68.Технодемократія Моріса Дюверже.

Французький правознавець, соціолог і політолог. Він є автором праць "Політичні партії" (1951), "Політичні інститути і конституційне право" (1960), "Про диктатуру" (1961), "Вступ до політики" (1964), "Ідея політики. Застосування влади в суспільстві" (1966), "Демократія без народу" (1967), "Янус: два обличчя Заходу" (1972), "Соціологія політики: елементи політичної науки" (1973), "Республіканська монархія" (1974), "Шах королю" (1978), "Апельсинові дерева озера Балатон" (1980), "Республіка громадян" (1982), "Настільна книга співіснування" (1986), "Ліберальний заєць і європейська черепаха" (1990) та ін.

Дюверже розробив власну теорію політики, у якій обґрунтував створення політичної системи, що дає змогу поєднати переваги представницької демократії з ефективним управлінням, подолати "деперсоналізацію" влади, відчуження від неї громадян. Політику розглядав з двох позицій: 1) як засіб панування меншості над більшістю, одержання вигоди через доступ до влади; 2) як засіб інтеграції суспільства, забезпечення справедливості, гарантування спільного інтересу і загального блага, обмеження тиску приватних інтересів. Дюверже першим з учених-юристів запропонував вивчати політичні режими і політичні партії як особливі об'єкти юридичних досліджень. Він, зокрема, сформулював класичну типологію партій, поділивши їх на "кадрові" та "масові", виокремив два способи утворення партій - парламентський та позапарламентський, зазначивши, що більшість "масових партій" виникає під час політичної боротьби, а не в парламентах. Існування двох великих політичних партій, вважав Дюверже, - оптимальний варіант для плюралістичної демократії.

У дослідженнях питань держави й суспільства Дюверже запропонував поєднання юридичного і політичного аналізу, що дасть змогу, з одного боку, вивчати не тільки політичні інститути, які регламентує право, а й ті, що право повністю або частково ігнорує (політичні партії, громадська думка, пропаганда, преса, групи тиску тощо). З іншого боку, така орієнтація, наголошував Дюверже, уможливлює вивчення політичних інститутів, регламентованих конституцією, законами, не тільки в юридичному, а й у політологічному аспекті, що допоможе визначити, де ці інститути функціонують відповідно до права, а де уникають його.

69.Нормативізм Ганса Кельзена.

Розробляючи ієрархію норм за сходинками (на верхній - норми конституції, на середній - "загальні норми", тобто закони і акти виконавчої влади, на нижній - індивідуальні норми, тобто судові й адміністративні акти у вирішенні конкретних справ), Кельзен зазначав, що кожна норма набуває статусу обов'язковості для всіх тільки за умови її суворої відповідності вищій нормі.

Суть нормативізму визначала наявність "основної норми", що розташовувалась у Кельзена над усією ієрархічною пірамідою, обумовлювала дійсність усіх інших норм, у т. ч. і конституційних, але мала суто абстрактний, трансцендентально-логічний, умоглядний характер і не вміщувала нормативних приписів. Правознавець "основну норму" розглядав як постулат, що не може встановлюватись жодною владною інституцією, оскільки у цьому разі "компетенція такої інституції повинна була б засновуватись на якійсь ще більш високій нормі". Він вважав, що сприймати цей постулат треба без будь-яких сумнівів щодо підґрунтя дійсності "основної норми", як загальне джерело дійсності усіх норм без доказів.

Зважаючи на суперечливі міркування Кельзена, австрійський учений Р. Марчич зазначав, що правознавець приховував за "основною нормою" неосягнуте "право буття", тобто природне право. Із цим пов'язані натяки Кельзена на божественне походження "основної норми", ідеальну "першу історичну конституцію" та ін. Об'єктивне, хоч і дещо завуальоване, визнання первісності природного права, залежності від нього права позитивного, необхідності забезпечення відповідності писаних норм єдино "правильному праву" гарантувало живучість "чистого вчення про право", значущість нормативізму у практиці конституційного контролю тощо.

З одного боку, "чиста теорія" вміщувала фундаментальні положення стосовно підвищеної уваги до суперечностей права, створення стрункої системи національного законодавства, дослідження загальної теорії і логіки правових норм, значення позитивного права для конституційної юрисдикції, яке здебільшого не заперечують при офіційному тлумаченні писаних законів, у т. ч. конституцій, і зараз. З іншого боку, цю теорію "у чистому вигляді" найкваліфікованіші юристи, судді конституційних судів не застосовують. Вона поєднується з теорією природного права, юснатуралістичним, раціоналістичним праворозумінням і ефективно слугує всім правознавцям і законодавцям для розуміння і точного опису позитивного права, особливо суддям при віднайденні правильних рішень у розв'язанні відповідних проблем.

На переконання Кельзена, справедливість і мораль "не можуть бути ознакою, що відрізняє право від інших примусових порядків". Він намагався включити до змісту права очевидно неправові акти авторитарних і тоталітарних режимів, ототожнював державу як "метаправову сутність водночас і передумову права і буття права" з позитивним правом, яке, на його думку, є "старшим від держави", тому рішуче заперечував навіть саму ідею правової держави.

Кельзен довів, що заснування конституційних судів або конституційних трибуналів не суперечить ні теорії поділу влади на три гілки, ні найпоширенішій доктрині суверенітету, верховенства парламенту. Він переконував, що спеціальний орган конституційної юрисдикції, наділений функціями четвертої влади, не стане її носієм у

69.1

повному розумінні, оскільки виконуватиме лише роль контрбалансу або негативного законодавця.

Будь-яка судова діяльність, пов'язана із застосуванням тієї чи іншої норми закону або адміністративного указу, повинна супроводжуватись їх перевіркою на предмет конституційності. Право судів на ревізію як формальних, так і матеріальних норм, доводив Кельзен, не обов'язково має закріплюватись у конституції, оскільки воно випливає "із самої суті структури правового порядку", що не потребує позитивно-правового підтвердження, а конституційний суд, роблячи висновок про невідповідність актів конституції і їх надійність, не повинен зупинятися перед необхідністю реалізації певних нормотворчих функцій.

Отже, Г. Кельзен зробив значний внесок у теорію і практику світового конституційного контролю. Його ідеї вплинули на еволюцію сучасної європейської моделі конституційної юстиції, збагатили її американський різновид, системи квазісудового захисту конституцій тощо. У другій половині XX ст. у Кельзена і започаткованої ним у 20-30-ті роки Віденської школи з'явилось чимало послідовників в Австрії (А. Меркль, Ф. Ермакора, А. Фердрос), Франції (К. де Мальбер), Великій Британії (Г. Харт) та інших країнах. У Радянському Союзі роботи Кельзена критикували М. Бухарін, А. Вишинський, С. Кечек'ян, В. Туманов тощо, переважно за захист "реакційних буржуазних космополітичних ідей", відмову від державного суверенітету, "затушовування експлуататорської сутності буржуазного права", "активний антикомунізм". Насправді чи не винятково позитивістське розуміння права багато в чому виявилось тотожним кельзенівському і запроваджувалось повсюдно.