1. Основні рекреаційні райони та центри Австралії.

2. Спеціалізація рекреаційних комплексів Океанії.

Незважаючи на те, що регіон Австралії й Океанії лежить далеко від основних країн-постачальників туристів і осторонь від провідних транзитних ліній, рекреація тут розвивається досить швидкими темпами. Основною метою, з якою закордонні туристи відвідують Австралію й Океанію, є відпочинок. Відпочинок на островах Тихого океану виграє від відносної близькості австралійського ринку й має гарний імідж у Європі.

Добре розвинений і туризм в Австралії та Новій Зеландії, у Меланезії й Мікронезії.

Австралія (від лат. australis — «південний») - континент площею 7,7 кв. км, розташований у Східній і Південній півкулях Землі. Вся територія материка є основною частиною держави Австралійський Союз. Материк входить до складу частини світу Австралія й Океанія. Північне й східне узбережжя Австралії обмивають моря басейну Тихого океану: Коралове, Тасманове, Тиморске моря; західне і південне - Індійський океан. Біля Австралії розташовані великі острови Нова Гвінея та Тасманія.

Уздовж північно-східного узбережжя Австралії більш ніж на 2000 км тягнеться найбільший у світі кораловий риф - Великий Бар'єрний риф.

Австралійський континент розташований у межах трьох основних теплих кліматичних поясів Південної півкулі: субекваторіального (на півночі), тропічного (у центральній частині), субтропічного (на півдні). Тільки невелика частина о. Тасманія знаходиться в межах помірного пояса.

Водні ресурси континенту невеликі. Ріки, що стікають зі східних схилів Великого Вододільного хребта, - короткі, у верхів'ях течуть у вузьких ущелинах. На західних схилах Великого Вододільного хребта беруть початок ріки, що прокладають свій шлях по внутрішніх рівнинах. У районі гори Косцюшко починається найдовша ріка в Австралії - Муррей (2375 км). У горах же зароджуються і її найбільші притоки - Маррамбіджі (1485 км), Дарлінг (1472 км), Гоулбері й ін.

Досить значні за кількістю й величиною озера Австралії протягом більшої частини року представляють собою болота. На північ від затоки Спенсер (але не з'єднуючись із ним) лежить оточене піщаними дюнами озеро Торренс, що має 225 км в окружності. Ще північніше, на 12 метрів нижче рівня океану, знаходиться найбільше озеро Ейр, а до сходу від нього озеро Грегорі, що може бути розділене на кілька окремих озер. На захід від озера Торренсу лежить на плоскогір'ї, піднімаючись на 115 м, велике озеро Герднер, яке, так само як незліченна безліч менших озер у тій же місцевості, надзвичайно багате сіллю й очевидно лише в недавній час відділилося від морської води.

В Австралії туристам запропонують заняття різноманітними видами активного відпочинку: віндсерфінг, оренда яхт, джип-сафарі, водні парашути, морські прогулянки тощо. Тут можна відвідати зоопарки без кліток, де представлені екзотичні представники фауни. Австралія славиться своїми національними парками, і тут проводяться найрізноманітніші походи й тури на природі - велосипедні, автотури, піші походи, кінні прогулянки. Також в Австралії знаходиться Золоте узбережжя - один із загальновизнаних центрів серфінгу. А дайверів із усього світу залучає Великий бар'єрний риф. Прекрасна погода, чисті води океану, екзотична флора й фауна, заняття всілякими видами водного спорту - це лише невелика частина того, чим славиться Австралія. До популярних видів відпочинку в Австралії належать подорожі на прилеглі острови Тихого океану, наприклад, на острови Гамільтон і Хайман. Тут є розвинена туристська інфраструктура: першокласні тенісні корти, тренажерні зали, поля для гри в гольф тощо.

Океанія являє собою найбільше у світі скупчення островів, розташованих у західній і центральній частинах Тихого океану, між субтропічними широтами північної й помірними південної півкуль. При поділі всієї суши на частини світу Океанія звичайно поєднується з Австралією в єдину частину, хоча іноді виділяється в самостійну частину світу.

Загальна площа островів становить 1,26 млн кв.км (разом з Австралією 8,52 млн. кв. км), населення - близько 10,7 млн. люд. (разом з Австралією 32,6 млн. люд.). Географічно Океанія підрозділяється на Меланезію, Мікронезію й Полінезію; іноді виділяють Нову Зеландію.

Острови Океанії омиваються численними морями басейну Тихого (Коралове, Тасманове, Соломонове, Новогвінейське, Філіппінське, море Фіджі, море Коро) і Індійського океанів (Арафурське море).

З погляду геології Океанія не є континентом: лише Австралія, Нова Каледонія, Нова Зеландія, Нова Гвінея й Тасманія мають континентальне походження, що сформувались на місці гіпотетичного материка Гондвана. У минулому ці острови являли собою єдину сушу, однак у результаті підняття рівня Світового океану значна частина поверхні виявилася під водою. Рельєф цих островів гористий. Найвищі гори Океанії, у тому числі гора Джая (5029 м), розташовані на острові Нова Гвінея.

Більшість островів Океанії мають вулканічне походження: частина з них являють собою вершини великих підводних вулканів, деякі з яких досі проявляють високу вулканічну активність (наприклад, Гавайські острови). Інші ж острови мають коралове походження, будучи атолами, які сформувалися в результаті утворення коралових “споруд” навколо вулканів, що поринули під воду (наприклад, о. Гілберта, Туамоту). Відмінною рисою таких островів є великі лагуни, які оточені численними острівцями, середня висота яких не перевищує трьох метрів. В Океанії розташований атол із найбільшою лагуною у світі - Кваджалейн в архіпелазі Маршаллові острови. Незважаючи на те, що його площа суши становить усього 16,32 кв. км (або 6,3 кв. милі), площа лагуни - 2174 кв.км. (або 839,3 кв. милі). Найбільшим же атолом за площею суши є о. Різдва (або Кірітіматі) в архіпелазі Лайн (або Центральні Полінезійскі Споради) - 322 кв. км.

Океанія розташована в межах декількох кліматичних поясів: екваторіального, субекваторіального, тропічного, субтропічного, помірного. На більшій частині островів переважає тропічний клімат. Субекваторіальний клімат панує на островах поблизу Австралії й Азії, а також на схід від 180 меридіана в зоні екватора, екваторіальний - на захід від 180 меридіана, субтропічний - на північ й південь від тропіків, помірний - на більшій частині Південного острову в Новій Зеландії. На клімат островів Океанії великий вплив також здійснюють такі аномалії як течії Єль-Ніньйо й Ла-Нінья.

На Південному острові в Новій Зеландії й на острові Нова Гвінея високо в горах є льодовики, однак через процес глобального потепління відбувається поступове скорочення їхньої площі. Великі ріки є тільки на Південному й Північному острові Нової Зеландії, а також на острові Нова Гвінея, на якому розташовані найбільші ріки Океанії - Сепік (1126 км) і Флай (1050 км). Найбільша ріка Нової Зеландії - Уаікато (425 км). Найбільша кількість озер, у тому числі, термальних, знаходиться в Новій Зеландії, де також є гейзери. На інших островах Океанії озера - велика рідкість. Більшість островів Океанії зазнають згубного впливу природних катаклізмів: вулканічних вивержень (Гавайські острови, Нові Гебріди), землетрусів, цунамі, циклонів, що супроводжуються тайфунами й сильними дощами, посух.

На численних островах Океанії прекрасно розвинені різні види водного туризму: серфінг, віндсерфінг, яхтинг та ін. Одним із популярних напрямків пізнавального туризму є етнографічний туризм - відвідування місць традиційного проживання аборигенів, де культура корінних жителів стала невід'ємною частиною індустрії туризму. Росте інтерес і до пізнання природних об'єктів. До таких можна віднести рідкі й цікаві явища (об'єкти) природи: водоспади, печери, гейзери тощо.

Австралія й Океанія стають усе більш привабливими напрямками міжнародного туризму.

В останні роки до одного з перспективних секторів економіки Австралії можна віднести туризм. Розвитку туризму сприяє ідеальний для відпочинку клімат. Тут ніколи не буває холоду й спеки. Середня температура літа - плюс 26°С, а зими - плюс 18°С. До туристських центрів Австралії зараховують ділову столицю - місто Сідней, культурну столицю - місто Мельбурн і адміністративну столицю -місто Канберру.

Австралія - країна океанів, пляжів і сонця, тому вона є відмінним місцем “пляжного відпочинку”. Найбільш відомим міжнародним курортом Австралії є Золотий Берег, розташований на східному узбережжі. Золотий Берег - це золотаві пляжі, прохолодні евкаліптові ліси, нескінченні піщані дюни.

Купатися тут можна весь рік - гарантований теплий сезон триває приблизно з кінця жовтня до травня, хоча й узимку температура води не нижче 18 градусів, а повітря - у середньому 22°С тепла. Це курорт світового класу, що пропонує не тільки пляжі, але й магазини, і ресторани, і нічне життя, і розваги на будь-який смак. Курорт цей також популярний для сімейного відпочинку - тут є великий Аквапарк, а також розважальні тематичні парки “Світ Кіно”, “Світ Мрій”, “Світ Моря”.

Золоті пляжі узбережжя дуже протяжні й охоплюють всі курортні центри: Кулнагата (Coolnagatta), Палм Біч (Paim Beach), Броуд Біч (Broad Beach), “Серфінговий Рай” (Surfers Paradise), Бонді Біч (Bondi Beach) і Саутпорт (Southport). Розташоване на Золотому Берегу містечко Surfers Paradise (“Серфінговий Рай”) є саме тим, що можна прочитати в самій його назві - фантастичний, затишний куточок для аматорів серфінгу. Тут протяжні золоті пляжі, 300 сонячних днів на рік й гарні хвилі, - це ідеальне місце для серфінгу. Це місце є висококласним об'єктом туристського призначення, з великим асортиментом готелів і кемпінгів, штучних і природних визначних пам'яток, з активним нічним життям, розвагами, магазинами, здатними задовольнити запити будь-якого смаку.

Бонді Біч (Bondi Beach) має репутацію короля сиднейских пляжів. Він знаходиться на території муніципалітету Уеверлі в східній частині Сіднея. Довжина пляжу ледь перевищує один кілометр, з півдня й півночі він обмежений мисами. Це один із найгарніших пляжів, він же є улюбленим місцем збору серфінгістів у роки, коли задушливе літо.

До популярних видів відпочинку в Австралії належать подорожі на прилеглі острови Тихого океану, наприклад, на о. Гамільтон і Хайман. Тут є розвинена туристська інфраструктура: першокласні тенісні корти, тренажерні зали, поля для гри в гольф тощо.

Значна частина іноземних туристів, а це головним чином японці й вихідці з інших країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, приїжджає в Австралію подивитися на унікальних тварин, що живуть на цьому континенті: кенгуру, коалу й ін.

В останні роки поряд із традиційними галузями спеціалізації в Австралії розвивалося виноградарство. Вона стала великою виноробною країною. В штаті Новий Південний Уельс у жовтні щорічно проводяться винні фестивалі. Значна довжина Австралії із заходу на схід зумовлює розвиток залізничного туризму. У країні організований спеціальний туристський поїзд підвищеної комфортабельності “Індіан Пасіфік”. Поїзд перетинає Австралію зі сходу на захід від Сіднея до Перта.

В Австралії в останні десятиліття одержав поширення ігорний бізнес. Є казино в Брісбені, Мельбурні, Сіднеї. Перше казино в Австралії було відкрито в Хобарті на о. Тасманія у 1973 р., а казино в Перті - у 1985 р.

Однієї із останніх тенденцій у розвитку внутрішнього туризму є схильність до відвідування та дослідження диких територій, не змінених цивілізацією. Туристів, що подорожують на автомобілі, усе більше залучають малодосліджені райони. Так, популярним є ексклюзивний тур до Центральної Австралії, де можна побачити скелю Айрес Рок, складену з особливих геологічних порід червоного кольору. До заповідних місць Австралії, крім Великого Бар'єрного рифа, відносяться Національний парк Какаду, Акуляча затока біля західних берегів Австралії, вологі тропіки на північному сході країни, Західна Тасманійська пустеля, острів Фрейзера, центрально-східний тропічний ліс Австралії та ін.

