76. Теорія справедливості Джона Роулса.

Джон Роулс написав роботу "Теорія справедливості" (1972 р.), у якій виступив з новим тлумаченням природно-правових вчень. Свою теорію справедливості він засновує на арістотелівський концепції розподіляючої справедливості. Роулс використовує конструкцію поняття "первинні блага", що підлягають розподілу. В їх число він включає свободу, рівні можливості, визначений рівень матеріального статку. Усі ці "первинні блага" забезпечують людині "самоповагу". Водночас вони - суть умови, що забезпечує людині її автономію, самостійність, у тому числі і самостійне розпорядження такими благами.

Істотного значення Роулс надає встановленню принципів справедливого розподілу. Перший принцип - це вимога, щоб кожна людина однаковою мірою мала основні права і свободи. Система індивідуальних прав і свобод повинна збігатися із загальною свободою, причому свобода повинна бути максимізована, її обмеження може бути виправдане тільки з метою її кращого захисту: "свобода може бути обмежена тільки заради свободи".

Другий принцип - вимога рівності як рівного володіння свободою і рівним розподілом благ. Цей принцип конкретизується як принцип рівних можливостей, націлений на максимальне усунення нерівності, що виникає чи складається на базі багатства або народження. Кожна людина повинна мати рівні можливості в прагненні одержати певний статус у суспільстві.

Американський теоретик Дж. Роулс категорію "справедливість" характеризує як правильність, сумлінність, неупередженість, як свого роду "процесуальну справедливість", що забезпечується за допомогою правових норм, які відповідають принципу правління справедливого закону. При цьому дуже істотна роль конституції, що визначає основні розподільні процедури, які з найбільшою ймовірністю приводять до створення справедливого і стійкого порядку. Така функціональна роль конституції підтримується і підсилюється за допомогою звичайних законів.

77. Держава і право у поглядах Феофана Прокоповича та Якова Козельського.

Проповідник, реформатор церковного права в Російській імперії, богослов, філософ, історик, математик, релігійний та політичний діяч, мислитель, письменник. Свої правові і політичні погляди виклав у полемічних творах і трактатах, написаних російською мовою у 1704-1730 рр.: "Епінікіон", "Правда волі монаршої", "Розшук історичний", "Слово про царську подорож за кордон", "Слово про владу і честь царську", "Передмова до Морського статуту", "Богословські твори", "Слова і промови повчальні, похвальні і поздоровчі", "Трактат про паї", "Міркуванняпро безбожжя", "Коротка повість про смерть Петра Великого, імператора Російського", "Історія про обрання і вошестя на престол... Анни Іоанівни, самодержиці всеросійської" та ін.

Правові і політичні ідеїПрокоповича стали ідеологічною основою державних реформ Петра І. Концептуальним історичним підґрунтям цих ідей були вчення Анаксимена, Геродота, Фукідіда, Аврелія, Лукіана та інших античних авторів, теологів та гуманістів Ренесансу; філософським фундаментом - теорії Ж. Бодена, Р. Декарта, Ф. Бекона, Дж. Локка, Г. Галілея, Н. Коперника; юридичною і політичною базою - ідеї Г. Гроція, Т. Гоббса, С. Пуфендорфа та ін.

Прокопович був переконаним прихильником природно-правової доктрини (з деяким теологічним забарвленням) та ідеї суспільного договору. Першим у Росії він порушив проблему походження держави. Обґрунтовуючи існування природних прав людини та інших природних законів, мислитель не погоджувався з Гоббсом в тому, що людина від природи зла і перебуває у стані війни всіх проти всіх. Людину перетворювали на "неприборкуваного звіра" тільки ті війни, які вдалося подолати завдяки здоровому глузду самої людини і сприянню Бога.

На думку вченого, найважливішим природним даром індивіда є совість, яка змушує його творити добро. Зло, зовнішні супостати, внутрішні лиходії, здоровий глузд людей і замисел Бога змусив їх згуртуватися, шукати порятунку шляхом передавання своїх прав тим, у кого влада. Основне завдання держави - охороняти природні права людини, насамперед право на земне щастя, гарантувати їй свободи і вольності, охороняти природні закони: боятися Бога, боронити своє життя, бажати незгасності роду людського, не вчиняти іншому, чого собі не бажаєш, поважати батька й матір. Головний обов'язок громадян - "свято берегти повеління і устави государя, безперечно підпорядковуватись монархові і дотримуватись законів, які творить самодержець для "темної маси", в ім'я "всезагального блага".

Політичним ідеалом Феофан Прокопович вважав абсолютну спадкоємну монархію на чолі з освіченим монархом-самодержцем, якому підпорядковуються всі, у т. ч. і церква. Природна рівність людей не веде до їх соціальної рівності в суспільстві, але соціальні біди (жебрацтво, злодійство тощо) можна усунути шляхом подолання неуцтва й насадження освіти.

