1.2 Аналіз основних науково – теоритичних підходів щодо причин насилля в сім`ї

На сучасному етапі не існує єдиної думки щодо першопричини домашнього насильства. Науковцями свого часу було запропоновано безліч теорій і стратегій від - наявності психічних порушень до впливу соціокультурних цінностей і соціальної організації. Основні суперечки розгорнулися між послідовниками психологічних теорій і тими, хто вірить у соціальну зумовленість. Психологи встановили особливу роль у зростанні насильства таких психічних факторів, як послаблення керування інстинктами, розчарування, агресивність, алкоголізм і психопатологію.

Прихильники теорії соціальної зумовленості концентрують увагу на культурних нормах, що провокують насильство, на патріархальній соціальній структурі, сприятливій щодо домінуючої ролі чоловіків.

Отже, у сучасній психолого-педагогічній науці існує велика кількість теорій, що досліджують явище насильства у соціумі. На особливу увагу, з нашої точки зору, заслуговують наступні теорії насильства у родині:

1. Психологічна теорія. За даними дослідників, чоловікам, що знущаються над власними дружинами, властиві депресія, деспотичність, одержимість і патологічні ревнощі. Що стосується побитих дружин, то їм властиві залежність, низька самооцінка, традиційні настанови стосовно чоловічої і жіночої поведінки. У випадках насильства над людьми похилого віку головним психологічним фактором є зміна ролей і залежність батьків від дорослих дітей. У той же час певні характерні риси жертви, такі, як постійні претензії і скарги, також можуть сприяти жорстокості [66].

У психології існує безліч пояснень насильства. Так, психоаналіз вбачає у ньому перенесення індивідом примітивного потягу до смерті (яке З. Фрейд називав «інстинктом смерті») із самого себе на зовнішні об'єкти. Необіхевіоризм вважає насильство наслідком фрустрацій, які переносить особистість у процесі соціального навчання (Дж. Доллард, Н. Міллер, А. Бандура). Інтеракціонізм - наслідком об'єктивного «конфлікту інтересів», «несумісності цілей» окремих особистостей і соціальних груп (Д. Кемпбелл, М. Шериф). Когнітивізм розглядає насильство як результат «дисонансів» і «невідповідностей» у пізнавальній сфері суб'єкта (Л. Фестингер, Г. Тешфел).

2. Ситуаційна теорія. Згідно неї ймовірність виникнення агресії визначається тривалістю впливу певних ситуативних і структурних змінних. Наприклад тривале перебування у ситуації напруження, проблеми на роботі, у відносинах між подружжям, тривалі матеріальні проблеми та ін. [8].

3. Психофізична теорія. На агресивну поведінку можуть впливати фактори, які зумовлені віком особи, фізичною та емоційною залежністю, поганим станом здоров'я, наявністю психічних розладів, комунікативних труднощів тощо.

4. Соціально-економічна теорія. Прояви насильства можуть бути пов'язані з економічним труднощами, соціальною ізоляцією, незадоволеністю своїм положенням у соціумі, проблемами з зовнішнім середовищем.

5. Особистісна теорія. Агресивність пов'язана з факторами, які співвідносяться з особистістю агресора. Це може бути життєва криза, насильство стосовно цієї особи у минулому зі сторони батьків та інших представників близького оточення, інші фактори, що зумовили внутрішню зміну особистості агресора.

6. Теорія соціальних змін, зміст якої полягає в тому, що процес соціальної взаємодії являє собою послідовну зміну заохочень і покарань, і кожна людина у процесі взаємодії з іншими прагне збільшити частину винагород та зменшити частину покарань. Оскільки є залежні члени сім'ї, які не в змозі захистити себе від особи, котра чинить насильство, то останні збільшують свою агресію, яка залишається без покарання і зміни ситуації.

7. Теорія символічної взаємодії. Причина насильства полягає у відсутності диференціації між тим, як сприймалася агресором особа в минулому, та її образом сьогодні [33].

Слід зазначити, що проблема насилля й агресії у сучасній науці вивчається на міждисциплінарному рівні оскільки ціла низка різних теорій та наукових підходів розглядають насильницьку поведінку особистості як прояв зовнішньої та внутрішньої агресії індивіда.

Р. Берон і Д. Річардсон [16] виділяють ряд концептуальних підходів до вивчення агресії: еволюційний, психоаналітичний, когнітивний, соціально поведінковий та ін. Подамо їх стислий огляд.

Агресія в біологічному еволюційному підході. Еволюційний підхід, включає три теорії: етологічну, «мисливську», соціобіологічну.