В Австралійському Союзі зараз більше 1000 територій, що охороняються: резерваційних парків і парків штатів, що займають у цілому трохи більше 3% території країни. Тільки в одному національному парку Косцюшко площею близько 600 тис. га, створеному в 1944 р., частково дотримувалися принципи охорони природних комплексів - від альпійських лугів до евкаліптових лісів. Але майже вся територія парку дуже страждає від напливу туристів. Тут побудовано безліч кемпінгів, готелів, ресторанів. З Канберри, розташованої в 50 км від парку, щорічно сюди приїжджає більше півмільйона людей. Серед туристів зустрічаються й такі, які їдуть у парк лише для того, щоб з “даху Австралії” побачити схід сонця. Ще більше потерпають від навали туристів (до 3–4 млн. у рік) такі невеликі національні парки, як Сіднейський і Ройял.

В Австралії створено декілька великих національних парків у пасовищних районах, у тому числі нині найбільший на континенті парк Грей-Вікторія-Дезерт площею понад 2 млн. га. На острові Грін-Айленд, у штаті Квінслед, недалеко від міст Кернс, організований один з кількох у світі підводних парків, де охороняються барвисті зарості коралів з їхніми мешканцями. Більшість же австралійських національних парків і парків штатів було створено й служить зараз для показу пам’яток природи. Ці парки нерідко нагадують зоологічні сади й дуже привабливі для туристів. Власно зоологічні сади Австралії, розташовані зазвичай в мальовничій місцевості, не поступаються за красою природним ландшафтам національних парків, тож поняття “зоопарк” і “національний парк” в Австралійському Союзі як би злилися.

До туристських визначних пам'яток відноситься також Великий Бар'єрний риф, що простягається на 2500 км уздовж узбережжя у вигляді коралових рифів і островів, найбільший кораловий риф на планеті. При бажанні туристи можуть здійснити круїзи на острови Великого Бар'єрного рифу, зайнятися підводним плаванням, викупатися у водоспадах серед диких джунглів. Великий Бар'єрний риф з його відомими на увесь світ кораловими рифами й островами-курортами входить до списку спадщини ООН. Це найбільша рифова система у світі й найбільша структура, “створена” живими організмами планети. Коралові рифи по усьому світі знамениті розмаїтістю риб, що навідуються туди. Відомо, що в межах Великого Бар'єрного рифа й біля нього живе більше 1 500 видів риби. Риф важливий і для декількох видів китів, у тому числі малого полосатика, косатки й горбача. Ці води - територія розмноження горбатого кита; тут часто бачать самок з дитинчатами. Води ці також є домівкою для шести із семи існуючих у світі видів морських черепах; вони вимирають і мають потребу в диких островах рифа для безпечного виведення потомства.

Існування гідротермальних джерел в Австралії було відкрито тільки в 1976 р. Ключі, що підігріваються розплавленою породою під океанським дном, можуть піднімати температуру цих дуже глибоких вод від природного для неї 1°С до 380°С. Із цими джерелами пов'язана унікальна фауна, у тому числі й “гігантські” створення - двостулкові молюски, мідії, погонофори й актинії. Термальні води можуть випускатися поступово, і тоді їхня температура становить від 5 до 250 °С, або у вигляді високотемпературного викиду - (270–380 °С).

На сході Кимберлі в межах однойменного національного парку розташований дивний гірський масив Бангі-Бангі. Пустеля Сімпсон, близько 400 км завширшки й 500 км у довжину, вважається австралійською Сахарою. Ці піщані ландшафти сформовані вітрами доісторичних епох. Регіон, що був уперше пройдений в 1973 р., і сьогодні становить інтерес для тих, хто хоче випробувати свої можливості.

Гори Сноуї входять до складу Великого Вододільного хребту - найбільшого гірського масиву Австралії. Схили гір утворюють Національний парк Косцюшко, що простирається на площі 6900 кв.км. Плоскі вершини гір перебувають нижче рівня вічних снігів. Узимку, після снігопадів, вони приймають безліч рекреантів, аматорів зимових видів спорту, особливо гірських лиж. Красиво тут і влітку, коли гірські луги вкриваються альпійськими квітами.

Популярність відпочинку в Новій Зеландії росте з кожним роком. Тут є відмінні гірськолижні курорти, розвинена готельна інфраструктура та щорічно здійснюється підвищення якості сервісу обслуговування рекреантів. У країні немає отруйних змій, небезпечних тварин і практично відсутні комахи, що ссуть кров; єдиною отруйною істотою є рідкісний павук “катипо”. Часто Нову Зеландію називають “незвіданої Швейцарією Тихого океану”. Це країна незайманих лісів, нескінченних долин, гейзерів і діючих вулканів. До популярних рекреаційних центрів Нової Зеландії відносять місто Крайстчерч, розташований на острові Південний. Це відправна точка екскурсій на південно-західне узбережжя Нової Зеландії в край фіордів, країну дикої й недоторканої природи. Окленд, розміщений на вузькому перешийку Північного острова, часто називають “містом вітрил”. До визначних пам'яток Окленда можна віднести картинну галерею, музей транспорту та техніки. Найбільший розважальний комплекс “Скай Сіті Окленд”. У ньому розташовані казино, кілька ресторанів, барів, телевізійна вежа, театр і готель. Комплекс був відкритий в 1996 р. разом з одним з найбільших американських казино. У Веллінгтоні, столиці країни, є Національна галерея мистецтв і Національний музей із чудовими колекціями експонатів з області етнографії й природної історії. Веллінгтон вважається самим європеїзованим містом країни. Тут великий вибір пабів, кафе, ресторанів, великів магазинів. Веллінгтон пов'язаний поромною переправою з островом Південний. Однієї з головних визначних пам'яток країни є Роторуа - район проживання корінних жителів країни - маорі. Тут знаходиться долина гейзерів.

Острови Кука є залежною від Нової Зеландії територією. Це архіпелаг, що складається з 15 островів, не змінених внаслідок масового туризму. Тут можливі дайвінг-тури, одноденні походи в джунглі, океанічна риболовля.

Найбільш розвиненим рекреаційним районом Фіджі є кораловий берег Віті-Леву. До екзотичних екскурсій і вистав, які тут можна спостерігати, належать танці на розпечених вугіллях, сплав на бамбукових плотах гірськими річками через джунглі, круїз із дельфінами тощо.

Західне Самоа - маловідомий і мало порушений цивілізацією куточок Землі. Тут провів чотири останніх роки свого життя легендарний автор “Острова Скарбів” Роберт Льюіс Стівенсон, що страждав на важку форму туберкульозу. Рекреанти можуть відвідати музей автора роману про піратів.

Таїті – частина Французької Полінезії, являє собою архіпелаг з більш ніж ста островів у південно-східній частині Тихого океану. Острови об'єднані в кілька груп: Таїті й Бору Бору, Маркізькі острови, атол Туамоту, острови Мангарева. Тут рекреантам як розваги пропонують вертолітні екскурсії, екскурсії на яхті, джипах або міні-автобусах тропічними лісами. Адміністративним центром є місто Папаете, що має курорти світового класу, готелі, пансіонаті, ресторани, нічні клуби, торгові центри. Таїті відомий красою місцевої природи, але на острові є чимало інших принад. Музей перлин є чи не єдиним місцем на Землі, де можна отримати детальну інформацію про перли. На півдні о. Таїті є поселення Тчупу (Teahupoo), яке привернуло увагу туристів усього світу завдяки природному феномену місцевої затоки - високим хвилям.

Нова Каледонія є володінням Франції в Тихому океані. Столиця Нової Каледонії - Нумеа. Ця країна є унікальним оазисом тихоокеанської флори й фауни. Острови оточені бар'єрним рифом. Тут виростає близько 2500 унікальних рослин. Ендемічні види флори й фауни, продумані природоохоронні заходи створюють тут гарні перспективи для розвитку екологічного туризму. Нова Каледонія залучає також аквалангістів і нирців.

На Соломонових Островах інтерес для рекреантів може представляти знайомство з життям і побутом місцевих аборигенів. Тут збереглися незаймана природа, екстраординарні природні умови, тому що на архіпелазі практично не розвинений масовий туризм. Національний колорит Вануату становить синтез англійської, французької й меланезійської культур. Європеїзовані міста Порт-Віла й столиця країни Лугенвіль, гармонійно уживаються із численними селищами остров'ян.

Кожний з островів має свою специфіку. Популярність о. Амбріму принесли місцеві чаклуни з їхньою магією й чарівництвом. О. Есперіту-Санто вкритий тропічними лісами. Тут безліч загублених у джунглях поселень аборигенів. Крім того, у межах острову знаходиться так званий “мис мільйона доларів”. Після Другої світової війни американці скинули в океан біля мису машини, зброю, верстати та інше промислове статкування, тому що острівна влада відмовилися придбати все це за завищеними цінами. Ця обставина залучає дайверів. На островах безліч прекрасних і практично безлюдних пляжів. Єдиний населений пункт на острові Піткерн - Адамстаун. У місцевого уряду три статті прибутку: продаж марок, предметів рукоділля й Інтернет-адреса із домену рn. Зв'язок із цивілізацією підтримується за допомогою супутникового телефону. Головна таємниця острову - таємниця скарбів із фрегата «Баунті». На ньому було 180 кілограмів золота, і, за легендою, матроси закопали його десь на Піткерні.

Найбільші її острови - Суматра, Ява, Калімантан, Індонезія розташувалася на величезному архіпелазі, порівнянному за розмірами з Європою. На одному острові живуть мусульмани (Ява), на іншому - індуси (Балі), на третьому - християни (північ Сулавесі).

Острів Балі - один з найважливіших туристських центрів Індонезії. Тут розташовані древні індуїстські храми, а також численні готелі із чудовими пляжами. Кустарна промисловість представлена карбованими виробами зі срібла, керамічними й плетеними виробами, предметами художнього різьблення по кості, що користуються попитом у рекреантів.

Індонезія перспективна для екологічного туризму. Тут розташований ряд національних парків і заповідників. Широко відомий парк відпочинку Ганнінг на о. Суматра. Рекреантів залучають сюди можливість здійснення трекінгу по гірських лісах, а також відвідування центра реабілітації орангутангів.

Лекція 12. Проблеми розвитку рекреаційних комплексів країн СНД

1. Розвиток рекреаційного будівництва у 60-80-х роках XX ст. і формування системи рекреаційного обслуговування; 2. Сучасний стан розвитку та формування рекреаційних комплексів Росії (Півдня європейської частини СНД, Поволжя, Сибіру та Далекого Сходу), Середньоазійський держав та Казахстану, Білорусі й Молдови.

Планувальна організація комплексів відпочинку визначається наявністю природних і архітектурних ландшафтів, що мають естетичну і рекреаційну цінність. Призначення комплексів відпочинку полягає в наданні повсякденного, короткочасного та довготривалого відпочинку населення крупних міст та промислових районів.

Програма відпочинку була розроблена у 1928 році на Міжнародному конгресі сучасної архітектури (CIAM) в Швейцарії і сформульована у вигляді “Афінської хартії”, де покладено поняття “простір для відпочинку”: поблизу житла, у прилеглих до міст зонах та між поселеннями. Програма відпочинку поділила відпочинок на три категорії: повсякденний, щотижневий, щорічний, визначив основні складові відпочинку: сонце, зелень, простір. Повсякденний відпочинок включає “первинне житло”; громадські центри культури, розваг, спорту; паркові і пляжні зони; міські вулиці. “Афінська хартія” вимагала заборони розташування житлових будинків вздовж транспортних артерій, призначив для житла і транспорту різні зони; житло необхідно розташовувати у такому середовищі, де багато сонця і зелених насаджень; продовженням житла повинні стати зелені зони в кожному кварталі, де розташовано будинки та споруди громадського призначення: клуби для молоді, культурні та спортивні заклади, читальні та ігрові павільйони, спортивні площадки. Бігові доріжки та відкриті плавальні басейни.

За місцем розташування розрізняють комплекси відпочинку – міські (для щоденного відпочинку), приміські ( для короткотривалого та довготривалого відпочинку), міжселищні (для довготривалого).

В межах міста – в міських зонах відпочинку: фізична рекреація, центр дозвілля, парк відпочинку. Міські зони відпочинку повинні розташовуватися рівномірно по відношенню до житлових кварталів міста, забезпечуватися транспортна доступність зон відпочинку та комплексність їх розташування.

Озеленені комплекси відпочинку створюються за зональним або інфраструктурним принципом.

Зона приміського відпочинку повинна розташовуватися в межах 1,5 – 2 годинної доступності від міста. В залежності від характеру відпочинку визначається створення багато профільних комплексів з базами відпочинку, дитячі дачі, дитячі табори, будинки відпочинку та пансіонати.

