16.Правові теорії римських юристів.

Розквіт римської юриспруденції припадає на епоху пізньої республіки і ранньої імперії (1 ст. до н. е. — 3 ст. н. е.). До найвидатніших римських юристів належать Гай (II ст.), Папініан, Павел, Ульпіан і Модестин. У складі права, що діяло в Римській імперії, юристи виокремлювали три частини: природне право (іus naturale), право народів (іus gentium) і право громадян або цивільне право (іus civile). Природному праву, за Ульпіаном, «природа навчила всіх живих істот, тому що це право властиве (не лише) людському роду, але є загальним для всіх тварин, які народжуються на землі, на морі, а також для птахів». Юрист Гай природне право визначив як «право, що природний розум установив між усіма людьми». За природним правом всі народжуються вільними.Право народів (ius gentium) на відміну від позитивного охоплює правила, які світовий розум встановив для усіх людей. «Право народів, — писав Ульпіан, — це те, яким користуються народи людства; можна легко зрозумі-ти його відмінність від природного права: останнє є загальним для всіх живих істот, а перше — тільки для людей в їх відносинах між собою». Саме за правом народів виникає поділ людей на вільних і рабів.Цивільне право (ius civile) регулює відносини між вільними римлянами. Цивільне право, вказував Гай, є «власним правом держави». «Цивільне право, — зазначав Ульпіан, — не відділяється цілком від природного права або права народів. У багатьох судженнях поняттям «закон» охоплюються як характеристики певного джерела права (народного або імператорського закону), так і його ціннісно-змістовні риси. Закон виступає як необхідне, належне, розумне, обов’язкове, лише якщо не спотворює змісту права. Павел писав: те, що суперечить принципам (началам) права, не має юридичної сили: закон повинен бути правовим. Ту ж думку розвивав і Юліан: «Тому, що встановлено всупереч змісту права, ми не можемо слідувати як юридичному правилу». Римськими юристами підкреслювався й імперативний характер закону: «суворий закон, але це закон».Єдність «духу» і «букви» закону є принципом, покладеним у правила застосування і тлумачення законів. Римськими юристами визнавалося, що «порушує закон той, хто здійснює заборонене законом; вчиняє в обхід той, хто, зберігаючи слова закону , обходить його смисл». Прогалини в законі допускалося заповнювати тлумаченням, яке не повинно погіршувати становище людей. Основну увагу римські юристи приділяли розробці проблем приватного права, і насамперед цивільного права. У сфері публічного права римські юристи розробили правове становище святинь і жерців, повноваження державних органів і посадових осіб, поняття влади (imperium), громадянства й інших інститутів державного й адміністративного права. Право визнається спільним надбанням народу.. Розуміння права як справедливості, його поділ на публічне та приватне, поняття й конструкції приватного права стали визначальними для сучасної цивілістики романо-германського типу.

Особливістю законів є регулювання відносин, які мають не одноразовий, а загальний характер. Серед джерел права виділяли: а) звичаї (правило поведінки, результат мовчазної згоди громадян, якого дотримувались протягом тривалого часу); б) закони (закони царів, курій, інтерпрето­вані грецькі закони); в) законні позови - за допомогою яких люди вирішували спір в судах; г) плебісцити (правила, встановлені плебсом у результаті його розбрату з патриціями), а також незаписане право — тлумачення мудрецями загальнообов'язкових пра­вил поведінки.