Етологічна теорія була запропонована К. Лоренцем [44]. Згідно неї, агресія інстинктивна й еволюційно пов'язана з боротьбою за існування. Агресія допомагає поліпшити генетичний фонд виду, крім того, сильні й агресивні індивіди краще за інших забезпечують можливість виживання свого потомства. В інстинктивної агресії є ще одна перевага - вона допомагає представникам виду, завдяки територіальній експансії, освоїти широкі території і тим самим отримати доступ до харчових ресурсів. К. Лоренц вважав, що агресивна енергія генерується в організмі постійно і має тенденцію до накопичення. Таким чином, інтенсивність агресивної поведінки є функцією, по-перше, накопиченої агресивної енергії і, по - друге, наявності в оточенні стимулів, що полегшують розрядку накопиченої агресивної енергії.

Мисливська гіпотеза. Дослідники стверджують, що в результаті природного відбору з'явився новий вид - мисливці: «Ми нападали, щоб не голодувати. Ми нехтували небезпеками, інакше перестали б існувати. Ми пристосовувалися до полювання анатомічно і фізіологічно» [16, с. 25]. Ця «мисливська» природа людини і складає основу її агресивності. Полювання групами призвело до того, що люди ділилися на «ми» і «вони», «друг» і «ворог». Агресія, спрямована на ворогів, з еволюційної точки зору, допустима і виправдана.

Соціобіологічний підхід. Гени впливають на поведінку таким чином, що вони самі зберігають себе: носії одних генів зберігають один одного, забезпечуючи виживання генів. У стосунках з родичами люди виявляють альтруїзм і самопожертвування. Проте в стосунках із людьми з іншим набором генів вони агресивні, що пов'язано з бажанням знищити їхні гени. Відповідно до даної теорії, у результаті актуалізації насильницької поведінки, індивідуум із високим рівнем агресивності знищує конкурентів, з якими в нього немає спільних генів, забезпечуючи поширення власного генетичного матеріалу і генетичного матеріалу членів свого клану або сім'ї.

Отже, наведені вище теорії мають низку спільних рис:

а) в основі насилля лежать природжені, зумовлені біологічною доцільністю агресивні тенденції;

б) агресія є біологічно зумовленою, а тому можливості її соціальної корекції надзвичайно обмежені;

в) існує два шляхи редукції агресивної напруги - катарсис і встановлення дружніх стосунків;

г) біологічна типологія часто виявляється сильнішою за прижиттєві соціалізуючі дії.

Наступним підходом до розуміння агресії є психодинамічний підхід. Спочатку З. Фрейд [66] розглядав агресивність як наслідок лібідонозних імпульсів і один з елементів сексуального потягу. На його думку, вся історія людської цивілізації доводить, що жорстокість і статевий потяг пов'язані найтіснішим чином. Таким чином, насилля і насильницька поведінка актуалізуються внаслідок того, що лібідонозне спонукання зустрічає перешкоду. Проте тоді ж З. Фрейд [65] уперше висунув припущення про те, що імпульси жорстокості виникають із джерел, незалежних від сексуальності. Таким чином, людську психіку конституюють дві інстанції - Ерос і Танатос. Агресія в теорії Фрейда - це не реакція індивіда на зовнішні обставини середовища, а вияв природженого інстинкту смерті, Танатоса. Причому спочатку цей інстинкт спрямований на саму людину, і лише внаслідок реорганізації цього інстинкту лібідонозними утвореннями енергія Танатоса направляється на зовнішній об'єкт.

А. Адлер [1-5] розглядав насильницьку поведінку як функцію соціальної природи людини. Агресія і насилля виникають за умови неможливості нормальної адаптації людини в суспільстві. До формування хибного стилю життя можуть призвести такі три несприятливі ситуації дитинства [59, с. 258]:

1. «Недосконалість органів», під якою розуміються слабість, хворобливість, незграбність, клишоногість і будь-які інші ознаки моторного недорозвитку; косоокість, тики очей та ін.; потворність і ознаки зовнішньої дегенерації; ліворукість; недоліки конституції: замалий або надто великий зріст, криві або ікс-образні ноги; вади органів чуття: короткозорість, туговухість тощо; заїкання й інші мовні дефекти; блювота, нічне недержання сечі, порушення процесу випорожнення тощо. До недосконалості органів можуть бути віднесені будь-які ознаки, через які дитину часто ображали, принижували, насміхалися з неї, глузували або навіть карали.

2. Розпещені діти. Розпещена дитина привчена до того, що її бажання - закон. Коли така дитина потрапляє в ситуацію, де вона не є центром уваги і де інші люди не ставлять за основну мету враховувати її почуття, то відчуває, що світ знехтував нею. Коли виникають труднощі, то в неї лише один спосіб подолати їх - вимагати чого-небудь від оточуючих. Така людина повинна мати можливість тиранити інших, використовуючи їх для досягнення власних цілей.

