24.Марсилій Падуанський про верховенство закону.

Цей медик і богослов, що був якийсь час ректором Паризького університету, у своїй книзі «Захисник миру» (1324 р.) виклав ряд оригінальних ідей.

Він розрізняє шість частин держави, кожна з яких виконує певну суспільну роль — землеробство, ремесла, торгівля, військова справа, священство та суд. Перші три складає народ, що зберігає державу і уміряє її дії. Останні три частини — головні або почесні. Влада судова встановлює праведне і корисне суспільству. Примусовою силою виступає посада військова. Священство засноване для служіння Богу, його мета — учити людей закону і повчати їх. Усі посади служать благу політичного союзу. Принципово новою була його ідея про суверена держави. Марсилій першим визнав сувереном, джерелом державної влади народ, під яким розумів не всіх громадян, а кращу їх частину — військових, чиновників, священиків, що дбають про загальне благо. Одним із перших він обґрунтував відмінності законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада належить виключно суверену — народу, а виконавча — монарху й уряду. Виконавча влада безумовно підпорядковується законодавчій. Найкращим способом формування державного апарату він вважав вибори. Навіть монархію, прихильником якої він був, пропонував зробити не спадковою, а виборною. Обраний монарх — завжди краще спадкового, а вся держава більш міцна.Виключно народ як верховний суверен має видавати закони, під якими він розумів «приписи, що мають примусову силу завдяки покаранню або заохоченню». Найважливішою метою законів Марсилій вважав установлення «громадянської справедливості та загального блага», а додатковою — «безпеку та стабільність влади государів».

Верховна влада в державі, належить законодавцю, що завжди один і той же, тоді як форми правління можуть бути правильними (монархія, аристократія, політія) чи неправильними (тиранія, олігархія, демократія). Кому належить право видавати закони чи хто справжній законодавець: 1) законодавча влада повинна належати тому, хто може дати найкращі закони: такий саме народ, адже закони видаються для загального блага, а воно краще вбачається всіма, ніж деякими. Навпаки, один чи деякі легко можуть або помилятися, або мати на увазі власну користь, а не громадську. 2) Законодавцем повинен бути той, чиї закони найкраще виконуються. Таким є знову народ, тому що кожний тут кориться не за примусом, а добровільно законам, які він сам на себе накладає. При цьому більшість має і найбільше сили, щоб змусити непокірливих виконувати закон. А кому повинне належати право призначати правителя? Тому ж, хто видає закони, тобто народу. Він же вправі виправляти і переміняти правителя. Краще виконуються закони, коли виконавча влада довіряється одному чи кільком, ніж усім. Головне, щоб їх дії виходили із загального рішення.

Нарешті, як вважає Падуанський, народу-законодавцю належить право тлумачення Святого Писання, установлення догматів і обрядів церкви. Це він може зробити через своїх представників на вселенських соборах. Тільки собор видає церковні закони, вправі накласти кару за невиконання християнських обов´язків, відлучити від церкви будь-якого князя чи громадянина. Для виконання соборних постанов обирається верховний єпископ чи, як данина традиції, його може призначити папа римський.

Таким чином, у Падуанського народ — єдиний носій суверенітету і верховний законодавець.