Розташування закладів довготривалого відпочинку в курортних районах визначає міжселищний відпочинок та типологію закладів: санаторний пансіонат, курортне містечко, курортний готель, в яких відпочинок об’єднується з можливістю амбулаторного лікування.

Планувальна організації туристських комплексів визначається природнокліматичними, містобудівельними та туристськими умовами розташування. За природними умовами розташування розрізняють рівнинні, гірські, узбережні та наплавні. За містобудівельними умовами: міські, приміські, міжселищні. За туристськими умовами розташування на маршруті: головні (початкові, кінцеві), проміжні (транзитні).

Сучасні норми регламентують такі типи туристських закладів: туристські готелі, туристські бази, мотелі, кемпінги, притулки, туристські молодіжні табори.

Туристські готелі розташовуються в місті і є головними на туристському маршруті.

Мотелі, кемпінги – авто туристські заклади, розташування яких визначається близькістю автостради. Для прийому туристів, що подорожують з використанням авто засобів: караван (причіп-дача), кемпер ( моторний будинок, житловий автомобіль), ротель (пересувний готель) – організовуються трейлерні парки та караванінги.

Туристські притулки та хижі розраховані на короткочасний відпочинок на різноманітних видах туристських маршрутах, важкодоступних міжселищних зонах туризму. В малонаселених місцях на спортивно-туристських маршрутах розташовуються туристські станції з терміном перебування від 3 до 5 діб.

Туристські молодіжні табори – заклади сезонної експлуатації з цілодобовим ядром, призначені для масового відпочинку молоді і розташовуються в приміській зоні відпочинку та туризму, в міжселищній зоні в складі туристського комплексу.

Нові типи туристських закладів визначилися популярністю нових видів туризму: водний туризм – ботель, ботокемпінг, флотель, флотокемпінг, акватель; для обслуговування туристів – власників особистих літаків – флайтель.

Мобільні туристські заклади: пересувні, розбірні, наметового типу – для розташування у важкодоступних та малонаселених туристських районах.

Вибір типу туристського закладу визначається його розташуванням на туристському маршруті: наземний, водний, повітряний, комбінований.

За характером та способом пересування туристські маршрути поділяють:

наземні – пішохідні, лижні, санні, кінні, мотовелосипедні, автобусні, залізно дорожні;

водні – гребні, парусні, моторні, теплохідні;

повітряні – на літаках, вертольоті, на дирижаблях та аеростатах.

За видом територіальної конфігурації туристські маршрути – лінійні, радіальні, кільцеві, у вигляді петлі, змішані.

За призначенням – культурно-пізнавальні, спортивно-оздоровчі, спеціалізовані.

Періодичність розташування на маршруті туристських закладів визначається граничними значеннями відстані пересування на протязі дня (пішохідні – 2,5 км., гребні – 30 км., велосипедні – 60-70 км., автобусні – 200-300 км.).

Вибір типу туристського закладу визначається терміном транспортного маршруту. Транспортна та стаціонарна складова туристського маршруту визначається умовами проживання на транспортному маршруті:

1. Круїзний маршрут – транспортна складова для проживання (теплоходи, потяги);

2. Авіаційний, автобусний, автомобільний – тільки стаціонарна складова для проживання (туристські готелі, туристські бази, мотелі, кемпінги);

3. Комбінований маршрут – використання як транспортної, так і стаціонарної складової для проживання – забезпечує гнучкі форми організації туристської поїздки і можливість цілорічного використання.

Тип туристського закладу, його розташування на туристському маршруті, призначення маршруту, природні умови визначають архітектурно-планувальну композицію туристського комплексу і туристського закладу.

Архітектурно-просторова композиція туристських готелів визначається умовами розташування в міській забудові, в заміських зонах туризму, в спеціалізованих спортивно-оздоровчих районах.

Містобудівні вимоги до розташування туристського готелю: дотримання архітектурного ансамблю, вулиці, площі; архітектурний акцент мікрорайону або транспортної магістралі; включатися в готельний комплекс; розташовуватися в історичній частині міста, утворюючи історико-туристський комплекс.

Архітектурна композиція сучасних туристських готелів визначається композиційними зв’язками між приміщеннями, що забезпечують виконання основних функцій: група житлових приміщень, приміщень громадського призначення, адміністративно-господарських приміщень.

Централізована композиція – розташування основних груп приміщень в одному об’ємі.

Блочна композиція – основні групи приміщень розташовуються в різноманітних об’ємно-просторових блоках (наприклад, готельний комплекс “Ялта”, “Ізмайлов”).

Подіумна композиція – громадська група приміщень, розбита по горизонталі, є основою для житлової групи приміщень, розбитої по вертикалі.

Об’ємно-просторова композиція готельних будинків визначається формою житлового корпусу, в залежності від умов розташування: спрощена (паралелепіпед – готель “Либідь” в Києві); компактна (типу башти – готель “Київ” в Києві); каскадного типу (готель “Дагомис” в Сочі, готель “Дю-лак” в Тунісі); криволінійна форма (готель “Космос” в Москві, готель “Славутич” в Києві); атриумного типу ( готель “Редженсі-Хайет” в Сан-Франциско, Чикаго, Атланті – США; готель “Міжнародний” в Центрі міжнародної торгівлі в Москві).

В міській забудові туристський готель може бути окремо стоячим або в комплексній забудові (комплекс “Київська Русь” в Києві об’єднує два готелі, туристське агентство, конферанс-хол, кафе-бар “Стара Фортеця”).

Особливу увагу необхідно звернути на архітектуру туристських готелів, що розташовані в історичних містах.

Перші кроки зі збереження історії міста було зроблено у 1926 році в США (місто Вільямсбург, штат Вірджинія). Поступово відбувалася реставрація та музеєфікація основних історичних пам’яток міста – таверни, Капітолія, Палацу губернатора.

В історичному центрі містечка Дує (Північна Франція) є 8 готелів, реконструйованих з приватних особняків.

Старовинні міста Італії, з “духом історизму”, мають багато середньовічних (готичних і ренесансних) будинків, де розташовано готелі, ресторани, на перших поверхах – лавки та майстерні з звичним ремеслом та торгівлею.

Метод використання старовинної забудови для формування туристського комплексу було використано в кінці 60-х років при проектуванні і будівництві туристського центру в Суздалі. Для цього була розроблена схема функціонального зонування території історичного центру Суздаллю у згинах річки Камєнка: зона розташування туристів; зона об’єктів харчування, торгівлі, сувенірних майстерень і лавок; зона музейного показу. Зона розташування туристів включає: головний туристський комплекс; Покровський монастир, Спасо-Єфімієвський монастир, Александровський монастир, Ризоположенський монастир.

Головний туристський комплекс включає готельний комплекс, мотелі, адміністративний будинок, кафе, відкриту автостоянку, спортивну та дитячу площадки, літню естраду тощо. Музейно-готельний комплекс Покровський монастир включає готельні будинки: Інвалідний будинок, рублені ізби-келії.

Об’єднання функцій показу і туристського обслуговування було використано в туристському центрі Ростова Великого – в системі маршруту “Золоте кільце” історичне ядро міста включає: Соборну площу, Рождественський монастир, пристосований під готель.

В старовинній забудові розташовано готельний комплекс м. Пскова.

В історичному місці Києва – Андріївському спуску під готель реконструюється архітектурна пам’ятка початку минулого сторіччя “Замок Ричарда Левине Серце”.

Організація туристських комплексів в історичних комплексах повинна враховувати взаємодію старого і нового, як , наприклад, було використано в туристському комплексі в Бухарі (1983 р Узбекистан): функції вестибулю виконує будинок древнього караван-сараю, з якого можна попасти в своєрідний “готельний хол”, лінійно витягнутий відповідно з древньою архітектурою критої вулиці. Вздовж цієї вулиці-пасажу розташовані готельні блоки, номери яких орієнтовані на відкриті внутрішні дворики. Між готелями розташовані центричні блоки громадського призначення. Вздовж критої вулиці розташовано торгові ряди – ознака східної вулиці.

Головний туристський цент в Самарканді створено компактним об’ємом древнього караван-сараю. Номери виходять в озеленені внутрішні дворики, де розташовано восьмигранні центричні будинки громадського призначення. Всі приміщення зв’язані системою критих галерей і переходів.

Туристські готелі можуть розташовуватися в туристсько-оздоровчих (міжселищна зона) районах. Традиційно такими районами є гірсько-рекреаційні райони. Наприклад гірсько-рекреаційний комплекс “Домбай” на Кавказі включає готелі “Домбай”, “Крокус”, “Аманауз”, “Супутник”, туристську базу “Сонячна долин”, притулки “Фінська хижа” та “Південний”.

Архітектурно-просторова організація в міжселищних зонах відрізняється від міської та визначається взаємозв’язком з навколишнім природним середовищем:

1. Вписується в ландшафт, повторює рельєф (наприклад, готель “Баргафся” на півлні Швеції; готель “Чотири зірки”, Франція, піонерський табор “Узбережний” в Криму).

2. Протиставляння ландшафту або рельєфу (готель “Башта” – Кушевель, Франція): домінанта – будинок готелю (комплекс відпочинку “Скельний” в Криму), домінанта – ландшафт (комплекс “Голубий залив” в Криму)

3. Підпорядкування архітектури ландшафту (злиття з ландшафтом або рельєфом): готель на озері Ріца, готель “Каскад” – гірсько-туристський комплекс “Лез Арк.” (рис. 9.1).

Архітектурно-просторова композиція туристських баз визначається розташуванням на туристському маршруті, в приміських та міжселищних зонах.

Турбаза – туристський заклад, що відрізняється від тур готелів місткістю, кількістю поверхів, місцем розташування, сезонністю. До теперішнього часу більша частина турбаз була сезонного функціонування. Сучасні норми вимагають організації турбаз зі змішаним режимом: сезонні з цілорічним ядром і цілорічні з розширенням влітку.

Турбаза є основним закладом туристського комплексу, розташованого у міжселищній зоні:

1. Молодіжний туристський комплекс – тур готель або турбаза, тур станція, тур табір;

2. Гірсько-рекреаційні комплекси, гірсько-туристські комплекси, гірсько-спортивно-альпіністські комплекси.

У перші роки після створення СНД в умовах загальної кризи попит на туристські послуги істотно знизився. Існуюча мережа туристських установ значно потребувала реконструкції, підвищенні якості обслуговування. Загалом в обсягах надання послуг населенню країн СНД намітилася тенденція до зниження витрат на туристско-екскурсійні і санаторно-оздоровчі послуги у середньому на 0,3-0,5 %. Скоротилися міждержавні поїздки громадян СНД з метою відпочинку, стали переважати шоп-тури. Після розвалу СРСР лише з території Росії понад 10 000 об'єктів соціального туризму фактично призупинили своєї діяльності. Туризм став недоступний для основної маси населення країн Співдружності. Найбільше поїздок громадян СНД поза країн Співдружності було зареєстроване 1995 р. – 21,3 млн. людина. З того часу їх кількість знизилося майже у 2 рази. Причина цього - економічне становище більшості країн. Нині країн СНД займають дуже скромне місце на світовому ринку туристських послуг, їхня частка припадає менше 2 % світового туристського потоку.

Ще 1990 р. СРСР приймав і обслуговував щороку близько 50 млн. туристів, і більш 300 млн. екскурсантів. У скарбницю держави від цього галузі щорічно надходила сума, еквівалентна 16 млрд. доларів.

У 1985 р. у СРСР на одного туриста, що відправлявся до інших держав, доводилося 15 внутрішних туристів. Сьогодні картина інша, наприклад, у Росії на 10 осіб, що виїжджають, доводиться 1 внутрішній турист. Для Республіки Білорусь це співвідношення - 1:20. Для збалансованого туристського ринку на відповідність щодо рекомендацій Всесвітньої туристської організації (СОТ) необхідно таке оптимальне співвідношення: 1 в'їзний - 1 виїзний - 4 внутрішніх туриста.

Схожі труднощі відчувають майже всі країни Співдружності. У аналітичній доповіді Виконавчого Секретаріату СНД “Про соціально-економічний стан держав - учасниць СНД 1998 р. і заходів для пом'якшення фінансової кризи” зазначалося, що туристська індустрія держав Співдружності у нових економічних умов розвивається в основному без фінансової підтримки з боку держав і має явно виражений комерційний характер.

Надходження від міжнародного туризму у СНД наприкінці 1990-х рр. становили лише близько 8 млрд. доларів, що становить приблизно 4 % від надходжень у світі.

