3. Характерні риси слухового комунікаційного каналу, особливості ефірного мовлення

Життя людини невіддільне від звуку. Органи мовлення можуть продукувати 600 різних знаків за хвилину, а слух – сприймати ці звукові сигнали й передавати у мозок, що розшифровує їх. Науковцями давно доведено: незважаючи на те, що більшу частину інформації люди отримують за допомогою зору, шляхом прямого спостереження за навколишньою дійсністю, майже 2/3 часу вони проводять у мовленнєвому спілкуванні, у 3 рази більше говорять та слухають, ніж читають і пишуть. Таким чином, уявлення людини про навколишній світ створюються не лише під впливом зорових, а й звукових образів, що володіють багатими можливостями впливу на раціональну та емоційну сфери людської свідомості. В усному мовленні слово несе в собі набагато більше емотивної та семантичної інформації ніж у писемному. Звукові повідомлення викликають в людській психіці (на свідомому та підсвідомому рівнях) потаємні внутрішні ефекти, активізують уяву та інші механізми слухового сприйняття.

Природним каналом передавання інформації на радіо є слуховий (вокальний) канал, а технічним засобом поширення – радіо, точніше технічні засоби радіомовлення.

Загалом під каналом комунікації розуміють специфіку передавання інформації, зумовлену фізіологічними особливостями людської психіки, а технічним засобом уважають спосіб такого передавання.

Специфіка будь-якого каналу комунікації ґрунтується на фізіологічних особливостях органів чуття людини, а тому дослідники виділяють такі основні комунікаційні канали, як вокальний (слуховий), візуальний (зоровий), тактильний, нюховий і смаковий. На думку Ф. Бацевича, саме «вокальний (слуховий) канал є природним для людини, не потребує додаткових засобів та домінує в процесах міжособистісного спілкування.

Г. Почепцов називає «вокальну комунікацію інструментом швидкого реагування», що «допомагає передавати великі масиви інформації. Так, науковець указує на такі позитивні риси слухового комунікаційного каналу: немає потреби в додатковому матеріалі для реалізації комунікації, усе, що необхідно, у людини є від народження; при говорінні не витрачається ніякий фізичний матеріал, тобто це дуже економний засіб спілкування; людина має досить легкий, природний засіб вивчення своєї рідної мови і її не потрібні ніякі додаткові знання. Недоліком вокального каналу є його нетривалість у часі, «кумулятивна та трансляторна здатності», «неможливість селективної передачі», оскільки «немає можливості звернутися до однієї людини окремо» тощо

Вокальний канал опосередковує не лише міжособистісне спілкування, але функціонує в межах масової комунікації. При передаванні інформації на великі відстані (у нашому випадку – із застосуванням технічних засобів радіомовлення) цей канал набуває модифікованої форми. Саме чинник слухового каналу задає певні стандарти, іншими словами обмеження, у виборі виражальних засобів. Традиційно під стандартами каналу прийнято вважати найраціональніші в тих чи інших комунікаційних ситуаціях мовні й ритміко-інтонаційні параметри мовлення. Отже, під стандартами слухового каналу варто розуміти специфіку вокальної комунікації, а також оптимальні засоби репрезентації комунікативного коду, що здатні найбільш ефективно передати зміст повідомлення. Як видно, органічною формою спілкування людини від її народження є усне мовлення, завдяки цьому усна форма комунікації є найбільш «економною» та «найбільш поширеною серед людей». Здатність до усного мовлення закладено природою в людині генетично (за умови, звичайно, соціалізації особистості), оскільки життя людини невіддільне від звуку. Фізіологічно слухові рецептори здатні сприймати звукові хвилі незалежно від волі людини, а тому уникнути слухового комунікаційного контакту, не застосовуючи спеціальних засобів, практично неможливо.

Ефірне мовлення

Аналізуючи вокальний канал комунікації, не можна оминути увагою й питання про специфіку ефірного мовлення, що стало надбанням людства лише на почату ХХ ст. й було зумовлено низкою технічних відкриттів. Лексема «ефір» (гр. aither) позначає загальну назву середовища, у якому поширюються електромагнітні хвилі. Отже, усне мовлення може мати також і свій ефірний еквівалент, що передбачає поширення радіосигналу через ефірний простір за допомогою радіостанцій і приймальних пристроїв колективного чи індивідуального користування.

Проблеми звукового мовлення і його ефірний різновид у вітчизняній науці слали об’єктом науково зацікавлення О. Сербенської. Учена акцентує увагу на тому, що «традиційні форми усного мовлення набувають нині іншого, вже технічного життя, а відтак – радіо, телевізія, мікрофон, телефон, а сьогодні вже й комп’ютер, диктують свої правила звуковому мовленню, що, функціонуючи, змінює координати в просторі й часі».