75.Неотеологічна теорія права Жака Марітена.

Французький релігійний філософ, представник неотомізму. Навчався в Сорбонні, займався викладацькою діяльністю у Франції, США, Англії, Канаді, був професором Принстонського і Колумбійського університетів. Ж. Марітена захоплювали християнський соціалізм Ш. Пегі, інтуїтивізм А. Бергсона, релігійні ідеї Л. Блуа. Основним чинником, що сформував його погляди, стало ознайомлення з роботою Томи Аквінського "Сума теології". З ім'ям Ж. Марітена пов'язана поява у XX ст. томізму - офіційної філософської доктрини католицької церкви. Марітен є автором праць "Права людини і природний закон" (1942), "Людина і держава" (1951), "Моральна філософія" (1960), які дають змогу реконструювати його неотомістську теорію права. Він намагався запровадити природний неписаний закон у філософську думку XX ст. Природний закон для Марітена - те, що необхідне для нормального людського існування, те, що пізнається через відчуття і є "раціональним планом управління світом в думці Бога".

Права людини Ж. Марітен розглядав як права, що сягають корінням природного закону. Філософія прав людини, розвинута французьким філософом, - одне із джерел Загальної декларації прав людини і громадянина (1948), у розробленні якої він брав участь.

Сучасні неотомісти зводять своє розуміння природного пра­ва до філософії Т. Аквінського, чиє вчення було визнано като­лицькою церквою канонічним. Видатний представник неотомі­зму французький філософ і громадський діяч Жак Марітен (1882—1973) брав участь у підготовці Загальної декларації прав людини 1948 р. У своїх творах «Інтегральний гуманізм», «Права людини і природний закон», «Людина і держава» будував свою концепцію на традиційних для релігійної філософії уявленнях про божественне походження права і держави, спираючись на принципи історизму, соціальної обумовленості політики.

В ессе «Права людини і природний закон» Марітен визначає природне право як неписаний закон. Це означає, що існує, в силу самої людської природи, «вказівка чи положення, яке людський розум може відкрити і відповідно до якого людська воля повинна діяти, щоб бути в згоді з необхідними цілями людської істоти».

Природний закон, властивий кожній розумній істоті, повинен сприйматися як писаний кодекс і стати еталоном будь-якого справедливого закону. Природний закон доповнюється «рядом положень людського закону залежно від розмаїтості конкретних моментів і обставин», прийнятих людьми зобов´язань і прав, в міру розвитку культури. Кожна епоха, вважає він, має свій істо­рично конкретний ідеал.

Ж. Марітен запропонував виділити права різних рівнів: 1) Від­повідаючі абсолютній вимозі природного закону (тобто фунда­ментальні права) — право на життя й особисту свободу, право одружуватися, право приватної власності, право на прагнення до щастя й ін. Ці права особистості є природними в точному значенні слова, тому що кореняться в самій природі людини як вільної і духовної істоти. Особистість, писав Маритен, належить світу ви­щих цінностей.

2) Політичні права (чи права громадянина) визначаються за­конодавством країни, утворюють продовження природного права: право народу встановлювати конституцію

75.1

держави і визначати форму правління, право громадян на активну участь у політич­ному житті, у т.ч. у виборах, право об´єднання в політичні партії і громадські об´єднання, свобода висловлювань і дискусій, рів­ність громадян перед законом і судом. Марітен пише, що остан­ні види свободи ймовірно ніколи не будуть вивищені до абсо­лютного права, але вони складають право в суспільстві, яке досягло «стану політичної справедливості».

3) Соціальні права людини (права трудящих): право на пра­цю, створення профспілок, на справедливу заробітну плату, на соціальне забезпечення та ін., «обумовлені загальним благом». Визнання соціальних прав людини поряд із правом приватної власності дозволяє, писав Марітен, уникнути пороків як капіта­лізму, так і соціалізму. Французький філософ відстоював ідею «третього шляху» розвитку суспільства.

Отже, права людини Грунтуються на природному праві, яке є джерелом прав і обов´язків. З прийняттям Загальної декла­рації прав людини, Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р., наступних Протоколів до неї, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. й інших конвенцій була створена ефективна система між­народних норм для захисту прав людини. Тим самим природно-правова теорія вирішила одне зі своїх основних завдань, але не втратила свого значення в правознавстві.