133Транзитологія як виклик і проблема: погляд с.Хантінгтона

C. Хантінгтон характеризує три моделі Дт: Г) класична лінійна модель (Великобританія, Швеція): відбувалося поступове обмеження монархічної влади, розширення прав громадян і парламенту; спочатку піддані отримують цивільні (особисті) права, потім - права політичні й значно пізніше - соціальні; поступово обмежуються і усуваються виборчі цензи; парламент стає вищою законодавчою владою і контролює уряд; 2) циклічна модель (у багатьох країнах Латинської Америки, Азії і Африки): передбачає чергування демократичних і авторитарних форм правління при формально позитивному ставленні політичної еліти до демократії; в цьому випадку обрані народом правителі або скидаються військовими, або самі узурпують владу, побоюючись втратити її, стикаючись зі зростаючою непопулярністю і сильним протистоянням опозиції; зазначена модель свідчить про недостатню зрілість внутрішніх передумов демократії і, особливо, про її слабкою вкоріненості в пануючій політичній культурі; 3) діалектична модель (Іспанія, Португалія, Греція): як і циклічна модель, характеризується нестабільністю перехідних політичних режимів, але тут перехід до демократії здійснюється під впливом вже досить дозрілих для неї внутрішніх передумов (індустріалізації, численного середнього класу, досить високого освітнього рівня громадян, раціоналізації і індивідуалізації масової свідомості і тд), наростання цих та ін чинників призводить до досить швидкого і раптового краху авторитарних режимів; в результаті поступово (після низки змін) встановлюється стабільна, життєздатна демократія Хантігтон. Хвилі демократизації. Концепція «третьої хвилі демократизації» базується на таких основних передумовах. 1 - перехід до демократії в різних країнах трактується як глобальний процес, тобто між різними перехідними процесами і формами демократи-зації можна не тільки відзначити щось спільне, але і розглянути їх як окремі випадки світового політичного руху. А це означає, що на форму, інтенсивність, характер перехідних демократичних процесів впливають не тільки національ-ні історичні, економічні, соціальні та культурні умови, а й фактор міжнародний. Глобалізація процесу демо-кратізаціі виражається у тому, що жодна країна (навіть якщо в ній і продовжує зберігатися інший тип політичного режиму, ніж демократичний) не може не відчувати впливу загального демократичного руху. Можна також сказати, що третя хвиля демократизації захоплює і сферу міжнародних відносин, наповнюючи їх демократичним змістом. 2 - запро-женная концепція демократизації розглядає демократію як самоцінність, не пов'язуючи її встановлення з прагматичними, інструментальними цілями. Хоча на практиці на демократичні інститути часто покладають вирішення економічних і соціаль-них завдань, проте наголошується явна тенденція розглядати демократію не просто як більш зручній в даних умо-вах форму політичного устрою, а як потреба саму по собі. По-третє, концепція базується на ідеї плюральності можливих форм демократичного порядку. У цьому відношенні виникає двоїста задача: з одного боку, захист та оновлення-ня європейського лібералізму, з іншого боку, формування толерантності до інших форм демократичного устрою

. Перша, довга хвиля демократизації 1828-1926;

b. Перший відкат 1922-1942;

c. Друга, коротка хвиля демократизації 1943-1962;

d. Другий відкат 1958-1975;

e. Третя хвиля демократизації з 1974р.