3. Діти, якими нехтують. Це та ситуація, коли дитина не одержувала тепла й уваги, не знайомилася зі співпрацею між людьми. Батьки, а потім і суспільство, холодні до неї. Вона і чекає такого ставлення до себе. Вона не готова до співпраці, до того, щоб дати іншому тепло й увагу.

Із часом соціальна ситуація, в якій знаходиться індивід, «викривляє» прямий шлях, формуючи специфічні (компенсаторні) риси характеру, що допомагають у реалізації життєвих планів «обхідним» шляхом.

Г. Паренс [54, с. 117] вважає, що батьки стикаються з виявами агресії з перших днів життя новонародженого, коли, наприклад, останній переживає оральну фрустрацію - «відбирання від грудей». Немовля відповідає плачем і криком. Далі агресивні реакції дітей посилюються. Так, у піврічної дитини як реакція на спроби батьків утрутитися в його дослідницьку активність виникає агресія у вигляді укусів, чіпляння за волосся, ударів батьків по обличчю та ін. До року в дитини може сформуватися ворожість, пов'язана з бажанням робити шкоду. Усі форми агресії, як вважає Г. Паренс, викликані спробами дитини контролювати ситуацію; дії при цьому спрямовуються або на себе, або на інших. Сама ж агресія має дві форми: 1) деструктивну (гнів, лють), 2) недеструктивну (упертість, наполегливість). У результаті цього, ворожість стає рисою вдачі, зумовлюючи емоційні порушення.

Наступною цікавою для нас є теорія фрустрації-агресії. У 1939 році у Йельському університеті вчені створили теорію фрустрації-агресії [61]. Дві тези в рамках цієї теорії є важливими: агресія є результатом фрустрації; результатом кожної фрустрації є агресія.

Основним фактором, котрий стримує агресію, на думку авторів цієї теорії, є страх покарання. Сила, яка стримує кожен агресивний акт, залежить від величини покарання, яке антиціпіюється суб'єктом. Насамперед, йдеться не про зникнення спонукання до агресії, а про зміну її форми або об'єкта: відкрита агресія змінюється прихованою (поширення пліток, злі жарти, агресивні фантазії тощо). У випадках, коли спонукання до агресії дуже сильне, агресивна поведінка виникає, незважаючи на наявність стримуючих факторів. У цьому разі формується внутрішній конфлікт між спонуканням до агресії і бажанням уникнути покарання за неї. У результаті особистість обере таку форму поведінки, спонукання до якої є більш інтенсивним.

Цікавим є поведінковий і когнітивний підходи до агресії, що знайшли своє вираження в теорії А. Бандури.

У своїй роботі А. Бандура [8] спробував розробити широку теоретичну концепцію агресивної поведінки, яку назвав «теорією соціального навчання агресії». Ця теорія узагальнює значну частину розробок агресії із соціально-психологічної точки зору. На поведінку людини впливають фактори двох видів: психологічні (у самій людині) і соціальні (в оточенні). Ворожість викликає агресивні реакції в 75% випадків, а щирість - дуже рідко. Агресивні діти створюють навколо себе агресивне оточення, а доброзичливі у відповідь отримують щирість. Таким чином, люди самі беруть участь у соціальному підкріпленні своєї поведінки за допомогою свого типового способу поведінки. Агресивна поведінка може виникати у зв'язку із соціальним підкріпленням. Причому це може бути і підкріплення поведінки інших людей. Отже, спостереження за підкріплюваними агресивними зразками поведінки - одне із джерел агресивної поведінки. Тому, на думку авторів, моделі поведінки, які спостерігаються в сім'ї, є одним із важливих факторів. Отже, і профілактика агресивної та насильницької поведінки може здійснюватися в рамках сім'ї через демонстрацію неагресивних моделей поведінки й обмеження дії ЗМІ, що пропагують насилля та агресію, на дітей.

Наступним цікавим для нас є когнітивний підхід до розуміння агресивної та насильницької поведінки. Він полягає в тому, що перед переживанням гніву людина виробляє оцінку ситуації як загрозливої. В основу гніву покладено когнітивну інтерпретацію ситуації. Така оцінка виробляється швидко, автоматично і практично непомітно для свідомості. Тому сам факт інтелектуальної оцінки ситуації, що передує виникненню гніву, залишається непоміченим самою людиною.

Модель Берковеца. У своїх пізніх роботах Берковец [12] переглянув свою оригінальну теорію, перенісши акцент із посилів до агресії на емоційні і пізнавальні процеси. Відповідно до його моделі утворення нових когнітивних зв'язків, фрустрація або інші аверсивні стимули (біль, неприємні запахи) провокують агресивні реакції шляхом формування негативного афекту. Берковіц стверджував, що «перешкоди провокують агресію лише в той мірі, в якій вони створюють негативний афект». Дослідник також показав, що фрустрована людина стає сензитивною до посилів агресії.

