25. Творча спадщина т. Шевченка художника.

Талант Т. Шевченка, його незвичайна любов до всього рідного, до свого пригнобленого народу, до своєї культури, що перебувала тоді в московському ярмі, а також освіта, начитаність, праця над собою все це ставить Т. Шевченка в перші лави освічених людей XIX століття. Поет і художник жили в душі Шевченка-митця завжди, бо писати й малювати він любив однаково. А його спадщина художника також різноманітна, як і поетична. Як художник Шевченко мав дві срібні медалі за свої картини ще в часи навчання в Академії художеств. І великий К. Брюллов вбачав у ньому талановитого художника. Життя Т. Шевченка, на жаль, менш сприяло розвитку таланту Шевченка-художника, бо не завжди були фарби та полотна для малювання. Але все створене Шевченком-художником навіть за таких умов вражає своєю різноманітністю. Спадщина Шевченка-художника налічує близько шістдесяти автопортретів Т. Шевченка, портрети на замовлення, картини циклу «Живописної України», офорти, гравюри. Т. Г. Шевченко мас звання академіка-гравера. Як бачимо, Шевченко-художник не менше відомий у нашій культурі, ніж Шевченко-поет. Картини Т. Г. Шевченка є в Харківському художньому музеї, Київському меморіальному музеї імені Т. Г. Шевченка, в Академії мистецтв у Петербурзі, в музеї Т. Г. Шевченка в Каневі. Картини допомагають уявити життя поета, його уподобання, творчість. Так, офорти Т. Шевченка, створені на засланні, розповідають нам про життя рекрутів, казахських дітей та дружні стосунки з ними Т. Шевченка. Часто виникає питання, чому у творчості митця так багато автопортретів? Мабуть, це тому, що, позбавлений можливості малювати з натури, Т. Шевченко малював, дивлячись на себе, і таким чином працював, щоб не втратити майстерності художника, бо десять років заслання із царською забороною «читати і малювати», — це роки найтрагічніші в житті митця.

26. Портретний живопис в Україні другої половини XVII – першої половини XIX ст. Д. Левицький, в. Боровиковський.

Дмитро Левицький був першим серед українських та російських художників-портретистів, якому пощастило в усьому зрівнятися, зокрема в техніці живопису, з кращими майстрами іноземцями, що працювали тоді в його час у Петербурзі. Отже, міцні підвалини як української реалістичної школи портрету, так і російської були закладені саме нашими славетними майстрами живопису – Д.Левицьким та В.Боровиковським. Його творчість набуває найвищого розквіту в сімдесяті -на початку вісімдесятих років, коли Д.Левицький стає академіком. Він став визнаним майстром парадного портрету, в якому добивається гармонійної ефектності композиції, інтенсивності й тональної єдності барвистих відтінків, виразності пози та жестів. Інтимні портрети Дмитра Левицького позначені поглибленністю й різноманітністю індивідуальних характеристик, стриманістю художніх засобів; вони позбавлені зовнішніх атрибутів і виконані у вільній "живій" манері, створюючи цим уяву плоті. В його зрілих творах нема жодних зайвих поверхових ефектів, все у нього йде від дбайливого й неупередженого відтворення натури. Саме ця підкреслена майстерність, "вагомість", спостережливе й неулесливе відтворення рис обличчя портретованих споріднює Левицького з Антроповим та українською портретною традицією. В останні роки своєї плодотворної творчості Д.Левицький створив низку портретів, що стали цілком високохудожніми творами. Згадаймо хоча б портрети доньок О.Воронцова (бл.1790 – Російський музей у Санкт-Петербурзі), портрет невідомого зі сфінксом (1790-ті рр. – приватна колекція Гіршман, Париж)... Після 1800 р. Д.Левицький несподівано серйозно захворів. Тож через хворобу очей він майже нічого не написав.

Перший успіх Боровиковському принесли портрети-мініатюри, які були на той час у моді і зробилися дуже популярними. Зупинятися на цьому художник, звісно, не збирався. У 1794 році він пише знаменитий тепер "Портрет Катерини II на прогулянці в Царському Селі". Із середини 1790-х років слава Боровиковського-портретиста починає стрімко зростати. Художник створює найбільш уславлені свої твори — "Портрет М.Лопухіної" (1797) та "Портрет А. і В.Гагаріних" (1802). Чоловічих портретів у спадщині художника помітно менше, ніж жіночих ("Портрет князя О.Куракіна" 1802 року). У 1802 році художник одержує звання радника. Тоді ж його залучають до оформлення Казанського собору в Петербурзі. Він мав написати шість образів для царських воріт головного іконостаса, а також чотири місцеві образи для другого і третього іконостасів. Останні роки життя він займався майже виключно релігійним живописом. Останньою роботою Боровиковського стали образи для церкви архістратига Михаїла на Смоленському цвинтарі в Петербурзі, над якими художник працював безоплатно. Вони залишилися незавершеними.