Наприкінці 90-х рр. прибуття іноземних туристів у держави СНД становить близько 18 млн. людина (в 1993 р. - 5,9 млн.). Найбільше громадян СНД виїжджало до таких країн, як Болгарія, Угорщина, Німеччина, Польща, Румунія, Туреччина, Фінляндія, Чехія та країни колишньої Югославії, Китаю і США.

Однак у країнах Співдружності існує велика розбіжність цього показника між країнами. Лідером туризму СНД останнім часом стала Україна. Туризм дає Україні 8,2 % ВНП і 25 % надходжень до бюджету, 20 % експортної виручки, забезпечує 1,5 млн. робочих місць. Проте в України дуже багато негараздів у секторі туризму. Головний центр українського туризму - Крим - за умов ринку зберіг поки що чимало своїх традиційних недоліків: недосконала організація транспортного обслуговування, харчування, перебої з водопостачанням, низький рівень санітарно-гігієнічного стану курортній зони.

Сучасні тенденції розвитку міжнародного туризму країн СНД і Балтії. Одним з перспективних напрямів розвитку міжнародного туризму для країн Співдружності є широке залучення об'єктів всесвітньої спадщини (культурного, природного тощо), отже 3,4 % об'єктів, розміщених у країн СНД, зараховані до об'єктів всесвітнього надбання.

У той самий час аналіз розвитку більшості країн СНД свідчить, що на ринку пропонується туристський продукт старого (радянського) зразка (не відповідність світовим стандартам існуючої інфраструктури, спектру послуг тощо) і це, природно, призводить до помітного зниження потоку туристів, що в'їжджають. Стан матеріальної бази туризму та якості обслуговування у країнах Співдружності залишає бажати кращого, вона істотно відстає від міжнародних стандартів. Розвиток туризму у державах Співдружності за умов реформування економіки виявив ряд загальних негативних тенденцій: вивезення валютних коштів державами СНД, згортання національних туристських програм, слабкий розвиток внутрішнього туризму, відсутність координуючої роботи з цілеспрямованої підтримки і просування національного продукту з боку держави на туристських ринках, вкрай низьке інвестування цієї сфери економіки та ін.

Слід зазначити, що ситуація у сфері туризму не влаштовує держави Співдружності. Зусилля в напрямку розвитку туристських зв'язків спрямовані на пошук нових підходів до міждержавної інтеграції в туристської сфері. Основою цього процесу стало визначення завдань із формування єдиного туристського простору з урахуванням історично сформованої професійно-кваліфікаційної структури, маршрутної політики і загальної методології. У рамках Співдружності Рішенням Ради глав урядів СНД 9 вересня 1994 р. було створено раду з туризму держав - учасників Співдружності. Радою розроблено та подано рекомендації органам управління туризмом держав - учасників основні засади співробітництва, забезпечення єдиною методологією й зближення систем статистичної звітності у сфері туризму, затверджені рекомендації з проблем підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів відповідно потреб туризму, зближення законодавчо-правової бази. Здійснюються заходи щодо розробки і впровадження міждержавних стандартів, і систем сертифікації у сфері туризму держав – учасників Угоди Рада з питань туризму концентрує зусилля на рішенні низки наступних проблем, від яких розвиток туризму держав Співдружності:

- відновлення керованості туристським сектором економіки країн СНД, розробка і впровадження адаптованої міжнародних стандартів нормативно-правової бази на, які забезпечують безпека продукції та якість обслуговування у туризмі;

- формування здорової конкурентного середовища над ринком туристських послуг, подолання його роздробленості, залучення іноземного капіталу, формування державного сектора туризму, спирається на інфраструктуру розташовану за державної власності;

- реформування туризму у цілях гарантування виходу міжнародних ринках, створення конкурентоспроможного туристського продукту, залучення іноземних туристів, прискорене розвиток цієї сфери послуг спрощення що з прикордонними і контролюється митними процедурами;

- активізація співробітництва з Всесвітньої туристської організацією.

З 1992 р. членство у СОТ стала здійснювати Російської Федерації як правонаступник колишнього СРСР. У 1993 р на десятої Генеральної асамблеї СОТ (о. Балі, Індонезія) в Справжні члени організації були одноголосно ухвалили Казахстан, Киргизстан, Молдова, Туркменістан та Узбекистан, 1997 р. – Вірменія і Україна. Зацікавлення вступу до СОТ також виявляють Білорусь та Таджикистан. У СОТ (у складі Ділової ради) також входить декілька великих туристських компаній і навчальних закладів Росії (зокрема, Російська асоціація туристичних агентств (РАТА), ВАО “Інтурист”, “Интурист-Холдинг Компанія”, ЦСТЭ-Интур, Сочинский державний університет туризму й курортної справи тощо, туроператорські компанії з Казахстану (Національна компанія “Шовковий шлях – Казахстан”, “Жибек Жоли”, “Яссауи” і “Экосистема”) та молодіжні організації України (Київський інститут туризму, економіки та права, готельний комплекс «Дніпро»). Узбекистан і Україна обрані у склад Виконавчої ради СОТ. Свою кандидатуру на Виконавчу раду на період 2001-2005 рр. висунула Російської Федерації.

У Постійної комісії з соціальних і гуманітарних питань Міжпарламентської Асамблеї СНД прийнято модельний Закон «Про соціальний туризм» і передано до парламентів держав-учасників для використання в національних законодавствах

Активно функціонує Об'єднаний університет туризму держав-учасників СНД, створений у травні 1998 р. як і міжнародний союз громадських об'єднань (зареєстрований Міністерством юстиції Росії 24.04.1998 р.), куди ввійшли навчальні заклади і підприємства сфери туризму. Мета його створення – через координацію з підготовки спеціалістів вищої кваліфікації країн СНД сприяти відродженню єдиного туристського простору держав Співдружності. Об'єднаний університет туризму СНД створено з урахуванням Російської міжнародної академії туризму – головного за цим профілем вищого навчального закладу Росії.

Нині до складу об'єднаного університету туризму СНД ввійшли Білоруське республіканське об'єднання “Беларусьтурист», Білоруський фонд розвитку та підтримки науки у вищій школі, низка вищих навчальних закладів Росії, Білорусі, Вірменії, Казахстану, України, Навчально-консультативний центр “Зила-Булта” м. Риги (Латвія).

Проведена на теренах СНД робота з розвитку туризму вимагає посилення координувальної ролі Ради з туризму та надання практичної допомоги туристському сектору з боку урядів країн – учасників Співдружності. Минулий період розвитку СНД свідчить, що самого лише проголошення пріоритетності туристської галузі без конкретної допомоги з державного боку вочевидь не досить.

Лекція 13. Формування та регіональні проблеми розвитку рекреаційно-туристичного комплексу України

1. Характеристика рівня розвитку рекреаційної галузі, її функціональна структура та територіальна організація; 2. Основні рекреаційні системи України, регіони та комплекси: Карпатський, АР Крим, Азово-чорноморський регіон, Дніпровський (Національна програма «Намисто Славутича»), Поділля та Полісся. Характеристика їх курортів та туристських центрів, перспективи подальшого розвитку.

Територія України неодноразово визначалася (як частково, так і повністю) різними схемами туристсько-рекреаційного районування, в зв’язку з чим класифікація туристських територій значно ускладнюється. Розглянемо найвідоміші схеми районування, здійснювані з метою розвитку рекреації і туризму. Інститутом географії АН СРСР у 80-х рр. ХХ ст. було проведене рекреаційне районування території СРСР, де Україна виділена в єдиний рекреаційний район. В його основу покладався ступінь розвитку рекреаційних функцій території (показник визначався за територіальною концентрацією підприємств відпочинку). Було виділено 4 зони, в трьох з яких за переважанням або сполученням провідних рекреаційних функцій виділено 19 рекреаційних районів, в тому числі 4 - в межах України: Кримський, Одеський, Азовський прибережний, Дніпровсько-Дністровський.

За схемою туристського районування СРСР М. П. Крачило (1978 р.) також виділені 4 туристські зони, а три приморські райони України об'єднано в Кримсько-Одесько-Азовський туристський район а також виділено окремо Карпатський туристський та Дніпровсько-Дністровський район. Всього М. П. Крачило пропонує виділити сім таксонів туристського районування: зона, регіон, район, вузол, комплекс, центр, підприємство.

І. Д. Родічкін (1978 р.) запроваджуючи до рекреаційного районування системний підхід, пропонував поділяти територію України на 9 регіональних рекреаційних систем (РРС): Київсько-Дніпровську, Волинську, Сіверсько-Донецьку, Придніпровську, Приазовську, Одесько-Чорноморську, Дніпровсько-Бузьку, Карпатську і Кримську Виділення таких таксонів було проведено на основі ландшафтно-природних характеристик. Слід зазначити, що виділені системи, на відміну від попередніх, не охоплюють повністю всю територію, що цілком співпадає з одним із наведених факторів формування і розвитку рекреаційних районів.

Рекреаційно-кліматичне районування території України, запропоноване в 1989 році науковцями географічного факультету КДУ, включає 6 районів: Західний, Центральний, Східний, Південний, Кримський та Закарпатський.

Відоме також комплексне рекреаційне районування представлене в Українській географічній енциклопедії. Воно передбачає виділення 4 рекреаційних регіонів (Карпатський, Кримський, Дніпровсько-Дністровський, Азово-Чорноморський), 8 рекреаційних районів (Одеський, Приазовський, Феодосійський, Ялтинський Євпаторійський, Придніпровський, Донецький, Придністровський), сім рекреаційних підрайонів (Судацький, Євпаторійський, Феодосійський, Чорноморський, Кримський, Алуштинський, Ялтинський). В цьому районуванні найвищою таксономічною одиницею виступає рекреаційний регіон, куди входять підсистеми тривалого і короткотривалого відпочинку, санаторно-курортного лікування і туризму, а також підсистеми управління, обслуговування, транспорту, переважно в межах економічного району. Характеризується територіальним поєднанням географічних і бальнеологічних ознак, факторів які включають рекреаційні ландшафти і території поширення лікувальних та туристських ресурсів, а також транспортні зв'язки з районами концентрації населення. Пересічна ємність рекреаційного регіону становить від 1,5 до 2,0 млн. рекреантів у літні місяці.

Найширше за змістом комплексне рекреаційне районування наводить О.І. Шаблій, спираючись на наявні рекреаційні ресурси, потоки рекреантів та матеріально-технічну базу. Виділяються 4 рекреаційні зони: Чорноморсько-Азовська, Західно - Українська, Центрально-Українська, Поліська. Рекреаційний регіон характеризується ним за спільністю природних, історико-культурних і соціально-економічних ресурсів, певним інфраструктурними взаємозв'язками й іншими чинниками. В межах зон виділяються 9 рекреаційних регіонів: Кримський, Західно-Причорноморський, Східно-Причорноморський, Карпатський, Розтоцько-Опільський, Придніпровський, Придністровський, Подільський, Донецький, а також два райони Закарпатський (в межах Карпатського) і Бердянський (в межах Східно-Причорноморського регіону).

У 1997 році Бейдиком О.О. і Ляшенко Д.О. було запропоноване рекреаційно-туристське районування України, яке включало шість рекреаційно-туристських районів: Карпатський, Полісько-Подільський, Київсько-Дніпровський, Донецько-Дніпровський, Кримський, Причорноморський.

Поколодною М. М. була запропонована схема туристсько-рекреаційного районування території України, яке проводилось з урахуванням: 1) ступеня розвитку рекреаційної галузі в районі; 2) характеру туристської спеціалізації; 3) рівня туристсько-рекреаційного освоєння території; 4) спільності перспективного розвитку району; 5) комбінації туристських ресурсів; 6) інтенсивності туристських потоків. В результаті було виділено шість туристсько-рекреаційних районів (Карпатський, Полісько-Подільський, Придніпровський, Донецько-Слобожанський, Причорноморський, Кримський), межі яких проходять кордонами адміністративних областей і об’єднують усі адміністративно-територіальні суб’єкти України.

Схеми класифікації туристських територій України, що пропонуються, підтверджують неоднозначність критерієв районування, тенденцію до поглиблення і деталізації схем і виділення одиниць районування, наявність суб’єктивізму дослідників у підходах до районування.

Регіональні проблеми розвитку рекреаційного комплексу України. Україна має потужний рекреаційний комплекс, проте розвиток комплексу стримується низкою проблем, таких як підвищення пропускної здатності рекреаційного господарства, нерівномірність його використання, сезонність тощо. Нерозв’язаною залишається проблема територіальності розміщення рекреаційного господарства та рекреаційного природокористування.