Перша хвиля демократизації привела до становлення 29 демократій, що характеризуються парламентаризмом, партійною системою і широким виборчим правом. Реверсивна хвиля пов'язана з виникненням фашизму і поверненням ряду країн до авторитарних режимів або встановленням нового для політики тоталітарного режиму. Друга хвиля демократизації починається під час другої світової війни; становлення демократії визначається антиколоніальним рухом і перемогою над фашизмом. 36 країн були включені в демократичний світ на початку 60-х років, проте в подальшому спостерігається реверсивний рух, в деяких країнах встановлюються військові режими і режими «нового авторитаризму» (Греція і Чилі, наприклад). Третя хвиля демократизації починається з руйнування авторитарних режимів у Греції (1974), Португалії (1975) та Іспанії (1977), потім захоплює Латинську Америку (Домініканська Республіка - 1975, Гондурас - 1982, Перу - 1988), деякі країни Азії (Туреччина - 1983 , Філіппіни - 1986, Ю. Корея - 1988) і, нарешті, «сніговим комом» обрушується на Східну Європу (Угорщина, Польща, Чехословаччина, Болгарія - 1989, Росія, Україна - 1991 і т.д.). Вже в 1988 р. Тату Ванханен, який провів ретельний аналіз умов демократизації в 80-і роки і класифікував політичні режими на основі індикаторів політичної конкуренції та участі, відзначав зростання числа демократичних країн у світі (табл. 2: Vanhanen, 1989, p. 33 ). Переломними для демократичного ції в світі були 80-і роки, а саме, перша їхня половина (число демократій збільшилася до 1984 р. на десять одиниць). Тут істотне збільшення відбулося за рахунок Латиноамериканського континенту (Перу, Гондурас, Болівія, Аргентина, Бразилія) та інших регіонів. Загальні умови третьої хвилі демократизації: 1. Делегітимація авторитарних режимів, залежність цих режимів від успішної політики і їх нездатність досягти «легітимності дії» через економічні (і іноді військових) невдач. 2. Беспреце-дентний глобальне економічне зростання в 60-ті роки, коли зросли життєвий стандарт, освіта і значно виріс го-порті середній клас у багатьох країнах. 3. Глибокий перелом у доктрині та діяльності католицької церкви, проявлений на другому Ватиканському Соборі 1963-1965 рр.., І перехід національних католицьких церков від захисту статус-кво до протидії авторитаризму. 4. Зміни в політиці діючих на міжнародній арені сил, особливо Європейського Співтовариства, США та Радянського Союзу. 5. «Снігова куля» або демонстраційне вплив переходу перших в третій хвилі країн на стиму-лювання та забезпечення моделей для відповідних зусиль демократизації (Huntington, 1991, p. 12-13). На думку С. Хантінгтона, початок першої хвилі пов'язано з поширенням демократичних принципів у США в XIX ст.; Вона продовжується до закінчення першої світової війни (1828-1926). За підйомом демократизації, як правило, слід її відкат. Перший спад датується 1922-1942 рр.. Друга хвиля демократизації настає з перемогою над націонал-соціалізмом і станов-ленням демократії, перш за все, в Західній Німеччині, Італії, Японії. Ця хвиля триває до середини 60-х рр.. (1943-1962). Другий спад захоплює часовий інтервал між 1958 і 1975 р. 1974 стає початком третьої (сучасної) демократичної хвилі, з моменту падіння салазарівської диктатури. Вона захопила такі держави Південної Європи, як Іспанія та Греція, потім поширилася на Латинську Америку. До середини 80-х демократизація поширюється на ряд країн Азії, Центральної та Східної Європи, а потім і СРСР. 134Транзитологія як напрямок політичної науки (О.Марчак).

“транзитологія”, яка має два виміри: перший, який вивчає “перехідний період” як такий, що пов’язаний з поняттям transіtіon (тим самим чітко пов’язуючи їх з парадигмою, уперше висунутої Д. Растоу, Г. О’Доннелом і Ф. Шміттером), і другий, який розглядає модель перехідного періоду, тобто трансформацію політичного режиму – transformatіon, підкреслюючи, що мається на увазі щось інше, але в будь-якому випадку зміну режиму сьогодні прийнято трактувати як самостійний (хоча і не ізольований) етап політичного розвитку відповідних країн.

Отримано висновок, що головним у підходах транзитологів залишається посилання до схем “демократичного переходу”. І навіть, незважаючи на дуже неоднозначні результати поставторитарного розвитку Східної Європи і колишнього СРСР, схема теоретичної моделі (авторитарний режим – перехід – демократичний режим) залишається певною мірою постійною.

Досліджуючи демократизацію переходу до демократії в різних регіонах світу, вчені-транзитологи відштовхуються від постулату про те, що процес зародження і дозрівання демократії не обов’язково повинен бути однаковим і універсальним як у соціальному плані, так і за тимчасовою довжиною, оскільки поведінка і дії політичних акторів у такий період чимало обумовлені комбінацією внутрішніх (ендогенних) і зовнішніх (екзогенних) факторів. Іншими словами, для кожного етапу демократизації і для кожного регіону є власний алгоритм успішного переходу до демократії. Але в алгоритмі управління цим переходом виявляються загальні кореляційні (позитивні й негативні) зв’язки, розуміння яких може бути корисним і з науково-теоретичної, і з практичної точки зору. Потенціал дослідження посткомуністичних трансформацій у рамках порівняльної політології і транзитологічної парадигми ще далеко не вичерпаний.