Основою теорії держави і державотворення, всіх правових конструкцій, на думку Прокоповича, повинен бути "здоровий природний глузд". За задумом Бога, вільний і незалежний від природи народ один раз вирішив передати владу монарху і за жодних умов не може її ні відібрати, ні обмежити, ні критикувати у будь-який спосіб. У зв'язку з цим монарх стоїть над законом, творить верховний суд над підданими, сам є непідсудним і видає беззаперечні повеління. Окрім монархії, вважає мислитель,

77.1

існують ще й аристократія, демократія та "змішана держава", але вони не витримали випробування історією і є непридатними і неприйнятними для Росії. Монархію, у свою чергу, Прокопович поділяв на виборну і спадкову. Виборна монархія не може бути стабільною державою, а тому найкращою її формою є монархія спадкова, яка має лише один недолік: спадкоємцем трону обов'язково стає старший син самодержця, але він може бути нездібним до управління державою. Тому монарх повинен заздалегідь призначити свого наступника з представників свого роду, а той - ретельно готуватись до царювання.

Отже, Феофан Прокопович був не лише натхненником і реформатором церковного права в Російській імперії, а й засновником теорії освіченого абсолютизму, яку після нього розвивали багато російських і українських просвітителів. Помітна роль його і в піднесенні релігійної і світської освіти (праці "Перше повчання отрокам", "Буквар"), започаткуванні раннього класицизму в українській літературі, підготовці мовної ломоносівської реформи у російській літературі, революційному перетворенні церковних проповідей на засіб правового та політичного виховання населення тощо.

Український і російський філософ-просвітник Яків Козель­ський (бл. 1728—1794) мав воістину енциклопедичні знання. В своєї «філософії повчальній» відстоював тезу, що люди не на­роджуються доброчесними чи порочними, добрими чи злими. Ці якості вони набувають під впливом виховання і суспільства. В упо­рядкованому суспільстві всі люди повинні допомагати одне од­ному творити добро, відноситися до інших так, як би кожний бажав, щоб відносилися до нього. Однак у силу неоднорідності людей у суспільстві існують розбрати, протиріччя, боротьба, при­водом до яких часто є недосконалі звичаї і закони.

У своїх міркуваннях Козельський дотримувався концепції при­родних прав людини і договірного походження держави. В його пра-ворозумінні становить інтерес чітко проведений ним поділ права і закону. Право він класифікує на чотири види: божественне (від са­мого Бога, вічне, необхідне, для всього живого); загальне, яке він ділить на натуральне (природне) і всесвітнє, чи право народів; гро­мадянське. Природне право, пояснював філософ, має своїм дже­релом розумну природу і потреби людини. Всесвітнє —j «правость» у міжнародних відносинах для взаємного благополуччя. Громадян­ське право — правость між громадянами і суспільством для їх вза­ємної користі. Усі закони, що видає держава, повинні відповіда­ти цим видам права: «якщо закони не будуть на них засновані, то вони не можуть бути справедливі». Для Козельського такими за­конами були, зокрема, акти, що закріпачують селян. Вони супе­речать ідеї природного права і не відповідають «правости» закону.

Закон — правило або веління, за яким людина зобов´язуєть­ся діяти страхом покарання чи надією нагороди. Правило без зо­бов´язання Козельський називає порадою. Закон зобов´язує «шу­кати добра і тікати від зла», зобов´язує тільки того, кому він відомий і посильний для виконання. Громадяни повинні знати закони. Чим менше законів, тим їх легше знати і виконувати. Добрим законам допомагають добрі звичаї і навпаки. Звички до пороків не швидко викорінюються покаранням. Мислитель фо­рмулює

77.2

важливий висновок про творчу роль законів: «пороки на­родні скриті в самих законах, і коли хто хоче винищити пороки в якому народі, не переміняючи творящих їх законів, той шукає неможливого». Законодавець — «батько народу», що дає йому за­кони. Одна «повчальна філософія» не виправить вдачу у народу.

Я. Козельський згодний з концепцією суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, але його суть і наслідки трактує по-своєму. Через договір із суспільством людина втрачає природну свободу, рів­ність, але набуває моральну свободу, моральну і законну рів­ність, що робить її паном над собою. «Слухняність предписа­нии законам є свобода». Його концепція суспільного договору містить ідеї рівності громадян перед законом і взаємної відпо­відальності верховної влади, посадових осіб і громадян за до­тримання умов договору. У суспільстві і державі філософ цінує гармонію взаємної користі, її відповідність природі людини.

Як рівноправна сторона, члени суспільства мають право розір­вати договір і укласти новий. Він за право спротиву несправед­ливій владі (коли люди «так скривджені, що образа їх варта по справедливості війни») і фактично виправдує селянські повстан­ня. І все-таки свою надію пов´язує з урядовими реформами в Росії, з реформою законодавства, поширенням освіти і правових знань.

Юриспруденцію Козельський визначав як «знання всіх мож­ливих прав або правостей». Політику — як «науку справляти праведні наміри самими найздібнішими і притому праведними засобами в дійство». Юриспруденція вчить бути доброчесним. Він розрізняє юриспруденцію як знання права, що грунтується на справедливості, і легіспруденцію як знання законів, що не завжди відповідають справедливості.

Філософ високо цінував принципи правління і закони респуб­ліки, сформульовані Ш.Монтеск´є. І хоча Козельський спочат­ку був прихильником концепції освіченої монархії, у «Филосо­фических предложениях» він формулює однозначний висновок: «У республіканському правлінні загальна користь є підставою всіх людських чеснот і законодавств». З чотирьох форм правлін­ня, названих тут — демократична, аристократична, монархічна і деспотична — перевага явно віддається першій, у якій з´єдну­ється користь «кожної людини із загальною користю всіх». Але реалії російського самодержавства змушують Козельського об­межитися побажанням справедливих законів.