На міжнародному ринку Україна фактично невідома як країна з розвинутою рекреаційною індустрією (окрім серед представників старшого покоління української діаспори, але і цей імідж фактично згасає). На даний час маркетинг рекреаційного потенціалу України на міжнародному ринку не проводиться.

Будучи однією з найбільших країн Європи, вона не має жодного туристського представництва за кордоном, не здійснює рекламних заходів і не має запланованих на національному рівні рекламних кампаній для зарубіжного ринку.

Найсуттєвішими перешкодами є наступні:

1. Негативний імідж України в цілому щодо проведення тут відпочинку. Відсутність належної реклами.

2. Транспортні труднощі, пов’язані з приїздом до України та пересуванням по її території. Візовий режим.

3. Низький рівень розвитку інфраструктури, якості продукції і послуг.

4. Недосконалість нормативно-правової бази забезпечення рекреаційної діяльності , несприятливий клімат інвестування.

Сьогодні розвиток регіонів України характеризуються значними відмінностями в рівнях соціально-економічного розвитку, неузгодженістю ряду законодавчих і нормативних актів, недостатньо чітко визначеною загальнодержавною стратегією. Спостерігається надмірна концентрація населення і виробництва у великих містах, неефективний, уповільнений розвиток більшості середніх і маленьких міст. Це є наслідком надмірного втручання держави в регіональну політику протягом довготривалого періоду, що призвело до значних територіальних диспропорцій економічного розвитку країни, до погіршення демографічної ситуації в країні, стану зайнятості, зниженню якості життя населення, занепаду сільської місцевості. В усіх регіонах України продовжуються процеси депопуляції населення, погіршується стан житлово-комунального господарства, санітарно-гігієнічна та епідеміологічна ситуація, зменшуються обсяги капітальних вкладень у розвиток житлового будівництва, введення в експлуатацію нових і відремонтованих житлових будинків.

В регіональному розрізі існує тенденція диспропорційності розвитку туризму. Більше половини обсягів туристичної діяльності припадає на три регіони - АР Крим, м. Київ, Одеську область, які розвинені всебічно у різних галузях економіки. Водночас у регіонах, що є депресивними в інших галузях, туризм також не набув належного розвитку, незважаючи на наявність необхідних для цього природних, історико-культурних та трудових ресурсів.

Від 48% до 67% обсягів туристської діяльності в Україні забезпечують підприємства АР Крим, м. Києва та Одеської області.

Поступово підвищується ефективність господарської діяльності у сфері туризму і рекреації в наступних регіонах України: м. Києві, АР Крим, м. Севастополі, областях Львівській, Волинській, Івано-Франківській. З іншого боку, неповністю використовується рекреаційний потенціал більшості регіонів України.

За рівнем забезпечення землями рекреаційного призначення лідерами є Хмельницька, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька та Чернігівська області. Це обумовлено особливостями регіонального землекористування та господарською спрямованістю регіонів: це непромислові області, розташовані у Поліському та Карпатському рекреаційних регіонах, де високий рекреаційний потенціал і низький або середній рівень його використання. Нижчі показники у Дніпропетровській, Київській, Вінницькій, Донецькій, Запорізькій, Кіровоградській, Харківській, Черкаській областях. В основному - це області з розвиненою промисловістю, що обумовлює пріоритети землекористування. За рівнем концентрації земель на 1 тис. рекреантів найвищі позиції займають Чернівецька, Хмельницька, Чернігівська, Волинська, Івано-Франківська, Рівненська, Сумська, Тернопільська області, де рівень рекреаційного навантаження – один з найменших за кількістю рекреантів.

Рівень концентрації природно-рекреаційного потенціалу найвищий у Чернівецькій, Хмельницькій, Чернігівській, Сумській, Рівненській, Тернопільській, Івано-Франківській, Закарпатській, Житомирській, Волинській областях. Найнижчі показники в АР Крим, Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Київській, Кіровоградській, Львівській, Миколаївській, Одеській, Херсонській, Черкаській областях. Найбільший вплив на ці показники мала частка природно-рекреаційного потенціалу у структурі ПРП регіону, що значною мірою визначило площі земель, які використовуються чи можуть використовуватися для розвитку рекреаційного природокористування.

За рівнем концентрації природно-рекреаційного потенціалу на одного рекреанта найвищі показники у Чернівецькій, Житомирській, Сумській, Хмельницькій, Чернігівській областях, що також пов'язано з низьким рівнем рекреаційного навантаження.

Результати розрахунку рівнів забезпечення регіонів мінеральними водами та лікувальними грязями, землями рекреаційного призначення як відношення наявних площ до потреби, проведені Черчиком Л.М.

Аналіз сучасного стану рекреаційного природокористування в Україні свідчить про високий рівень забезпечення рекреаційними ресурсами АР Крим, Івано-Франківської, Львівської Закарпатської, Одеської областей, високу інтенсивність використання природно-рекреаційного потенціалу в АР Крим, Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Київській, Луганській, Львівській, Миколаївській, Одеській, Херсонській областях, у Житомирській, Волинській, Івано-Франківській, Тернопільській, Чернігівській, Чернівецькій, Сумській, Хмельницькій областях.

Рекреаційна сфера має бути визнана в Україні як одна з пріоритетних. У низці регіонів пріоритетними мають стати спеціалізації, що обумовлюється структурою ПРП, часткою в ньому природних рекреаційних ресурсів, екологічною ситуацією та геополітичним розташуванням регіону.

Низька частка земель рекреаційного призначення в структурі земельного фонду України свідчить про низький рівень використання природно-рекреаційного потенціалу регіонів і несприйняття його як повноправної і потужної складової природно-ресурсного потенціалу загалом. Це призводить до використання земель із цінними ПРП в інших сферах діяльності. Водночас така ситуація обумовлена недосконалістю Земельного кодексу та підходів до розмежування земель за їх призначенням, відсутністю досліджень стану земель і найдоцільніших форм та сфер їх використання з урахуванням економічної, соціальної та екологічної доцільності.

Незважаючи на позитивні зрушення в туристській сфері України, розвиток рекреаційного комплексу в регіонах відбувається повільно порівняно зі світовими туристськими регіонами. Наявні ресурси не використовуються належним чином через низький рівень розвитку інфраструктури, в якій одне з перших місць належить транспортній системі. Важливими проблемами залишаються подальше вдосконалення залізничної мережі регіонів, електрифікація окремих відрізків доріг, реконструкція і модернізація залізничних вокзалів.

Треба підкреслити, що і наявна матеріально-технічна база рекреаційного комплексу в регіонах використовується неефективно через низку причин:

• асортимент рекреаційних послуг і рівень сервісу значно відстають від зарубіжних стандартів;

• ціни на рекреаційні послуги мають постійну тенденцію до зростання, хоча це не завжди пов'язано з покращенням комфортності та рівня обслуговування;

• структура номерного фонду не відповідає потребам клієнтів (недостатньо одномісних номерів, номерів підвищеної комфортності).

Головними проблемами сьогодення та найближчої перспективи є не збільшення кількості об'єктів і їх потужностей, а налагодження конкурентоспроможного ринку рекреаційних послуг шляхом модернізації існуючої матеріально-технічної бази.

До проблем місцевого рівня належить зменшення загального терміну оформлення земельної ділянки у власність або під забудову (сьогодні він становить від 3 до 9 місяців); наявність додаткових умов при наданні дозволів на ділянку (наприклад, будівництво 10 км. доріг, ремонт школи тощо).

Отже, для забезпечення подальшого розвитку регіональних рекреаційних комплексів необхідно провести широкомасштабні дослідження і пошукові роботи з виявлення і оцінки нових територій, рекреаційних та бальнеологічних ресурсів, з обґрунтування основних напрямів їх використання для розвитку рекреації, туризму та організованого відпочинку населення з відповідною інфраструктурою обслуговування. Розміщення галузей промисловості, сільського господарства та сфери послуг у рекреаційних районах треба пов’язувати з ефективним функціонуванням останніх.

Питання й завдання для самоперевірки:

1. Поясніть наявність значної кількості варіантів класифікації туристських територій України.

2. Назвіть дослідників які працювали над проблематикою туристсько-рекреаційного районування в Україні.

3. Сформулюйте практичний та науковий зміст виділення туристських територій.

4. Укажіть основні проблеми розвитку рекреаційного комплексу України.

5. Основні тенденції розвитку туризму в регіонах України.

6. Назвіть лідерів і аутсайдерів серед регіонів України за рівнем забезпечення землями рекреаційного призначення, рівнем концентрації природно-рекреаційного потенціалу, забезпечення регіонів мінеральними водами та лікувальними грязями, землями рекреаційного призначення.

7. Вкажіть основні групи регіонів України за рівнем рекреаційного природно-ресурсного забезпечення.

8. Назвіть причини неефективного використання наявної матеріально-технічної бази рекреаційного комплексу в регіонах України.

9. Які заходи є необхідними для забезпечення подальшого розвитку регіональних рекреаційних комплексів?

Лекція 14. Рекреаційне природокористування й охорона природи у рекреаційних комплексах

1. Рекреаційний вплив та зміни природного сердовища рекреаційних територій внаслідок інтенсивного розвитку рекреаційної діяльності; 2. Екологічна ситуація і рекреаційне природокористування у великих рекреаційних регіонах України. Правові аспекти рекреаційного природокористування;3. Визначення економічного збитку від непрямого використання рекреаційних ресурсів та завдання їм шкоди іншими галузями господарського комплексу.

Комплексний аналіз визначень охорони навколишнього природного середовища, охорони природи, охорони окремих видів природних ресурсів, сформульованих у законодавстві , енциклопедичній, навчальній та науковій літературі, дозволяє узагальнено визначити охорону природних ресурсів як систему державних і громадських правових, економічних, технічних, організаційних та інших заходів, спрямованих на забезпечення збереження їх від шкідливого впливу, запобігання такому впливу, їх раціональне використання і відновлення.

Власне правова охорона природних ресурсів охоплює лише правові заходи і розглядається як сукупність норм екологічного законодавства і таких, що виникають на підставі їх застосування правовідносин, спрямованих на здійснення заходів з охорони природних ресурсів .

Комплексне дослідження нормативно-правових актів у сфері охорони навколишнього природного середовища, охорони окремих видів природних ресурсів та охорони природних територій та об’єктів, що підлягають особливій охороні, свідчить про те, що правова охорона компонентів навколишнього природного середовища охоплює систему обмежувальних (вміщують обмеження вчинення певних дій з метою недопущення спричинення шкоди природним ресурсам), зобов’язальних (покладають на відповідних суб’єктів обов’язки в галузі охорони природних ресурсів), заборонних (вміщують заборони вчиняти певні дії з метою недопущення спричинення шкоди природним ресурсам) та караючих (вміщують склади правопорушень, за вчинення яких настає юридична відповідальність) норм.

Зважаючи на те, що до ПРР відносяться всі природні ресурси, використання яких для рекреаційних потреб не заборонено або не обмежено законом, на них розповсюджуються правові режими охорони, встановлені для окремих видів природних ресурсів, зокрема, земель, вод, лісів, атмосферного повітря, які вже неодноразово виступали об’єктами комплексних досліджень. Разом з тим, враховуючи, що ПРР утворюють якісно нову правову категорію, для їх охорони встановлюються особливі вимоги, адже різне функціональне призначення природних ресурсів (екологічне, економічне, рекреаційне) обумовлює відмінності у правовому режимі їх охорони. Наприклад, землі сільськогосподарського призначення та експлуатаційні ліси як економічні природні ресурси підлягають охороні, в першу чергу, як засіб виробництва. Натомість ПРР підлягають охороні, передусім, як територіально-просторовий базис для відпочинку та спорту. Враховуючи зазначене, розглянемо особливості правової охорони саме ПРР.

Як вже зазначалося, у багатьох країнах Європи, у тому числі й в Україні, рекреаційні зони віднесені до територій, що підлягають особливій охороні. На думку вчених у галузі екологічного права: 1) метою виокремлення рекреаційних територій під особливу охорону держави виступає збереження особливостей і краси природних комплексів, охорона природних ресурсів, що здійснюють сприятливий вплив на стан здоров’я людей, попередження випадкових та неузгоджених перетворень ландшафтів, пов’язаних з господарською діяльністю, створення умов для відпочинку населення; 2) правова охорона рекреаційного ландшафту як мальовничого краєвиду передбачає заборону на здійснення діяльності, спрямованої на перекомпонування чи зміну природного рекреаційного ландшафту, тому будівництво рекреаційної інфраструктури в його межах має здійснюватися так, щоб не псувати його мальовничість.