Теорії соціальної детермінації насильницької поведінки. Ряд сучасних авторів, які досліджують проблеми насильницької поведінки, розглядають насилля як невід'ємний і навіть необхідний елемент суспільного життя. Так, П. Хамфриз і Е. Кірцоглоу вважають, що обмеженість матеріальних і соціальних ресурсів передбачають конкуренцію, боротьбу за них, і, як наслідок, - насилля.

У сучасній соціальній педагогіці і соціальній психології поширилися теорії, які пояснюють схильність індивіда до насильницької поведінки, виходячи із соціокультурних і соціоекономічних умов середовища, в якому він існує.

На теперішній час існують три основних підходи до вивчення проблеми насильства в сім'ї:

• соціально - історичний (або соціально-культурний), який розглядає насильство в сім'ї як соціальну проблему, що виникла через домінантну позицію чоловіка у суспільних відносинах;

• системний, який зосереджується на причинах та формах конфлікту, вивчає особливості взаємодії, процес вирішення конфліктів у сім'ї як систему, динаміку спілкування (насильство в сім'ї у такому разі розглядається як дисфункція всієї системи, а не просто як наслідок індивідуальної психопатології одного з членів сім'ї);

• індивідуально -психологічний, який фокусується на пошуку специфічних рис кривдника та жертви, а також наслідків насильства на особистісному рівні. Теоретики третього підходу звертаються до діагностики генетичних і біологічних аномалій, що виражаються у порушенні фізичного (наприклад, сексуальні та інші розлади) та психічного здоров'я (захворювання нервової системи, депресивні стани, перенесені психологічні травми у дитинстві), зловживанні алкоголем та наркотичній залежності.

Одним із важливих факторів формування насильницької поведінки є приналежність до малозабезпеченої верстви населення. Так, теорія субкультури насилля, розроблена Вольфгангом і Ферракуті, розглядає формування насильницької поведінки як результат дії на індивіда специфічних соціальних умов, серед яких - бідність, скупченість жителів, руйнування стійких соціальних зв'язків. За даними британських експертів, внутрішньо-сімейне насилля опосередковано пов'язано з рівнем сімейного прибутку: частота цієї форми насильницької поведінки в сім'ях, що живуть у багатоквартирних будинках, порівняно з тими, хто має власний будинок, вища. Крім того, зі ста англійських дітей, з якими жорстоко поводяться, 62 дитини належить до сімей із низьким достатком. Сімейне насилля більш поширене в багатодітних сім'ях [37].

Ще одним із напрямів емпіричних досліджень насилля є гендерний підхід, відповідно до якого статті статево-рольові настанови вважаються визначальними факторами в актуалізації того чи іншого типу поведінки. У рамках цього підходу показано, що для чоловіків і чоловічої гендерної ролі більш властива агресивна поведінка. Це зумовлено біологічними відмінностями статі і гендерними розбіжностями. Гендерна асиметрія виявляється як андроцентризм [69].

Таким чином, аналізуючи головні причини, фактори та провідні теорії явища насильства, слід зазначити, що існує велика кількість причин, що викликають чи впливають на прояви насильства. Класифікуючи теорії виникнення насильства слід виділити головні: психологічна теорія, представники якої стверджують, що чоловікам, що знущаються над власними дружинами, властиві депресія, деспотичність, одержимість і патологічні ревнощі; ситуаційна теорія, згідно якої ймовірність виникнення агресії визначається тривалістю впливу певних ситуативних і структурних змінних (тривале перебування у ситуації напруження, проблеми на роботі, у відносинах між подружжям, тривалі матеріальні проблеми); психофізична теорія, за якої на агресивну поведінку можуть впливати фактори, які зумовлені віком особи, фізичною та емоційною залежністю, поганим станом здоров'я, наявністю психічних розладів, комунікативних труднощів тощо; соціально-економічна теорія, згідно якої, прояви насильства можуть бути пов'язані з економічним труднощами, соціальною ізоляцією, незадоволеністю своїм становищем у соціумі, проблемами з зовнішнім середовищем; особистісна теорія, за якоюагресивність пов'язана з факторами, які співвідносяться з особистістю агресора (життєва криза, насильство стосовно цієї особи у минулому зі сторони батьків та інших представників близького оточення, інші фактори, що зумовили внутрішню зміну особистості агресора; теорія соціальних змін, зміст якої полягає в тому, що є залежні члени сім'ї, які не в змозі захистити себе від особи, котра чинить насильство, в цьому випадку останні збільшують свою агресію, яка залишається без покарання і зміни ситуації.

Отже, слід зазначити, що якими б не були причини насильства, останнє завжди призводить до негативних наслідків, які жертва самостійно подолати не в змозі. Для цього повинні бути створені державні, громадські установи, в яких мають працювати спеціалісти, що здатні подолати або мінімізувати явище насильства у сучасному соціумі.