77.(1) Держава і право у поглядах Феофана Прокоповича та Якова Козельського.

Ф.Прокопович є автором ряду політико-теоретичних трактатів, зокрема «Правда волі монаршої», «Слово про владу і честь царську» (1718), «Духовний регламент» (1720). Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму.

У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них, на його гадку, є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада. Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича набуває абсолютистського характеру.

Верховна влада у своїй діяльності повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо. Монарх як носій верховної влади в державі діє відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Усі його дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються. Тим самим Ф. Прокопович виправдовував реформи Петра І, сприяв подоланню опору боярських і церковних кіл цим реформам. Щоправда, під «загальнонародною користю» він розумів інтереси дворянства, чиновників, купців і промисловців, ігноруючи інтереси простих людей.

Український і російський філософ-просвітник Яків Козель­ський (бл. 1728—1794) мав воістину енциклопедичні знання. В своєї «філософії повчальній» відстоював тезу, що люди не на­роджуються доброчесними чи порочними, добрими чи злими. Ці якості вони набувають під впливом виховання і суспільства. В упо­рядкованому суспільстві всі люди повинні допомагати одне од­ному творити добро, відноситися до інших так, як би кожний бажав, щоб відносилися до нього. Однак у силу неоднорідності людей у суспільстві існують розбрати, протиріччя, боротьба, при­водом до яких часто є недосконалі звичаї і закони.

Закон — правило або веління, за яким людина зобов´язуєть­ся діяти страхом покарання чи надією нагороди. Правило без зо­бов´язання Козельський називає порадою. Закон зобов´язує «шу­кати добра і тікати від зла», зобов´язує тільки того, кому він відомий і посильний для виконання. Громадяни повинні знати закони. Чим менше законів, тим їх легше знати і виконувати. Добрим законам допомагають добрі звичаї і навпаки. Звички до пороків не швидко викорінюються покаранням. Мислитель фо­рмулює важливий висновок про творчу роль законів: «пороки на­родні скриті в самих законах, і коли хто хоче винищити пороки в якому народі, не переміняючи творящих їх законів, той шукає неможливого». Законодавець — «батько народу», що дає йому за­кони. Одна «повчальна філософія» не виправить вдачу у народу.

77.(2)

Філософ високо цінував принципи правління і закони респуб­ліки, сформульовані Ш.Монтеск´є. І хоча Козельський спочат­ку був прихильником концепції освіченої монархії, у «Филосо­фических предложениях» він формулює однозначний висновок: «У республіканському правлінні загальна користь є підставою всіх людських чеснот і законодавств». З чотирьох форм правлін­ня, названих тут — демократична, аристократична, монархічна і деспотична — перевага явно віддається першій, у якій з´єдну­ється користь «кожної людини із загальною користю всіх». Але реалії російського самодержавства змушують Козельського об­межитися побажанням справедливих законів.