59.Вчення про правлячий клас Гаетано Моска.

Гаетано Моска (1858—1941) у своїй теорії еліт виходив з кон­цепції правлячого (політичного) класу.

У своїй праці «Правлячий клас» (1939 р.) Моска визнає: су­веренна влада організованої меншості над неорганізованою біль­шістю неминуча. Отже, політичний клас вирізняється насампе­ред організованістю. Тому організована меншість сильніша неорганізованої більшості. Друге — «представники правлячого меншості незмінно мають властивості, реальні чи удавані, гли­боко шановані в тому суспільстві, де вони живуть». Спеціальні знання ісправжня наукова культура, відзначав Моска, стають ва­жливою політичною силою тільки на високій ступіні цивіліза­ції, і тоді доступ у правлячий клас одержують лише ті, хто має ці знання (хто застосовує знання у військовій справі, управлінні, юриспруденції). Усі правлячі класи прагнуть стати спадкоємни­ми, «якщо не за законом, то фактично». Свою соціальну пере­вагу вони прагнуть затвердити, розвиваючи необхідні якості за допомогою виховання, сімейних традицій, звичок свого класу. Правлячі класи занепадають, якщо перестають удосконалювати ті здібності, за допомогою яких вони прийшли до влади.

Таким чином, за Москою, у людських суспільствах перева­жає або тенденція формування закритих, стійких, кристалізова­них правлячих класів, або тенденція до швидкого їх відновлен­ня. Циркуляцію еліт у демократії він пояснював не лише психологічними, але і соціальними факторами, через перегру­пування соціальних інтересів, виникнення нових соціальних сил з новими соціальними інтересами.

Ці теорії політичних еліт протистояли марксистським кон­цепціям вирішальної ролі народних мас в історії, економічного базису суспільства. Вони ставили під сумнів і демократичний оптимізм ліберальних концепцій, що доводили принципову можливість і необхідність участі всіх громадян у публічній владі, її рівної доступності.

60.Теорія еліти Вільфредо Парето.

Італійський політичний мислитель, соціолог, основоположник однієї із головних течій світової державно-правової і політичної думки, що виникли на початку XX ст., - теорії політичної еліти. Фундаментальні ідеї соціально-політичного і державно-правового характеру він обґрунтував у працях "Соціалістичні системи" (1901-1902), "Трактат про загальну соціологію" (1916), "Перетворення демократії" (1921).

Теоретичний підхід В. Парето має важливе значення для досліджень у галузі правової антропології. Висловивши думку про ірраціональність людської поведінки, він запровадив у науковий обіг поняття "деривація" (лат.- відхилення, утворення) - відхилення від істини. Характерними їх ознаками, на його думку, є філософсько-правові і юридичні теорії, що мають на меті виправдати існуючі порядки. Правові деривації Парето розглядав як наслідок застосування аморальних засобів і цілей людської діяльності, що загалом є результатом ірраціональної природи людини, яка підштовхує до порушення всіх соціокультурних норм.

Теорія політичної еліти Парето ґрунтується на тезі, що всі суспільства поділені на лідерів (еліту) і підлеглих. Правляча еліта утримує владу за допомогою примусу, виявляючи постійну готовність вдатися до насильства стосовно опозиції, і згоди, що досягається маніпуляціями (гнучкістю, хитрістю, вмінням переконувати). Він розрізняв два протилежні психологічні типи еліт - "лиси" і "леви". Відповідно до цього суспільство розвивається шляхом заміщення однієї еліти іншою. "Лисів" Парето характеризував як професіоналів у досягненні згоди за допомогою політичних маніпулювань, але нездатних вдаватися до насильства в разі необхідності; "левів" - як спроможних організовано застосовувати примус, але схильних до консерватизму, відірваності від мас. Протилежність цих двох типів зумовлює їх ротацію.

Парето критично ставився до демократії та соціалізму. У своїх працях він відобразив деякі суспільні тенденції, розвиток яких призвів до становлення тоталітарних режимів. Зосередження на проблемі політичної боротьби, критика раціоналістичного підходу до політики, надання переваги ірраціональним емоціям, обґрунтування застосування грубої сили замість утвердження законності й правопорядку дали підстави теоретикам фашизму вважати Парето своїм духовним попередником.