З урахуванням зазначених наукових поглядів на правову охорону ПРР в межах рекреаційних зон, її загальні засади визначені і у законодавстві України, зокрема, у: ч. 2 ст. 63 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища”, відповідно до якої на території рекреаційних зон забороняються: а) господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням; б) зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за прямим призначенням; ч. 5 ст. 4 Закону України „Про туризм”, яка встановлює, що під час містобудівного планування, проектування, розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів містобудування на територіях рекреаційних зон відповідні органи виконавчої влади, власники об'єктів містобудування повинні передбачати максимальну інтеграцію споруджуваних об'єктів до місцевого соціально-економічного, природного та історико-культурного середовища. Подібні охоронні норми закріплюються й у законодавстві країн Європи. Наприклад, відповідно до ст. 33 Закону Фінляндії „Про землекористування та забудову” в межах територій, визначених регіональним планом як рекреаційні або охоронювані території, встановлюються обмеження щодо забудови.

Свою деталізацію зазначені положення знаходять у обмежувальних, зобов’язальних, заборонних та караючих нормах законодавства, що закріплює систему заходів та вимог щодо охорони окремих видів рекреаційних зон. Відповідні норми умовно можна поділити на такі групи: 1) норми щодо заборони будівництва капітальних споруд в межах рекреаційних зон; 2) норми, що встановлюють вимоги щодо розташування не капітальних споруд в межах рекреаційних зон; 3) норми щодо обмеження або заборони певних видів господарської діяльності в межах рекреаційних зон; 4) норми щодо забезпечення якості ПРР в межах рекреаційних зон; 5) норми, що містять склади правопорушень у сфері використання та охорони ПРР в межах рекреаційних зон, за вчинення яких передбачена юридична відповідальність. Розглянемо більш детально виокремлені групи норм.

Норми щодо заборони будівництва капітальних споруд в межах рекреаційних зон. Для більшості країн Європи характерним є визначення на рівні спеціальних законів в межах прибережної зони природоохоронної та рекреаційної території шириною від 50 до 300 метрів, в межах якої заборонена забудова, з тією лише відмінністю, що в одних випадках такі території визначаються в межах всієї прибережної зони, а в інших - лише за межами населених пунктів. Стосовно пляжів, як найбільш охоронюваних складових таких територій, встановлюються лише вимоги щодо розташування в їх межах не капітальних споруд. В Україні ж такі норми поки не є систематизованими, що на практиці дозволяє здійснювати будівництво в межах таких зон і обмежувати таким чином можливість реалізації права загального рекреаційного природокористування. Щодо пляжів відповідні норми закріплені лише у деяких актах органів місцевого самоврядування. Так, згідно з “Правилами устаткування та експлуатації пляжів міста Одеси” споруди, що встановлюються на пляжі, призначаються тільки для надання послуг морського відпочинку чи громадського харчування і не повинні мати ознак капітальних споруд.

Менш уніфікованими у законодавстві країн Європи є норми щодо заборони забудови в межах зелених зон загального користування. Наприклад, норми щодо обмеження зміни цільового призначення земельних ділянок зелених зон загального користування шляхом визначення спеціальної ускладненої процедури такої зміни містяться лише у законодавстві Болгарії, Люксембургу та Молдови. Зокрема, у ст. 62а Закону Болгарії „Про планування території” міститься заборона змінювати цільове призначення земельних ділянок зелених зон з метою їх забудови. Винятки із цього правила можливі за умови отримання позитивного висновку громадських слухань та прийняття відповідного рішення Радою Міністрів Болгарії стосовно зелених зон державної власності або рішення місцевої ради, прийнятого більшістю у 2/3 голосів, стосовно зелених зон комунальної власності. Відповідно до ч. 6 ст. 22 цього Закону в межах одного кварталу забороняється змінювати цільове призначення земельних ділянок зелених зон з метою ущільнення забудови, якщо це призведе до порушення нормативів, визначених для зелених зон у “Правилах і нормативах облаштування окремих видів територій та зон, затверджених Постановою Міністерства з питань регіонального розвитку та благоустрою Болгарі”.

У Люксембурзі згідно із Законом „Про охорону навколишнього середовища і природних ресурсів” будь-які зміни до чинних муніципальних планів щодо зелених зон повинні бути погоджені Міністром навколишнього середовища. У ст. 35 Закону Молдови „Про зелені насадження міських і сільських населених пунктів” міститься заборона зменшення площ зелених насаджень. Лише у виняткових випадках (зокрема, з метою будівництва об’єктів соціального призначення) зміна цільового призначення земельних ділянок, розташованих в межах території зелених насаджень, дозволяється шляхом прийняття відповідної постанови Уряду на підставі висновку центрального органу державної влади з питань навколишнього середовища та за згодою населення суміжних зон.

Безпосередньо стосовно заборони забудови в межах зелених зон загального користування доцільно зазначити, що відповідно до ч. 7 ст. 62 Закону Болгарії „Про планування території” в їх межах для їх обслуговування дозволяється зводити лише споруди технічної інфраструктури, а також спортивні споруди та дитячі майданчики. Крім того, згідно зі ст. 32 Правил і нормативів облаштування окремих видів територій та зон, затверджених Постановою Міністерства з питань регіонального розвитку та благоустрою Болгарії, в межах зелених зон загального користування можуть бути розташовані також невеликі не капітальні обслуговуючі об’єкти (кафе, кондитерські, ігрові атракціони) за умови, що вони не порушують екологічні, рекреаційні та природні властивості зелених зон. Подібні норми, передбачені у ст. 3 Закону Санкт-Петербургу „Про охорону зелених насаджень” та ст. 20 Закону Республіки Молдова „Про зелені насадження міських і сільських населених пунктів”. Стаття 1 Закону Чехії „Про планування та забудову територій” містить визначення земель, що не підлягають забудові, до яких, серед іншого, віднесені земельні ділянки зелених зон загального користування, в межах яких можливе лише розміщення інфраструктури, яка сприяє їх використанню з метою рекреації та туризму, зокрема, велосипедних стежок, санітарних споруд, інформаційних центрів (частини 5, 6 статті 18 цього Закону).

За законодавством України наразі не встановлено особливого порядку зміни цільового призначення земельних ділянок зелених зон загального користування. Однією із передумов такого стану справ є невизнання законодавством зелених зон загального користування об’єктом правової охорони. Об’єктивна ж реальність вказує на те, що у великих містах України зелені зони загального користування потребують охорони, в першу чергу, від забудови. Наприклад, у Резолюції загальноміських громадських слухань „Про збереження історичної забудови та природного середовища міста Києва”, що відбулися 12 липня 2005 року вказується, зокрема на те, що хоча за загальним правилом (п. 5.3 Правил утримання зелених насаджень у населених пунктах України) в межах зелених насаджень встановлена заборона на житлову забудову, проте відсутність поновленої інвентаризації з нанесенням меж об’єктів озеленених територій загального користування не дозволяє цим межам надати статус „зелених ліній” (за аналогією з „червоними лініями”), які б захищали озеленені території від тиску на них з боку забудовників. До того ж на території зелених насаджень згідно із містобудівною документацією можуть бути розташовані будівлі та споруди торговельного, соціально-культурного, спортивного та іншого призначення. Однак під такими об’єктами можуть розумітися й великі за розмірами розважальні центри, будівництво яких фактично знищує значну частину зелених насаджень.

Зазначене засвідчує, що Правила утримання зелених насаджень у населених пунктах України характеризуються недостатністю дієвих норм щодо охорони зелених зон загального користування, тому потребують вдосконалення, зокрема, шляхом закріплення норм про віднесення зелених зон загального користування до природних територій, що підлягають особливій охороні, встановлення ускладненої процедури зміни цільового призначення земельних ділянок, на яких вони розташовані, та заборони на будівництво капітальних споруд в їх межах.

Норми щодо заборони забудови в межах рекреаційних лісів містяться у лісовому законодавстві незначної кількості країн. Наприклад, лісові земельні ділянки в межах та навколо населених пунктів віднесені до земель, що не підлягають забудові, ст. 1 Закону Чехії „Про планування та забудову територій”. Заборона будь-якого будівництва у державному лісі та на землях державного лісового фонду встановлена і ст. 2 Закону Грузії „Про особливу охорону зелених насаджень та державного лісового фонду в межах міста Тбілісі та на прилеглих до нього територіях”. У Російській Федерації Наказом Міністерства природних ресурсів „Про затвердження порядку користування ділянками лісового фонду для культурно-оздоровчих, туристичних і спортивних цілей” на ділянці лісового фонду, переданій у користування для культурно-оздоровчих, туристичних і спортивних цілей, встановлена заборона розміщення об’єктів капітального будівництва, у тому числі дачного, і дозволяється розміщення лише тимчасових споруд на не лісових землях лісового фонду, вибір місця розташування яких здійснюється у відповідності із проектом організації використання переданої в оренду ділянки лісового фонду (пункти 8, 11, 12 цього Порядку). У ЛК України ці питання лишаються не врегульованими, що обумовлює доцільність його відповідного вдосконалення.

Норми, що встановлюють вимоги щодо розташування не капітальних споруд в межах рекреаційних зон. Закріплення відповідних норм характерно для законодавства багатьох країн Європи, у тому числі й України, але фактично лише стосовно пляжів. Ці норми є досить уніфікованими, ними визначаються: мінімальна площа пляжу, яка повинна бути вільною від будь-яких споруд; максимальні розміри земельних ділянок, що відводяться для встановлення не капітальних споруд; розміри мінімальних дистанцій між такими спорудами.

Так, відповідно до п. 2.1.2.1 “Правил устаткування та експлуатації пляжів міста Одеса” площа, яку займає додаткове устаткування для надання платних послуг, не повинна перевищувати 30 % від загальної площі пляжу. Таке устаткування має розташовуватися не ближче ніж 20 метрів від берегової лінії (пункти 3.5, 3.6 Правил). У Додатку 1 до цих Правил встановлені також основні вимоги до обладнання пляжів з визначенням максимальних розмірів площі, яку може займати відповідне обладнання. Подібні норми містилися також у Правилах облаштування пляжів на водних об’єктах у АРК.

Аналогічні норми закріплені і у законодавстві більшості країн Європи, які мають у складі своєї території морське узбережжя Так, відповідно до ст. 65 Декрету „Про застосування Закону Іспанії „Про прибережну зону” умови договору концесії в межах прибережної зони стосовно розміщення кіосків з їжею та напоями мають відповідати таким вимогам:

- розмір земельної ділянки, відведеної для встановлення нерозбірного обладнання, не повинен перевищувати 150 квадратних метрів, а дистанція від встановленого подібного обладнання не повинна бути меншою ніж 200 метрів;

- розмір земельної ділянки, відведеної для встановлення розбірного обладнання, не повинен перевищувати 20 квадратних метрів, а дистанція від встановленого подібного обладнання не повинна бути меншою ніж 100 метрів.

Згідно зі ст. 70 цього Декрету має залишатися постійно вільною від будь-яких споруд прибережна зона шириною як мінімум 6 метрів, що відміряється від рівня найбільшого приливу, а довжина пляжної зони, вільної від будь-яких споруд, повинна становити як мінімум 100 метрів.

Вимоги щодо охорони пляжу встановлює і Декрет Ради Міністрів Франції „Про концесію пляжів”, згідно з ч. 1 ст. 2 якого мінімум 80 % площі пляжу повинно бути вільним від будь-яких споруд. Подібним чином врегульовано це питання у ст. 10 Закону Болгарії „Про облаштування болгарської Чорноморської прибережної зони”, відповідно до якої на території морських пляжів дозволяється встановлювати парасолі та шезлонги, гарантуючи при цьому, що не менше ніж 20 % площі пляжу залишається вільною від пляжного устаткування, а також встановлювати пересувні об’єкти та споруди оздоровчого, санітарно-гігієнічного, рятувального, спортивно-розважального призначення, які повинні займати не більше ніж 2 % площі пляжу.

Натомість лише у законодавстві деяких країн Європи закріплюються вимоги щодо розташування в межах зелених зон загального користування не капітальних споруд. Зокрема, згідно зі ст. 32 “Правил і нормативів облаштування окремих видів територій та зон, затверджених Постановою Міністерства з питань регіонального розвитку та благоустрою Болгарії”, невеликі не капітальні обслуговуючі об’єкти (кафе, кондитерські, ігрові атракціони), які дозволяється розташовувати в межах зелених зон загального користування, можуть займати не більше 1% території парку з площею, що перевищує 3 га, і не більше 2 % території парку чи саду з площею до 3 га.

