсутність власних національних держав; 2) наявність національно-визвольних рухів, організацій, фронтів, що виражають суверенну волю народу на міжнародній арені; 3) виконання національно-визвольними рухами, організаціями, фронтами законодавчих і виконавчих функцій щодо свого народу.