127.Теоретичні джерела та концептуальні витоки політичного транзиту.

Одним із напрямів дослідження в сучасній політичній науці є вивчення політичного транзиту як процесу соціально-економічних, політичних та інституційних перетворень, пов’язаних з рухом до більш демократичних способів організації політичної системи, суспільства та управління в державі в цілому. Завдяки працям західних теоретиків політичного транзиту цей напрям отримав назвутранзитології, що як науково-дослідницька галузь існує вже понад сорок років.

Дослідженню політичного транзиту присвячений широкий науковий доробок зарубіжних авторів, такихяк С. Хантінгтон, Д. Расcтоу, В. Гельман, Е. Гіденс, Л. Даймонд, А. Лейпхарт, О. Балаян, М. Баранов,А. Мельвіль. Значний внесок у вивчення причин та проблем політичного транзиту зробили вітчизняні дослідники С. Вонсович, І. Мезеря, Ю. Нісневич, О. Новакова, Т. Бєльська, В. Кобильник, О. Радченко, Л. Бунецький. Проблеми транзитології як науки досліджували російські вчені І. Хінтба, І. Кузнєцов, білоруська дослідниця М. Шабасова. Вивченню кризи транзитологічної парадигми присвячені роботи українського вченого О. Романюка.

Становлення транзитології відбувається у 1970 році, коли була опублікована стаття Д. Растоу «Переходи до демократії», що стала джерелом ідей для транзитології наступного покоління. У ній, зокрема, стверджувалося, що демократія є результатом політичної боротьби еліти, що завершилася «рішенням частини політичних лідерів прийняти існування різноманіття в єдності і інституалізувати деякі поворотні моменти в демократичній процедурі».

Свій подальший розвиток цей підхід отримав у середині 1980-х років, коли Г. О’Доннелл і Ф. Шміттер видали відому працю «Транзити від авторитарного правління: попередні висновки щодо невизначених демократій», що стала класикою транзитології. Крім особливої уваги до ролі еліт, у роботі описувався процес успішного встановлення демократії як укладення пакту між центристами старого режиму і помірним крилом демократичної опозиції, що дозволяло уникнути напруги в суспільстві і рятувало державу від революційних потрясінь. Емпіричної базою транзитології стають держави Європи і Латинської Америки, де спостерігалися падіння диктатур і мирні «переходи» до демократичної форми правління.

Поява більшості робіт цього періоду була викликана усвідомленням необхідності концептуалізації цілої хвилі переходів до демократії в Південній Європі в 1970 роки. (Португалія, Іспанія, Греція) та Латинській Америці в 1980-х роках. (Аргентина, Бразилія, Чилі, Уругвай). На першому етапі було переважання структурного підходу до осмислення передумов і рушійних сил демократичного транзиту.

128. Проблема пояснення успіхів переходів в праці ш.Ейзенштадта ”Шляхи до різних варіантів ранньої сучасності”.

Ш. Ейзенштадт виступає як проти еволюціонізму, так і історицизму. Для нього формою розриву тяглості соціального розвитку є революції, відтак конфігурація модерного суспільства не може бути еволюційним продовженням зразків, притаманних традиційним соціумам.

Визнаючи у Парсонсовому дусі, що політична система є базовою частиною організації будь-якого суспільства, Ш. Ейзенштдат водночас наголошує, що ступені інституціоналізації політичної діяльності у різних суспільствах радикально відрізняються: політичні функції можуть виконуватися не лише спеціалізованими органами – як-от законодавчі, судові, партійні чи бюрократичні – але й, приміром, такою організацією, заснованою на принципі припису, як родина.

Революції є ознакою модерну, модерн, у свою чергу, є продуктом революцій. Революції трансформують фундаментальні засади соціального та культурного порядку, реструктуруючи взаємодію центру і периферії, а відтак породжуючи новий тип соцієтальної трансформації і нову цивілізацію: цивілізацію модерну .Отже, модернізація є революційним процесом підриву та зміни існуючих інституцій. Цей процес пов’язується з певними структурними характеристиками: структурною диференціацією, соціальною мобілізацією, а також масштабною, уніфікованою та централізованою інституційною системою координат. Водночас структурні характеристики є лише необхідними, але не достатніми умовами успішної модернізації.