Норми щодо заборони певних видів господарської діяльності в межах рекреаційних зон. Найбільш усталеними та уніфікованими у відповідному законодавстві країн Європи, у тому числі й України, є норми щодо заборони певних видів господарської та іншої діяльності в межах зелених зон загального користування. Такі норми містяться у нормативно-правових актах з питань використання та охорони зелених зон або зелених насаджень. У відповідності з цими нормами в межах зелених зон загального користування забороняється: виконувати земляні, будівельні та інші роботи без дозволу, виданого в установленому порядку; самовільно влаштовувати городи, пошкоджувати дерева, кущі, квітники, газони; вивозити і звалювати в не відведених для цього місцях відходи, сміття, траву, гілки, деревину, сніг, листя; складувати будівельні матеріали, конструкції, обладнання; самовільно встановлювати об'єкти зовнішньої реклами, торговельні лотки, павільйони, кіоски; влаштовувати стоянки автомашин, катерів; влаштовувати зупинки пасажирського транспорту та паркувати автотранспортні засоби на газонах; влаштовувати ігри на газонах; розпалювати багаття та порушувати інші правила протипожежної безпеки; підвішувати на деревах гамаки, гойдалки, прикріплювати рекламні щити, електропроводи, якщо вони можуть пошкодити дерево; видобувати з дерев сік, смолу, наносити механічні пошкодження; рвати квіти, ламати гілки дерев; винищувати мурашники, ловити тварин; випасати худобу, вигулювати тварин у не відведених для цього місцях; здійснювати миття транспортних засобів.

Стосовно пляжів в Україні подібні норми закріплені лише у деяких нормативно-правових актах органів місцевого самоврядування. Наприклад, відповідно до п. 1.3 “Правил устаткування та експлуатації пляжів міста Одеси”, на берегозахисних спорудах, які є місцями масового відпочинку, забороняється: пошкодження та знищення пляжного матеріалу; провадження господарської діяльності, що впливає або може вплинути на розвиток небезпечних геологічних процесів, на природні лікувальні фактори та екологічний баланс; прокладення кабелів, у тому числі підземних кабелів високої напруги; трубопроводів, інших комунікацій; спорудження будь-яких будівель та інших об'єктів, не пов'язаних з експлуатаційним режимом та охороною природних і лікувальних факторів; скидання дренажно-скидних та стічних вод; влаштування стоянок автомобілів, пунктів їх обслуговування (ремонт, миття тощо); влаштування вигребів, накопичувачів рідких і твердих відходів; проїзд автотранспорту, не пов'язаний з обслуговуванням цієї території; використання родовищ лікувальних ресурсів.

Для більшості ж інших країн Європи характерним є встановлення відповідних заборон на національному рівні або у законах про охорону природи та збереження ландшафтів, або у законах про планування та забудову територій, або у спеціальних законах про охорону прибережної зони. Наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 36 Закону Латвії „Про охоронні зони” в межах охоронної зони прибережних дюн і пляжів забороняється, зокрема, обмежувати шляхом встановлення огорож доступ до моря або перешкоджати вільному проходу пішоходів до пляжу, організовувати масові спортивні та рекреаційні заходи без погодження з органами місцевого самоврядування чи адміністрацією особливо охоронюваної природної території, якщо такий захід відбувається в її межах, розміщувати намети та інші тимчасові пересувні конструкції за межами спеціально визначених для цього місць, а також змінювати рельєф дюн. Відповідно до глави 3 Закону Болгарії „Про облаштування болгарської Чорноморської прибережної зони” в межах пляжів забороняється: будівництво і розміщення пересувних об’єктів та споруд на піщаних дюнах; будівництво огорож; встановлення перешкод, що обмежують вільний піший доступ до пляжу; видобування корисних копалин; скидання неочищених стічних вод; використання засобів рослинного захисту та мінеральних добрив тощо.

Норми щодо заборони певних видів господарської та іншої діяльності в межах рекреаційних лісів визначенні, наприклад, на рівні нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування Російської Федерації про міські ліси та про приміську зелену зону. Зокрема, відповідно до ст. 7 Закону „Про приміські зелені зони міст Московської області” в межах приміських зелених зон забороняються: рубки головного користування, розміщення промислових, сільськогосподарських та інших підприємств, розміщення будь-яких видів відходів, надання земельних ділянок для садівництва, городництва та дачного будівництва, розробка родовищ корисних копалин, промислова заготівля рослин, плодів, грибів та ягід, сінокосіння, полювання, мийка машин тощо.

Норми щодо забезпечення якості ПРР в межах рекреаційних зон. Найбільш уніфікованими у цьому відношенні є норми стосовно забезпечення екологічної безпеки вод для купання в межах пляжів. Так, ще у 1976 році була прийнята Директива ЄЕС „Про якість вод для купання” , замінена Директивою ЄС „Про управління якістю вод для купання” 2006 року, норми яких були імплементовані у законодавство країн-членів ЄС. В Україні ж, як і в більшості країн СНД, управління якістю вод для купання регулюється Гігієнічними вимогами до зон рекреації водних об’єктів 1980 р., затвердженими Постановою Державного комітету СРСР по стандартах.

В цілому порівнявши Гігієнічні вимоги до зон рекреації водних об’єктів, що діють в Україні, і вимоги до якості вод, що використовуються для купання, закріплені у Додатку до Директиви ЄЕС про якість вод для купання 1976 р., можна відзначити, що ці вимоги майже повністю співпадають: у обох документах закріплені фізичні, хімічні та мікробіологічні параметри якості вод для купання, а також частота відбору проб, яка загалом теж співпадає. Проте, Директивою ЄС про управління якістю вод для купання 2006 р. була значно скорочена кількість мікробіологічних параметрів, з 19 до 2 ключових, які доповнюються візуальним спостереженням (на наявність цвітіння, нафти) і оцінкою PH у прісних водах. Крім того, самі назви вищезазначених документів говорять про коло правовідносин, що ними охоплюються. Так, якщо Директива ЄЕС про якість вод для купання 1976 р., як і Гігієнічні вимоги до зон рекреації водних об’єктів 1980 р., стосуються лише моніторингу якості вод для купання, то Директива ЄС про управління якістю вод для купання 2006 р. регулює більш широке коло правовідносин. Так, відповідно до п. 7 ст. 2 цієї Директиви „заходи по управлінню” означають: 1) створення і підтримання кадастру вод для купання; 2) розробку календаря моніторингу; 3) моніторинг вод для купання; 4) оцінку вод для купання; 5) класифікацію вод для купання; 6) визначення і оцінку об’єктів забруднення, що можуть впливати на води для купання і погіршувати здоров’я людей; 7) інформування населення; 8) діяльність по запобіганню впливу забруднення на відпочиваючих; 9) діяльність по зменшенню ризику забруднення. Отже, із прийняттям Директиви ЄС про управління якістю вод для купання в Україні виникає потреба у адаптації відповідного національного законодавства із цією Директивою, зокрема, шляхом прийняття спільного наказу Міністерства охорони навколишнього природного середовища України та Міністерства охорони здоров’я України.

Норми, що містять склади правопорушень у сфері використання та охорони ПРР в межах рекреаційних зон, за вчинення яких передбачена юридична відповідальність. Як відомо, норми, якими передбачається юридична відповідальність, закріплюються на рівні законів. При цьому такі караючи норми встановлюють відповідальність за порушення обмежувальних, зобов’язальних та заборонних норм у відповідній галузі. Разом з тим дослідження особливостей правової охорони ПРР в межах рекреаційних зон в Україні свідчить про те, що відповідні норми закріпленні переважно на рівні нормативних актів органів місцевого самоврядування, що не можуть містити у своєму складі норми, якими передбачаються склади правопорушень, за вчинення яких встановлюється юридична відповідальність. Зазначене дозволяє погодитися із твердженням вчених про те, що складів правопорушень, які передбачають юридичну відповідальність за вчинення протиправних діянь в межах рекреаційних зон або спрямовані на запобігання порушенню їх режиму, чинне законодавство України не передбачає.

.Це обумовлено, на нашу думку, фактичною відсутністю розуміння ПРР як об’єкта правового регулювання використання та охорони, а відповідно і відсутністю таких понять як завдання шкоди ПРР, порушення права людини на загальне рекреаційне природокористування. Існування відповідної прогалини можна пояснити тим, що більшість науковців поділяють шкоду, спричинену навколишньому природному середовищу, лише на два її різновиди – екологічну та економічну. Подібний поділ, як зазначає В.В. Петров, випливає із самої системи взаємодії суспільства та природи, де функціонують дві підсистеми – економічна та екологічна . Проте виокремлюється також рекреаційна форма такої взаємодії, однак заподіяння шкоди такій взаємодії наразі лишається фактично не дослідженим та не врегульованим на законодавчому рівні .

Разом з тим із цієї загальної тенденції є і поодинокі винятки. Так, на переконання іспанського вченого Альберта Р. Гонсалеса, заподіювач шкоди повинен нести відповідальність і за втрату можливості використовувати природні ресурси з метою надання послуг (наприклад, це стосується рекреаційних властивостей пляжів, лісів), що настала внаслідок заподіяння шкоди таким ресурсам. Таке можливо, якщо шкода заподіюється природним ресурсам, на які поширюється право загального рекреаційного природокористування. Аналогічним чином і у Бельгії, в якій Цивільний кодекс закріплює право кожного користуватися об’єктами, які не належать нікому, та об’єктами загального користування (ст. 714), представники юридичної науки висловлюються за існування цивільної відповідальності, яка породжує можливість відшкодування екологічної шкоди, пов’язаної із втратою можливості реалізації цих прав. Про наявність нематеріальної складової екологічної шкоди, яка може проявлятися в погіршені естетичних якостей об’єктів навколишнього середовища відзначає і російська вчена О.Л. Іванова. Для оцінки шкоди, завданої рекреаційним зонам, нею пропонується використовувати метод врахування транспортних витрат.

На державному рівні такий підхід впроваджений у Норвегії, за законодавством якої муніципалітет або зацікавлена громадська організація можуть вимагати компенсацію шкоди за забруднення, внаслідок заподіяння якого втрачена або обмежена можливість реалізації права загального рекреаційного природокористування, у розмірі, необхідному для відновлення навколишнього середовища до стану, який забезпечує можливість реалізації такого права найбільш наближеним до попередньо можливого чином (ст. 58 Закону Норвегії „Про контроль за забрудненням”). Це дозволяє отримати компенсацію шкоди за так зване „візуальне забруднення”, тобто шкоди, заподіяної естетичним властивостям природи псуванням краси природних комплексів та мальовничих ландшафтів. Така шкода охоплює також погіршення якості вод для купання, що може бути небезпечним для здоров’я людей. Відповідна компенсація виплачується спеціальному органу виконавчої влади з питань контролю за забрудненням, який уповноважений приймати рішення щодо її використання. Ст. 14 Закону Федеральної Землі Німеччини Берліну „Про охорону природи та збереження ландшафту” у редакції 2008 року свідчить про наявність тенденції до запровадження можливості відшкодування такої шкоди і у Німеччині.

Крім того, право-застосовна практика Суду Європейських Співтовариств вказує на існування чисельних випадків притягнення до відповідальності держав-членів ЄС у вигляді накладення штрафу за не вжиття їх відповідними органами заходів стосовно забезпечення виконання вимог законодавства ЄС у галузі управління якістю вод для купання, внаслідок чого втрачається або обмежується можливість реалізації права загального рекреаційного природокористування. Таку справу у Суді порушує Європейська комісія, яка відповідає за дотримання норм права Європейського Союзу.

Більш розповсюдженими у законодавстві країн Європи є норми, що встановлюють адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері використання та охорони ПРР в межах окремих видів рекреаційних зон. Так, достатньо повний перелік адміністративних правопорушень у сфері використання та охорони пляжів із чітко визначеними санкціями закріплений у главі 5 Закону Болгарії „Про облаштування болгарської Чорноморської прибережної зони”. Нормами цієї глави покарання у вигляді штрафу встановлено за порушення вимог щодо: заборони будівництва капітальних споруд, розташування не капітальних споруд, обмеження або заборони певних видів господарської діяльності в межах пляжів, а також за встановлення огорож, що обмежують вільний піший доступ до пляжу, та за недотримання законодавчо визначеного порядку зміни цільового призначення земельних ділянок, в межах яких розташовані пляжі. Подібний перелік адміністративних правопорушень у сфері використання та охорони пляжів із чітко визначеними санкціями закріплений розділом 5 Закону Іспанії „Про прибережну зону”. Цим Законом встановлена також відповідальність посадових осіб за незаконне надання права спеціального користування пляжем.

Що стосується зелених зон загального користування, то норми, що встановлюють адміністративну відповідальність за порушення вимог щодо їх охорони, закріплюються на загальнодержавному рівні лише у деяких країнах. Цей факт пов’язаний із тим, що визначення правового режиму їх використання та охорони віднесено до повноважень органів місцевого самоврядування, а також з тим, що об’єктом охорони, як правило, визначаються не зелені зони, як території в межах яких розташовані взаємодіючі ПРР, а лише зелені насадження або окремі дерева. Наприклад, розділ 4 Закону Польщі „Про охорону природи” присвячений лише охороні зелених насаджень, а тому у статтях 88-89 цього Закону встановлена відповідальність лише за недотримання вимог щодо охорони зелених насаджень, які стосуються порядку видалення окремих дерев. За ст. 153 Кодексу України про адміністративні правопорушення така відповідальність встановлена за знищення або пошкодження зелених насаджень та інших об’єктів озеленення населених пунктів.

Безпосередньо ж відповідальність за порушення правового режиму використання та охорони саме зелених зон на загальнодержавному рівні встановлена у законодавстві Болгарії та Молдови. Зокрема, у Законі Болгарії „Про планування території” досить чітко виписані норми про заборону будівництва капітальних споруд в межах зелених зон загального користування, за недотримання яких у нормах глави 23 цього Закону встановлена адміністративна відповідальність у вигляді штрафу. За ст. 36 Закону Молдови „Про зелені насадження міських і сільських населених пунктів” встановлена відповідальність посадових осіб за виділення ділянок під будівництво в межах зелених насаджень без погодження з територіальними органами навколишнього середовища і без інформування населення, а також за зменшення площі зелених насаджень.

Для інших країн характерним є закріплення норм, що встановлюють адміністративну відповідальність за порушення вимог щодо обмеження або заборони певних видів господарської діяльності, забезпечення якості ПРР в межах зелених зон загального користування на рівні нормативних актів суб’єктів федерації або інших адміністративно-територіальних утворень. Така відповідальність передбачена, наприклад, у нормативно-правових актах органів місцевого самоврядування Німеччини, в яких визначається правовий режим використання та охорони публічних зелених зон, а також Законі Санкт-Петербургу „Про охорону зелених насаджень”.

У лісових кодексах більшості країн Європи наразі не виокремлюються спеціальні види правопорушень у сфері використання та охорони безпосередньо рекреаційних лісів. Як правило, такі правопорушення визначаються стосовно всіх категорій лісів. Так, достатньо повний перелік адміністративних правопорушень у сфері використання та охорони ПРР в межах лісів із чітко визначеними санкціями передбачений у ст. 53 Лісового закону Чехії. При цьому правопорушення за ступенем тяжкості і відповідно розміром штрафу розподілені на дві групи. До менш тяжких правопорушень віднесені: порушення тиші і спокою; збір підстілки; знищення саджанців дерев і кущів; збір без дозволу насіння лісових дерев; збір фруктів у спосіб, що наносить шкоду лісу; встановлення наметів за межами спеціально призначених для цього місць; порушення заборон на пересування на автотранспорті без отримання дозволу; вхід на території, доступ на які заборонений шляхом встановлення огорож або заборонних знаків; вхід на території, в межах яких проводяться рубка лісу, переробка або транспортування деревини; катання на велосипеді, коні, лижах, санях за межами доріг і маркованих трас. До більш тяжких правопорушень віднесені: проведення будівельних робіт без отримання спеціального дозволу; розведення вогнищ або залишення тліючих об’єктів на відстані ближче ніж 50 метрів від краю лісу; проведення організованих або масових спортивних заходів без погодження із відповідним органом влади у сфері лісового господарства; залишення сміття; паління.

Вищезазначене дозволяє дійти висновку про те, що адміністративна відповідальність за вчинення правопорушень у сфері використання та охорони ПРР в межах рекреаційних зон, як правило, передбачається для: а) фізичних осіб за порушення вимог щодо заборони певних видів діяльності; б) юридичних осіб та фізичних осіб-суб’єктів підприємницької діяльності за порушення вимог щодо заборони будівництва капітальних споруд, розташування некапітальних споруд, обмеження або заборони певних видів господарської діяльності, а також за встановлення огорож, що обмежують вільний піший доступ до рекреаційних зон; в) посадових осіб за невиконання, неналежне виконання покладених на них обов’язків у сфері управління використанням та охороною рекреаційних зон.

Стосовно правової охорони ПРР за межами рекреаційних зон необхідно відзначити, що у законодавстві більшості країн Європи не існує окремих норм, які б безпосередньо її стосувалися. Виняток становлять лише норми законодавства про охорону природи та про планування і забудову територій деяких країн, що визначають незабудовані території як комплекси ПРР, що потенційно можуть бути використанні населенням для відпочинку, та встановлюють вимоги щодо заборони або обмеження забудови в їх межах. Наприклад, відповідно до пунктів 11, 13 ст. 2 Федерального Закону Німеччини „Про збереження природи”, з огляду на їх важливість для екосистеми і для рекреації, повинні охоронятися незабудовані території, а достатній простір для рекреації повинен забезпечуватися особливо навколо населених пунктів. У Другій Національній Екологічній Програмі Польщі 2000 року зазначається, що з метою поліпшення якості повітря необхідно удосконалити співвідношення між щільно забудованими і незабудованими територіями, які є базисом для рекреації. Разом з тим за Законом України „Про планування і забудову територій” планування здійснюється лише стосовно територій, що підлягають забудові, тому неврегульованими лишаються питання охорони незабудованих територій, в межах яких власне і розташовані потенційні ПРР, шляхом заборони або обмеження будівництва в їх межах.

Враховуючи, що такими, які найбільше використовуються за межами рекреаційних зон, є ПРР в межах прибережних зон водних об’єктів, законодавством більшості країн Європи, як вже зазначалося, в їх межах виділяються підзони, що не підлягають забудові, що обумовлено серед іншого доцільністю збереження сприятливих умов для рекреації і гарантування потенційної реалізації права загального рекреаційного природокористування в її межах, про що безпосередньо зазначається у ст. 13 Екологічного кодексу Швеції, ст. 20 Закону Іспанії „Про прибережну зону”, ст. 6 Закону Латвії „Про охоронні зони”, ст. 20 Закону Литви „Про охоронювані території” та ст. 34 Закону Естонії „Про збереження природи”. Наприклад, за Екологічним кодексом Швеції прибережна охоронювана зона простягається на 100 метрів, а в окремих випадках до 300 метрів, від берегової лінії як в бік моря, так і землі, і призначена для рекреаційного природокористування та охорони природи, а відтак в її межах заборонено зведення нових будівель та здійснення будь-якої діяльності, що перешкоджає потенційній реалізації права загального рекреаційного природокористування або спричиняє шкоду природним умовам існування тваринного і рослинного світів.

Метою ж визначення вимог щодо обмеження забудови в межах прибережної зони як комплексу ПРР, що потенційно можуть бути використані населенням для відпочинку, є охорона вільного і відкритого виду на море. Такі вимоги спрямовані на те, щоб ні морський ландшафт, ні бриз моря не були заблоковані висотною і щільною забудовою на прилеглих територіях, що має забезпечуватися у процесі розробки планів забудови цих територій. Найбільш детально такі вимоги закріплені у ст. 11 Закону Болгарії „Про облаштування болгарської Чорноморської прибережної зони”, яка визначає правовий режим території довжиною 2 км, що відміряється від меж пляжної зони, за винятком територій населених пунктів. У цій зоні дозволяється будівництво, пов’язане з розміщенням нових або розширенням меж існуючих населених пунктів, курортів та курортних комплексів, відпочинкових селищ та котеджних зон за умови дотримання чітко визначених нормативів: щільність забудови не повинна перевищувати 30 % (для котеджних зон – 40 %); інтенсивність забудови не повинна перевищувати: 1,5 для населених пунктів, курортів та курортних комплексів, 1,2 для відпочинкових селищ та 0,8 для котеджних зон; мінімальна площа озеленених територій повинна становити не менше ніж 50 %, не менше половини якої має становити деревна рослинність; висота будівель не повинна перевищувати 15 м для населених пунктів, курортів та курортних комплексів, 10 м для відпочинкових селищ та 7 м для котеджних зон.

У законодавстві ж України наразі відсутнє розуміння прибережних зон як природних рекреаційних комплексів, що виступають територіальним базисом для відпочинку населення, в межах яких зосереджені взаємодіючі ПРР (вода, земля, атмосферне повітря, клімат, об’єкти рослинного та тваринного світів), і відповідно визначення їх правового режиму охорони. Так, у статтях 87-90 ВК України виокремлюються лише водоохоронні зони та прибережні захисні смуги у їх складі, цільовим призначенням яких є лише попередження забруднення водних об’єктів. При цьому комплексний аналіз зазначених статей, а також статей 60-62 ЗК України, ст. 31 Закону України „Про курорти”, п. 6.15 Державних санітарних правил планування і забудови населених пунктів вказує на те, що в Україні прибережні захисні смуги уздовж річок, навколо водойм та на островах (відповідно 25 м, 50 м та 100 м) є більш захищеними від забудови, оскільки в їх межах заборонено будь-яке будівництво, ніж берегова смуга шириною 100 м в межах населених пунктів, розташованих в прибережній зоні басейнів Чорного і Азовського морів, та курортів, в межах якої дозволено будівництво санаторіїв, інших лікувально-оздоровчих та рекреаційних закладів. Норма ж ст. 90 ВК України про обмеження будівництва лише санаторіями та іншими лікувально-оздоровчими закладами в межах прибережної захисної смуги морів, ширина якої становить не менше 2 км від урізу води, не відповідає дійсності, зокрема, у населених пунктах. Тобто ця норма є декларативною і недієвою. Крім того, в українському законодавстві, на відміну від законодавства більшості країн Європи, не закріплено норм щодо обмеження чи заборони забудови в межах прибережної зони Чорного і Азовського морів за межами населених пунктів.

Наявність виявлених вище прогалин у законодавстві України щодо заборони та обмеження забудови в межах прибережних зон водних об’єктів наразі спричинила їх масову забудову, чим значно обмежено можливості населення щодо їх використання для відпочинку. З метою вирішення зазначеної проблеми у Концепції розвитку морського берега Криму на 2006-2016 роки вказується на необхідність узгодження законодавства у частині визначення правового режиму 100-метрової зони узбережжя шляхом прийняття закону про статус 100-метрової зони узбережжя Криму як земель державного значення. На вирішення цього питання вже було спрямовано також декілька законопроектів, проте жодний з них ще не прийнятий як закон.

Враховуючи зазначене, необхідно констатувати, що законодавство України з питань охорони ПРР за межами рекреаційних зон, зокрема в межах прибережної зони, потребує суттєвого удосконалення шляхом запозичення позитивного досвіду з цих питань відповідного законодавства країн Європи.

Викладене дозволяє зробити наступні висновки:

1. Правова охорона ПРР в межах рекреаційних зон - це сукупність правових норм і таких, що виникають на підставі їх застосування правовідносин, спрямованих на забезпечення раціонального та безпечного використання ПРР, запобігання шкідливому впливу на них за допомогою встановлення заборон щодо здійснення певних видів діяльності, здатних негативно впливати на їх якісні властивості, заборон щодо забудови рекреаційних зон капітальними спорудами, нормування розташування не капітальних споруд та якості ПРР в межах рекреаційних зон.

Правова охорона ПРР за межами рекреаційних зон - це сукупність правових норм і таких, що виникають на підставі їх застосування правовідносин, спрямованих на створення сприятливих умов та забезпечення можливості реалізації права загального користування ПРР за межами рекреаційних зон за допомогою встановлення заборон та обмежень щодо забудови незабудованих територій в межах та навколо населених пунктів

2. Система норм, що складають правовий інститут охорони ПРР, є достатньо уніфікованою, проте в Україні, на відміну від країн Західної Європи, відповідні норми не систематизовані та закріплюються переважно у нормативно-правових актах органів місцевого самоврядування, що обумовлює доцільність їх закріплення на загальнодержавному рівні. Крім того, проведений порівняльний аналіз засвідчив нагальну потребу в удосконаленні забороняючих, обмежувальних, зобов’язальних та караючих норм щодо забудови в межах зелених зон загального користування та прибережних зон водних об’єктів.